69. Сутність національної політики.

До найважливіших проблем етнополітики належить захист етнічних груп (національних меншин) — частин нації, що мають специфічні соціально-культурні і політичні інтереси в межах певного національно-державного утворення. Увага до їх інтересів, рівність прав і свобод для “титульної” нації і для інших націй, рівні політичні, економічні і культурні права. Дискримінація за соціальною ознакою карається. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язки по створенню належних умов для розвитку мови і культури.

70. Національна політика в Україні.

Враховуючи те, що в Україні проживають громадяни понад 100 національностей, держава домагається створення найсприятливіших умов для міжетнічної солідарності і консолідації.

+++

— Організація добровільного повернення кримськотатарського народу (депортованих)

— 1995 — КМУ схвалив концепцію розвитку культур етнічних груп

— 2002 — ратифіковано Європейську хартію мов національних меншин.

71. Співвідношення політики і моралі.

Культура політичного життя передбачає з’ясування ролі і місця в ньому моралі. Йдеться про один із регуляторів політичних відносин, в яких суб’єктами виступають окремі особи, соціальні групи, політичні партії.

З точки зору політичної етики можливі 2 ситуації:

1) певне політичне діяння за жодних умов не може бути морально виправдане, політик може змінити свою політичну позицію (якщо її має), якщо це не кар’єризм, бо це політична зрада; некомпетентність політика.

2) привілеї для еліти. Чи можлива еліта без привілеїв? Ліві кажуть, що тоді еліта перетвориться у групу, що відстоює власні, а не народні інтереси. Праві вважають, якщо еліта, несучи величезну відповідальність, буде відволікатися на вирішення своїх особистих справ, то не зможе ефективно виконувати свої обов’язки.

72. Специфіка взаємин політики і релігії.

Конфесійні групи є духовними спільностями, отже і носіями відповідних інтегральних інтересів їх учасників. Тією мірою, якою ці інтереси “політизуються”, відбувається політизація самих конфесій. Вони виступають суб’єктами політичного процесу.

Можливість істотно впливати на політику визначається специфічними функціями церкви, взагалі — релігії у суспільному житті: регулятивна, комунікативна, інтегруюча.

У теократичних (мусульманських) державах релігія визначає всі сторони суспільного життя, жорстоко їх регламентує. В Ірані релігія є водночас внутрішньою і зовнішньою політикою.

Церква ніколи не була поза або понад політикою. Вплив релігії на свідомість мас досить значний, і з цим не можна не рахуватись. Вона визначає життєві позиції людей, їх соціалізацію і політичну поведінку. Церква також може бути чинником стабілізації/дестабілізації.

У демократичних державах закон гарантує свободу совісті і віросповідання.

73. Роль змі у формуванні політичної свідомості.

ЗМІ виражають і формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги.

Виражаючи і формулюючи громадську думку, ЗМІ, з одного боку, накопичують досвід мільйонів, а з іншого — впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. У демократичному суспільстві управління соціальними процесами передбачає вивчення громадської думки, вплив на неї. Громадська думка виступає як найвищий суддя. ЗМІ здійснюють свою політичну управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей, окремих осіб. Нормою є постійні дискусії, зіткнення позицій. Хоча ЗМІ повинні також показувати зразок політичної культури, зміни самої сутності політичного мислення.