52. Типографии в Галичине и Волыни в период гетманского государства

Хоча Гетьманщина нiколи не охоплювала всiєї української територiї (поза її межами лишилися Галичина й Волинь, а вiд 1680-х рр. її землi обмежувалися переважно сучасними Полтавщиною та Чернiгiвщиною), хоча вiд 1654 року вона iснувала пiд дедалi жорсткiшим протекторатом Московської держави, значення її для подальшого формування української нацiї важко переоцiнити. Тут утворився своєрiдний республiканський устрiй з вибiрнiстю всього державного управлiння, тут було досягнено високого для тогочасної Європи рiвня освiченостi населення (на початку XVIII ст. одна школа в Гетьманщинi припадала менш нiж на 1000 мешканцiв).

Саме в XVII столiттi внаслiдок релiгiйно-культурного вiдродження та визвольних воєн, що породили гетьманську державу, вперше чiтко окреслиилася спiльнота, яку можна назвати українським народом - iз власною культурою, в якiй стопилися елементи питомi, вiзантiйськi, пiвденнослов'янськi, польськi тощо. Гетьманам України в їхньому щедрому патронуваннi церковного будiвництва, книгодрукування, освiти, вже не треба було запрошувати iноземних майстрiв - власних вистачало, i то не лише на самих себе, а й на цивiлiзування своїх пiвнiчних сусiдiв, як показали дальшi подiї

Найбiльших масштабiв гетьманське патронування церковного будiвництва, освiти, книгодрукування набрало за часiв Iвана Мазепи (гетьман у 1687 - 1709), який настiльки щедро фiнансував з державної скарбницi зведення нових храмiв, що дослiдники архiтектури оперують спецiальним термiном "мазепинське бароко". Однак поразка вiдчайдушної спроби Мазепи вивiльнитися з-пiд впливу Росiї шляхом укладання союзу з королем шведським Карлом XII призвела до хвилi жорстоких репресiй та рiзкого обмеження автономiї Гетьманщини. На теренi культури репресiї виявилися в указi Петра I, яким 1720 року було заборонено українське книгодрукування, а в київськiй та чернiгiвськiй друкарнях дозволявся лише передрук церковних кних за умови їхньої цiлковитої тотожностi з росiйськими виданнями.

Iронiя ситуацiї полягала в тому, що Московське царство, всiляко нiвелюючи культурну самобутнiсть українцiв, водночас широко використовувало українськi культурнi сили для власного розвитку. Переведена московським патрiархом Никоном у другiй половинi XVII стол. церковна реформа робилася переважно силами українцiв; розвiй науки, освiти, мистецтва, навiть формування росiйської лiтературної мови - значною мiрою заслуга українцiв Ф.Прокоповича, М.Смотрицького, Ст.Яворського, А.Веделя та багатьох iнших.

Пiзнiше росiйський уряд перейшов вiд утискiв до лiквiдацiї iнституту гетьманства, i зрештою до цiлковитої лiквiдацiї залишкiв автономiї (1783). Вiдтодi Україна (за винятком Галичини, що пiсля розборiв Польщi 1772 - 1795 рр. опиняється в складi Австрiйської монархiї) набуває статусу звичайної росiйської провiнцiї, особливiстю якої порiвняно з центральними росiйськими губернiями є послiдовна боротьба за викорiнення всiх залишкiв мiсцевої самобутностi. Зокрема, урядовi заборони книгодрукування українською мовою зробили нацiональну лiтературу впродовж усього XVIII ст. рукописною, а витiснення української мови зi шкiл разом з рiзким скороченням мережi останнiх призвело до рiзкого падiння письменностi. Спецiальним актом 1802 року було заборонено навiть будувати церкви в українському стилi, й натомiсть наказувалося зводити храми за типовими для всiєї Iмперiї проектами.

Лiквiдацiя Гетьманщини супроводжувалася русифiкацiєю нацiональної елiти, наново сформованої в XVII столiттi. Одержавши права росiйського дворянства та широкi можливостi для кар'єри у швидко зростаючiй iмперiї, нащадки козацької старшини поступово вiдходили вiд власного народу, його мови й культури. До нового занепаду української культури спричинилися не лише втрата державної пiдтримки, а й згаданий вище brain drain до Петербурга та Москви.

З кiнця XVII столiття державною культурною полiтикою Російської Iмперiї стає пряме переслiдування власне української культури (а не українського православ'я, як це було за польського панування). Натомiсть церква, що ранiше була в Українi одним iз стовпiв нацiональної самобутностi та культури, особливо - "високої", тепер, ставши часткою загальноросiйської церкви, фактично перетворюється на елемент державного механiзму й також працює на нiвелювання духовного, культурного життя, викорiнення української самобутностi.