16.Відносини Польщі з Московською державою кінця 16-17 століть

В другій половині XVIст. на території Східної Європи склалась ситуація: протистояли два могутніх організми – Росія і Річ Посполита, кожна із яких претендувала на об’єднання під своєю владою всьго східноєвропейського регіону, але не мали достатньо сил, щоб рішуче одержати верх над противником. Перед політичними кругами обох країн розгорталася перспектива тривалих і кровопролитних війн, які закінчилися взаємними виснеженням і не отримавши своєї мети. У січні 1558 р. Почалася Лівонська війна. У Лівонській війні Польща і Литва з одного боку і Москва – з другого, були силами, що протистояли одна одній і визначили її хід. То була війна за панування в східній частин Прибалтики.Перемогли російські війська. У 1570р. Річ Посполита уклала з Москвою трирічне перемир’я. Ставши польським королем у 1575р. Стефан Баторій перейшов до рішучих дій проти Москви. В 1578р. польсько- литовські та шведські війська перше розпочали спільні дії проти російських військ Росією і Річ Посполитої. Вже після 24-літньої виснажливої боротьби, обидві сторони підписали в 1582р. в селі ям Запольський, розташований на північ від Великих Лук десятирічне перемир’я. У вересні 1609р. польське військо вторгнулося в Росію і підійшов Смоленська. Смолячи стійко захищали своє місто. У серпні 1610р. цей уряд уклав з С. Жулкевським договір, за яким: син Сигізмунда ІІІ Владислав, повинен був для зайняття престолу особисто прбути до Москви, прийнявши перед тим православ’я, поляки мали зняти облогу у Смоленська. Однак Сигізмунд ІІІ не збирався виконувати цей договір, тому що сам вирішив стати московським царем. Тим часом у вересні 1610р. На основі цього договору поляки ввійшли в Москву. Реальна влада опинилася в руках польського командування та його прибічників з московської знаті. . Після 21 місячної облоги капітулював Смоленськ. Після цього Сигізмунд ІІІ тріумфально в’їхав у Варшаву. До кінця 1618 р. територія Російської держави була звільнена від ворогів, за винятком земель, що відійшли до Швеції по Столбовському миру й, що залишилися під владою Речі Посполитої по Деулінському перемир'ю. Початок XVII ст. характеризувалося внутрішньою слабістю не тільки російського, але й польської держави. Підтримуючи самозванців, король Сигізмунд одержав можливість направити найбільш неспокійну частину: шляхти на Русь, трохи розрядивши внутрішню обстановку.

Російська держава не могла примиритися із втратою Смоленська й Сіверщини, які захопила Річ Посполита по Деулинському перемир'ю. У 1632р. Росія зробила невдалу спробу повернути собі Смоленськ. Підписаний у 1634р. Поляновський мир підтверджував загальні умови Деулінського перемир’я. Москва задовольнилася відмовою Владислава на російський престол.

17. Польські землі після Віденського конгресу 1815р.

9 січня 1797 р. у Мілані за ініціативою Наполеона була підписана Конвенція про створення польських легіонів при Ломбардській Республіці, що була відбудована французьким генералом. У травні 1797 р. два легіони вже налічувували близько 7 тис. вояків, які рекрутувалися переважно з полонених і дезертирів австрійської армії, а також польських емігрантів. Командування ними було покладене на генерала Я.Г. Домбровського.

Польські легіони швидко міцніли й зростали чисельно, відроджувалися надії на втручання Наполеона у "польські справи". Але той несподівано уклав з Австрією перемир'я в Леобен (квітень 1797 p.), а потім - мирний договір у Кампо Форміо (жовтень 1797 р.), поклавши край цим надіям. Восени 1797 р. польські легіони за наказом Наполеона перейшли на службу новій маріонетковій державі - Цісальпійській Республіці. Виконуючи розпорядження Наполеона, легіонери брали участь у придушенні антифранцузьких виступів в околицях Верони, Риму та інших італійських міст. У 1798 р., коли Наполеон перебував в Єгипті, проти Франції виступила нова коаліція. Неаполітанські війська напали на Рим, але французька армія за участю 1-го польського легіону завдала їм поразки в битві під Цівіта-Кастельяно. 1799 р. французька армія зустрілася в Італії з об'єднаними австрісько-російськими віськами під командуванням О. Суворова. Польські легіони, які брали участь у бойових діях на боці французької армії, зазнали значних втрат під Леньяно, Моньяно і Мантуєю. їх чисельність зменшилася до 800 чоловік. Тільки згодом їх склад знову зріс до 6 тис.

У вересні 1799 р. в складі французької армії на східному фронті над Рейном було створено Наддунайський легіон під командуванням генерала Кароля Князєвича (1762-1842). Він взяв участь у переможній битві під Гоенлінден, яка відкрила Наполеону шлях до Австрії. Але 1801 р. французький імператор підписав мирний договір з Австрією і Росією у м. Люневілль. За таємним положенням договору, Наполеон відмовився від підтримки поляків взамін за відмову союзників надавати допомогу роялістській французькій еміграції. Договір поділив Європу на дві сфери впливу.

Договір у Люневіллі означав крах надій поляків на здобуття незалежності з допомогою Франції. Він викликав невдоволення серед польських легіонерів, які почали покидати свої формування. Я.Г. Домбровський будував плани розриву з Францією і перенесення польських легіонів на Балкани.

Серед радикальних кіл польської еміграції у Франції з'явилися тенденції боротьби з Наполеоном як диктатором і "грабарем" республіки. За таких умов Наполеон вирішив розпорошити польські легіони: у 1802 р. частину легіонерів (близько 6 тис.) він скерував на придушення антифран-цузького повстання на острові Сан-Домінто (Гаїті), інша частина (близько 4 тис.) залишилася в Італії для забезпечення там французьких інтересів. Доля висланих на Гаїті легіонерів виявилася трагічною: більшість з них загинула в боях з повстанцями і від тропічних хвороб; до Франції незабаром повернулося лише 300 чоловік. Краще склалися обставини для легіонерів в Італії, де вони служили утвореному Наполеоном Італійському Королівству і брали участь у бойових діях проти австрійців у 1805-1806 pp.

Незважаючи на поразки і розчарування, значення польських легіонів для справи відбудови польської державності не можна недооцінювати. Велика кількість поляків (до 35 тис), які пройшли через легіони, сприйняли нові демократичні гасла та ідеї, що поширювалися в Європі, отримали патріотичний запал боротьби за незалежність батьківщини і справедливий суспільний устрій. Уже сучасники творили легенду легіонів, згідно з якою легіонери були першими, хто розпочав збройну боротьбу за відбудову незалежної Польщі. Упродовж наступних десятиріч ця легенда зміцнювалась і поширювалась у польському суспільстві як один із могутніх чинників патріотичного виховання.

Криза профранцузької орієнтації спричинила пожвавлення серед частини польської шляхти та аристократії проросійської орієнтації.

Новий переділ польської території на Віденському конгресі 1815 р. Політика держав нібито в польських землях.

Віденський конгрес (1814-1815 рр.) на руїнах наполеонівської Європи створив нову судову систему, яка визначила територіальні кордону Європи, які залишалися практично незмінними до Першої Першої світової.

Польське питання на конгресі було одніим з найскладніших. Польська політична еліта в 1813-1815 рр. однозначно виступала за російську орієнтацію. Олександр І - соратник антинаполеонівської коаліції - прагнув об'єднати під своєю владою польські землі і створити польську державу, бажаючи в такий спосіб, всупереч всій Європі, зміцнити російський плацдарм на Віслі. На той час проявляється симпатія російського монарха до поляків: відвідання Т.Костюшко у Парижі, призначенняА.Чарторийского своїм радником у Відні, дозвіл повернутися на батьківщину польським частинам наполеонівської армії зі збереженням права носіння зброї, обіцянки прилученні до Польщі східних земель колишньої Речі Посполитій і збереженні всіх привілеїв польської шляхти.

Великі держави були проти оновлення Польської держави у межах 1772 р., оскільки це порушило б тогочасну геополітичну ситуацію Європи. Після гострих суперечок у травні 1815 р. вдалося дійти компромісу. З більшу частину території Князівства Варшавського було створено Царство Польське (127 тис. кв. км. і 3,3 млн. жителів). Краків з околицями (1164 кв. км. і майже 100 тис. жителів), залишився нейтральною територією під опікою Росії, Австрійської імперії і Пруссію. Монархія Габсбургів зберігала Галичину, а Пруссія отримала західну частина Князівства Варшавського, з якої утворилося Велике князівствоПознанское (майже 26 тис. кв. км. і 776 тис. жителів). Домовились про вільнний товарообіг по всій території колишньої Речі Посполитої, також три монарха обіцяли своїм польським підданим створити інститути , які дозволили б “зберегти їх народність”.

Царство Польське в 1815 р. одержало особисто від російського монарха конституцію. Він погодився про надання законодавчої ініціативи сеймові, залишив у себе право змінювати запропонований сеймом бюджет, на невизначений час відкладати його скликання.

Конституція проголошувала, що Царство Польське назавжди приєднується до Російської імперії і пов'язують із нею особистою унією. Виконавча влада, відповідно до Конституції, повністю належала імператору, який одночасно став польським королем. Він призначав намісника. Першим намісником був генерал Ю.Зайончек. Конституція повернула польські історичні традиції: розподіл на воєводства, колегіальність міністерств (їх функції виконували урядові комісії) і владу воєвод.. Розширилися повноваження сейму. Законодавча влада, відповідно до Конституції, поділялася між сеймом і імператором. Сейм складався з двох палат: сенату та нижньої палати, до складу якої входили посли депутати гмін. Він збирався кожні 2 роки протягом 30 днів. Монарх мав право накладення вето на сеймові рішення, що фактично зводило нанівець їх самостійність. Державна рада – вищий урядовий орган, а поточні урядові функції виконувала Адміністративний рада. За Конституцією, формувалося польське військо; адміністративне і судове діловодство мало здійснюватися польською мовою, проголошувалася недоторканність особи, свобода слова друку.

Конституція 1815 р. Була однією із найліберальніших у Європі. Правом голосу у Царстві Польському володіли близько 100 тис. Громадян. Проте, з самого початку Конституція порушувалася як імператором, так і урядом, і чиновниками, що від імені монарха контролювали польських підданих. Фактичним намісником став командувач польської армією Великий князь Костянтин Павлович, а сенаторН.Н.Новосильцев виконував непередбачений конституцією функції імператорського комісара.

Спочатку ситуація виглядала обнадійливо. Польські класи, котрі побоювалися, що поразка 1812 р. - кінець польської державності, отримали автономне і ліберальне Царство Польське. Олек-сандр І користувався величезною симпатією поляків. Обмеження конституційних прав помітні масштаби прийняли після 1820 р., коли держави Священного союзу посилили репресії проти просиленого у Європі ліберального й революційної руху.

У 1818 р. зібрався перший сейм Царства Польського, у якому Олек-сандр І натякнув до можливості розширення Царства з допомогою литовських і білоруських земель. У цілому донині депутати поводилися цілком лояльно, але вже настав сейм 1820 р. ознаменувався активними діями либерально-шляхетской опозиції -калишской партії. Її, як більшість шляхти, задовольняло наявний стан, але побоюючись посилення реакційних тенденцій у політиці царату, калишане вимагали дотримання конституційних прав. Царська бюрократія відповіла переслідуваннями калишан і спробувала переконати імператора у необхідності скасування Конституції. Проте події показали ілюзорність надій поляків у перші роки існування Царства Польського.

З часу виникнення Царства Польського з'явилася, а 20-ті роки. набрала силу нелегальна опозиція - таємні революційні, і просвітницькі організації. Своє завдання вбачали в відтворенні незалежної Польщі, проведенні соціальних та антифеодальних змін і демократизації політичного устрою. Ідейно-політичні сили усіх напрямів об'єднувало прагнення відновлення польських кордонів 1772 р. Спільність мети, попри розбіжність у соціально-політичних програмах різних течій, вплинуло на характер польського повстання 1830-1831 рр., у якому помітну роль зіграли сполуки польської армії й легальні органи управління.

Польські землі знову були поділені між трьома державами: Росією, Австрією і Пруссією. Однак цей переділ відрізнявся від трьох попередніх тим, що мав важливе значення в міжнародних відносинах того часу.

Рішення Віденського конгресу визначили нові межі членування польській території, які в основному без змін проіснували понад сто років, до перемоги Великої Жовтневої революції і відновлення у 1918 р. польської держави. Переділ польської національної території, проведений в 1815 р., привів до захоплення царизмом центральній частині Польщі з її столицею Варшавою. Ця подія зіграла велику роль в історії польського народу.