1.3 Трипільська цивілізація.
Культурно-історична спільнота Трипільська культура (Кукутені-Трипілля, Культура мальованої кераміки, 4 – 2 тис. до н. е., 200 тис. кв. км). Відкрита у 1893 р. В. Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині. Трипільська культура була поширена на Нижньому Дунаї, Дністрі, Бузі, частково в Середньому Придніпров’ї і входила в комплекс типологічно схожих культур Балканського півострова. Матріархат, поклоніння бику (символ сонця) та змієві (дому). Розташувалися здебільшого по низьких місцях біля річок, житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, або наземні прямокутної форми будівлі на стовпах, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки в середині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. Формуються протоміста із площею понад 100 га. (найбільше – Тальянка – до 450 га, 20 тисяч жителів), двоповерхові будівлі (20-150 кв. м.). Відомо до 3 тис. поселень.
Основою господарства було підсічно-вогневе мотичне та орне землеробство та скотарство, а також полювання, рибальство і збиральництво. Наявність гігантських обширів родючих чорноземів штовхала трипільців на екстенсивний шлях розвитку, що заважало прогресивному розвитку економіки. Кожні 50-70 рр. поселення переносили через виснаження землі. Тому трипільців інколи називають «Культурою кочових землеробів».
Сіяли пшениця, ячмінь, просо, біб, льон. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладишами. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві розводили ВРХ, коней, свиней, овець, кіз. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд та жіночі статуетки. Кераміка прикрашена червоно-чорно-жовтими фарбами. Перші в Україні використовували свердло та мідь, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо.
Рубіж III - II тисячоліть до н. є. збігається з масовим переміщенням з півночі племен Культури шнурової кераміки “шнуровиків”. Під тиском шнуровиків трипільці оточують валами свої поселення. Деградує керамічне виробництво, розписна кераміка зникає, панівним стає шнуровий орнамент. Можливо, трипільці та «шнуровими» злились у єдиний етнос. У господарства відбувається перехід до розведення коней.
Перший дослідник трипільської культури В. Хвойка вважав трипільців предками слов'ян. Але антропологи, дослідивши рештки трипільських поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східно-середземноморського («вірменоїдного») антропологічного типу, відмінного від слов'янського і тому, не були безпосередніми предками українців. Але трипільці та арії вплинули на формування антропологічного типу українців. Вважається, що трипільці були невисокими, тендітними, темноволосими, смаглявими східними середземноморцями, а скотарі - предки аріїв - високі, масивні, очевидно, світловолосі. Унаслідок змішування трипільців із степовиками-індоєвропейцями («аріями») виник так званий український (або динарський) антропологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура - від аріїв, а чорні брови й карі очі - від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать і сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу.
Середньостогівська культура. Північно-східними сусідами трипільців були місцеві мисливсько-рибальські племена Полісся та Лівобережжя Дніпра. Перебуваючи під впливом трипільців та пристосовуючись до поширення степів через похолодання та висихання клімату, автохтонні мисливсько-рибальські племена північних європеоїдів здійснюють неолітичну революцію та переходять до використанням перегінного скотарства. Поступово ці племена стали основою для найдавнішої індоєвропейської спільноти - середньостогівської культури, поширеної у лісостеповому Подніпров'ї.
Середньостогівці розводили ВРХ та овець, але головним їх заняттям було конярство (серед останків тварин 74 % належить кісткам домашнього коня). Ці племена приручили коня в IV тис. до н.е., винайшли верхову їзду та колісний транспорт. Постійні пошуки нових пасовиськ призводили до військових сутичок з сусідами, що мілітаризувало суспільство. Формується потестарна організація влади, коли влада у племені належить народним зборам на чолі із старійшиною. З’являється військова еліта, яка накопичує у своїх руках багатство, що веде до майбутнього розшарування суспільства. Від скотарів середньостогівської культури походить ямна культура.
3). Бронзовий вік 2 тис. - 8 ст. до н. е. - У III тис. до н. е. в Месопотамії винайшли перший сплав - бронзу (мідь і олово). Цей штучний метал був твердіший, ніж мідь. На терени України перші бронзові вироби потрапили з Балкан і Кавказу. Місцеве бронзоливарне виробництво виникло в XV - IX ст. до н. є. на Закарпатті та в Північному Причорномор'ї.
Бронзовий вік інколи називають добою «Першого великого переселення народів”, оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. На територію сучасної України синхронно насуваються носії двох культур: із-заходу – Культура шнурової кераміки, зі сходу – Ямна культура. Носії цих культур поглинули трипільців та дали початок сучасним індоєвропейським народам.
На зміну родовій громаді приходить сусідська, що посилює роль батьківського права в роді. Матріархат остаточно замінюється патріархатом. Відбувається подальше виділення з роду парної сім’ї. Виникає поняття приватної власності та з’являється майнова нерівність.
За бронзової доби в людському суспільстві сталося остаточне розмежування хліборобства і скотарства: лісостеп України спеціалізується на орному землеробстві, а степ на кочовому скотарстві. Поділ численних племен на хліборобські й скотарські дістав у науці назву «перший суспільний поділ праці».
Рубіж III - II тисячоліть до н. є. збігається з масовим переміщенням з півночі племен - “шнуровиків”. Культура шнурової кераміки (відома також як культура бойових сокир) - назва сукупності археологічних культур пізнього енеоліту (в основному 2300 - 1700 рр. до н.е.), поширених у лісовій і лісостеповій зонах Північної, Центральної і Східної Європи. Загальною ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена відтисками перевитого шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду чи від клиновидних сокирок з просвердленим отвором. Носії культури шнурової кераміки вважаються прямими предками слов’ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони). Носії Культури шнурової кераміки переживали демографічний вибух, пов'язаний із переходом до примітивного землеробства та присадибного скотарства. До сукупності культур шнурової кераміки відносять також Ямну та Катакомбну культури.
Ямна культурно-історична спільнота (3000 - 2300 до н. е.) не мала аналогів у світовій системі культур доби бронзи. Вона охоплювала території від Сербії, Болгарії та Угорщини до Алтаю, від сучасної Білорусії до північного Кавказу. Поширення степів у зв’язку з аридизацією (висихання) клімату наприкінці 1У тис. до н. е. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства. Племена ямної спільноти у тваринництві поєднували стійлове утримання худоби й відгін у сприятливі пори року. Землеробство мало підсобний характер. Мобільності населення сприяло застосування колісного транспорту - возів (на двох чи чотирьох суцільних дискових колесах), запряжених волами.
Займаючись переважно скотарством, вони ще не були кочівниками. На осілий спосіб життя вказує високий рівень будівництва оборонних споруд. У цю добу, наприкінці IV тис. до н.е., в степах України з'являються кургани, що на віки стають невід'ємним елементом ландшафту степової зони. Культ предків ямників проявлявся у посипаних червоною вохрою похованнях під високими насипами різної висоти - курганами (могилами). Ліплена кераміка декорувалась відбитками мотузки, защипами, розчосами гребінцевого штампу. Значного розвитку набула місцева металообробка. Носії цієї культури були індоєвропейської мовно-культурної сім’ї народів, що у ІІІ- ІІ тис. до н.е. заселила величезні простори від Західної Європи до Індії, входять численні кельтські, романські, германські, слов’янські, балтські, фракійські, індоіранські та інші народи Євразії.
На базі Ямної культури у Південно-Східній Україні виникає друга цивілізація в Україні – Катакомбна культурно-історична спільнота (2700 – 2000 рр. до н. е. у Північному Причорномор'ї, Подонні та Північному Кавказі), виділена В. О. Городцовим на початку XX ст., після розкопок у середній течії Сіверського Дінця.
Поширення катакомбного ритуалу відбувалося віялом, від північного та східного берегів Азовського моря.
Катакомбна культура прийшлих племен була цивілізацією кочівників з центром на р. Молочній. Племена Катакомбної культури були пращурами праіндоіранців. Для цієї культури характерна кастова організація суспільства: прийшла аристократія, чиновники із місцевої знаті і вільні общинники.
Проживали родовими селищами й хоронили померлих у курганних могильниках (у підкурганних катакомбах, у скорченому положенні на боці, посипані червоною фарбою, що символізує вогонь). Катакомба символізували утробу Матері-Землі (жінки). Племена Катакомбної культури займалися скотарством і землеробством, знали металургію міді й бронзи. Переселились в Індію, де відомі як арії (тобто «благородні»).
На місці Катакомбної культури формується Зрубна культура (1700 - 1300 до н. е.), назва якої походить від звичаю ховати покійників у дерев’яних зрубах під курганами. Носії цієї культури вважаються іраномовними племенами скотарів, які ще вели осілий спосіб життя.
Носіїв курганних культур українських степів, котрі зруйнували багато осередків осілого населення Європи та Малої Азії, іноді навіть називають „вікінгами" Ш тис до н.е. Цей процес пояснювався із розселення індоєвропейців з прабатьківщини. Наступ скотарів українських степів припинив вікові впливи на Дніпровському Правобережжі нижньодунайських та балканських племен. У середині IV тис. до н.е. розпочався зворотний процес, в результаті якого в Україну прибувають кочівники з Ірану, Казахстану і Монголії.
На XII - X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільностями. Захід сучасної України опанували кельтські, на південний захід - гето-фракійські племена; на північному заході, півночі і частково північному сході - панували балтські, угро-фінські і праслов’янські племена, а у степу - кіммерійці.
6). Залізний вік 8. до н. е. – 4 ст. н.е. Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено близько XVIII ст. до н. є. на Закавказзі і Малій Азії (Хетська держава). Сліди найдавнішого виробництва заліза в Україні виявлені на її крайньому північному сході у поселенні, яке датується XV - XIV ст. до н. є.
Люди навчилися виплавляти залізо, що спричинило появу значно міцніших і гостріших знарядь та зброї. Використання заліза зумовило різке зростання продуктивності праці. Відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства, появилась торгівля. Поява заліза зумовила зростання продуктивності праці що призвело до майнового розшарування, стало передумовою до виникнення нових суспільних відносин.
Поступово майнові відмінності між окремими главами родин руйнували первісну общину, спільне володіння землею і спільний обробіток її поступово зникали. Родова община кровних родичів з часом перетворилася на сусідську, територіальну общину.
В Українському степу відбувся остаточний перехід до кочового скотарства. Південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного. Постійні війни вели до зростання впливу військової еліти та формування військової демократії. Формуються держави та зростає роль вождів – князів.
Стосунки між кочовиками причорноморських степів і землеробами лісостепової зони загострилися. Осілі племена через постійну загрозу нападу степовиків мусили об'єднуватися та створювати протодержави у формі союзу племен, краще організовувати військову справу, укріплювати поселення.
Перші державні об'єднання в Україні були утворені кіммерійцями, таврами, скіфами, сарматами, а також греками-переселенцями.