Запитання для самоконтролю

1. Яке призначення протимінної зброї?

2. Які тактичні властивості протимінної зброї?

3. Яка будова контактних тралів?

4. Яка будова неконтактних тралів?

5. Яка будова шукачів мін?

6. Яка будова засобів знищення мін?

Глава 5. Торпедна зброя

5.1. Історія появи та розвитку торпедної зброї

За кордоном торпедна зброя вперше з'явилася в австрійському флоті. У середині XIX століття один з австрійських офіцерів, прізвище якого залишилося невідомим, висловив ідею створити гвинтовий корабель, керований з берега. Після смерті автора винахід потрапив до капітана австрійського флоту М.Луппису. Ідея корабля-снаряда настільки захопила офіцера, що до 1860 року він вже збудував діючу модель.

У 1864 році англієць Р.Уайтхед, почавши працювати з М.Лупписом, трансформував його ідею підводного саморушного снаряда. У 1866 році з'являється перше «рибоподібне торпедо» Лупписа-Уайтхеда, виготовлене з листового заліза. В якості двигуна використовувалася поршнева машина, що працювала на стисненому повітрі. Головною й найбільш оригінальною частиною торпеди був пристрій, що забезпечував її стійкий рух на заданій глибині. Довгі роки цей пристрій будуть називати в усьому світі «секретом Уайтхеда».

У 1868 році Уайтхед запропонував свій винахід спочатку австрійському флоту. Для Німеччини він створив практично нову торпеду, що одержав широке поширення в усьому світі. Цей саморушний снаряд калібру 381 мм мав довжину 5,72 м і важив близько 350 кг. Вони проходили дистанцію 800 м зі швидкістю 17 вузлів та несли заряд піроксиліну масою 36 кг. Саме його у 1873 році запропонував Р. Уайтхед Росії, яка через три роки прийняла на озброєння свого флоту торпеди його конструкції.

Перша в світі успішна торпедна атака була проведена командиром російського військового пароплава лейтенантом (згодом – віце-адміралом) С.О. Макаровим 26 січня 1878 року. Вночі, при сильному снігопаді на Батумському рейді, два спущених з пароплава катери підійшли на 50 м до турецького корабля та одночасно випустили по торпеді. Корабель швидко затонув майже з усією командою.

Перша російська торпеда була створена чудовим російським винахідником, художником І.Ф. Олександровським.

У 1865 році він подав до Морського міністерства проект саморушної торпеди, що був копією в мініатюрі винайденого ним же підводного човна із двигуном на стисненому повітрі й горизонтальними рулями для напрямку руху на заданій глибині. Однак в Морському міністерстві знайшли цей проект передчасним, тому що підводний човен Олександровського ще не був добудований.

Заява І.Ф. Олександровського про винахід ним торпеди була зроблена за рік до того, як у 1866 році аналогічну заяву зробив англієць Р. Уайтхед.

Будучи повністю зайнятий випробуваннями підводного човна, Олександровський у 1868 році повторно представив проект своєї торпеди. За другою пропозицією Олександровського, керівництво Морського відомства прийняло у 1869 році позитивне рішення, дозволивши винахідникові створити торпеду на власні кошти з наступним їх відшкодуванням.

Перші російські торпеди уявляли собою сигароподібні снаряди із трохи притупленою головною частиною. Виготовлені вони були з листового заліза товщиною 3,2 мм. Одна з торпед мала діаметр 610 мм та довжину 5820 м, інша 560 мм та 7340 мм відповідно. Важили вони близько 1100 кг. У якості «рушійної сили» у торпедах використовувалося стиснене повітря. Усуваючи недоліки цих торпед, І.Ф. Олександровський у 1874 році почав створення нової вдосконаленої підводної саморушної міни, що мала калібр 610 мм та довжину 6100 мм.

Однак, Морське міністерство все більше уваги приділяло зробленій ще у 1873 році пропозиції Р. Уайтхеда, придбати його торпеди.

Торпеди 70-80-х років XIX століття мали істотний недолік: не маючи приладів управління в горизонтальній площині, вони сильно відхилялися від заданого курсу та стрільба на дистанції понад 600 м була малоефективною. У 1896 році лейтенант австрійського флоту Л. Обрі запропонував перший зразок гіроскопічного приладу курсу з пружинним підзаведенням, який утримував торпеду на курсі протягом 3-4 хв. На порядку денному стало питання збільшення дальності ходу.

У 1899 році лейтенант російського флоту І.І. Назаров винайшов підігрівальний апарат, в якому спалювався гас. Стиснене повітря перед подачею його в циліндри робочої машини нагрівався і здійснював роботу. Впровадження підігріву збільшило дальність ходу торпед до 4000 м на швидкостях до 30 вузлів.

У першу світову війну 49% від загального числа потоплених великих кораблів довелося на частку торпедної зброї.

У 1915 році торпеда вперше була використана з літака.

Друга світова війна прискорила випробування і прийняття на озброєння торпед з неконтактними детонаторами, системами самонаведення (ССН) та електричними енергоустановками.

Калібр та габарити торпед по мірі свого розвитку мали тенденцію до неухильного зростання. У роки першої світової війни стандартними були торпеди калібру 450 мм та 533 мм. У 1913 році в Німеччині з'явилася 600-мм торпеда масою 2 т, проте на озброєння вона не надійшла з простої причини: у той час не було ні апаратів, ні кораблів-носіїв, здатних витримати цього монстра. Тим не менш, вже у 1924 році у Франції була створена 550 мм парогазова торпеда 1924V, що стала первістком нового покоління цього виду озброєння. Ще далі пішли англійці і японці, спроектувавши для великих кораблів 609-мм кисневі торпеди. З них найбільш відома японська типу «93». Її розробка почалася у 1928 році, а завершилася лише наприкінці 30-х. Було розроблено кілька моделей цієї торпеди, причому на модифікації «93» мод. 2 масу заряду на збиток дальності та швидкості ходу збільшили до 780 кг! Але японці, які мали схильність до гігантоманії, не зупинилися й на цьому. У 1940 році вони спроектували торпеду типу «О» з чотирициліндровим двигуном, калібром 720 мм, масою 5 т та зарядом 850 кг. Правда, до її серійного виробництва справа не дійшла.

Основна «бойова» характеристика торпеди – заряд ВР – зазвичай, не тільки зростала кількісно, але і якісно вдосконалювалася. Вже у 1908 році замість піроксиліну почав поширюватися більш потужний тротил (тринітротолуол, ТНТ). У 1943 році в США спеціально для торпед була створена нова ВР «торпекс», вдвічі сильніша за тротил. Аналогічні роботи проводилися і в СРСР. В цілому тільки за роки другої світової війни потужність торпедної зброї за тротиловим коефіцієнтом збільшилася в два рази.

Ефективність торпед також істотно підвищили неконтактні підривники, що реагували на магнітне поле та підривали заряд в найбільш уразливому місці корабля-цілі – під днищем, за межами протимінного захисту. Підривники цього типу були розроблені в США ще в середині 20-х років, проте на озброєння американського флоту вони так і не надійшли: морське командування визнало достатнім мати перевірений ударний підривник. Німецькі адмірали в цьому відношенні виявилися далекогляднішими.

Був створений неконтактний підривник типу НВС і в СРСР. Випробування, проведені у 1938 році, показали його ефективність: він забезпечував вибух заряду в двох метрах від днища корабля-цілі водотоннажністю в 3000 т.

Значний прогрес був досягнутий у створенні нових типів енергетичних установок. З'явилися безслідні електричні торпеди, родоначальниця яких – німецька G7e – стала основною зброєю фашистських підводників. У СРСР електрична торпеда ЭТ-80, прийнята на озброєння ВМФ у 1942 році.

Тривали пошуки і нових видів горючих речовин. У США з 1934 року почалася розробка двигуна, працюючого на перекису водню. Через три роки з'явилася дослідницька торпеда Мк-10, в якій нове паливо дозволило збільшити дальність на 275%! Вже в роки війни на її базі створили торпеди Мк-16 і Мк-17, проте застосувати їх у бою так і не встигли.

Наступним етапом у розвитку торпедної зброї стала поява систем самонаведення. Перший пристрій такого роду спроектував американський інженер С. Гаскінс ще на початку XX століття. Він уявляв собою спеціальний прилад, що реагує на магнітне поле корабля та пов'язаний з рулями торпеди. Головка самонаведення включалася спеціальним годинниковим механізмом лише після того, як торпеда відходила від носія, який її випустив на достатню відстань. Дальність захоплення корабля-цілі електромагнітною головкою становила близько 100 м.

Більш перспективними виявилися пристрої, що наводили торпеду на акустичне поле корабля. Саме таку ідею вперше запропонували радянські інженери ще у 1927 році. Тривалі дослідження завершилися у 1938 році випробуванням першої торпеди з акустичним самонаведенням (АСН). Правда, у створеного зразка були виявлені деякі недоліки, виправити які завадила війна. В результаті, пріоритет створення першої АСН торпеди належить Німеччині, де у 1943 році була створена АСН торпеда T-V «Цаункениг» - «Королівський паркан». Головка самонаведення «Цаункенига», що складалась з двох рознесених гідрофонів, захоплювала ціль в секторі 30°. Дальність захоплення залежала від рівня шуму корабля-цілі; зазвичай вона становила 300-450 м. Низька власна гучність, досягнута завдяки застосуванню електричної силової установки, а також цілком пристойна швидкість – 24,5 вузла – робили боротьбу з торпедою дуже складною. До кінця війни єдиною протидією АСН торпедам гітлерівського флоту стали розроблені в Англії спеціальні буксирувані пристрої – «фоксери», які створювали шум у 10-100 разів потужніший, ніж гребні гвинти корабля.

У роки після другої світової війни, незважаючи на оснащення флотів новітньою ракетно-ядерною зброєю, торпеди не втратили свого значення.

Перша система телекерування торпедою на траєкторії була створена наприкінці 60-х років та встановлена на підводному човні. Керування торпедою здійснювалося оператором по дроту.

Еволюція торпеди як виду озброєння в післявоєнні роки набула явну протичовнову спрямованість. В 80-х роках у торпедну зброю стали впроваджуватися багатоканальні системи самонаведення, що забезпечують наведення торпед як по підводним, так і надводним цілям. Це забезпечило створення універсальних торпед, що, у свою чергу, істотно спростило формування боєкомплекту торпед на підводних човнах і підвищило їх бойові можливості.

Сучасна торпеда – це складний єдиний комплекс систем руху, управління рухом, самонаведення і неконтактного підриву заряду, створених на основі сучасних досягнень науки і техніки.