5.2. История развития специальной педагогики в Советской России

Революция 1917 года становится переломным моментом в развитии отечественного специального образования. Наиболее важными результатами является то, что образование становится государственным и развивается как система в соответствии с идеологией нового общества.

С появлением нового государства образование становится государственным; принимаются постановления и обращения, регламентирующие правовые и организационные его вопросы. Начинается широкомасштабная борьба с неграмотностью и беспризорностью. Открываются новые школы, училища, педагогические и психологические факультеты, институты и университеты.

В этот период создаются новые отечественные теоретические и практические концепции, методы, формы обучения и изучения нормальных и аномальных детей и подростков.

В послеоктябрьский период закладываются теоретические основы специального образования; создается сеть государственных специальных школ для детей с отклонениями в развитии, разрабатывается содержание обучения и воспитания разных категорий аномальных детей и подростков.

Принципы обучения и воспитания аномальных детей и подростков впервые провозглашены на Первом Всероссийском съезде по борьбе с детской дефективностью и беспризорностью в 1920 году.

Оформление специального образования в систему проходит в течение десяти лет и завершается к концу 20-х - началу 30-х годов XX столетия.

5.3 История развития специальной педагогики в ссср.

В этот период принимаются законодательные акты, регулирующие деятельность специальных учреждений (Постановление СНК РСФСР «Об учреждениях для слепых, глухих, умственно отсталых» от 23 ноября 1926; «О мерах для усиления работы по воспитанию и обучению глухонемых, слепых и умственно отсталых», 1927). Постановлением СНК «О всеобуче» (1925; 1927) регламентируется введение всеобщего начального обучения аномальных детей и подростков. Начинается комплектование, открываются специализированные учреждения для различных категорий аномальных детей и подростков, создаются и утверждаются программы обучения; появляются общественные организации лиц с различными нарушениями (Всероссийское общество глухих, 1926);

Создаются и функционируют следующие типы учреждений: школы для глухих детей; дошкольные детские дома для глухих детей (в 1926 году их насчитывается 12; в 1930 году Е. Ф. Pay открывает первый детский сад для глухих преддошкольников); школы для умственно отсталых; школы для слепых детей и подростков. В начале 30-х годов при нескольких общеобразовательных школах Москвы и Ленинграда открываются классы охраны зрения для слабовидящих детей. С конца 30-х годов - первые школы для слабовидящих. Большая заслуга в организации первых школ для слабовидящих принадлежит Ю. Д. Жаринцевой.

Помимо школ, создаются и учреждаются школы-интернаты (некоторые - с профессионально-техническим уклоном), детские дома для аномальных детей и подростков, оставшихся без попечения родителей. Кроме того, при нескольких общеобразовательных школах открываются классы для школьников со сниженным слухом.

Формулируется задача специальной школы - подготовка выпускников к самостоятельной жизни и труду.

Длительность обучения в специализированных школах варьируется - во вспомогательных школах, классах для тугоухих составляет пять лет, в школах (интернатах) для глухих детей - девять. Содержание образования ориентировано на начальное обучение и реализовывалось через специальные комплексные программы. В 30-е годы содержание обучения значительно расширяется. В частности, программы обучения детей и подростков с нарушениями слуха и зрения обогащаются предметами, направленными на расширение общеобразовательных знаний: физикой, математикой, естествознанием и др. В 1949 году осуществляется переход к обязательному семилетнему образованию.

Разрабатываются научные основы обучения и воспитания аномальных детей и подростков. В 1920 году в Петербурге создается Отофонический институт, ориентированный на изучение детей и подростков с нарушениями слуха и речи; в 1929 году в Москве открывается Экспериментально-дефектологический институт (под руководством Л. С. Выготского).

Начинается подготовка педагогических кадров - в 20-30 годы при педагогических институтах Москвы, Петербурга, Киева открываются специальные дефектологические факультеты для подготовки педагогов-дефектологов.

Постепенно оформляется основной подход к проблеме изучения, обучения, развития детей и подростков с отклонениями в развитии - комплексный медико-психолого-педагогический подход. При этом большую роль в формировании данного подхода играет педология - наука о всестороннем комплексном изучении ребенка, получившая распространение в России еще в начале XX столетия.

23.

Стародавня Греція.

Одне з найперших нагадувань про мовленнєві розлади в літературі стародавньої Греції ми знаходимо у Геродота - батька історії (біля 484-425 р. до н.е.), що описує своєрідне мовлення Киренського царя Батта (говорив швидко, невиразно, спотикався, недомовляв закінчення слів). У сучасній спеціальній літературі прийнято вважати, що термін «баттаризм» - похідне від імені цього царя. Проте ми можемо запропонувати й іншу версію: «баттаризм» - грецький термін, що позначає спотикання, заїкуватість (Брокгауз і Єфрон). А Киренський цар «Батт так названий тому, що він був заїка або таким удавав себе, щоб краще приховувати свої наміри. Його справжнє ім'я було Аристотель». Виходить, що Батт - це прізвисько по характеру дефекта мовлення царя, а не навпаки.Вперше найбільш повно і системно про мовленнєві розлади ми зустрічаємо відомості у древньогрецького лікаря і натураліста, засновника античної медицини Гіппократа (459-377 р. до н.е.). До нас дійшла велика кількість його творів (біля 70), у яких міститься великий емпіричний матеріал, що систематизує розрізнені спостереження лікарів більш ранніх епох і власні спостереження. З спостережень професора І. А. Сикорського, у Гіппократа зустрічаються згадки про велику кількість відомих нам зараз мовленнєвих порушень : втрата голосу, втрата мовлення, недорікуватість, невиразна вимова, заїкуватість.У своїх творах Гіппократ пише про чільну роль головного мозку у всій діяльності людини («Очі, вуха, мовлення, руки і ноги виконують усе те, на що дає згоду мозок». «Коли мозок відчуває струс і страждає від удару, хворий необхідно втрачає мовлення, не бачить і не чує»).Він описує органи і функції слуху і зору людини, викладає свій погляд на механізм утворення голосу і мовлення людини, де окремо визначає роль повітряного струму, язика, артикуляції, голосу. («Людина говорить внаслідок повітря... Виштовхуючи назовні через пустоту повітря, вона робить звук, тому що голова резонує. Язик артикулює внаслідок ударів; перепинений у горлі і б’ючи в піднебіння і зуби, він дає яскравість звукам. Якби язик щоразу не артикулював при зіткненні, людина не мала б роздільного мовлення, а вимовляла б тільки прості звуки».)

У своїх творах Гіппократ дає також опис окремих розладів голосу, мовлення, слуху і прийомів їх лікування.

Наприклад: «Якщо занедужують вуха, треба зробити багаті гарячі ізливання... Краще з наявних засобів - це дати блювотне, що виганяє слиз, і очистити голову за допомогою ліків, якими очищають слиз у голові».

«Якщо язичок буде обвисати і сприяти задусі, відразу потрібно вжити полоскання... якщо це не приведе до скорочення язичка, потрібно виголити задню частину голови, прикласти дві кровососні банки, випустити скільки можна крові й відкликати назад слизуваті витікання. Якщо цих засобів недостатньо, надсікають язичок скальпелем і випускають звідти воду».

«Пускати кров тим, хто раптово, без лихоманки уражений втратою мовлення».

«Якщо хто втратив голос, це повинно бути віднесене за рахунок переповнення вен. У цих випадках потрібно відкрити внутрішню вену правої руки і випустити кров у більш-менш великій кількості в залежності від конституції і віку хворого». І т.д.

Один з самих значних стародавньогрецьких вчених, енциклопедист Аристотель (384 - 322 р. до н.е.), виходячи з порівняльної анатомії органів артикуляції у різноманітних представників тваринного світу, зробив висновок, що для утворення членороздільного мовлення необхідний рухомий, м'який, довгий і в той же час широкий язик. Потрібні вологі губи при неширокому отворі рота і, нарешті, наявність зубів. Цими даними наділені органи мовлення тільки у людини, і тільки цим обумовлюється її спроможність творити членороздільні звуки.

На цих засадах Аристотель намагається пояснити і розлади мовлення. «Людина має найвищою мірою рухливий, м'який і широкий язик, щоб він був придатний до двоякого вжитку: і для смакових відчуттів... і для розчленовування звуків і мовлення, для чого потрібний м'який і широкий язик, тому що, будучи таким і до того ж вільним, він може легко скорочуватися і витягатися всіляким способом. Це найкраще виявляють ті, у яких він не цілком вільний; вони шепелявлять і гаркавлять» . Таким чином, Аристотель бачив причину вад мовлення в неправильній будові або недостатній рухливості органів артикуляції.

Стародавній Рим

Давньоримський вчений, енциклопедист і лікар Авл Корнелій Цельс (30 - 25 р. до н.е. - 40 - 45 р. н. е.), заслуга якого насамперед у тому, що він зібрав і зберіг для наступних поколінь багато творів стародавньої медицини, лишив деякі замітки про параліч язика, про приростання кінчика язика до нижньої частини ротової порожнини і про методи лікування цих випадків.

«Якщо язик паралізований, що іноді трапляється внаслідок хвороби його самого, а іноді в результаті якоїсь іншої хвороби і таким чином хворий знаходиться в стані неспроможності висловлюватися, то необхідно... хворому давати пити воду, посилено розтирати голову, рот, шию і частини, що знаходяться під підборіддям..., змусити хворого жувати що-небудь гостре, наприклад, гірчицю, часник, цибулю, спонукати його робити всі зусилля для вимови слів. Варто робити вправи по затриманню подиху, часто обливати голову холодною водою, за часом їсти редьку у великій кількості, потім викидати її з блювотою».

«У деяких людей із першого дня народження язик сполучений з лежачими нижче тканинами, і хворі не можуть говорити внаслідок цього. Кінчик їх язика захоплюють щипцями і під ним повинна бути підрізана перетинка. При цьому повинна бути виявлена велика обережність, щоб не ушкодити сусідніх судин і не викликати значної кровотечі... Я ж знав хворого, що після підрізки язика знизу не отримав можливості говорити, хоча останній і висувався вільно між зубами». Таким чином, Цельс вбачає причину розладів мовлення в порушенні будови або рухливості периферичної частини мовнорухового механізму і рекомендує в якості прийомів усунення даних вад: хірургічні, терапевтичні засоби і мовленнєві тренування.

Клавдій Гален (біля 130 - 200 р. н.е.) – стародавній римський лікар і натураліст. Після Гіппократа він був самим значним теоретиком античної медицини, створив систему біологічних і медичних знань, уточнив дані про будову головного мозку і нервової системи. Їм описані мозкові оболонки, шлуночки мозку, мозочок, черепно-мозкові і спинномозкові нерви. Гален розрізняв 7 пар черепно-мозкових нервів. Мозок він вважав джерелом усіх нервів, встановив, що перетин спинного мозку на визначеному рівні веде до порушення рухових функцій (паралічі кінцівок і ін.), паралічу дихальних м'язів; перетин блукаючого нерва - до втрати голосу, чутливості.

Гален описав механізм дихання, зрозумів роль активних рухів грудної клітини і пасивний характер рухів легенів в акті дихання. Він встановив, що подих являє собою акт довільний, і вважав, що природа влаштувала це з тією метою, щоб можна було без шкоди тимчасово затримувати подих при продовженні голосу й ін.

І. А. Сікорський відзначав, що Галену належить заслуга ретельної установки наукової термінології хвороб мовлення. Він остаточно встановлює значення найголовніших термінів, причому уже відокремлює розлади голосу і мовлення, вказуючи, що перші відбуваються від «страждання» гортані та її м'язів, а другі - від ураження язика або навколишніх його частин: зубів, губ, твердого і м'якого піднебіння, хоан. При цьому він вказує на залежність деяких розладів мовлення від поразок центральної нервової системи.

Він писав: «Утворення звуків мовлення здійснюється язиком при участі зубів, губ і носових отворів, далі при участі твердого піднебіння, зеву і власної шори язика. Від того у осіб, схильних до заїкання, косномовства або інших вад мовлення, помічають порушення якогось з органів артикуляції, і це порушення буває наслідком вади утворення, або ж воно залежить від причин пізнішого утворення».

Марко Фабій Квінтіліан

Він надавав велике значення розвитку мовлення дитини, починаючи з раннього віку. Вивчення мови і музики, на його думку, сприяє появі гарної вимови, покращує стиль мовлення, робить його більш виразним.

Квінтіліан звертає увагу на необхідність правильного мовленнєвого оточення дитини, на своєчасне усунення у неї дефектів звуковимови. Він пише: «...насамперед, треба дивитися, щоб годувальниці не мали поганої вимови або зіпсованого словника... Хоча найбільше слід шанувати в них моральність, проте потрібно, щоб вони і говорили чисто. Дитя чує свою годувальницю уперед усіх і по її мові свої слова вимовляти намагається... Отже, слід дивитися, щоб дитина в ніжному віці не привчалася до такої вимови або словника, від якого відучувати буде потрібно».

Середня Азія.

Видатний вчений свого часу, філософ, лікар, натураліст і поет народів Середньої Азії, Авіценна «Канон» складається з 5 книг. У 3-й книзі (яка містить приватну патологію і терапію, опис окремих хвороб і засобів їх лікування) є відомості про вади мовлення і засобах їх лікування. Тут Авіценна пише про значення різноманітних органів артикуляції в акті мовлення, про можливу патологію в їхній будові і функціях, і в зв'язку з цим про можливі мовленнєві розлади. Таким чином, він розвиває і доповнює думку Аристотеля. Причину неправильної будови або функціонування органів артикуляції Авіценна вбачає в переповненні їх вологою (гуморальна точка зору) або спазмі.

«Надмірний розмір язика буває від переваги крові, а іноді від великої кількості слизуватої вологи...». «Розслаблення язика іноді доходить до того, що мовлення або затруднюється, або спотворюється. Сюди відносяться гаркавість і косномовство. Є діти, у яких затягується період нездатності до оволодіння мовленням. У деяких язик розв'язується, тому що розчиняється волога, затримана в коренях нерва язика і яка змушує язик запинатися.

За тієї ж умови дитина гаркавить, а коли стає юнаком і волога в язику врівноважується, починає говорити чисто».

Поряд із порушеннями периферичної частини мовленнєвого апарату Авіценна вбачає можливість враження і його центральної частини, що теж призводить до різноманітних розладів мовлення.

«Іноді німота й інші ушкодження мовлення відбуваються від ушкодження в мозку й у місці виходу нерва, що йде до язика і рухає його... Оскільки нерв язика пов'язаний із багатьма іншими нервами, то ці нерви повинні або сприяти язику в його руху... - так це є у людей із непорушеним мовленням, - або перешкоджати рухові... тоді спостерігається різні порушення мовленнєвої діяльності т.п.».

Виходячи з таких поглядів на причини мовленнєвих розладів, Авіценна рекомендує і відповідне їх лікування: пускати із судин язика кров, рухові вправи для язика, терти язик нашатирем з сушеним кислим молоком, полоскати горло перцем, гірчицею, натирати язик в'язкими ліками і т.д. - усе це з метою викликати багату слинотечу.

Своєрідний погляд Авіценни на причину й усунення заїкання. Він пише: «Іноді розлади мовлення відбуваються через натяг або розслаблення в м’язах гортані. Трапляється, що людині спочатку важко вимовити звуки, тому що вона посилено намагається надати руху м'язам грудей і гортані, а ці м'язи не йдуть за зусиллям і не підпорядковуються їм. Коли ж вона вдихає, починаючи говорити і вимовляти слова, то язик після цього розв'яжеться. Такій людині слід, збираючись почати говорити, зробити глибокий вдих і широко розправити груди, причому вона повинен говорити не поспішаючи. Коли вона звикне до цього, їй буде легко говорити, і легкість мовлення стане для нього звичайною».

24.

У давньоруській мові існував цілий ряд назв-визначень, які характеризували порушення мовлення [5, С.63]: – Язикоболєзніє – хвороби мовлення, комплекс різних мовленнєвих порушень. – Косноглаголівий, косноязичєн (недорікуватий) – той, який повільно говорить, наче через силу. Косний – значило повільний («Косноязычен аз есмь»). – Мудьногласний, мудьноязичний – те ж саме, що й недорікуватий. – Гугнівий – невиразний, важкий у мовленні, той, який говорить під носа. Гугніти – значило шепотіти («И ясн будет язык гугнивых», «Отверзшему уста гугнивому», «Купина бо показа мудьноязычному и гугнивому Моисеови»). – Фофлівий – значило шепелявий. – Боблівий, травлівий, флєкавий – йшлося про порушення темпу й ритму мовлення («Он же травлив, он же флекав, гугнив же пакы другый, к сим же ин заяклив, боблив же есть другый и фофлет и момлет пакы ин»). – Заякливий, мєдлєнноязичєн – значить заїкається («Заякливо бо, рече, есьм и медленноязычен»). – Нєморочевий, нємоватий – мається на увазі неясне мовлення, вимова, дитячий лепет («детское немование»). Це далеко не весь перелік назв, які використовували наші древньоруські предки. Ми обрали лише ті, які в більшій мірі дотичні до проблеми заїкання. Однак ще варто наголосити, що в ті часи терміни-визначення порушення мовлення створювалися або за описовою ознакою («язикоболєзньствіє», «косноглаголівий», «недорікуватий», «мудьногласний» тощо), або по співзвучності з дефектом («заякливий», «гугнявий», «німий») [1]. Таким чином, можна сказати, що у стародавніх слов’ян загальноприйнятого і чіткого розмежування різних дефектів мовлення не було. Між тим, помітно те, що стародавні слов’яни все ж розрізняли порушення мовлення й слуху (німі й глухі), недоліки звуковимови (недорікуватість, травливий, фофливий), недоліки голосу (гугнявий), недоліки темпу і плавності мови (заякливий), недоліки фразового мовлення (німота, гугнявість). Описовий та звуконаслідувальний принципи створення термінів-визначень збереглися в народі і в пізніший час. З’явились такі слова-терміни [2] як «алалика», «лалика», «барма», «ерготаньє», «картавість» (для позначення недоліків вимови сонорів р, л.); «музюкать», «пришептувати», «шепеляння», «свіблость», «сюсюкання» (для позначення недоліків шиплячих і свистячих звуків); «вовча паща», «заяча губа» (для позначення незрощення, ринолалії); «безгласіє», «беззвуччіє», «бубоніти», «гугнявий», «гундосить», «гнусливий», «нюгандать», «сіпота», «сап», «хрипота» (для позначення недоліків голосу, носового відтінку вимови). У цілому невиразне, нерозбірливе, змазане та неясне мовлення позначалася цілим рядом визначень: «німий алабор», « барабошить», «без’язичччя», «бекання», «блебетать», «бурмотіти», «буркать», «варнякати», «качкати», «кубякать» тощо. При вивченні ставлення древніх слов’ян до проявів дефектів мовлення, важливо також згадати про Науковий часопис. Корекційна педагогіка 131 прислів’я та прикази древньоруського народу, керуючись тою думкою, що прислів’я та приказки були і є одним з найдавніших видів народної творчості. У той час про артикуляцію говорили так [5]: «У нього губа , як халява у чобота». «Говори доладно, коли язик підвішений ладно». «Великий язик у корови, та говорити не допомагає». «Сказав би і віл, але язик, як кіл». «Прожуй слово – тоді вимовиш». Про темп і плавність мови (квапливість, сповільненість, запинки та заїкання): «Говорити – не працювати, поспішати не треба». «Каже, рівно як в стінку горох сипле». «Каже, як спить». «Каже, наче три дні хліба не їв». «Від його слівця не дочекаєшся кінця». «Каже – що родить». «Слово за словом в перебій іде». «Що не слово – то гиря». «Краще ногою спіткнутися, ніж язиком». «Стій – не хитайся, ходи – не спотикайся, говори – не затинайся». «Поквапити заїку – нічого не зрозуміти». Таким чином, у прислів’ях та приказках руського народу не відображена та широта термінів-визначень, які характеризують порушення мовлення, про які було сказано вище і які зустрічалися в словниках того часу. Можливо, одна з причин тому, що стародавні слов’яни відносили мовленнєві дефекти до числа хвороб, які вражають людину. А, як відомо, сміятися над хворою людиною вважалося справою грішною чи блюзнірською [2]. На те, що стародавні слов’яни розуміли мовленнєві порушення як хворобу чи недуг, послані на людину вищими або темними силами, вказують й інші джерела. Наприклад , у другому заговорі Ісуса Христа є своєрідний діалог, який відбувся між Ісусом і Недугом. Великі надії покладалися на так звані лікувальні молитви [5]. У цих молитвах також можна знайти згадки і про мовленнєві розлади. Наприклад, в «Молитві Іоанна Златоуста від всіляких недугів» говориться буквально наступне: «Господи, зніми недугу і всяку хворобу у цієї людини, раба твого (ім’я) з голови і волосся, з вуст, зубів, носа, язика та під’язиччя, гортані та голосу...».