53. Особенности функционирования рукописной книги в период гетманского государства

На Україні і в Росії рукописна книга була не тільки попередницею друкованої книжки, а залишалась ще й у XVIII столітті її сучасницею. І в цей час на Україні переписування було важливим засобом поширення книг, особливо серед демократичних прошарків населення, серед людей, котрі не могли купувати друковані книжки, що тоді дорого коштували. До того ж друкована книжка не задовольняла повністю духовні запити українських читачів, оскільки тематичний репертуар видань суворо регламентувався і обмежувався царським урядом і церквою. Тому в рукописній книзі зосереджувалися твори, які часто не потрапляли в друковані видання. Так уже склалося, що більшість українських історичних і літературних творів XVIII століття опубліковані були лише в XIX — XX століттях, а деякі й досі заховані по рукописних книгах. \214\ На жаль, у нас на Україні тільки розпочинається систематичне наукове вивчення рукописних книг.

Улюбленим видом рукописної книги на Україні були рукописні збірники. Традиція створення таких збірників як книг для читання сягає далекого минулого — часів Київської Русі. Рукописні збірники, що об’єднували по кілька творів, являли собою своєрідну мікробібліотеку в одному томі. Історичні рукописні збірники були джерелом знань про історичне минуле країни і реалізували літературні запити читацького середовища. У XVIII столітті в українському суспільстві помітно зріс інтерес до історичних знань та розуміння необхідності документального запису історії свого народу. У збірники переписувалися не лише історичні твори, а й окремі документи, тематичні документальні добірки, документальні матеріали монтувалися в структуру історичного твору.

Переписувачі копіювали твори не лише «для себе», а й «для інших», з просвітницькою метою, ставлячи перед собою завдання поширення історичних знань. Переписувачі в більшості активно працювали з текстом. Вони переробляли його, скорочували, доповнювали, викладали більш стисло, вписували свою оцінку, уточнювали дати, факти, опис розвитку подій, модернізували мову. Іноді вони переробляли текст докорінно, створюючи таким чином мову редакцію.

54. Возникновение гражданских типографий в Украине в период гетманского государства

На середину XVII ст. друкована книжка стала істотним чинником розвитку української культури. Її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки, і в усіх цих ділянках вплив друкованих видань дедалі зростав. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремились одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, але й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. В той же час частішими ставали випадки, коли друкарня залишалася технічним виконавцем видання, замовленого автором або меценатом. Книговидання відчутно реагувало на зміни політичної ситуації, еволюцію форм культури. Цим зумовлені особливості видавничого руху в різні періоди і в різних регіонах України. У другій половині XVII — на початку XVIII ст. істотний вплив на стан друкарства мало існування автономної української державності. Принципово важливо підкреслити розуміння гетьманським урядом і козацькою старшиною значення Києво-Печерської лаври 1. Гадяцький договір України з Польщею 16 (6)вересня 1658 р. передбачав, що в Україні діятиме необмежена кількість ("скільки потрібно") шкіл, колегіумів, друкарень, дозволено буде друкувати світські і релігійно-політичні книги 2. 1670 р. в інструкції гетьмана Петра Дорошенка послам Війська Запорізького (тобто української держави) на сейм Речі Посполитої говорилося: "Гімназія *, теж школи, в котрих би по латині учено, і друкарні, колько їх потреба будет, аби без трудності становити било вольно, і вольно науки отправовати і книги всякіє друковати" 3.

Таким чином, вперше в історії українська держава проголосила опіку над національним друкарством. З другого боку, спустошення міст і сіл, цілих регіонів у роки Руїни дуже негативно відбивалося на стані культури. /232/ Але, наперекір усьому, зростало значення Києва як провідного осередка церковно-релігійного життя, далі утверджувався авторитет Києво-Печерської лаври і тим самим лаврської друкарні.

Загальноукраїнське значення мало і виникнення у 1674 р. книговидавничого підприємства на Лівобережжі — у Новгороді-Сіверському; з 1679 р. ця друкарня діяла в Чернігові. Від більшості православних друкарень вона відрізнялася тим, що в перший період своєї праці головною метою мала поширення творів власника — чернігівського єпископа (згодом архиєпископа) Лазаря Барановича.

Натомість діяльність приватних друкарень, що належали майстрам-міщанам, в роки Руїни стала майже неможливою. В 1651-1667 рр. в Україні діяло лише чотири друкарні — лаврська в Києві і три (братства, єзуїтського колегіуму та Сльозки) у Львові. Після смерті Сльозки на всю Україну залишилося три друкарні, причому всі належали церковним установам — православним (Лаврі й братству) і католицькому єзуїтському колегіумові. З 1670 р. запрацювала заснована ще в 1648 р. друкарня при православному в той час Унівському монастирі. Якщо не рахувати чотирьох ефемерних друкарень: двох польських (львівських міщан Якова Мосціцького 1670-1673 рр. і Войтіха Мільчевського 1684-1693 рр.) і двох українських (львівського єпископа Йосифа Шумлянського 1687-1688 рр., Святоюрського монастиря 1700 р.), то на кінець XVII ст. в Україні діяло шість друкарень — названі вище чотири, Чернігівська і заснована 1693 р. єврейська друкарня Урі Фебуса Галеві у Жовкві. З 1708 до 1773 у Львові виявляла певну активність друкарня католицького братства св. Трійці при катедральному костьолі. Якщо у 1574-1650 рр. в Україні діяли 25 друкарень у 17 різних місцевостях, то в 1651-1720 рр. — лише 13 у шести різних містах, причому 8 з них зосереджувались у Львові.

З 1720-х рр. починається новий період в історії українського книговидання. Київській і чернігівській друкарням російський уряд заборонив видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які — і це головне — не мали відрізнятись мовою і навіть наголосами від російських 4. Приблизно з того часу, коли київське і чернігівське друкарство опинилися під згубним і принизливим контролем російських уряду та церкви, друкарню Львівського братства поставили під контроль папських нунціїв і призначених ними комісарів. Втім, цей нагляд не був таким тотальним, як драконівські заходи щодо друкарень Гетьманщини. Не дивно, що з 20-х рр. XVIII ст. роль Київської і Чернігівської друкарень (остання взагалі припинила працю і була відновлена щойно 1743 р.) обмежилась їхнім внеском у мистецтво оформлення книги та у перевидання богослужбових книг та молитовників. Натомість на Правобережжі поступово зростає кількість католицьких друкарських закладів — монастирських (з 1760 р. бердичівських кармелітів, 1769-1774 рр. львівських францисканців) і приватних (1735-1751 рр. Павла Ґольчевського, 1753-1767 рр. українця Івана Филиповича, 1755-1785 рр. Шліхтина та його спадкоємців). Частка наукових та інформаційних видань у продукції більшості друкарень зростала, причому найпопулярнішими між ними стали "польсько-руські" календарі.

Для українського культурного життя велике значення мало відновлення з 1732 р. друкування в Унівському василіянському монастирі, і особливо, заснування в 1733 р. Почаївської василіянської друкарні. Перша з них діяла до 60-х років XVIII ст., друга була в 1831 р. передана російській православній церкві і продовжувала працювати до початку Першої світової війни. Значення Почаєва як видавничого осередку зумовлювалося тісним зв’язком друкарні з василіянськими монастирями і навчальними закладами — колегіумами та монастирськими школами для ченців. Поряд з церковнослов’янськими, Почаївська друкарня видавала книжки українські, польські, латинські, а з кінця XVIII ст. — також російські. Друкарня Львівського братства, яка в другій половині XVII — перших десятиріччях XVIII ст. обмежувалася передруками своїх давніх богослужбових друків, з середини XVIII ст. дещо розширила видавничу програму. Слід додати, що з середини XVIII ст. у деяких містечках Поділля й Волині розгорнули діяльність дрібні єврейські друкарні. Видавничі ініціативи окремих магнатів на Правобережжі залишались ефемерними, жодна з заснованих ними друкарень не відіграла помітної ролі в культурному житті.

Етапними подіями в історії друкарства в Україні стали впровадження гражданського шрифту — епізодично вперше в Єлисаветі 1764 р., а постійно в друкарнях навчальних закладів (Київська академія, Чорноморське штурманське училище) і ряді урядових друкарень у самому кінці століття, в губернських містах (Катеринославі, Харкові, Кам’янці, Житомирі, — а також початок діяльності у Львові друкарів-німців, що обслуговували потреби австрійської адміністрації та освітніх установ (від 1772 р. потужна друкарня Піллера у Львові, від 1795 р. — Ґустава-Вільгельма Віхмана там само). Попри всі відмінності, і німецько-латинсько-польська друкарня Піллера в Галичині, і російськомовні гражданські друкарні в центральних та південних регіонах України мали багато спільного. Вони обслуговували потреби урядів і освітньої системи, яку ті насаджували, їхній вплив на характер освіти створював певні передумови і для майбутнього національно-культурного відродження українців, але у конкретній своїй видавничій програмі вони були набагато віддаленішими від питомо українських культурних традицій, ніж більшість друкарень, що діяли в попередній період.

Дуже знаменно, що майже одночасно з небаченим раніше розповсюдженням в Україні друкарства іноземними мовами наприкінці століття поза межами України — 1798 року в Петербурзі — побачила світ перша книжка українською народнорозмовною мовою. Поява друкованих книг національною мовою поза межами національної території — і притому часто в столицях або головних містах імперій — явище досить типове. Отже, розвиток друкарства в Україні, яке протягом тривалого часу більшою чи меншою мірою обслуговувало потреби української культури, не завершився створенням на власному терені хоча б одного національного видавничого осередку. Це трапиться набагато пізніше і стане наслідком свідомих зусиль українських діячів культури, спрямованих на подолання імперської політики викорчовування національних особливостей мовних ("особливого наречия"), і не тільки мовних.