49 Позаплановий хід

Софійка провела Радзивілку до старого парку. Погода така травнева і запахуща, що додому не спішилось. А тут бічною алеєю зовсім трохи — і біля тітоньчиного будинку... Чи не відвідати родичів? Побачити б і Пустельника, й дядька Сергія?! Ну, тобто і малого Сергійка, і все кавуняче сімейство? Тим паче, Кавуна Сергія не бачила од самісінької п’ятниці!

Софійка поправила зачіску, намотала бічне пасмо на пальця (поки дійде — якраз матиме легкий невимушений кучерик) і рушила парком.

Пройшла не так і багато, як із-за стрижених кущів укритої пуп’янками таволги почулося здавлене:

—           Софко! Со-о-оф!

Кулаківський?

Скрадаючись, перетнула газон і зазирнула за кущі, на сусідню стежку.

—           Будь другом, вируча-а-ай! — хлопець був сам не свій.

—           Що ста... — і збоку від Кулаківського помітила непорушне тіло, обличчям у траву.

Судячи з манікюру, який був, здається, в іспанському стилі: багато різних лаків, це могла бути Ірка. Хоч попелястого кусано-стриженого волосся у п’ятницю Завадчучка ще не мала. Утім, джинси і футболка її... А, он і знайоме татуювання на плечі!

—           Вона... жива? — ледве промовила.

—           Та живіша за нас обох! Ні-ні, не те, що ти подумала! З наркотою зав’язано ще після нашої останньої розмови! Тут, розумієш, Лізка й Аська поляну накривали. День народження в когось... Короче, маленький фест на природі... Компаха в парку підібралась, тусанулись трохи... І прикинь, ця дурка мало того, що пила, як корова, і назюзюкалась, то ще й до мене вчепилась додому проводитись! Казав же: виклич собі возика, ну, таксі типу! Нє, пройдусь, може, трохи розвіюсь і вихмелюсь, щоб предки не засікли. Тоді бачу — копита відкинула, і мені хоч розбийся коло неї!

—           Тут не таксі, тут швидкої треба! — кинулась діставати мобілку.

—           Ти що? Яка швидка? Щоб завтра на все місто роздзвонили?

—           Тоді батьків! Мають же бути їхні номери в її мобільному!

—           Які батьки-и-и? Старі нічого не знають! А дізнаються — вб’ють!

Невже правду казала мама, що тій дурній Ірці не вистачає любові?

—           А мобільний... —спохопився Кулаківський. —Де ж він?

Марно шелестіли в траві, оглядали стежку й газони: телефона мов лизень злизав.

—           Видно, ще там загубила! І до мене додому зась! Я собі жувачкою зажую, стану перед родаками білий-пухнастий, нащо мені цей баласт?

Джентельмен репаний! Оце халепа так халепа! Утім, колись Данило Міщенко на п’яну голову наробив біди на пів-Вишнополя. Але Ірка? А що, коли з нею що станеться?

Сніжана! Тут, за рогом... І лікар, і без галасу!

Насилу підняли з трави нещасну! Така мала, а така важкуча! Іще й пручається!

—           Е! Е-е-е! — кволо озвалось те, що за документами було Завадчук Іриною.

—           Ще й виступає, блін! — сплюнув у кущі Вадим.

—           Починай ще ти! — розсердилась дівчинка і згадала Радзивілчині слова: — Між іншим, видатного письменника Хемінгуея мама в дитинстві за кожне брудне слово примушувала полоскати рота з милом!

—           Ще й ти зі своїми лекціями!

—           Я можу піти!

—           Ой, мовчу вже, мовчу, сорі!

Одну руку на Вадове плече, другу на Софійчине... Ох, знову сповзла! Ану якщо підтримувати? Вже краще... Отак потроху-потроху доволочуть...

А стидовисько ж яке, Господи! Софійка опускала голову (от би знадобилась перука, яку вдягала колись на розвідку з Кулаківським!), а в тій голові бемкало: «Я і себе, і норму свою знаю...», «Етикет... Не курити

стоячи й на ходу...» А лежати напившись, мордою в газон, за етикетом чи ні?

Вадим у дверях бігом попрощався, здавши усе на Софійку. Ех, якби не педагогіка Хемінгуеєвої мами, Софійка б наговорила йому зараз та-а-акого!..

Пояснила родичам усе як є. Пустельник поміг укласти «потерпілу» на канапу. О, не про таку зустріч із ним Софійка мріяла, сюди рушаючи! Ірка щось знов хотіла сказати, але тільки гикнула, і Софійка від ганьби утекла до тітоньки на кухню.

— Звіробій — щоб все очистити, м’ята — щоб шлунок заспокоїти, — мурмотіла під ніс Сніжана і вже варила якесь зілля. Все-таки чудова у неї тітонька! На відміну від не дуже чудової небоги...

Поки настоювалась трава, Сніжана про всяк випадок винесла з ванної до Ірчиного ліжка стерильно чисте (як і все у лікарчиній квартирі) пластикове відро:

— Подзвони її батькам і скажи, що вона заночує тут! Слухняно знайшла в довіднику й набрала номер Ірчиного домашнього. Новину про те, що після вечірки Іра заночує в однокласниці, там сприйняли спокійно і навіть байдужо.

Потім набрала домашній номер і кількома словами переказала свою пригоду. Мабуть, теж заночує в тітоньки: ану ж уночі доведеться чергувати біля недужої? Мама поахкала-поойкала, але теж зрозуміла. І мама в Софійки чудова!

—           Тітусю, вам помогти? — Ох, уже й так помогла — далі нікуди!

—           Поки що нічого. Мий руки і йди до хлопців. Як потрібно буде, покличу.

Ірка то лежала трупом, то скручувалась клубком, то щось горлала, то вила від болю.

Молода родина з малою дитиною мала затишний вечір!