51. ФРеЄзії-пОеЗії

Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня — як у прірву!

— Ви хоч не п'єте? — напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.

—           Взагалі-то збираємось! — відповіла найшустріша, Надька. — Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?

—           Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?

—           Ні, ти що?! — близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав*. «Як побачу хоч раз — повбиваю!»

О, в Сашка методи — в його стилі! — усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.

—           Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!

—           Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!

І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!

—           Вчора Сашко приходив, тебе чекав!

—           Букета лишив! — підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.

—           Ми його в твоїй кімнаті поставили! — Надька.

—           Щось просив переказати? — поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.

—           Здається, квітки звуться поезії! — кинула вслід одна з сестер.

—           Ні, фезії! — поправила друга.

—           Сама ти, Любко, фезія! — обізвалась третя. — А квітки звуться фре-є-зі-ї!

Фреєзії! Фреєзіі-поезії! Саме слово — як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!

—           Ще Сашко придумав ідею, — додала знов перша, — як спіймати мишу!

—           Дайте, дівки, я хоч раз скажу!

—           ...Ні, я!

—           Нацькувати на неї нашу кицьку? — вставила іронічне слівце Софійка.

Заскочена й розморена весняним сонечком Чорно-білка, зачувши, що про неї говорять, ліниво муркнула. Киця возсідала на вікні: голівка маленька, тіло пишно-пухнасте — просто антична скульптура в галереї чи парку Щербанівських!

—           Ні! Він порадив спробувати покласти за приманку...

—           ...Аркушик!

—           ...Із отого, як його... Що миші по ньому своїх дітей виховували!

—           Із Сухомлинського? — нарешті розібрала суть розмови Софійка. — Де це видано, щоб мишам замість сиру класти книжки?

—           Ми теж так йому, а він: тож на сир, мовляв, не схотіла пійматись!

Дочаювавши, Софійка прийняла до решти висохлий сир, витрусила зі «Школи радості» відгризений клаптик сторінки і приладнала його в мишоловку. Гаразд, випробуєм цю фантастичну ідею! Раз уже в неї сьогодні чудовий настрій!

—           Шказав, що шьогодні вам жуштрітися не вдашт-чя, бо він не жможе... — сповістили дівчата, наминаючи канапки.

—           Ще книжок у твого тата якихось набрав! — запили чаєм.

—           Ой, це ж був секрет! — урвала всіх мудра Надька.

Вірна й Любка вмить зосередились на своїх чашках і активно засьорбали.

Секрет? Нічого собі! Утім, Софійки вже нічим не здивуєш!

...Здивувати важко, але ще можна!

Саме тоді, коли Софійка монотонно ходила туди-сюди квартирою і думала над розгадкою коду Мокренкового блокнота...

Неклевий? Гм... Якби Мокренко жив тепер і знався

з Кулаківським, Софійка вирішила б, що неклевий__

від Вадимового слівця «кльово», тобто класно, себто добре! «Неклевий спин-шуліцейський» тоді б означало якогось недоброго спина-шуліцейського... Спина? Спина завше ззаду, може, спин — людина, що ззаду підкрадається? Шуліцейський схоже на поліцейський...

...Так от, саме тоді в Софійчині двері застукав... сам Дмитро Іваненко!

—           Ти в школі не була, то я подумав... Може, завдання домашні потрібні? Я ось приніс...

Від несподіванки не знала, радіти чи не дуже:

—           Завдяки тобі доведеться робити цей складнющий номер з алгебри! — жартома дорікнула.

—           Якщо хочеш, я допоможу!

—           Це єдине, що виправдає твою ведемежу послугу! — всміхнулась.

Вони пішли в Софійчину кімнату і засіли над за дачкою.

—           Гарні квіти, — кивнув на букет, що сьогодні ман дрував за Софійкою в кожну кімнату. — Хтось подарував?

—           Це фреєзії! — відповіла трошки ухильно.

Поки Дмитрик пояснював, крадькома спостерігала за ним і думала про одне. Що він прийшов ради Ірки. Нарешті спитала невимушено:

—           А ти вже Ірці завдання відніс?

—           Ірі? — дивується наче щиро. — Чого я маю Ірі носити?

—           Ну... Її теж не було в школі...

—           Не було? Тю, точно! А я дивуюсь: чого мене ніхто нічим не вантажить, ніхто нічого не просить? І запасна «Хімія» нікому не згодилась, навіть гроші після великої перерви зостались!

—           Дмитре, не прикидайся. Ти ж не байдужий до неї, правда?

—           Софійко, ти що собі напридумувала?

Ну, наче ж не обманює!..

—           А! Ти, мабуть, через те, що всі її забаганки виконую? Ха-ха!

—           Але ж виконуєш!

—           Тебе комарі коли-небудь кусали? Тобі це приємно? — раптом лукаво примружився Дмитро.

—           Таке питаєш!

—           Люди від них тікають, кремами змащуються, отруйними спреями віднаджують. Все одно не помагає! А ми з татом одну закономірність виявили. Якщо їх не відганяти, а просто не думати про них, переключитись на інше, то вони наїдаються і летять геть! Ми давно вже тільки так і робимо. І знаєш, відтоді проблема комарів для нас перестала існувати!

Гм, Ірка — упирка? Трохи дивно. Але принаймні дотепно. З іншого боку, виходить, що Завадчучкою не лише власні батьки не переймаються, не тільки Вад її відцурався, але й Дмитро її має за... за комаху-кро-вопивцю? Ні, це якось неправильно! Так не можна!

Може, хоч зателефонувати їй, поцікавитись як вона там після всього?.. Утім, Софійчин дзвінок зараз видався б ще більшим знущанням.

З іншого боку, чи справді Іваненко до неї байдужий?

—           А збоку видається, наче ти... Наче ти в неї...

—           На побігеньках? Нехай!

—           Ну, так, і що... Що закоханий!

Тепер Дмитрик здивувався іще щиріше:

—           І ти могла б таке припустити? Ти-и-и?

—           А що? Я нічого... Не тільки ж я...

—           Хай собі інші, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді...

—           Миша! — зарепетувало раптом стома голосами з вітальні.

Софійка з Дмитром кинулись на крик.

—           Миша піймалась!

У вітальні вже всі були в зборі. А в пастці вовтузилась затиснена в лещата миша. Вона була така товста, що пастка її навіть не спромоглась поранити! А кицька перелякано втекла в найдальший кут хати!

Миша злакомилась на шматочок улюбленого паперу! Сашко був правий! І найправішим він виявися у тому, що миша таки була! Справжня, сіра!

Тепер почалась дискусія, що робити зі шкідницею.

—           Її не можна вбивати!—тремтіла в кутку біля Чорнобілки мама. — Он поет Павло Тичина в своєму домі всіх мишей, що ловились, наказував виносити надвір і випускати на волю!

Ага, і тоді через два дні він отримував ті самі гості

в ту саму хату! — зіронізував тато.

Але ж це не гуманно! Вона — жива істота! впиралась мама.

—           Це ти в «Сто порад учителеві» таке вичитала? — розчулено подивився тато на свою педагогічну дружину.

—           Ишка! Більа! — підтримував маму і Ростик.

Усі, зрештою, теж стали на бік педагогіки й гуманізму. Утрималась хіба що кицька. Тож татові не зоставалось іншого, як пересадити гризунку в ящичок і пообіцяти завтра відвезти й випустити її аж біля його фірми.

А на пастку було настромлено наступний шматок смачного паперу: для мишачих родичів.

Усі заспокоєно повернулись до справ. Іваненко теж. На жаль, тільки до уроків. А не до розпочатої кілька хвилин тому фрази. Наче й не було того запитання: «Хіба ти не помічаєш, що насправді...»!

«Хіба ти не помічаєш, що насправді...» — крутилось цілий вечір у Софіїйчиній голові. Що ж вона мала би помічати? І що — насправді?..

П’янко пахли фреєзії.