60. Становление и развитие первой украинской ежедневной газеты «Гражданская мысль»

«Грома́дська ду́мка» — перша щоденна українська громадсько-політична і культурно-просвітницька газета, попередниця «Ради». Виходила у Києві з кінця 31 грудня 1905 р. до 18 серпня 1906 р. адміністративно закрита владою після жандармського обшуку.

Видавцями були Євген Чикаленко, Василь Симиренко і Володимир Леонтович. Редактори: Володимир Леонтович, Федір Матушевський, Борис Грінченко. В редакції газети працювали Сергій Єфремов, Марія Грінченко, В. Козловський, М. Левицький, М. Виноградов та ін.

Безпосереднім продовженням (після закриття «Громадської думки») стала газета «Рада».

Вплив щоденника “Громадська думка” / “Рада” на складні процеси суспільно-політичного та духовно-культурного розвитку української нації в контексті становлення національної періодичної преси. Важливим є визначення досліджуваного видання як першої щоденної українськомовної газети Наддніпрянської України та її впливу на формування громадської думки, політичної культури, свідомості української нації, нового, прогресивного мислення: його ролі у розвитку публіцистичних жанрів періодичної преси, становленні національної школи, рідної мови, культури, підготовці журналістських кадрів, розробці та веденні актуальних тем тощо. Уроки подібних видань мають для українського журналістикознавства неоціненне значення з огляду на започатковані ним традиції, громадянську мужність і приклад високого служіння рідному народу.

66. Выпуск украинских изданий за границами Украины после получения независимости

68. Украинское книгоиздание в условиях формирования рыночных отношений. Основные издания

Головний і найважливіший наслідок здобуття незалежності, перемога, значення якої в сповненій клопотами, турботами і розчаруваннями повсякденності ми поки що недооцінюємо, — це розкріпачення книговидання, справжнє, а не формальне, — попри прикрі винятки, — скасування цензурних обмежень щодо друкування книг. Чи не вперше за всю історію книговидання на всіх землях України можна поширювати через книги те, що підказує авторам совість і почуття обов’язку. З болем доводиться, однак, констатувати, що вимріяна свобода друку (принаймні, якщо йдеться про книги) не призвела до розквіту літератури, наукового й інформаційного книговидання, навпаки, українська книга гине на очах, не захищена ні державою, ні громадськістю, і це /434/ ще небезпечніше для українства, ніж раніше: колись селянство зберігало традиційну культуру навіть в умовах дефіциту українського друкованого слова, тепер воно цієї ролі відігравати не може 16. Розчарування нинішньою ситуацією особливо зрозуміле, якщо згадати недавні надії і теж не такі давні, але вже трохи призабуті, перші успіхи.

Впродовж усього останнього десятиріччя так багато говориться про незахищеність україномовного книговидання порівняно з російськомовним, що немає потреби тут повторювати всі слушні спостереження і пропозиції з цього питання, які чомусь виявилися такими складними для виконання. Зрештою, якщо справді вже настає реальний перехід від слів до діл і програма, недавно розроблена урядом та Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, буде реалізована найближчим часом, то, можливо, все сказане з цього приводу застаріє до моменту, коли книжка дійде до читача. Хотілося б, щоб так сталося! За згідної із законодавством і міжнародними правовими засадами політики це цілком можливо. На жаль, — і тут є й об’єктивні причини, — навряд чи протягом короткого часу вдасться забезпечити належний рівень мовної культури в тих книгах, журналах, газетах, які вже тепер видаються українською мовою. Тут все залежить від нас самих: авторів, видавців, редакторів. Напевно, соціально-психологічними причинами, — ми такі, які ми є, — пояснюється інертність, яка, попри часом добрі наміри, межує з байдужістю до культури мови. Згадаймо, як довго у нас нарікали, що українцям нав’язувалися невластиві їхній мові правописні норми. І хоч новий, багато в чому вдосконалений український правопис затверджений ще 1992 року, більшість наших видавництв не впроваджують в життя навіть тих мінімальних змін, встановлених цим правописом. Для прикладу нагадаю, що в книгах, журналах та газетах (крім окремих, переважно малотиражних) не знайдемо літери "ґ" навіть у слові "ґрунт" і у тих власних прізвищах, (наприклад, Ґете чи Гайдеґер) та географічних назвах (наприклад, Ґданськ), де вона обов’язкова *.

Натомість не викорінене вживання в іноземних словах літери "x" там, де має бути "г": хаус, хот-дог, замість гауз, гот-доґ. А з другого боку, на тлі байдужості більшості мовних редакторів, процвітає бездумний екстремізм тих, які ускладнюють вивчення української мови неофітами, впроваджуючи "ґ" без розбору — не тільки, де треба, але й там, де не треба, хоча ясно, що ця літера може бути тільки /435/ марґінальною і її масове прийняття позбавило б українську мову однієї з характерних ознак, наблизило б її звучання до російського. На жаль, і в пресі, і в розмовах між патріотами часто витрачаємо зусилля на сварки про різні тонкощі, в той же час на радіо і телебаченні не ведеться боротьба з найпоширенішими мовними покручами, як "найбільш великий", "любий" і "саме головне" (або, ще гірше, "саме найголовніше"). Не кажу вже про форми на зразок "більш поширений" і "найбільш поширений", за які колись Франко слушно критикував Грушевського, і які теж ведуть до дальшого позбавлення нашої мови рис, властивих тільки їй. Коли йдеться про мову писемну, можна було б навести безмежну кількість прикладів мовного нехлюйства, що стало майже нормою (а не забуваймо, що, в остаточному підсумку, usus est reguła...). Оскільки ця книжка присвячена книговиданню та друкарству, зверну увагу тільки на слова з цією сферою пов’язані. В багатьох книгах, навіть лінґвістичних, і більшості газет, незалежно від їхнього напряму, вказується, що вони десь "віддруковані", а не "видрукувані" або "надруковані" *, але ж російське слово "отпечатанный" пов’язане з невластивим нашій мові словом "отпечаток". Українською мало б також бути не "роздрук" ("распечатка"), а "видрук". До речі, і "книгодрукування" — лише калька з російського терміну "книгопечатание", який, в свою чергу, скалькований з німецького "Buchdruck". Російські "печать", "печатание" стосуються не тільки поліграфії, як і німецькі "Druck", "drucken". Наше ж "друкарство" — слово специфічне для поліграфічного виробництва, тому недоречним було впроваджування терміна "книгодрукування", тим більше, що друкуються не лише книги, а й газети, плакати, етикетки. Але це все — на марґінесі, як ілюстрація безвідповідального ставлення до мови багатьох, хто за своїм фахом мав б стояти на її сторожі.

Втім, у цілому не все так погано, як може видатися після відвідання більшості книгарень і книжкових базарів. У сучасній Україні, особливо в перші роки її незалежності, таки опубліковано окремі твори класиків, які в СРСР не видавалися або видавалися покаліченими цензурою, в тому числі й ті, які поширювалися раніше лише у самвидаві або в "тамвидаві" — за межами радянсько-російського "союзу". Почали вільно надходити книги з діаспори нові й ті, які довго пролежали на складах, чекаючи поки відкриються кордони. Дуже позитивно слід оцінити факсимільні відтворення "Енциклопедії українознавства" (систематична її частина перевидана Інститутом української археографії Академії наук, видання алфавітної частини Науковим товариством ім.Шевченка у Львові триває), "Історії України-Руси" М.Грушевського, вихід у світ однотомних або двотомних курсів української історії Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Наталі Полонської-Василенко, оглядів історії української літератури Сергія Єфремова, Михайла Возняка, Дмитра Чижевського, студій Хведора Вовка і багатьох інших праць з різних галузей українознавства.

Розпочато видання "Енциклопедії сучасної України", "Енциклопедії історії України", "Енциклопедії української діаспори" й інших довідкових та енциклопедичних видань.

З державних видавництв, діяльність яких координує тепер Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, виявляють велику наполегливість у подоланні все нових труднощів такі видавництва, як "Основи", "Либідь" і "Знання" у Києві, "Каменяр" та "Світ" у Львові та деякі інші. Впровадження комп’ютерної форми складання значно пришвидшило видавничі процеси. Позитивним явищем стало кардинальне підвищення приблизно з 1996-1997 рр. якості продукції поліграфічних підприємств України. Так, Жовківська друкарня видавництва Отців-василіян "Місіонер" на належному рівні друкує наукові збірники й монографії Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Львівського державного університету ім. І. Франка, Інституту народознавства НАН України, Львівської богословської академії та інших наукових і освітніх установ. Таких прикладів можна було б навести чимало. Значно кращим, ніж раніше, є поліграфічне виконання багатьох підручників для середньої і вищої школи, а також журналів і газет. Підвищенню рівня поліграфічного виробництва сприяє підготовка кваліфікованих кадрів Українською академією друкарства, її новоствореною Кримською філією, поліграфічним факультетом Київської політехніки. Деякі з гарно оформлених книг друкуються за кордоном. Назвемо для прикладу монографію-альбом Я.Запаска про шедеври рукописання (видавництво "Світ"), багатотомний курс української історії, підготований Інститутом історії України НАН України під назвою "Україна крізь віки" (видавництво "Альтернативи").

Повторюємо, важко переоцінити значення ліквідації цензурних обмежень, подолання властивої тоталітарному режимові централізації культурного життя. В останні десятиріччя компартійно-радянської влади було дозволено існування тільки кількох київських видавництв художньої літератури, кількох галузевих (по одному на кожну велику галузь: техніка, сільське господарство, медицина), п’яти універсальних регіональних (по одному у Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі), об’єднання "Вища школа" (з філіями при трьох університетах) — і це все або майже все. Щоб відкрити новий журнал або видати універсальну енциклопедію, потрібне було рішення політбюро ЦК КПРС! Наскільки це сковувало творчу ініціативу, нівелювало розмаїття культури, можна уявити тепер, коли засновуються видавництва, локальні або спеціалізовані журнали й газети в усіх кутках України. Друкуються книжки й брошури не тільки в обласних і університетських містах, але й в Артемівську та Керчі, Опішні і Білгороді-Дністровському, Городенці та Вижниці, в багатьох інших містах та містечках. У Коломиї започаткована багатотомна "Енциклопедія Коломийщини". Бібліографи зареєстрували видання у тій же Коломиї в 1991-99 рр. 23 українськомовних періодичних видань, серед них і вузько спеціальних, таких як "Діабет і життя" (з 1997 р.) чи "Спорт Коломийщини" 17.

На належному рівні /437/ редагується часопис "Дрогобицький колекціонер" (редактор Євген Пшеничний), у селі Снятинці Дрогобицького району з’явилася газетка-метелик "Філателіст" (редактор Петро Сов’як). Книжки, наукові записки, збірники видають практично усі університети та інші вищі навчальні заклади. У селі Витвиці Долинського району (Івано-Франківщина) завідувач сільського музею Ольга Витвицька опублікувала накладом 1000 примірників історію свого села з додатком мемуарних матеріалів. Подібних видавничих ініціатив можна було б назвати багато. Свої журнали або збірники заснували деякі гімназії та ліцеї, фірми, загальнодержавні й місцеві товариства, поети друкують збірочки власним накладом.

Словом, видати книжку може кожен, хто має на це кошти. Видання наукової, поетичної чи будь-якої іншої книжки невеликим тиражем доступне навіть теперішнім збіднілим науковим установам, громадським об’єднанням, — з тим, що, крім розісланих самими видавцями книжок, більшість тиражів запишається на складах. Систематичне видання художніх, довідкових, науково-популярних книг (у тому числі українськомовного розважального чтива і практичних господарських порад) такими накладами, які потрібні багатомільйонній Україні, непосильне навіть для найбільших з тих відносно великих видавництв, які ще залишилися в Україні. Вклавши гроші в публікацію кількох багатотиражних книжок, видавець у більшості випадків не може швидко повернути собі витрачених коштів, отже, видавничий процес гальмується і для нових видань стають потрібні нові дотації. Самофінансування книговидання гальмується через зруйнування системи книгорозповсюдження і відсутність доступної для загалу покупців поточної інформації про книги, що виходять з друку. Тому важко навіть уявити, що було б з українською культурою впродовж останніх років, якщо б не фінансування міжнародним фондом "Відродження" друкування в багатьох видавництвах (особливо треба відзначити чудово налагоджену завдяки зусиллям Соломії Павличко працю видавництва "Основи") найкращих зразків давньої і сучасної класики, культурологічної, економічної, політологічної та іншої літератури. Виданню наукових праць з українознавства сприяв /438/ Фонд Катедр Українознавства Гарвардського університету. Цей фонд забезпечив також поширення в Україні значної кількості примірників "Гарвардської бібліотеки давньої української літератури". Діяльність більшості українських меценатів, які теж заслуговують якнайщирішої подяки! — поки що порівняно незначна, але, без сумніву, вона пожвавиться, якщо законодавство сприятиме доброчинній діяльності.

З літератури і преси з-поза меж України масово поширюється у нас тільки друкована продукція Російської Федерації, але найкращі, інтелектуально вартісні, серед імпортованих з Росії книг становлять незначний відсоток. Перед книгами та пресою всіх інших держав поставлені цінові й митні бар’єри. На щастя, великі бібліотеки й наукові установи вже десять років отримують з-за кордону навчальні, довідкові та наукові книги завдяки зусиллям міжнародного благодійного фонду "Сейбр-Світло" та інших доброчинців. Німеччина, Австрія, Франція і деякі інші країни подбали про створення у великих містах культурних центрів або й окремих бібліотек, куди надсилають книжки своїми мовами. Втім, питання, чому в книгарнях України практично не буває білоруських, польських, німецьких чи французьких книжок, ще не цілком на часі, поки в них так мало книжок українських.

Парадоксальна ситуація: друкується надто мало, як на масштаби і потреби України, вартісних видань, але й ті, що видаються, недоступні більшості потенційних читачів. Навіть до київських книгарень надходить тільки частина публікацій київських видавництв і, лише як виняток, невелика частка видань з інших міст держави. У обласних містах нема книжок із сусідніх обласних міст, не кажучи про дальші. Ті книгарні, які залишилися, поруч з косметикою та іншими далекими від культури товарами, торгують переважно отими книжечками-"тріллерами" в кольорових обкладинках, завезеними з сусідньої країни, виданими там же посібниками з бізнесу, комп’ютерів, іноземних мов тощо. Ні "Просвіта", ні товариство "Знання", ні інші громадські організації не змогли поки що створити свої дієздатні загальнодержавні або регіональні книгорозповсюджувальні мережі, хоча певні кроки в цьому напрямі деякі з них вже роблять. Рятують ситуацію, але в межах своїх порівняно скромних можливостей, книгарні "Наукова думка" і "Сяйво" у Києві, Наукового товариства ім. Шевченка та "Українська книгарня" у Львові й дуже нечисленні інші. Раділо серце, коли доводилося бачити дідусів і бабусь, які розповсюджували україномовну й україністичну книжку на київському майдані Незалежності, але її асортимент став мінімальним, жодна політична партія і жодне освітнє товариство їм не допомагають. Як велику перемогу — мало не переломну дату в історії української культури-рекламується в "українофільській" пресі відкриття 11 квітня 2000 р. на книжковому ринку "Петрівка" робочого місця (павільйон 8, місце 17) з продажу УКРАЇНСЬКОЇ (виділення в рекламах — авт.) книжки. Що ж, може ця дата увійде в історичні календарі і відзначатиметься через п’ять, десять і сто років як початок перелому в українському книгорозповсюдженні... Не іронізуймо: краще одне робоче місце, ніж жодного протягом кількох попередніх років.

Саме через занепад старої книгарської мережі та відсутність ефективної нової в Україні зменшилася кількість видань і ще більше зменшилися тиражі; /439/ 1998 p. видано лише 7065 назв книг, з них лише 3794 українською мовою, а 1999 р. — відповідно 6282 і 3585 надрукованих одиниць. Загальний наклад книг і брошур у 1998 р. був 44,1 млн. примірників, а 1999 р. — вдвічі менше — 21,9 млн. 18 У 2000 р. на одну людину ("душу населення") в Україні надруковано 0,89 книги, в той час, як десять років тому цей показник становив бл. 4 примірники, в розвинених країнах він сягає 14-16 примірників 19. Навіть якщо облік неповний (не всі видавці й друкарі надсилають обов’язкові примірники, не всі подають правдиву статистику накладів, чимало є й повністю тіньових видань), це не міняє сумного підсумку: на одного мешканця України припадає в кілька разів менше примірників книг, ніж у будь-якій розвиненій країні.

І все ж є підстави для обережного оптимізму. Зростає популярність щорічного львівського форуму видавців — єдиного протягом останніх років книжкового ярмарку, на якому переважає українськомовна книга. Знову почали регулярно, без запізнень, виходити державна реєстраційна бібліографія, яку готує Книжкова палата України: "Літопис книг", "Літопис журнальних статей", "Літопис газетних статей". Інформацію про найцікавіші новини українського книжкового ринку регулярно подають місячник "Критика" і двотижневик "Книжник-ревю", заслугою останнього є і його внесок у відбудову в Україні повноцінної служби "Книга — поштою".

Принципово нові перспективи відкриває перед книжковим ринком поява електронних засобів реєстрації та розповсюдження інформації, щодо яких Україна теж дуже відстає від найближчих сусідів, не кажучи вже про дальших. Усе ж, важко переоцінити значення того факту, що поширення персональних комп’ютерів створило можливість читати книжку з дискети, видруковувати з неї будь-яку частину, моментально знаходити будь-яке слово чи комбінацію слів. На компактному диску можна мати не лише багатотомну ілюстровану енциклопедію, але й звукові додатки до неї. При цьому будь-яка книжка може бути подана як база даних, забезпечуючи дуже широке коло різних комбінацій пошуку й аналізу. Електронна пошта дає змогу передавати тексти, ілюстрації, /440/ відеофільми й телепередачі, музику з комп’ютера на комп’ютер лініями зв’язку кабельними, супутниковими та іншими. Відкрився доступ з будь-якої місцевості до каталогів найбільших бібліотек, баз даних з найрізноманітніших проблем — призначених для всіх або лише для певних абонентів, — особливо великі тут досягнення Національної бібліотеки ім.В.Вернадського НАН України. І, врешті, бази даних, електронні книжки, газети й журнали, радіо- і телепрограми, блоки особистої, громадської та фірмової інформації — все це об’єдналося у "всесвітній павутині" (www) Інтернету. її особливість — відсутність єдиного центру, точніше, поєднання в загальнодоступну систему безмежної кількості інформаційних центрів. Кожен, хто має порівняно нескладне обладнання, може — практично блискавично — включити в мережу довільну інформацію — текстову, візуальну, звукову. Зазвичай блок інформації починається з "головної сторінки" особи і установи, що розповсюджує цей блок. Підключившись, можна прочитати або видрукувати — в межах певної встановленої на комп’ютері програми — потрібні тексти. З кожної позиції переліку розділів, як із кожного позначеного слова чи малюнка, з виділених певними знаками ділянок екрана можливий моментальний перехід до інших розділів або сторінок, щоб отримати на них будь-які додаткові чи паралельні повідомлення з інших електронних адрес. Наприклад, за інтернетівською адресою Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (http://www.inst-ukr.lviv.ua) можна знайти бібліографію видань працівників інституту і біо-бібліографічний довідник про всіх його працівників. Обнадійливим є факт, що в Україні вже розпочалося створення програм навчання з електронних видань 20.

Не зупиняючись на безмежних можливостях використання нових інформаційних технологій у народному господарстві, державній адміністрації, науці, культурі, індустрії розваг, підкреслимо значення мережі Інтернету саме як помічника книговидання і як його замінника — нової форми поширення текстів. Почнемо з того, що багато матеріалів з газет і журналів усього світу можна прочитати в "Інтернеті" навіть раніше від появи відповідних друкованих видань у кіосках та домашніх поштових скриньках. Деякі журнали видаються тепер тільки в електронній формі.

Активізується створення віртуальних бібліотек. Це означає, що через мережу Інтернет можна викликати на екран свого комп’ютера і видрукувати повні тексти творів класиків літератури і письменників-початківців (але й графоманів теж), енциклопедій, монографій, статей.

Не треба доводити, наскільки це важливо для українців та українських наукових і культосвітніх установ, які мають обмежені кошти на купівлю книг і передплату періодики або й взагалі їх не мають. Інститут реєстрації інформації НАН України започаткував видання в електронному форматі українського реферативного журналу "Джерело". В Національній бібліотеці України ім.В.Вернадського активно ведеться робота над створенням національної електронної бібліотеки, яка включає повні тексти авторефератів дисертацій /441/ (починаючи з 1998 p.), електронні версії раритетів НБУВ (Київських глаголичних листків X ст. і львівського Апостола 1574 р.), врешті, комп’ютерні версії праць наукових установ та навчальних закладів України. По суті, започатковане перетворення великих бібліотек в універсальні інформаційні центри, які, крім виконання традиційних функцій, надають доступ до національних і світових інформаційних мереж та банків даних 21. Загальнонаціональне значення має укладання Інститутом української біографістики, який діє при бібліотеці ім. Вернадського, бази даних для Національного біографічного словника 22.

Чи електронна книга витіснить традиційну, подібно до того, як телебачення призвело до катастрофічного скорочення відвідуваності кінотеатрів? Як видається, такої загрози на найближчі роки нема. По-перше, за нинішнього стану техніки читання з екрана втомливіше для очей, ніж студіювання друкованих сторінок. Якість відтворення репродукцій живопису і фотографій у високоякісних друках поки що незрівнянно вища від якості зображень на екрані. Доступ до колекцій рідкісних книг в електронному форматі важливіший для широкого кола читачів, зокрема студентів, ніж для дослідників. А головне: є підстави вважати, що матеріальна форма книжки, журналу, газети є і буде привабливішою для багатьох книголюбів, ніж їхні екранні версії.

Нові засоби інформації, слід гадати, не витіснять старих, а навпаки, полегшать їх пошук, у кінцевому підсумку скоротять шлях традиційних книжок до читача. Очевидно, сфера застосування і співвідношення обох варіантів інформації — на папері і на електронних носіях — змінюватиметься, можна передбачити і появу цілком нових інформаційних технологій та їх комбінацій.

Немає меж технічному прогресові. І дуже добре, що на порозі нового тисячоліття своєї історії книжкова писемність отримує надійних електронних помічників. Опора на всі найкращі традиції і невпинний пошук нових можливостей — такою є перспектива дальшого розвитку культури.

Академвидав

Алерта

Вища школа

Дакор

Інкос

Знання

"Знання" України

Каравела

Карт-бланш

Київський національний економічний університет

Книги-XXI

КНТ

Кондор

Ліра-К

Магнолія-2006

Новий світ-2000

Нова книга

Основа

Паливода

Прецедент

Світ

Слово

Торсінг

Університетська книга

Хай-Тек прес

Юрінком Інтер

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Веселка