26. Знов на поштову

—           А як той Альбабарін нашого Кулаківського знов умазав, га?

Це була найбільш годяща фраза для того, щоб відновити стосунки з Лесею.

—           Ти теж бачила? — Радзивілка, видно, тільки того й чекала.

—           Я навіть чула, яку роздягалці свята трійця — Ірка, Аська і Лізка — його боляще вухо зализували! — Софійка трохи перебільшила, але дещо й замовчала.

У Лесі від щастя аж окуляри спітніли, але, своїм звичаєм, вона зразу перейшла на теми серйозніші:

—           Я вже кілька днів економлю на шкільних обідах, назбирала трохи грошенят... Знаєш, тепер зможемо купити йому не тільки хліба, але й молока чи навіть якоїсь ковбаски...

Ні, це вам не прямолінійна Ві-ку-ку, яка просто і щедро ділиться своїми проблемами, це якийсь математичний ребус!

—           Ти про кого? — витріщилась Софійка.

—           Я? Кваша!

—           Наша? Ти про що?

—           Про Квашу Григорія Борисовича!

А-а-а! Замість узяти вихлюпнути подрузі всю правду про своє, мабуть же, палке й нещасливе і, мабуть же, кохання до Альбабаріна, Леська перемкнулась на порятунок убогого пенсіонера! Утім, Софійка й сама... так, звісно, вона вже й сама хотіла пропонувати Радзивілці відвідати дивака з Поштової вулиці! Правда, про гроші

вона не подумала... Зате має дві гривні, які з радістю пожертвує на булочку для сердешного Кваші!

Дід зустрів хоч і насторожено, але привітніше. Побачивши пакет із харчами, зрадів і спрагло вхопив гостинця вільною рукою: другою мусив спиратись на одвірок, бо забувся палицю:

—           Спасибі ж вам, дівчатонька! Ви просто рятуєте мене від голодної смерті!

—           їжте на здоров'я, до побачення!

Ще чого! Леська вже збирається йти геть? Софійка цього не допустить!

—           Може, вам ще й води внести? — вихоплюється.

—           А чого ж, можна!

Води на підгнилому ослінчику стояло більше як піввідра, але Софійка рішуче подала його Лесі:

—           Будь ласка, цю вилий і внеси дідусеві свіженької! Поки Радзивілка переймається благодійністю, Софійка мусить бодай щось вивідати!

Оскільки темні голі стіни ніяких відкриттів не віщують, доведеться проявити фантазію:

—           Розкажіть що-небудь про характер Юлія Мокренка!

—           Га? Та як може жити чоловік, який усе життя віддав іншим? Усе людям та людям, а сам ні оженитись не вспів, ні щастя спізнати...

Отже, Мокренко так і не одружився!..

—           Але ж ота дівчина, що на картині «Русалонька»: може, він любив її? Може, то була його наречена?

—           Була то була, проте глянула на бідність, на ці нестатки — втекла зразу!

Не сподобався будиночок з білими колонами?

—           Певно, сама з багацької родини?

— Га? О, та там і не підступитись! Батьки її в рибгоспі на розплідниках робили: там, де Олексівське болото, ставки хороші були. То вже рибки мали, скільки душі заманеться!

«Русалонька», яка виростала на рибі — що ж, логічно...

На підтвердження цієї думки хлюпнула вода: Леся занесла повне відро й мовчки поставила на ослінчик. Тільки б не перервала розмови!

—           А її прізвище як було?

—           Хіба я вже згадаю? Пам’ятаю, що Люся звалась. Отже, Люся! Русалка Люся, яка шанувала багатство

більше, ніж кохання... Це вже щось!

—           Сюди заміж не захтіла, потім так ні за кого й не вийшла! — Григорій Борисович не втримався й тремтячою висохлою жменею відламав шматок хліба. — У махінації влізла, навіть одну з батьківських квартир за борги продала! Зараз мало не бомжує!

Досі жива? Це ж треба — така удача! їй же ж, мабуть, давно за сто!

—           Сюди просилась, уже б і рада вернутись, але нащо тепер мені лишній рот? — вставними щелепами пережовував скибку дідок.

—           Стривайте-стривайте, а до чого тут ви? — труснула пишною гривою Софійка.

—           Га?

—           Ви тут до чого, питаю?!

—           Ай правда, що ні до чого: тій скупердяйці тільки хата моя в голові! І це ж вона ще не знає, що я й другу половину цеї хати продав! Сусідам оно, за стінкою!

Леська пирснула сміхом, а Софійка пошукала поглядом ослінчика і швиденько на нього приземлилась. То це дід Кваша про себе розпинається? Побалакала

називається! Дурна з глухим! Про те, як Химині кури сирі яйця несуть!

—           Я ж вас про Мокренкову дружину питала! — не здається дівчинка, репетуючи дідові у саме вухо.

—           А що Мокренкова? Звідки я знаю Мокренкову? — закліпав бляклими очицями. — Була в нього якась ще до заслання! А як його забрали, ну, давно, ще двадцять сьомого року, мене й на світі ще не було... Так-от: як його забрали, то й вона десь пропала! Коли через тридцять год вернувся він у Вишнопіль, шукав її, писав кудись — усе дурно... Через неї більше й не женився!

—           А як її звали? А фотографій з неї нема?!

—           Га? Ні, нема! І Люсьчиних нема! Не фотографувались ми з нею... Та й нащо, як вона така потвора! Думала, як батьки в рибгоспі, то й всі парубки її! Думала, як...

Леся та Софія знуджено перезирнулись: почалось!

Після затяжного опису Люсьчиної противної натури Кваша пильніше глянув на дівчат і раптом заявив:

—           Тільки й толку з тої Люськи було б, що грубку мені помастила б! О, а ти, як тебе, Софія? Ти, Софіє, бачу, проворніща, то чи не побілиш мені груби?

Радзивілка знов пирснула сміхом, а Софійка розгублено залупала очима. Орудувати щіткою ніколи в житті не доводилось! Хіба давним-давно в Половиннику бачила, як бабуся Ліна чорнила смолою підмурок своєї хати.

—           Ну... Я не знаю... Взагалі-то...

—           Я зразу побачив, що ви добрі діти! Де це моє вапно? А, в комірчині!

—           Е-е-е... Але... — Софійка поглядом шукала підтримки в однокласниці, але та інтелектуалка тільки відверталась до тьмяного вікна і стримувала сміх.

—           Де це мій костур? Зараз, візьму третю ногу, принесу щітку й вапно! Ще б розколини позаліплювати, але що ж, як ні глини, ні піску...

Софійка зацьковано глипала то на облущену й задимлену грубку, то на вхідні двері, які тепер могли б стати їм вихідними.

—           Осьо, — Григорій Кваша виповз із комірки, — трохи присохло, ти до нього водички, і кописткою його, кописткою перемішай!

Розгублено позираючи на Лесю, хлюпнула води, взялась колотити сухі грудомахи дерев’яною сплюснутою дощечкою, чи пак кописткою (Ві-ку-ку в Леськовичах точно такою свиням вимішує).

—           Так, а де ж це щітка? — нипав по кімнаті господар. — Була в комірчині, тепер щезла кудись...

—           А оно ж вона, в коморі і є! — втрутилась Леся, яка сиділа якраз навпроти відхилених у комірчину дверей. Метнулась туди й дістала звідкись ізгори обстрапаного віхтя: — Вона?

—           Е, то стара, я нової шукаю! А, тамо, під шафою, достань. Бери, бери й ти, як там тебе? Теж Люся? А-а-а, Леся! У дві руки — скоріще побілите!

...Забризкані й утомлені вертались додому.

—           Оце вляпались так вляпались! — нарікала Софійка. Опустилась нижче від Сашка з його трубами!..

—           А ще уроки робити! Вчителька звеліла до завтра німецький текст перекласти! — зітхала Радзивілка.

—           І голови помити! Сподіваюсь, вапно шампунем відмивається?

—           Ну, скельця окулярів мусять відтертися!

—           Правду мовлять, що цікавій Варварі носа одірвали!

—           Ох, не кажи!

Саме наблизились до перехрестя, де їхні шляхи розходились.

—           До речі, про цікавих варвар, — почухала потилицю Леся, щось пригадуючи. — Я там, здається... Та точно! В комірчині, коли ото щітку брала, я на полиці салат бачила! З креветками!

—           Що-о-о?

—           Сама тепер не вірю, але ж бачила! — задумано розправляла поцятковане вапном волосся Радзивілка, — І баночка з грибами... Ні, з оливками... Зеленими...

—           Оли-и-ивками? Ти впевнена?

—           І бляшанка з чорною ікрою! Навіть дві!.. Воно ж мені не приснилось...

От тобі й убогий пенсіонер!..

«Здається, ми вляпались не тільки у вапно, а й у якусь підозрілу історію», — подумала, але не сказала вголос. Нащо тривожити Лесю?

Що подумала в цей час Леся, невідомо: вона теж промовчала.