17. Консенсус предикатів

Ледве дочекалась кінця останнього уроку, ледве

стримувалась, щоб не побігти до Вада, який сонно згрібав із парти книжки до рюкзака.

—           Ваде, мені треба дещо знайти в інтернеті... Чи не можна попроситись на твій комп’ютер?

—           В принципі можна, але не зараз. — Вадим защібнув блискавку рюкзака й ліниво перекинув його через плече. — Бо в мене якраз миша здохла, а за нею — клава з мамою... Приповзай через днів так... три... п’ять... днів через дев’ять!

—           Господи, та як же це? — Софійка зблідла й так і зсунулась на стілець, біля якого стояла. Он чому хлопець такий пригальмований цілий день! А вона гадала сонний... А вона гадала скупий!

—           Коли це сталось? — видихнула.

Не знала, хто така Клава (це в неї була прабабця Клава, у роду ж Кулаківського такої не пригадує), але мама... Так, Вадим виростав здебільшого з бабусею, так, батьки згадали про нього тільки недавно, але ж, яка не є, все одно... Вадим, певно, од горя чи не вперше й назвав її так лагідно: мама... Бо то все мазер, мутір чи маманя!

—           Та днів із п’ять уже! — Кулаківський понуро сплюнув і собі приземлився на кришку парти.

Значить, уже й поховали... Скоро дев’ять день відзначатимуть... Чого ж це в школі ніхто нічого не знає, людоньки?.. Бо таки ж мужній: нікого не хоче вбивати своїм горем!

—           Це ж треба: тільки поєднались — і таке! — голос от-от мав зірватись на плач. — Яка причина? Од миші позаражались якимось вірусом?

—           Нє, ну віруси — це само собою. їх наче перед тим і забомбили. Мишу ж я просто ненароком бухлом залив. Потім клавка заглючила, за нею і мамка зависла...

—           Чим-чим залив?

—           Ну, бухлом, — Вадим знітився. — Портв’ячка якраз гахнув трошки і пробірку перекинув...

Софійка не стала запитувати, якому це портвячкові теж довелося постраждати і що за препарати були в пробірці (отрута, боронь Боже? Чи щось противірусне?): голова й так гула від почутих страхіть.

—           Співчуваю... Переказуй рідним мої найщиріші співчуття... Як же тепер будеш жити?

—           Як-як: майстер всі башлі здер, але обіцяв перемонтувати за два тижні, вже п’ять днів пройшло, через дев’ять, кажу ж, приходь, комп буде готовий!

—           Ко-о-о-омп? Комп'ютер тобто? — Софійка зачула щось не те. — То Клава твоя — (не зважилась питати про маму), — жива?

—           Соф, ти що, сьогодні вродилась? — Вадим зупинився й витріщився на неї, як на дванадцядку у власній контрольній. — Чи на сонці перекумарилась? — Приклав їй долоню до чола (треба визнати, приклав дуже ніжно). — Клава — це ж клавіатура! Мама — материнська плата в комп’ютері! Ну, а миша — вона миша і є!

Сміятись чи плакати?

—           От тобі й лабіринт словесний! — пробурмотіла сама до себе Софійка. — Що попалась, то попалась!

—           Що? — не розчув Кулаківський.

—           Ну, я кажу, що лабіринт...

І тут Софійку напоумило скористатися фразочкою, котру задля сміху колись завчила з якоїсь мудрої книжки: — Я кажу, що «консенсус, досягнутий діалектичною матеріальною класифікацією загальних мотивацій у парадигматичних зв’язках предикатів вирішує проблему удосконалення формуючих геотрансплан-таційних квазіпуслістатів всіх кінетично корелюючих аспектів»!

...Ух, аж самій ледве духу вистачило! Що казати про бідного Вадима, який од несподіванки не тільки говорити, а й дихати забув!