2.4. Характеристика корабельних комплексів крилатих ракет вмс Комплекс тактичної ракетної зброї «Терміт»
Комплекс РЗ «Терміт» призначений для ураження надводних кораблів, транспортів, десантно-висадочних засобів, а також швидкохідних малорозмірних морських цілей. В окремих випадках комплекс РЗ «Терміт» може бути використаний для нанесення удару по деяким наземним цілям. Кораблі, озброєні комплексами РЗ «Терміт» і берегові частини, озброєні комплексом «Рубіж» можуть наносити ракетні удари як самостійно, так і у взаємодії з іншими силами.
Комплекс РЗ «Терміт» («Рубіж») забезпечує стрільбу як у межах прямої радіолокаційної видимості власними засобами, так і з використанням виносних постів спостереження, як авіаційних (АВПС), так і корабельних (КВПС). У якості авіаційного ВПС можуть використовуватися вертольоти Ка-25дц.
Рис. 2.2. Загрузка КР «П-15М» комплексу «Терміт» на корабель
Комплекс створений на базі КР «П-15М».
КР «П-15М» - це тактична крилата ракета ВМС.
КР «П-15М» оснащена рухомою установкою зі стартовим пороховим реактивним двигуном (СПРД) та маршовим рідинним однокамерним двигуном.
Маршова висота польоту ракети 25-50м, швидкість навколо звукова. Бойова частина КР фугасна, масою близько 500 кг.
Довжина КР близько 7 м, діаметр корпуса не перевищує 1 м.
Підрив БЧ забезпечується електричним двоканальним вибуховим пристроєм запобіжного типу.
Питання для самоконтролю
Яке призначення має ракетна зброя?
Які тактичні властивості мають ракетні комплекси?
Як можливо класифікувати ракетні комплекси?
З яких частин складаються ракетні комплекси?
Дайте коротку характеристику ракетних комплексів ВМС.
Глава 3. Мінна зброя
3.1. Історія появи та розвитку морської мінної зброї
Зародження морської мінної зброї, «що ушкоджувала ворожий корабель знизу», відбулося у 1807 році. В районі Кронштадта викладач Морського кадетського корпуса Й.І. Фицтум провів експеримент із зарядом в 1 фунт (0,45 кг) пороху. Підводний фугас, що привівся в дію за допомогою «вогневого проведення», підняв над поверхнею Фінської затоки високий водяний стовп. З’явився принципово новий вид морської зброї.
Справу Й.І. Фицтума продовжив видатний російський вчений та винахідник П.Л. Шилінг. У якості джерела енергії для вибуху міни він використовував електричний струм. Замість громіздкого рукава застосовувався тонкий мідний дріт, покритий легким шовком зі смолянистим складом. Свій перший підрив підводного фугасу П.Л.Шилинг провів у 1822 році.
Принципово новий напрям активації міни отримав розвиток в 1828 році з винаходом ад'юнкт-професором інженерної академії К.П.Власовим піротехнічного підривника, принцип якого був заснований на хімічній реакції сірчаної кислоти з сумішшю цукру та бертолетової солі. Кислотою заповнювалася скляна ампула, що розбивалася від удару о борт ворожого судна. В результаті реакції, що проходить з виділенням тепла, порох запалювався, та міна підривалася. «Власівська трубка» дозволила розпочати розробку автономних мін, не пов'язаних з береговими постами.
Згодом, підривник Власова успішно застосовувався в російських мінах у Кримській війні (1853-1856 роки), ставши попередником гальваноударного підривника (1874 рік).
Начальник інженерних військ Гвардійського корпусу генерал-майор К.А.Шильдер домігся заснування в Кронштадті «Комітету з підводних дослідів». Всі дослідження, спрямовані на вирішення двох головних недоліків поверхнево-плаваючих мін та мін, що підриваються з берега (перші легко виявлялися візуально, другі - установлювалися на відстанях, значно менших дальності стрільби артилерії противника), очолив видатний російський фізик та електротехнік Б.С.Якобі. Саме він розробив конструкції перших донних та якірних мін, оригінальні підривники й механізми, що полегшують постановку мін на задане заглиблення.
Паралельно з досвідами Якобі в Росії йшла розробка піротехнічних мін з новим «секретом способу запалювання». Їхнім винахідником став Е. Нобель, батько творця динаміту А. Нобеля. Ампула з сірчаною кислотою в якірній міні Нобеля розбивалася за допомогою штока, який рушав при наїзді на нього днища корабля. У бойове положення шток приводився спеціальним поплавком, що робило міну не активною на суші.
Талановитий російський винахідник А.А. Шильдер в 1834 році уперше в світі здійснив спробу озброїти підводний човен мінами та ракетною зброєю.
Як показали випробування, зблизившись з кораблем противника, підводний човен встромляв у його дерев'яне днище гострий гарпун, до якого кріпилася міна. Від міни до гальванічної батареї, розміщеної всередині підводного човна, був протягнутий електричний дріт. Довжина дроту забезпечувала можливість відійти від корабля противника на безпечну відстань. Коли ланцюг замикався, відбувався вибух.
До початку Кримської війни в російському флоті були розроблені кілька зразків мінної зброї. При саперних батальйонах підготовлені перші гальванічні команди. Це дозволило Росії вперше в історії воєн на морі організувати масове застосування мінної зброї для оборони свого узбережжя.
У 1855 році на російських мінах в Кронштадті підірвалися два французьких та два англійських кораблі, й противник прийняв рішення щодо неможливості продовжувати активні дії на даному морському театрі.
Це було перше успішне застосування мінної зброї Російським флотом, як засобу оборони морських фортець. По суті, у Кронштадті російські моряки використовували першу в історії війн мінно-артилерійську позицію.
2 лютого 1874 року, у переддень нової війни, мінну зброю в російському флоті було виділено в самостійний вид зброї. В доповнення до мін власної розробки Росія закупила новітні міни розробки німця Герца. Їхня головна особливість – піроксиліновий заряд вибухової речовини (могутніший, ніж порох) та гальваноударні ковпаки («ріжки Герца»).
Флотоводець та вчений С.О. Макаров, спираючись на досвід російсько-турецької війни, відзначав: «Ніякі витрати на розвиток мінної справи не можуть вважатися надмірними. На мою думку, мінам у майбутніх війнах призначено відігравати величезну роль».
Досвід російсько-турецької війни призвів до постановки в розробці мінної зброї двох головних завдань. Перша – вишукати спосіб автоматичної установки мін на задане заглиблення, незалежно від глибини, власне в районі постановки. Другий – створити мінні загороджувачі.
Ці завдання у наступний міжвоєнний період були успішно вирішені російськими інженерами.
Штерто-вантажний спосіб автоматичної установки мін на задане заглиблення від поверхні води істотно спростив їх постановку, та був закладений в основу міни зразка 1898 року, що стала основною міною флоту Російської імперії в російсько-японську війну. На поверхні кульової міни зразка 1898 році були свинцеві ковпаки, всередині яких містилися колби з електролітом. При ударі корабля по ковпаку останній розбивав колбу. У результаті в ланцюзі запалу виникав струм, та міна вибухала. За роки війни російськими кораблями було виставлено 4275 мін не тільки з метою оборони своїх баз, але й на напрямах імовірного руху кораблів противника. Від підриву на мінах загинуло 13 японських кораблів.
У 1906 році російські конструктори з'єднали якір міни з візком. Це дозволило здійснювати мінні постановки з кораблів всіх класів на будь-яких швидкостях ходу за допомогою дуже нескладного обладнання на верхній палубі – рейкових колій та скатів. Через два роки була сконструйована нова гальваноударна якірна міна (зразка 1908 року), що споряджалася тротилом (близько 115 кг). Ця міна з незначними вдосконаленнями успішно застосовувалася у двох світових війнах. Через ще три роки була прийнята на озброєння ударно-механічна якірна міна (зразка 1912 року) з масою заряду 100 кг тротилу, що могла спливати з ґрунту на задане заглиблення.
У ході першої світової війни об'єктом впливу мінної зброї стали підводні човни. Це призвело до масового використання мін як засобу протичовнової боротьби. Для цієї мети широко використовувалися міни, підвішені до сіткових загороджень, були створені антенні міни, з'явилися перші зразки неконтактних магнітних мін. Остання обставина давала підставу припускати, що одним з важливих напрямків розвитку мінної зброї стане створення мін, що реагують і на інші поля, що створюються кораблями, або на їх комбінацію.
Найважливішою тенденцією розвитку мінної зброї в період між двома світовими війнами було створення неконтактних мін, що реагують на електромагнітні, гідростатичні та акустичні поля кораблів. Масштаби застосування мінної зброї в другій світовій війні в порівнянні з попередніми війнами значно збільшилися.
Значний вплив на ведення мінної війни внесла поява донних електромагнітних мін. Уперше магнітні донні міни були поставлені німецькими ескадреними міноносцями в другій половині жовтня 1939 року на підходах до південно-східних портів Англії. У 1941 році в Німеччині з'явилися акустичні підривники, трохи пізніше – комбіновані магнітно-акустичні. В 1943 році у німецьких мінах став застосовуватися гідродинамічний підривний пристрій, а в 1944 році – гідродинамічний підривник у комбінації з магнітним та акустичним. Використання в приладах, що підривають, фізичних властивостей різних полів, до того ж у різних комбінаціях, зробило боротьбу з мінами загородження винятково важкою.
У розвитку мінної зброї можна виділити три основних етапи.
Перший етап займає відрізок років від Кримської війни 1853 –
1856 років (масове використання перших серійних зразків якірних контактних мін) до початку другої світової війни. У цей період удосконалюються якірні контактні міни, розробляється тактика їх бойового застосування. Стрімко збільшується кількість випуску промисловістю мін. Так, у порівнянні з Кримською війною (було виставлено близько 2600 мін) у російсько-японській війні 1904 – 1905 років було застосовано більше 7500 мін, а ще через десять років в часи першої світової війни – більше 310000 мін.
Другий етап включає період перед другою світовою війною, безпосередньо військовий період та перші післявоєнні роки. У цей період, в умовах найсуворішої скритності й таємності почалася підготовка до масового застосування неконтактної мінної зброї. Серйозних успіхів у розробці неконтактних мін досягла Німеччина, на флотах якої стали успішно застосовувати неконтактні якірні, а потім і донні міни. З'явилися неконтактні донні міни й в англійському флоті. Найбільш широке застосування отримали неконтактні міни з магнітними та індукційними неконтактними підривниками. У ході війни до них додалися акустичні, а потім і гідродинамічні неконтактні підривники, які ставилися в міни у різних комбінаціях. Мінна зброя стала одним з найбільш ефективних засобів руйнування морських комунікацій. Втрати кораблів та суден воюючих країн світу під час війни склали близько 20 %, а всього було виставлено понад 700000 мін.
Третій етап почався після 1950 року (війна в Кореї) та триває дотепер. У цей період створюються спеціальні протичовнові міни, міни для підводних диверсантів, міни, що самостійно транспортуються (у складі з ходовими частинами торпед). Міни як і раніше можуть стримувати натиск переважаючого противника.