Тема 2. Київська русь та її місце в історії людства

1. Східні слов’яни.

2. Київська Русь.

3. Галицько-Волинська держава.

4. Культура Давньоруської держави.

2.1 Східні слов’яни.

За часів бронзи (3 тис. до н.е.) територію України заселяють представники Культури шнурової кераміки індоєвропейської мовної сім’ї, які є спільними предками для слов’ян, балтів та германців. У XI-YII ст. до н.е. протослов’яни формують Білогрудівську та Чорноліську культури. У YII ст. до н. е прасловяни виступають під іменем скіфи-орачі та неврів, які проживали у Поліссі. Передслов’янський період пов’язаний із зарубинецькою (3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.) та черняхівською (2-4 ст.) культурами, які є спільною для всього слов’янства. У 2-3 ст. формується Київська культура, яка є основою українського етносу. Зарубинецьку та черняхівську культури відкрив Вікентій Хвойко.

Самоназва „слов’яни” означає „ті, що розмовляють зрозумілою мовою”. Уперше слов’яни згадуються у працях Плінія Старшого, Тацита «Германія», Птоломея «Географія» (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Хоча, Геродот (5 ст. до н. е.), перелічуючи племена прибалтійських земель, називає «енетів», що, можливо, є першою згадкою про венедів.

У 512 р. Прокопій Кесарійський вперше називає їх склавинами – слов’янами. Йордан стверджував, що слов’яни спочатку називались венедами, а пізніше розпались у 4 ст. на три гілки:

1. венеди, які проживали на території від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра;

2. склавини, які заселили Пр. Україну, Чехію, Угорщину, Балкани;

3. анти, які заселяли Південну Україну між Дніпром та Дністром.

Існує кілька теорій походження словян:

1. дунайська концепція, яка походить з найдавнішого літопису „Повісті временних літ” літописця Нестора, твердить, що слов’яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися;

2. вісло-одерська (Ю. Косташевський, Т. Лер-Сплавинський) стверджує, що прабатьківщиною слов’ян була територія сучасної Польщі;

3. південно-прибалтійська (О. Шахматов) доводить, що словяно-балтійський етнос виник в басейні Західної Двіни;

4. синтетична концепція (В. Гензель, П. Третяков, Б. Рибаков), яку підтримує переважна більшість дослідників, доводить, що давні слов’яни розселялися між Дніпром і Одером.

У YI-YII ст. слов’яни беруть участь у Великому переселені народів, розселяючись трьома потоками: на південь- на Балканський півострів; на захід – вверх по Дунаю; на північний схід – до Волги та Ладоги. Слов’яни зайняли значну територію, яка простяглась від Ельби на заході до верхів’їв Волги на сході, від Чорного та Середземного морів на півдні до Балтики на півночі. Як наслідок, єдина слов’янська спільнота у VI–VII ст. розпалась на три гілки: західні (поляки, чехи, словаки, лужичани, полабсько-прибалтійські слов’яни), східні (українці, росіяни та білоруси) і південні (серби, словенці, чорногорці, хорвати, македонці та болгари) слов’яни.

Держава антів, яка простягалась від Дністра до Дону, проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Відомі вожді антів Бож, Пірагаст, Ардагаст, Мезамир. У 375 р. король готів Вінітарій розгромив рекса антів Божа, але й сам загинув у бою з гунами.

Територія антів (пеньківську культуру) охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході - долини Дунаю.

Термін «анти» виводять з іранської мови у значені «край», «околиця землі», або із грецької «гіганти» у значені «богатирі». Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні.

Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також - осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші).

Після 551 р. анти і склавини оселились на північних Балканах (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). У 602 р. авари розгромили Антську державу. Держава антів перетворилась у Дулібський союз племен, який також підкорили авари (626). Під тиском кочівників анти від узбережжя Чорного моря відходять на північ.

Слов’яни займались підсічно-вогневим та орним землеробством із присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, льон, коноплі, горох, ріпу, цибулю, часник, розводили ВРХ, кіз, овець, свиней. Також займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Ремесла представлені ковальством, ткацтвом, гончарством, обробка каменю, дерева, металів.

Проживали у квадратних напівземлянках або землянках із зрубними стінами довжиною 3-4 метри, в кутку була глиняна або кам’яна піч. 5-15 сімей-домогосподарств об’єднувались у сільську общину (верв, мир), селища групувались (гніздились) навколо укріпленого центру – граду із дитинцем-замком. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50 - 70 кілометрів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».1

Управлялись слов’яни князем-рексом, влада якого обмежувалась народними зборами чоловіків – вічем. Князь опирався на дружину, професійних військових. Племена поділялись на роди, які очолювали старійшини. У YIII-IX ст. племена еволюціонують у держави – князівства, ополчення замінюється князівською дружиною, владу віче обмежує рада бояр.

Слов’яни були язичниками, зображення богів (ідоли) стояли на капищах, які обслуговували жерці під назвою волхви. Мертвих слов’яни спалювали та в їх честь відправляли тризну (поминки).

Верховним богом слов’ян був Сварог – бог неба, ковальства, родоначальник всіх богів. Він мав 12 синів, зокрема: Даждьбог- бог сонця, землеробства та сили зародку; Хорс – бог сонячного вогню і літа; Велес – бог худоби, торгівлі; Перун – бог грому і блискавки, війни та зброї;Стрибог – бог вітрів неба і землі; Ладо – бог любові; Рожаниця – богиня жінки, шлюбу і долі (планиди). Злі сили представляли: Чорнобог – бог зла, володар підземного мертвого царства; Мара – богиня зла, смерті і нічних жахів; Марена – богиня посухи і відродження природи. В уяві слов’ян світ населяли духи, зокрема: лісовик(лєший); домовик; русалка водяник Слов’яни поклонялися предкам. На їхню думку, найстаріший засновник роду Цур охороняв своїх родичів. «Цур мене!», тобто «Діду, захисти мене!», казав слов’янин, коли йому щось загрожувало.

Протягом VI-VIII століттях східнослов'янські племена переросли у феодальні князівства, відомі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства». Існують згадки про три центри слов’ян, які виникли у 9-10 ст – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (Чернігівщина або Ростово-Суздальська земля).

У 8-10 ст. власне на території України проживали племена: поляни (Київ, 430 р.) – на правому березі Дніпра, древляни (Іскоростень) – між річками Тетерів та Прип’ять, сіверяни (Чернігів) – над Десною, Сеймом та Сулою, дуліби або бужани (волиняни) (Волинь) – над Бугом, білі хорвати (Перемишль) – на Прикарпатті, тиверці (Тивер) – над Дністром, уличі (Пересічень) – над Південним Бугом.