13.3. Партизанський рух і радянське підпілля

Фашистський окупаційний режим в Україні виконував завдання забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для «арійської раси». Передбачалася колонізація значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

Проти політики геноциду в Україні наростав радянський партизанський рух. Він пройшов кілька етапів. Перший, «зародження і становлення», тривав від початку війни до кінця 1942 р. Для нього характерно збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий, «стабілізація», він тягнеться до середини 1943 р. Матеріальна допомога «Великої землі», поява штабів партизанського руху дала змогу не тільки боронити власні бази, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій, «активних наступальних дій», тривав до цілковитого розгрому німецьких окупантів. Для цього етапу характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з військами Червоної Армії, наступальна тактика бойових дій.

В Україні не було жодної області або району, де б не діяли підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У, Партизанські загони і з'єднання. Найбільші партизанські з'єднання очолили С.А. Ковпак, О.Ф. Федоров, М.І. Наумов, О.М.Сабуров та ін. Загальне керівництво партизанським рухом в Україні здійснював Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.А. Строкачем. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому партії М.І. Сташков, міському партії Ю.Г.Савченко, Криворізького міському В.С. Снигірцев, Павлоградського А.П. Караванченко, Криничанського райкому В.С. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі «Молода гвардія» (м. Краснодон ) і «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївської області).

За час війни партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. людей, 30% з них загинули.

Отже, в окупованих районах України радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання і активного протистояння німецьким окупантам, створення центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з «Великої землі», застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна»). Значна підтримка з боку місцевого населення дала змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на найважливіший фактор війни, фактично на справжній другий фронт.

13.4. Націоналістичний рух у роки війни

Головними учасниками Великої Вітчизняної війни були, з одного боку, війська фашистської Німеччини та її сателітів, з іншого – багатонаціональний радянський народ і його Червона Армія. Однак в Україні у війну втрутилася третя сила — Організація українських націоналістів (ОУН) та її військові формування «Нахтігаль», «Роланд», «Поліська січ», УПА, дивізія СС «Галичина».

ОУН була створена у 1929 р. Євгеном Коновальцем, колишнім полковником січових стрільців. У 1940 р. розкололася на 2 проводи – поміркований ОУН-М (А. Мельник) і радикальний ОУН-Б (С. Бандера). Керівництво обох проводів пов'язувало свої політичні сподівання з перемогою фашистської Німеччини над СРСР. Напередодні Великої Вітчизняної війни ОУН утворила з числа західних українців два ба­тальйони — «Нахтігаль» і «Роланд», які під керівництвом німецьких офіцерів і у складі німецьких військ виконували каральні функції в Україні і Білорусії.

30 червня 1941 р. у Львові українські націоналісти зробили спробу створення Української держави (прем'єр Я. Стецько). Було проголошено Акт відновлення української держави. Наступного дня цей намір був підтриманий головою греко-католицької церкви митрополитом А. Шептицьким. У «Акті» було заявлено, що Українська держава буде тісно взаємодіяти з Німеччиною, щоб «під проводом Адольфа Гітлера утворити новий лад у Європі й світі», однак окупаційна влада поставилася до цієї події негативно: у плани німців не входила будь-яка українська державність. На початку липня значна частина керівників ОУН, у т. ч. С. Бандера і Я. Стецько, були заарештовані.

За цих обставин і в умовах, коли масові репресії та інші злодіяння окупантів викликали ненависть українців, керівники ОУН-Б змушені були оголосити боротьбу як проти «совєтів», так і проти «германів». Так у 4-му номері «Бюлетеня» ОУН за квітень 1942 р. зазначалося, що замість радянського тоталітаризму прийшов тоталітаризм націонал-соціалістичний. Восени 1942 р. (офіційною датою вважається 14 жовтня) утворюється Українська повстанська армія (УПА), яка була побудована за принципом регулярної армії. Її командирами протягом різних років були Д. Клячківський (Клим Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка), В. Кук (Леміш).

У 1942-1944 рр. українські націоналісти контролювали значні території Волині та Полісся з населенням 4 млн. людей. Були непоодинокі випадки нападів підрозділів УПА на німецькі гарнізони й окремі пости, інші партизанські дії. Однак, по-перше, масштаби такий бойових дій явно поступаються радянсько-німецькому фронту та іншим фронтам 2-ї світової війни, по-друге, бандерівці набагато більшу активність виявляли, щоб зашкодити діям радянських партизанів і тиловим частинам Червоної армії. Зі свого боку, керівництво СРСР вважало українських повстанців такими ж ворогами, як і фашистів. За вказівками Й. Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації партизанських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлене завдання у ході рейдів розгромити частини УПА. Це призводило до непотрібних людських втрат з обох сторін. Також з діяльністю УПА пов’язується українсько-польський етнічний конфлікт. Зокрема, польська Армія Крайова, яка була підпорядкована польському еміграційному уряду в Лондоні, намагалася опанувати до приходу радянських військ землі, втрачені Польщею у 1939 р. У 1943-1944 рр. частини цієї армії за допомогою польської поліції та шовіністичних формувань місцевого населення знищили тільки на Холмщині близько 5 тис. українського населення та спалили десятки українських сіл. У відповідь за наказом головнокомандувача УПА Р. Шухевича було створено Холмський фронт. Унаслідок кривавого протистояння обидва народи зазнали великих втрат, які обчислюються десятками тисяч загиблими жителями краю.

У 1944 р., коли Німеччина зазнала воєнних невдач, С. Бандера і ще 300 впливових оунівців були німцями відпущені на волю. Фашистське керівництво також погодитися зі створенням українського військового формування у складі німецьких збройних сил. У 1943 р. з числа українських націоналістів була сформована дивізія СС «Галичина». У липні 1944 р. ця есесівська дивізія була розгромлена радянськими військами під Бродами. Частина її вояків приєдналася до УПА. У 1944–1945 рр. і повоєнних роках УПА вела терористичну боротьбу в тилу Червоної Армії та проти органів радянської влади.

Збройна боротьба УПА проти Радянської влади продовжувалася до 1947 р., після чого її залишкам вдалося відійти на Захід. У Західній Україні націоналістичне підпілля діяло до середини 1950-х рр. Така вперта і з воєнного боку практично безнадійна боротьба пояснюється тим, що українські націоналісти сподівалися на третю світову війну та на перемогу в ній англо-американського блоку.