36. Ще крок. Чи два?

Але до Пустельника, звісно, нікому не дорівнятися! Ось він знову на Софійчиній кухні, а вона і мліє, і вмирає, і воскресає!

Звичайно ж, у гостях і баба Валя! Вона знов принесла смаколиків, і мама вимушена запросити сусідку до чаю. Уже чай випито, і тарілка майже порожня, а баба настійливо надиктовує мамі нові рецепти. Мама спершу чемно пропускала її теревені повз вуха. Але коли баба нагадала про шлях до чоловічого серця через шлунок і про те, що, мовляв, ось-ось повернеться з відрядження її, Танін, Вячеслав, мама схаменулась і побігла по блокнотик.

Так вони з Пустельником втратили ще двадцять чотири цінні хвилини.

—           Чи ж я не казав, що вона — таємний агент? — підозріло киває дядько в сусідчин бік. О, він і не уявляв, які близькі до істини його припущення! Але Софійка лиш подала застережливий знак. Мовляв, будьмо обережні.

Потім пішла розмова про котів і Ростика — ще плюс вісімнадцять хвилин.

Тоді баба насилу згадала, що в неї удома негодований чоловік, і кинулась його рятувати — пішла нарешті.

Фу-у-ух, тепер можна послухати дядькові Сергієві столичні новини.

Виявляється, йому вдалося домовитись і з журналістами, і з експертами:

—           Цими днями один телеканал відрядить сюди кореспондентів, і сюжет побачить уся країна! Хай тоді спробують нам завадити!

—           Ой, хай би днів зо два не приїздили, щоб Калинин нічого не запідозрив! — шепче йому Софійка, поки мама відвернулась до умивальника.

—           Як там із ним? — змовницьки примружив око Пустельник.

Поки Софійка гинула від того примружування, мама, виявилось, уже помила чашки й перетворилась на саму увагу, тож довелось перейти на езопівську мову:

А в нас тут усе на місці. 1 старий парк, і дуби взовж алеї, і навіть художники, які за гроші намалюють будь-кого і будь-що! Ми нині з Сашком там гарне-е-енько прогулялись!

— Матиму до тебе прохання, — підтримав алегорію Сергій. — Передай одному художнику від мене долари, я йому винен!

Пустельник протягує Софійці конверта.

—           Дякую, неодмінно! — аж сяє від такого взаєморозуміння дівчинка.

—           Гаразд, але якщо музейники всі такі чесні, — висловлює свіжі гіпотези мама, — то хто міг навести на картини злодія?

—           Таню, ти мислиш у правильному напрямку! — вчепився за мамину думку Пустельник. — У Вишнополі, я чув, є один знавець і перекупник старовини... Якби ж згадати прізвище...

—           Я Кваша? — раптом плеснула себе по лобі Софійка від остаточного здогаду.

—           Ні-ні, не таке, як у мене...

—           Я Кваша! — Софійка жартувала вже навмисне.

—           Кажу, зовсім не таке!.. Хоча... Теж їстівне!

—           А як Кваша? — вже відверто сміялась дівчинка.

—           Моє прізвище мене цілком влаштовує! — аж розсердився дядько. — А головне те, що воно влаштовує мою Сніжинку, сьогодні вона його навіть наспівувала під «Місячну сонату»! — всміхнувся.

Боже, який він милий, коли отак наївно дав себе розіграти! А якби не ота Сніжинка, якій раптово стало

подобатись його прізвище, то й узагалі зворушив би Софійку до сліз!

—           А як вам Кваша? Кваша Григорій Борисович?

—           А-а-а! Ти про це? — Сергій збентежено почухав свої патли, а потім і собі дзвінко засміявся. — Ти знаєш, воно! Казав же: якесь харчове, їстівне!

Реготали всі троє. Тобто вже двоє: маму покликали з вітальні Вірка, Надька й Любка.

Пересміявшись, дядько знов посерйознішав:

—           Але ж де того Квашу знайти? Кажуть, то великий конспіратор, спілкується тільки з надійними...

—           Вважайте, дядечку, що я надійна!

—           Тобто?

І Софійка стисло змалювала йому відвідини Поштової. Ах, і надсучасні відеокамери не змогли б відтворити тієї ніжності, того здивування, з якими в цей час дивився на Софійку найдосконаліший і найвродливіший у світі чоловік Сергій Якович Кавун!.. Жодна земна істота не зазнала такого щастя, яке переживала цієї миті вона, провінційна семикласниця!..

Шкода, що цю коротку ідилію обірвав телефонний дзвінок.

—           Так-так, моя Сніжинко! Вже йду! — став збиратись дядько Сергій.

—           А щодо Кваші я подумаю. І дам тобі знати, — таємничо кинув на прощання.

—           Як, уже йдеш? — зазирнула до кухні мама з братиком під пахвою. — То бувай, бо в нас тут невеличка пригода, нам з Ростиком треба до ванної!

—           Па-па, козаче! — помахав малому Сергій, і Рос-тик охоче замахав обома руками. — І тобі щасливо, красуне-розумничко!

Це вже стосувалось її, Софійки!..

—           О, мало не забув!

Га? Він ще щось каже?..

—           Тобі привіт від Ірки! — проголошує вже з порога.

—           Завадчучки? — ошелешено кліпає дівчинка. Невже й сюди залізла?

—           Від білої-пребілої! Найбілішої! — здається, Пустельник надумав її розіграти, але дівчинка ніяк не може збагнути в чому, за словами Кулаківського, прикол.

—           Білої'? А прізвище ж як? — заінтриговано тягнеться вслід за дядьком Софійка.

—           Здогадайся, ти ж Со-фі-я, мудра! До того ж, хитрунко, це буде тобі невеличка помста за «Я — Квашу»!

—           Але ж стривайте!

Проте весело-зухвалі Пустельникові кроки відлунювали уже в під’їзді.