27. Польща під владою Росії в 19 ст. (Королівство Польське, повстання 1830 і 1863)

За трьома поділами до Росії відійшло 62% території Речі Посполитої, де проживало 45% населення.

Королівство Польське Конгресове було утворене згідно з рішеннями Віденського конгресу 1815, коли європейські держави перебудовували Європу після наполеонівських війн.  Займало територію Люблінського, Лодзького, Мазовецького, Підляського і Свентокшиського воєводств Польщі.

Спочатку Королівство Польське Конгресове було напівавтономною державою в персональній унії з Росією під егідою російського царя. Держава мала Конституцію, одну з найліберальніших в Європі 19 століття, законодавчий Сейм був підзвітний перед царем, власну армію, власну грошову одиницю, бюджет, кримінальний і цивільний кодекси і митницю на кордоні з рештою російських земель.

Але фактично царі мали автократичну владу, і не мали бажання поступатися нею. Опозиція до імператора підлягала переслідуванню, і польський закон міг бути проіґнорований російськими посадовими особами. Незалежність Королівства тривала 15 років; спочатку Олександр І мав титул царя Польщі і був зобов'язаний дотримуватися конституції. Потім він надав наміснику, Великому Князю Костянтину Павловичу майже диктаторські повноваження. З часом Петербург перестав рахуватися з рішеннями Віденського конгресу. У 1819 Олександр І скасував свободу преси і ввів цензуру.

Опір російській владі почався в 1820-х рр. Російська секретна поліція почала переслідування польських конспіративних організацій, з 1821 цар почав переслідувати масонів, що представляли патріотичні традиції Польщі.

Починаючи від 1825, сесії Сейму відбувалися таємно.

Наступник Олександра I, Микола I, був коронований королем Польщі 24 травня 1829 у Варшаві, але він відмовився присягати на вірність полякам, дотримуватися Конституції, продовжував обмежувати незалежність конґресового Королівства. Його правління мало на меті асиміляцію поляків, яка перетворила би їх на лояльних православних росіян. Православна Церква в Російській імперії фактично була частиною держави, інші релігії були дискриміновані. Папські булли в Царстві Польському не могли бути оголошенні без згоди російського уряду.

Тому вперше після третього поділу Польщі та наполеонівських війн спалахнуло національне повстання за відновлення незалежності.

Листопадове повста́ння 1830—1831 років — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії. Приводом до повстання стало повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. 29 листопада 1830 р. озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства П. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер - резиденцію царського намісника у Варшаві - великого князя Костянтина. Варшава опинилась у руках повстанців. Повстання розгорнулось і регулярні війська відновленного Війська вирушили в бій з царською армією. сПол.-рос. війна (битви під Ґрохувом, Дембом Вел., Іґанями, Остроленкою) закінчилася поразкою повстанців і падінням Варшави (IX 1831).

Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання (виїхали на т.зв. Велику еміграцію), скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності), набрала сили політика русифікації. Попри поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердженню ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства.

У січні 1863 р. вибухло нове повстання, спровоковане брутальною поведінкою російського окупаційного режиму.

Січневе повстання 1863-64

Почалось 22 січня у Варшаві, охопило Кор. Пол., Литву, Білорусь і частково Україну. Було кероване політичними угрупованнями червоних ( шляхта, міщанство, інтелігенція, частково селянство, які прагнули здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення) і білих ( помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно з кордонами 1772, литовські, білоруські та українські землі.). Його найвищим органом був Національний уряд. Носило характер партизанської війни (бл. 1200 сутичок). Скінчилося поразкою повстанців, з яких кількадесят тисяч загинули в сутичках, близько однієї тисячі були страчені, близько тридцяти восьми тисяч засуджені до каторги чи заслані до Сибіру, а близько десяти тисяч подалися на еміграцію. Наслідок - ліквідація решток автономії Кор. Пол., посилення політики русифікації.