21.Хазяйчина тінь

Хоч сьогодні батьки дали закріпаченій Софійці повну свободу. Тільки що з тією свободою робити, коли неділя? Пришвендяла до музею, а там працюють лиш оглядові зали, в архіві ж — вихідний.

— Гаразд, прийду завтра... — похмуро сказала Софійка.

І в понеділок, до твого відома, теж вихідний! — чемно, але не надто привітно уточнила Елеонора Се¬мені вна. — А тобі нащо? Дітей до роботи з архівом од¬нак не допустять!

—           Мені... Мені Хазяйка звеліла!

—           Хазя-а-а-айка? — побіліла музейниця. — Що ти маєш на увазі?

—           Не що, а кого. Оту сиву бабусю, що ви її звете Ха¬зяйкою.

Леле! Це ж отак узяти й повивалювати всі «козирі» водночас! А чим же вона «критиме» у вівторок, якщо справді до діла дійде?

—           Звідки ти знаєш Хазяйку? — Елеонора так зблід¬ла, що Софійка була готова бігти по склянку води.

—           Та не те що знаю... Вона мені... уві сні прийшла! — Софійка збагнула, як безглуздо звучить це пояснення. Проте, на диво, музейниця поставилась до почутого дуже серйозно:

—           Миколаївно, ви чули? — тремтячим голосом гукнула завідувачка жіночці, що, кутаючись у пухову хустку, сиділа в темному кутку зали — відвідувачів саме не було, тож електрики не вмикали.

—           Проти чого б це? — прорипіла Миколаївна. — Востаннє вона снилась сторожеві Петровичу. Сімнад-цять років тому, перед тим, як ото труби прорвало й весь перший поверх затопило!

—           Оце ж і я кажу: не на добре це, ох, не на добре! А в чому вбрана була?

—           В чорному. А сама вся — сива.

—           О, о! — проскрипіла Миколаївна голосом, так само зі скрипом підвелася зі свого стільця в кутку й поспіхом прискрипіла чобітками-рипами ближче до компанії. Це була та сама похмура наглядачка, яка

чергувала й тоді, в день екскурсії 7-В. — Так само чор¬ного вона мені явилась раз увечері біля каміна! Коли я після всіх виходила, музей замикувала! І покойна Яв- тухівна — пам’ятаєте? — як по коридорах її тінь бачи-ла, то теж усе в чорному та в чорному!

—           Миколаївно! — багатозначно обірвала працівни¬цю завідувачка.

—           Ой, вибачайте! Я ж подумала, що раз ця дівчинка вже бачила Хазяйку, то їй можна...

—           Кхм! — так само багатозначно кахикнула Елео¬нора, і Миколаївна уже без рипу, тихо й винувато по-тюпала на своє місце.

Проте Елеонора тут же й виправилась:

—           Пробач, у нас, музейників, просто є такий непи¬саний закон: про Хазяйку зайвий раз не говорити. І сторонні про неї ніколи нічого не знали, це була наша таємниця, так би мовити... Якось ми наче самі відчува¬ємо, що так треба... І тобі не раджу про це розказувати. І що... як там тебе? Софія? І що, Софіє, вона тобі уві сні казала?

Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:

—           Попросила, щоб почитала її архів!

—           Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила... З вівторка приходь! — Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шаноб¬ливо. І цим треба скористатись:

—           А хто вона така, що всі її слухають?

—           Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанів- ська — колишня власниця цього будинку! — Елео-нора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будинок вражав.

 І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! — не втрималась із кутка Миколаївна.

—           Непогано влаштувалась! — намагалась розворушити балачку Софійка.

—           Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.

Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!

—           А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? — згадала чашку зі сну.

—           Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! — похитала головою завідувачка. — Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось...

—           А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? — Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

—           Має, чого ж не має? — мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. — Вона-бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім «Удома», звісно...

—           І тих соцреалістичних, які пропали, — не втрималась Софійка.

—           Ті, що пропали, — ущипливо зауважила жінка, — з'явились значно пізніше Щербанівських, уже по війні! Щось привезли зі столичних фондів, деякі особисто подаровані, дещо ми самі й купили! Ти, Софіє, іще чогось хотіла? Якщо ні, то до вівторка! Поки я взагалі не передумала тебе в архів пускати.

— Добре-добре, як скажете, Елеонорочко Семенівно! — кинулась до виходу Софійка. — Отже, до вівторка, до вівторочка!