9. Випадок у кллсі

...Тож коли наступного дня до їхнього кабінету, саме під час ботаніки, постукав міліціонер...

Утім, усе по порядку. Почнемо з того, що надворі весна. А весна впливає на вишнопільців не лише ароматами конвалій та жасминів... Ні, не так. Вона впливає саме ароматами конвалій-жасминів, але не лише на дорослих... Ба ні, ще не так: насамперед впливає не на дорослих... Словом, впливає вона і на семи-, точніше, вже майже восьмикласників.

Принаймні Ліду Василівну зараз вони слухають упінвуха, та й вона більше пасеться очима на всіяному кульбабаками шкільному дворищі, ніж на учнівських обличчях.

А ще на попередньому уроці англійської їхній «В» клас не дорахувався трьох учнів, серед них і Кулаківського.

Весняне зелене буйство має вплив і на Ірчин вигляд. Колись вона одягала зелені нігті, фарбувала зеленим волосся... Сьогодні ж Софійка вразилась її неймовірно зеленим... обличчям! Як на її, Софійчину, думку, винести таке лице на люди — щонайменше сміливо. Утім, кілька днів тому бачила її блідо напудреною і з чорними вустами.

—           Ти що, чорнорота? — пирснула тоді Софійка. В Половинчику так називають сварливих жінок.

—           Дуже ти тямиш, плебс, — закопилила чорні губи Ірка.

А зелена мармиза — один із варіантів вампірського, готського чи якогось там емівського стилю?

Отже, про міліціонера. Ну так, про нього ж!

Коли до класу постукали і ввійшов міліціонер, Софійка спершу подумала, що він прийшов по неї. Допитувати про загублені картини.

Але вслід за міліціонером просунулись у двері троє прогульників — на чолі з Вадимом Кулаківським, і вона полегшено зітхнула. На відміну від Ліди Василівни, звісно.

—           Ось, помилуйтесь! Виставлені з інтернет-клубу за азартні компютерні ігри під час навчального процесу! — оголосив правоохоронець.

Запала глибока тиша. Софійка приходила до тями після оманливого переляку, решта школярів дивились на трохи похнюплених «героїв». Ліда Василівна обхопила голову руками й сиділа завмерши. Здається, вона перемикала себе з кульбабок за шибкою на менш сонячну картину по цей бік вікна.

Нарешті вдалося.

—           Мої органи слуху не витримують такої ганьби! — підсилюючи голос, заволала-заголосила класна керівничка. — Мої органи зору не можуть бачити такого сорому! Мій волосяний покрив стає дибки від такого жаху!

Біологічка постійно самовдосконалювалась, і школярі вже звикли, що вона останнім часом намагалась балакати дуже по-науковому.

—           Хлопці! — вела далі вчителька. — Невже вам байдуже, чи вдасться вам успішно закінчити школу, чи вдасться потім здобути професію, давати користь суспільству?

—           Ясно, що нам і самим на руку нормально кінчити школу й отримати вишку! — праведно обурився Кулаківський.

—           Вишку? — обізвався міліціонер. — Колись напроситесь! На жаргоні зеків то смертна кара, забув?

—           А в нас так називають вищу освіту! — відрізав Кулаківський.

—           Тоді що?! Скажіть, що спонукало вас вчинити так огидно? — відновила голосову партію Ліда Василівна.

—           А ми й не чинили... — невпевнено виправдовувався Вад. — Шукали в інтернеті дещо до реферату...

—           Ах, до рефера-а-ату!

—           Реально, кажу вам!

—           Не вішай мені макаронні вироби на вушні раковини! — аж кипіла від такої нахабної брехні керівничка. — Ой, тобто... Я хотіла сказати... Не бреши!

—           Лід Василівно! — миролюбно попер на відвертість Вадим. — Ну збрехнули трохи, що є, то є! Ну сач-конули ми урок, із ким не буває? Але ж, Лід Василівно, ну нема вже сил! Мій глобус... Ой, мій цей, як його... Мій орган думки, — він поважно постукав себе по маківці, — вже й так нафарширований тою англійською по саме нікуди: спі 'кати я влітку на Багамах навчився! А тут ще й кінець року...

—           До цього кінця року ви всі можете повилітати зі школи, як птеродактилі зі свого юрського періоду, і жодні коралові острови, ба навіть англійське спікання не допоможуть! — тепер учителька била вже не лише ботанічно-зоологічними, а й географічними термінами.

—           Ну Лід Василівно, ну давайте по-хорошому замнемо цю тему! Ну розійдемось, так би мовити,.друзями: і ви з міліціонером, і ми з ним же!..

—           Спершу ми вас піймали в клубі, тепер напишемо протокол, а потім можна й розійтися друзями! — вставив авторитетне слово міліціант.

—           Хочете, поклянусь Вам, що більше такого збою не повториться?! — Кулаківський демонстративно звертався виключно до вчительки. — Клянусь... Клянусь вам органом... — він заметався поглядом по своєму тілі, шукаючи, якою частиною можна найпереконливіше пожертвувати.

—           Годі, досить із мене ваших органів! — вереснула Ліда Василівна, почервонівши до кінчиків уже згаданих вушних раковин.

—           Нє, я не те, що ви подумали! — гарячково обдивлявся себе Вадим, поки нарешті визначився. — О! Ногу! Ногу на відруб даю! Коли ще хоч раз таке западло зроблю!..

Мабуть, кривава обіцянка видалась Ліді Василівні переконливою, бо вона осіла, махнула рукою, а тоді чемно запросила міліціонера в коридор побалакати.

—           Ет, треба було всунути ментам по тарасику! — раптово посмілішав Кулаківський. То й не тягали би ото нас, як останніх бидлюків!

Ніхто нічого не відповів. Софійка марно пробувала уявити, як Вадим розлучається з тарасиком — купюрою, на якій намальовано Тараса Шевченка, — цілою сотнею гривень.

Повернувшись, Ліда Василівна спішила надолужити тему уроку. Видно, мирна угода з міліціонером далась їй нелегко, бо всереднині вона ще клекотіла. Проте перед школярами її роздратованість видалась хіба в тому, що, колупнувши в горщику землю, наказала черговим негайно полити вазони.

Черговою була Софійка. Пройтися зараз видавалося щастям.

Але, щойно ступивши в туалетну кімнату, поставила кухоль на край умивальника. Хилитаючись,у туале-

ті стоїть Ірка. В колотнечі не зауважили її відсутності на ботаніці. Обличчя таке ж зелене.

—           Ір, що сталось?

—           Дуже видно, що я нарилячилась, правда? — хрипить.

—           Що?

—           Ну, набанячилась добряче! Хильнула тобто! Коли ти вже людської мови навчишся? — приступ блювоти потяг Завадчучку до унітазу.

Господи, що це коїться?!

—           Тільки по одному пивку тяпнули з Аською, не більше! — втираючись рукавом, підвела на Софій-ку свій потойбічний погляд Ірка. — Видно, якийсь шмурдяк попався, бо так мене харить!... Ох! Так морозить, так уже ковбасить!..

Ірку скосив новий приступ.

—           Відколи вже ми з дівками перед уроками заряджаємось... А такий облом уперше!.. — дивувалась, коли знов трохи попустило.

—           Я покличу медсестру? — Софійка нарешті трохи оговтується.

—           Не здумай! — вмить ожила Завадчучка.

Ой, справді! Ще у витверезник повезуть, тоді вже точно від міліції не відкрутитись!

—           Теж мені рятівниця! Ти по воду прийшла? То набирай і шуруй до класу! О-о-ох! Зів’янь, короче!

—           А ти?

—           Мені вже майже окейно! Перекентуюсь до перерви, наведу марафет і буду як новенька! Бай-бай! А нє: ще метнись кабанчиком і принеси мені крейди!

—           Кабанчиком? Крейди? — Софійка не могла второпати, чого від неї хочуть. Видно в Ірки з Вадимом

усе дуже серйозно, якщо вона аж так наловчилась балакати по-кулаківськи!

— Типу будь другом, принеси, ради Бога, крейди!

Софійка, на правах чергової, пішла до кімнати прибиральниці, взяла кілька брусочків. Дала Ірці, постояла, аби переконатись, що вона їх не використає для якогось прощального напису на стінах. Ірка ж їх благополучно й захланно зжерла (видно, щоб поповнити баланс кальцію, чим поліпшити колір шкіри), і стала змивати розвезену по обличчю туш...

Софійка набрала води і змусила себе повернутись до класу.

І тіло, й думки наче задерев’яніли. Вона не чула, як лила воду в тарілочки під вазонками. Не чула жодних учительських пояснень, учнівських відповідей. Розуміла тільки одне: сталося щось жахливе.