50. ВеЧір-р-ранок

—           Бачила? — змовницьки шепнув Пустельник, чукикаючи малюка, щойно Софійка зачинила двері з вітальні в кімнату.

—           Ох, ліпше б не бачити! — було і прикро, і соромно.

—           Я про теленовини!

—           Ой? Невже показували?

—           На двох каналах! Прогриміли на всю Україну, хай йому грець! Але нас тепер уже ніякими дзвінками не залякати!

—           А що, були ще дзвінки?

—           Та... Так, трохи! Забудьмо! Ух, ти моє хороше! — Сергій весело підкинув хлопчика. — Твої картини й диктофонні записи уже долучені до справи як речові докази!

—           Ой, це ж мені старим парком тепер хоч не ходи! Калинич мене зненавидить!

—           Поживемо — побачимо! Думаю, ми це залагодим, і все буде гаразд!

Ні, ну не розумник хіба?

—           О-о-ой! — загорлало з вітальні.

—           Софійка з Сергієм вибігли на поклик.

—           Галімо ж мені як, о-о-ой!

«Галімо», «гальомий»... Десь ще, крім Ірки, чула це слово... Мокренків блокнот?..

—           О-о-о! Як же мені галімо!..

—           Спокійно, Іринко, спокійно! Ану підводься! — Тітонька приклала до Ірчиної голови мокрого рушника і простягнула чашку. —Звіробій все очистить, м’ята шлунок заспокоїть!

Завадчучка спраглими й гучними ковтками поглинула вариво і по-собачому віддано подивилась на Сніжану:

—           Я ж не помру, не?

—           Не вмреш, Іринко, не вмреш!

—           О-о-о! — Завадчучка відкинулась на подушку й заплющила очі.

Але як тітонька з’являлась на Ірчиному горизонті, та припиняла стогнати, скиглила:

—           Я ж не вмру?

—           Не помреш, Іринко, не помреш!

Заснули аж під ранок.

Уранці Пустельник побіг втрясати музейні справи, а тітонька пішла гуляти з Сергійком:

—           Прокинеться — ви вже тут якось самі! — кивнула на «сплячу красуню».

Софійка лише тяжко зітхнула. І вчорашній вечір пропав, і сьогодні до школи не пішла! Кулаківський, правда, навіть подзвонив, не поскупився. Поцікавився чи то Ірчиним, чи то її, Софійчиним, здоров’ям і заспішив на уроки. Вчитись він буде!

—           Хто це? Де я? — Диво сталося: Білосніжка прокинулась навіть без цілунку. Зате з ядом на язиці: —То що? Починай читати мені моралі?

—           Тобі ще мало? — Софійка сьорбала чай. Не з м’яти і звіробою.

—           Ой, що так, то так! О-о-о, це ж треба було так намірятись!

Кирати — здається, це слівце також є в Мокренковому блокноті!

Ще трохи — і Завадчучка остаточно прийшла до тями:

—           Що я робила? Я була страшна, правда?

—           Та ні, як завжди! — незворушно відповіла Софійка.

—           О-о-о! Це ти як завжди! Слухай, а вчорашнього чаю нема? Так попускає від нього!

—           Завжди напоготові! — Софійка долила окропу в прохололий напій.

—           То тьотя твоя? Вона... Вона мені життя врятувала!

—           Та було трохи...

Ірка спрагло сьорбала чай. Помовчали. Потім вона спитала за Кулаківського.

—           Чмо болотяне! Кину його к чортовій матері, хай тепер гуляє вальсом! До Іваненка переметнусь!

—           Іваненко від Кулаківського нижчий. — Софійка холодно.

—           То й що?

—           Не подужає тебе з вечірок тягати.

—           У-у-у! Знущаєшся, так? Та якщо хочеш знати, мені варто йому зараз тільки дзенькнути...

—           Дзенькни...

—           ...О Боже! Де мій мобільний?

—           Третій кущ таволги на бічній алеї старого парку!

—           У-у-у-у!

—           А коли чесно, ми з Вадом його там не знайшли...

Невдовзі Ірка оклигала і від звістки про втрату мобільника. Знайшла дещо зі Сніжаниної косметики,

замаскувала синці, наклала на носа дивом уцілілі затемнені окуляри й була готова до виходу:

—           Перепроси від мене своїх родичів, подякуй за все... Бо мені самій, ти ж розумієш, якось не того... Стиднуватенько...

—           Та вже ж.

Ще чогось не йшла, виляла хвостом. Нарешті зважилась:

—           Ну, а той красунчик, що тут шастав учора...

—           Мій дядько Сергій, Сніжанин чоловік. Для тебе Сергій Якович Кавун!

—           Та зрозуміла, не дурна! Хочу лише спитати: коли я тут учора така гарна лежала, він...

—           Він навіть поміг тебе покласти!

—           У-у-у! І він бачив, коли я...

—           Ні, він тоді чемно виходив з кімнати!

—           О-о-о! — застогнала юна серцеїдка. Ще на очі не бачить, а вже красунчика їй подавай, ич!