57. Роль учебных заведений в распространении книги на краине в XIX – нач. XX ст.

59. Украинская книга в условиях освободительного движения в России в нач. XIX ст.

Принципово нову сторінку друкарства України відкрив Харківський університет. Ще перед офіційним його заснуванням розпочалася підготовка до створення тут друкарні. Вже 1804 року з ініціативи фундатора університету В. Каразина куплено чотири друкарські верстати, матриці для 12 кириличних і трьох латинських шрифтів, численні інші матеріали, крім того, ляйпцізькій словолитній фірмі Брайткопфа і Гертеля замовлено матриці не тільки літер, але й цифр, математичних і календарних знаків, нот 2.

Найбільше серед продукції /397/ університетської друкарні було наукових видань, а також навчальних посібників. Можна назвати для прикладу підручник риторики І.С.Рижського, курс загальної хімії Ґізе (п’ять частин), праці з математики, філології, історії, музики. У 1833-1838 рр. надруковано фольклорно-історичну збірку "Запорожская старина" І. Срезневського, на той час професора Харківського університету. Особливо слід відзначити видання українською мовою п’єс І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), посмертне повне видання "Енеїди" у шести частинах (1842). Надруковано також твори Квітки-Основ’яненка "Шельменко — волосний писар" (1831), "Сватання" (1836-1840), "Гануся" (1840), "Шельменко-денщик" та інші. Починаючи з 1812 р., у Харківській університетській друкарні виходили численні періодичні видання: газета "Харьковский еженедельник", часописи "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", "Харьковские известия", "Украинский журнал", збірники "Украинский альманах", "Украинский сборник". У них переважала українська тематика, але україномовні тексти (такі, як наприклад, вірші і переклади Петра Гулака-Артемовського) належали до винятків.

Альманах "Русалка Дністровая", підготований студентами греко-католицької духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким, мав, як слушно вважають, для Галичини подібне значення, як "Енеїда" Котляревського для України Східної. Цей збірник оригінальних творів, записів фольклору та історичних матеріалів був яскравим виявом прагнення до творення нової української культури як культури загальнонаціональної 3 . У зв’язку із забороною видати цю книжку у Львові довелося друкувати її у Буді, в друкарні Пештського університету; у Відні надруковано два випуски альманаху "Вінок русинам на обжинки" (1846-1847).

Загальноукраїнське значення мали також книги, видані в Російській імперії за межами України. У Петербурзі вийшли "Кобзар" Шевченка (1840), його ж поеми "Гайдамаки" (1841), "Гамалія" (1844), альманах "Ластівка" Євгена Гребінки (1841). У Москві видано збірки українських народних пісень Михайла Максимовича (1827 і 1834), повісті Григорія Квітки-Основ’яненка (1834-1837), "Москаль-Чарівник" Івана Котляревського (1841). Важко переоцінити, зокрема, значення виходу у світ Шевченкового "Кобзаря". Він справив величезне враження на сучасників, -як показали дальші десятиліття, вплив Шевченкового слова на національне пробудження українського народу дедалі зростав. Воно стало чинником формування історичної свідомості, сприяло культурній та політичній інтеграції Галичини й Буковини з Наддніпрянською Україною. Те, що Шевченкова творчість дійшла до Закарпаття з великим запізненням, негативно відбилося на інтенсивності національно-політичного життя українців цього краю.

Склалося так, що ті твори, покликані відіграти істотну роль у долі українського народу, не змогли своєчасно побачити світ. "Книги битія українського народу", сконфісковані після арешту членів Кирило-Мефодіївського братства, були опубліковані зі знайденого у поліційних архівах рукопису щойно 1918 р. /398/ Якщо б вони стали відомі загалові громадянства раніше, це могло б бути визначним явищем у політичному житті, в національному усвідомленні інтелігенції. Це ж стосується і польськомовної книги Василя Подолинського "Слово перестороги". Її єдиний примірник, датований кінцем 1848 р., який з невідомих причин не був тиражований, засвідчує зародження самостійницької думки вже у цей час 4. Втім, спадщина Кирило-Мефодіївського товариства так чи інакше знайшла свій шлях до читачів через творчість колишніх його членів Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша.

Події, переломові в багатьох відношеннях для всього українського народу, відбувалися на західноукраїнських землях 1848 р. У ході революційного руху були сформульовані національні політичні програми, почала виходити перша українська газета "Зоря Галицька", яка виступила з маніфестом про соборність українського народу і його право на розвиток власної культури. Започатковано викладання української мови й літератури у Львівському університеті, видано ряд політичних брошур і листівок, що мали на меті залучення до політичного життя не тільки інтелігенції, насамперед священиків, але частково й селян, які брали участь у виборах до парламенту Австрійської монархії.

У Східній Україні пожвавлення національного книговидання було пов’язане з активізацією культурного життя в кінці 50-х — на початку 60-х рр. За кваліфікованою оцінкою С.Єфремова, на зміну спорадичним спробам українського книговидання приходить дедалі систематичніша діяльність у цій царині окремих відданих українській національній ідеї діячів. Про початок нової доби у цій справі засвідчило видання Кулішем в 1856-1857 рр. фольклорно-історичного збірника "Записки о Южной Руси" (надрукованого "кулішівкою" — розробленим ним фонетичним правописом, яким ми користуємося дотепер) і заснування друкарні в Петербурзі 5. Ініційовані й фінансовані Кулішем видання і друкарське підприємство — два різні аспекти його діяльності, оскільки друкарня приймала замовлення і від інших видавців. У 1857-1859 рр. вийшли друком україномовні проповіді і три збірки бесід на релігійні теми Василя Гречулевича.

Великий вплив на сучасників, як і на наступні покоління, мав український за тематикою місячник "Основа", що виходив у 1861-1862 рр. в Петербурзі у тій же друкарні Куліша українською і російською мовами тиражем близько двох тисяч примірників. Поява в Україні в 1859-1860 рр. недільних шкіл зумовила видання численних Букварів та інших підручників для початкового навчання: "Граматка" П. Куліша (Петербург 1867), "Домашня наука" К. Шейковського (ч. 1-2, Київ 1860-1861), "Буквар Южнорусскій" Т. Шевченка, (Петербург 1861), "Українська абетка" М. Гатцука (Москва 1861), "Українська граматика" Іллі Деркача (Москва 1861), "Граматика задля українського люду" (Москва 1862), арифметика Олександра Д. Мороза (Київ 1862) та інші. Газета "Черниговский листок" виходила українською і російською мовами у Чернігові з липня 1861 до серпня 1863 р.; видавцем і редактором її був Леонід Глібов. Вона містила, крім його власних творів, також твори О. Кониського, П. Куліша, П. Кузьменка, М. Вербицького, фольклорно-етнографічні матеріали. Після припинення у жовтні 1862 р. виходу журналу "Основи" — це був єдиний часопис у Російській імперії, який друкував матеріали також і українською мовою. Натомість у Галичині (у Львові виходили українські літературно-громадські часописи "Вечорниці" (1862-1863), "Мета" (1863-1865) розпочалося також видання брошур науковопопулярного змісту для народу.

Якщо в Галичині видавничий рух розвивався й далі, в Наддніпрянщині його перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв став виразником позиції тодішніх російських урядових кіл, переляканих розвитком національних рухів у Польщі й Україні. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: "ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути" 7.

Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. — 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання "Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим.

Цензурні переслідування в Росії зумовили сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. Спершу тут на видавничому русі істотно позначався конфлікт між народовцями і "москвофілами", який стосувався не тільки мови видань, але й шрифту: "москвофіли" друкували книжки штучним "язичієм" (спершу варіантом "старогалицької" книжної мови, яку з часом /400/ дедалі більше наближали до російської), народовці прагнули вживати українську загальнонаціональну мову. У Києві наукові видання друкувалися у цей час лише російською мовою, але заснований 1872 р. Південно-західний відділ Російського географічного товариства в свої публікації включав і українські фольклорні тексти. У другій половині 70-х рр. на Наддніпрянщині, зокрема в Києві, дещо пожвавилося видання художньої і науково-популярної літератури, з’являється українська дитяча книжка.

Тут нема змоги викладати всі перипетії історії українськомовного друкарства в підросійській Україні, де чергувалися періоди поліційних репресій з роками деякого послаблення цензурного режиму. Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві. Довголітнім її керівником був Антін Ляхоцький (псевдонім Кузьма) 8 . Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні.

Драгоманівські видання нелегальними каналами пересилалися в Україну, але поліційний контроль був достатньо дієвим, щоб не допустити їх масового розповсюдження. Дійти до широких кіл читачів могли тільки легальні публікації, вихід яких у світ був зведений до мінімуму цензурним режимом. Ставлення російської імперської влади в центрі і на місцях до українських видань визначалося як демократичним спрямуванням більшості з них, так і прагненням урядових кіл не допустити перетворення української мови в повноцінний засіб суспільної комунікації. В конкретних випадках дозволи або заборони друкування книжок були пов’язані з коливаннями урядової політики між спробами обмежених ліберальних реформ і тенденцією до цілком авторитарного правління. Більше або менше свавілля цензорів визначалося і неоднаковим тлумаченням ними діючих правил, різними поглядами щодо можливих наслідків впровадження їх у життя. За даними архіву київського окремого цензора, в 1894 р. заборонено друкувати 50 назв, у тому числі кількох оповідань Марка Вовчка, українського перекладу "Зачарованого місця" Гоголя, підготованого Цезарем Білиловським альманаху "Складка", збірника народних пісень Миколи Лисенка, окремих творів Л.Глібова, М.Кропивницького, М. Коцюбинського. Впродовж 1903 і наступних років не допущено до друку навіть таких далеких від будь-якої політики книг, як збірка дитячих казок, брошури про Олександра Македонського, Кирила та Мефодія, науково-популярні книжечки про вулкани /401/ й фізіологію людини, порадник для вагітних жінок і молодих матерів 9. Нестабільність українського книговидання, тривалість періодів застою наочно відображають наявні бібліографії і каталоги україномовних видань 10.

В умовах, коли освітня українська книжка переслідувалася особливо нещадно, дедалі більшого поширення набували так звані лубочні видання "для народу" — низькопробні пригодницькі й гумористичні тексти, розповіді про відьом і чортів тощо. Малоосвічених читачів приваблював невибагливий зміст, який гармоніював з кольоровими крикливими обкладинками багатьох з таких книжечок. Перевага серед них російськомовних друків пояснювалася і великими фінансовими можливостями російських видавців, і тим, що школи були російськими, а звичка до російської мови виносилася з війська, прищеплювалася практикою адміністративних установ і церкви, яка дедалі більше русифікувалася.

Протиставитися цьому всьому мала масова українськомовна книжка, за створення і поширення якої взялася молода українська інтелігенція, дуже нечисленна, але щиро віддана народній справі. Особливо великими щодо цього були заслуги Бориса Грінченка" . На пожертвувані І.Череватенком кошти він, разом зі своєю дружиною Марусею Загірною, розпочав друкування в Чернігові доступних для широких кіл читачів творів красного письменства й освітніх книжечок, в яких наукові знання, щоб обійти цензурну заборону, викладалися в художній формі. За вісім років видано 50 назв, що, як на ті часи, було неабияким досягненням. У Харкові виникло видавництво, на книжках якого позначалося: "видано Вс.І.Гуртом". Йшлося тут не про прізвище якогось Гурта, а про те, що книжки готували і видавали Гнат Хоткевич і його однодумці спільно, всі гуртом.

Стабільним, порівняно з попередніми, виявилося видавництво "Вік", керівниками й активними співробітниками якого були визначні громадські й культурні діячі Олександр Кониський, Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький. Спершу видавництво, започатковане пожертвою Кониського, не мало назви, його діяльність була обмеженою. Наприкінці століття воно почало отримувати допомогу Всеукраїнської загальної організації очоленого В.Антоновичем та О.Кониським об’єднання українських ліберальнодемократичних діячів київської Старої громади та громад інших міст. У зв’язку з відзначенням 1898 року сторіччя першого видання "Енеїди" Котляревського було підготовано тритомову фундаментальну антологію української літератури XIX віку, так і названу "Вік" (Київ, т.1-3, 1899-1902; перший том, присвячений поезії, вийшов двома виданнями). Таку саму назву прийняло і видавництво 12.

З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише бл. 80. Все ж у 1900-1918 рр. "Вік" видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії "Українська бібліотека", "Сільська бібліотека", зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з "Віком" за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.

Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б.Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові ("Степові квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900), Херсоні ("Перша ластівка", 1905) та інших містах.

Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета "Хлібороб" (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тис. примірників), у 1906 р. заборонено газети "Вільна Україна" (Петербург), "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Народна справа" (Одеса), "Слобожанщина" (Харків). Друга в Наддніпрянщині українська газета — "Рідний край", заснована в кінці 1905 р. у Полтаві Миколою Дмитрієвим, 1907-1913 рр. виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві; 1915-1916 рр. — у Гадячі, причому російським правописом, т.зв. "ярижкою", щоб обійти заборону українськомовної преси в роки війни. Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 рр., в основному, на кошти заслуженого для української справи мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети "Рада", навколо якої гуртувалася українська інтелігенція. В 1907 р. перенесено зі Львова до Києва друкування "Літературно-наукового вісника". Важливе значення в літературному житті відігравав часопис "Українська хата" (1909-1914).

Великим був внесок у розвиток української культури видавництва "Час", що діяло в Києві в 1908-1920 рр. Фундаторами і керівниками цього поставленого на належному фаховому рівні підприємства стали Василь Королів-Старий, Максим Синицький, Модест Левицький, П.Петрушевський. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його — річ нечувана перед тим для української установи — перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво "Сніп" засноване 1905 р. /403/ заходами голови одеської "Просвіти", визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова 13. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.

Як і раніше, україномовні книжки друкувалися також у Петербурзі та Москві, де різні друкарні приймали замовлення українських письменників і освітніх діячів; окремі російські книгарі-видавці видавали українські лубочні друки для заробітку. Місячник "Украинская жизнь" виходив у Москві 1912-1917 рр. за редакцією Симона Петлюри та Олександра Саліковського, інформуючи про життя України також і тих, хто не знав української мови. В 1898-1917 рр. видавничу діяльність у Петербурзі вело Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок, очолене Данилом Мордовцевим. Відомо понад 80 виданих ним брошур з природознавства, сільського господарства, медицини. Проте українському книговиданню і далі доводилося долати найрізноманітніші перешкоди, зумовлені як політикою уряду, так і свавіллям місцевої адміністрації. З 1914 р. репресії відновилися з новою силою.

Як вже зазначалося, в Галичині умови для розвитку української культури на національній основі були незрівнянно сприятливішими, ніж на землях, підвладних Російській імперії. Імперія Габсбурґів, принаймні, не заперечувала існування українців (що їх тут, як і в Буковині та на Закарпатті, ще довго називали русинами) як окремого народу. Цензурні обмеження були пов’язані, насамперед, зі змістом видань, а не з їхньою мовою. З впровадженням з 60-х рр. конституційного ладу попередню цензуру скасовано, але прокуратурі надано право конфісковувати надруковані тексти з політичних та інших мотивів. У той же час, управління в Галичині фактично передано польській меншині, оскільки недемократичне виборче законодавство поставило провінційне самоврядування під контроль великих землевласників, а ними були поляки. Не дивно, що протегувалися польські середні школи, урядові субсидії надавалися в першу чергу польським культурно-освітнім установам. Проте існувала можливість легального відстоювання політичних прав українською більшістю населення краю. Чинниками культурного життя стали національні освітні та інші товариства і преса. Перемога "народовського" напряму над "москвофільським" зумовила остаточне утвердження соборницького спрямування більшості галицьких видань. Завдяки цьому, як і завдяки активній участі в книговиданні й журналістиці Галичини діячів культури з інших регіонів — Наддніпрянщини, Буковини, Закарпаття, друковані у Львові, Коломиї та інших галицьких містах книги й періодика ставали загальнонаціональними за своїм значенням, сприяючи перетворенню Галичини в "український П’ємонт" — осередок культурно-національних ініціатив для всієї України.

Засноване в 1868 р. товариство "Просвіта" вважало одним з головних завдань книговидання. За перші 50 років товариство видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми 14.

Популярністю користувалися також щорічні /404/ календарі "Просвіти" та інші українські календарі-альманахи. Етапними явищами в українській журналістиці стали львівська газета "Діло" (1880-1939, з 1888 р. — щоденна), чернівецька "Буковина" (1885-1916), редагований І. Франком та М. Павликом радикальний журнал "Народ" (1890-1895), створений і керований І.Франком місячник "Житє і слово" (1894-1896). Якісний перелом у рівні періодики для інтелігенції засвідчив місячник "Літературно-науковий вісник", який виходив 1898-1906 у Львові за редакцією М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, а пізніше в Києві. Висока вимогливість редакторів, їх наполеглива організаційна діяльність забезпечили високий рівень всім рубрикам журналу — літературним творам і критиці, публіцистиці, хроніці громадського та культурного життя, бібліографічній інформації. Головною подією в історії релігійного книговидання стало заснування в 1895 р. друкарні при василіянському монастирі в Жовкві як бази для видавництва отців василіян. Заснування цього видавництва дало поштовх для створення василіянських видавничих осередків в Ужгороді на Закарпатті, Прудентополісі в Бразилії, Біксаді в Румунії, Мондері в Канаді (пізніше перенесено до Торонто), а також у США й Аргентині 15. Національна преса стала істотним чинником популяризації українських книжок, видавці яких, як і видавці газет та журналів, керувалися просвітницькими мотивами. Саме з такою метою видавалися Іваном Франком серії "Дрібна бібліотека" (1878-1881) та "Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898) 16,

Костем Паньківським — "Мала бібліотека". Особливо успішною виявилася діяльність Українсько-руської видавничої спілки — акціонерного товариства, яким керували Михайло Грушевський, Іван Франко і Володимир Гнатюк. У "великій" і "малій" серіях друкувалися твори українських письменників і переклади наукових та літературних праць іноземних авторів. За два десятиріччя опубліковано 600 книжок, накладом від 500 до 1700 примірників кожна. Важливим видавничим центром стало Товариство ім. Шевченка, яке 1892 р. було перетворене в наукове. Друкарня товариства діяла з 1873, з 1892 р. у ній виходили "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка" — солідний науковий журнал з гуманітарних наук. До 1939р. вийшло 155 томів; у 1895-1913 рр. головним редактором "Записок" був Михайло Грушевський. Під його керівництвом розгорнулося також видання історичних документів і наукових монографій. Українську книгу розповсюджували книгарні НТШ і "Просвіти" у Львові, засновувалися українські книгарні і в повітових містах. Розуміється, в Галичині відкривалося і немало польських книгарень, причому нерідко книгарі були одночасно видавцями і власниками друкарень. Одним з найбільших видавців польської літератури став львівський книгар Герман Альтенберґ. Книгарня і друкарня Осії (Озияша) Цукерканделя і його сина Вільгельма в Золочеві випускала дешеву малоформатну серію "Загальна бібліотека" ("Biblioteka powszechna"), а також т.зв. брики — посібники-шпаргалки, в т.ч. й україномовні, для гімназистів. На Буковині активізувалися німецькі й румунські видавництва та друкарні, на Закарпатті — угорські. З 1864 р. в Ужгороді діяло освітньо-видавниче "Общество св. Василія Великого" москвофільського напряму; з 1902 р. його активи перейшли до торговельно-видавничої спілки Унія (Unio).

Усього в 1909 р. працювало 17 українських видавництв у Східній Україні: в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах. У Галичині до кінця XIX ст. відомі 11 книжкових видавництв, на початку XX ст. — понад 30. За 1798-1916 рр. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою, у тому числі не менше 2,8 тис. у Східній Україні і поза межами українських земель. Твори Т.Шевченка з 1840 до 1914 р. видавалися в Україні та поза її межами понад 500 разів.

У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. Одночасно пожвавилося видання політичних публікацій на українські теми за межами України. Союз Визволення України в ряді країн публікував кількома мовами брошури та інформаційні матеріали з чітко сформульованою вимогою самостійності України 17. Політичні видання самостійницького напряму виходили також у Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Доступність української книжки обмежувалася також тим, що нею дуже погано комплектувалися бібліотеки. Протягом XIX і навіть на початку XX століття продовжували діяти деякі бібліотеки, засновані у попередню добу. Так, прямим продовженням бібліотеки Києво-Могилянської академії була, аж до її /406/ /407/ ліквідації радянською владою, бібліотека Київської духовної академії (у неї Києво-Могилянську академію перетворено в другому десятиріччі XIX ст.) 18. Також численні монастирські і магнатські бібліотеки, засновані в XVIІ-XVIII ст., продовжували існувати і в XIX — на початку XX ст. Точніше — продовжували існувати переважно самі збірки, оскільки лише до окремих з таких бібліотек мало доступ ширше коло читачів поза родиною власника чи осіб, безпосередньо пов’язаних з установою, якій належала бібліотека.

Основну роль з другої половини XIX ст. починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX ст. міські бібліотеки були в усіх більших містах України. Важливе місце у культурному житті здобули і університетські бібліотеки, які в кінці XIX — на початку XX ст. модернізуються з врахуванням нових досягнень бібліотечної науки. Особливо ж яскравим явищем у національному житті українців Галичини став швидкий розвиток читалень "Просвіти" наприкінці XIX — на початку XX ст.: на 1894 р. їх у цьому краї було вже 2944. В Наддніпрянській Україні бібліотеки для селян з 1867 р. засновували земства, але українська книжка до них практично не потрапляла. Так, з 60 бібліотек Полтавщини, про які є джерела, лише в 12 були українські книжки й брошури, усіх разом — 280 19. Важливим вкладом у науку стало створення україністичних колекцій у книгозбірнях деяких навчальних закладів і товариств, особливо Наукового товариства ім.Шевченка та Українського наукового товариства у Києві. Зі збільшенням кількості українських громадських і приватних бібліотек поширюються друковані екслібріси — спершу текстові наліпки утилітарного призначення, згодом — мистецькі композиції (видруки або естампи). Особливо популярними графічні екслібріси стали пізніше, в 30-і роки* .

Зважаючи на особливу роль української книжки як чинника національного самоусвідомлення, питання історії книгорозповсюдження, формування і функціонування україністичних книгозбірень заслуговують на окремі дослідження.

Небувалий за розмахом спалах українського книговидання припадає на роки Визвольних Змагань, боротьби за державність. Кількість українських видавництв, відомих дотеперішнім дослідникам, зросла до 78 в 1917 і 120 в 1918 рр. В Українській Народній Республіці і Українській Державі часів гетьманату розвивалися як громадські, так і приватні видавничі підприємства, виникали книгарні й бібліотеки. Про стрімке зростання частки української книжки в загальному книжковому потоці свідчить така цифра: 1918 р. бібліографами зареєстровано вихід у світ в Україні 1526 книжок, з них 1084 українською мовою, 386 російською, 56 іншими 20.

Національно орієнтовані українські видавництва виникли в таких містах, як Глухів, Лубни, Сміла, Кобеляки, Козятин, Валки, Могилів-Подільський, Катеринодар на Кубані й багато інших. Відомо більше десятка видавництв місцевих "Просвіт", зокрема в Кролевці, Золотоноші, Більську на Підляшші. Лише вінницьке зуміло зібрати відповідні кошти, придбати друкарню і розпочати видання щоденної газети "Шлях". Діяли офіційні державні видавництва, приватні отримували від держави безвідсоткові позики. Зростання попиту на українську книжку забезпечило прибутковість найбільших видавництв, такі з них, як "Час", "Друкар", "Сіяч", "Криниця" придбали власні друкарні. Стихійно і дуже стрімко зростала кількість українських періодичних видань; з’явилися вони у всіх великих містах і багатьох містечках українських земель і поза їх межами, в тому числі у Воронежі (поширювалися в українських місцевостях Вороніжчини й Курщини), містах Сибіру та на Далекому Сході. Швидко збільшувалася кількість фахової періодики ("Вільна школа", "Українська військова справа", "Освіта", "Педагогічний журнал", "Стерно", "Українські медичні вісти", "Закон і право", "Вістник агрономії" "Книгар", " Мистецтво", "Театральні вісти", "Наше минуле", "Літературно-науковий вістник" та інші) 21 .

Закон про створення Національної бібліотеки Української держави, проект якого розробили М.П.Василенко, В.О. Кордт та В.І. Вернадський, був ухвалений Радою Міністрів 2(15) серпня 1918 року і вступив у дію після опублікування в державному віснику 8(21) серпня 22. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка "гуртувала би все, що витворене людською думкою" і одночасно зосередила б "всі пам’ятки духовничого життя українського народу і України". Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію В.Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи — Академії наук 23. У січні 1919 р. Директорією УНР засновано Українську книжкову палату — орган державної реєстрації друкованих видань 24.

Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у Східній Україні радянської системи видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, одночасно встановлено небувалу за суворістю політичну цензуру 25 . Приватних кооперативних видавництв діяло небагато; найзаслуженіше між ними "Світло" змогло проіснувати до 1926 р. Державні видавництва об’єднано у Всеукраїнське державне видавництво (Держвидав). У тодішній столиці УСРР Харкові засновано видавництва "Пролетарий", "Молодий робітник". У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 р. Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних 26.

Ситуація змінилася в роки /409/ так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси 27. Найбільшими видавництвами стали "Рух" і "Книгоспілка" в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври.