Тема 3. Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

3.1 Цілі та функції державного управління економікою країни

Економіка є основою, яка визначає усі сторони життєдіяльності суспільства і полягає в раціональному використанні ресурсів для виробництва товарів, надання послуг і задоволення потреб суспільства.

Державне управління економікою – це система заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, спрямованих на забезпечення підтримки або зміну економічних явищ і їх зв'язків.

Державне управління економікою ґрунтується на використанні законодавчої бази, системи централізованого фінансування, бюджетних відносин, на застосуванні економічних санкцій і стимулів. Воно вирішує завдання стимулювання економічного зростання, регулювання зайнятості, заохочення галузевого та регіонального розвитку і т. д.

Управління економікою може бути ефективним лише за наявності сильної державної влади, яка є основою для реалізації стратегії економічного та соціального розвитку.

Мета держави в сучасній ринковій економіці – створення умов для її ефективного функціонування та сталого розвитку, забезпечення економічної і соціальної стабільності в умовах економічного зростання, адаптації країни до мінливих умов.

Органом державного регулювання національної економіки є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

Органи державної влади використовують цілий набір інструментів, важелів та інших засобів впливу на економіку держави, які в сукупності складають методи державного управління економікою.

Під методами державного регулювання розуміються дії з перетворення і вдосконалення функціонування економіки в цілому або її окремо взятих галузей і підприємств.

Методи державного регулювання економіки поділяються на адміністративні та економічні.

Адміністративні методи ґрунтуються на силі та авторитеті державної влади, виконують дозвільні і примусові функції у вигляді нормативних правових актів та інших директивних документів.

Адміністративні методи управління випливають із самої сутності державного управління, яке передбачає владність одних і підпорядкованість інших. В основу адміністративних методів покладено прийняття обов'язкових для нижчих ланок управління рішень.

Економічні методи передбачають використання ринкових інструментів впливу на інтереси товаровиробників.

В основу цих методів покладено використання таких економічних важелів і стимулів як ціна, кредит, прибуток, державне замовлення та ін.

Зміст економічних методів не передбачає прямого впливу на підпорядковані об'єкти управління, а створює для них за допомогою економічних важелів і стимулів таку економічну ситуацію, яка б сприяла досягненню позитивних економічних наслідків.

Сфера безпосереднього державного управління економікою сьогодні звужується. Раніше більшість підприємств, об'єднань та інших об'єктів перебувала у власності держави. Нині ситуація докорінно змінилася. Процеси приватизації державної власності ведуть до зміни структури власності і структури самого управління.

На відміну від перших етапів так званої ваучерної приватизації або передачі державного майна у власність трудових колективів підприємств і організацій, які виявилися не досить ефективними, нині в Україні прослідковується процес переважно грошової приватизації, у тому числі продаж великих вітчизняних підприємств на міжнародних торгах.

Однак, це не означає, що процеси використання майна, яке перебуватиме у недержавній власності, відбуватимуться поза впливом з боку держави. Змінюються характер і форми впливу, відпадає необхідність використання так званих адміністративних методів управління. Тому в політиці має домінувати не диктат, а регулювання, контроль, координація, тобто, переважно методи економічного характеру, в основу яких покладається розумна кредитна, податкова система, що стимулювала б виробництво та підприємництво.

Головними завданнями фінансової політики є:

забезпечення фінансовими ресурсами державних програм;

встановлення раціонального використання фінансових ресурсів;

досягнення фінансової стійкості та фінансової незалежності держави;

створення стійкої матеріальної основи функціонування господарюючих суб'єктів;

формування рівня доходів, що забезпечують нормальне відтворення населення.

Фінансова політика держави підрозділяється на дві форми: фіскальну та бюджетну.

Фіскальна політика пов'язана з мобілізацією грошових ресурсів за допомогою оподаткування фізичних і юридичних осіб і подальшим використанням цих ресурсів для вирішення соціальних, економічних, політичних та інших завдань.

Бюджетна політика держави орієнтується на досягнення урівноваженого бюджету, збалансованого за державними доходами і видатками протягом усього бюджетного періоду.

Цілями бюджетної політики є макроекономічна збалансованість, стійкі темпи економічного зростання, висока ефективність державних витрат, зменшення соціальної нерівності, подолання бюджетного дефіциту, здатного привести до зростання державного боргу, підвищення інфляції, зростання соціальної напруженості.

Податкова політика – це система заходів, які проводяться державою в області податків та оподаткування, що виявляється у встановленні видів податків, об'єктів оподаткування, податкових ставок, умов справляння податків, податкових пільг.

За рахунок податкової політики держава стимулює підприємницьку діяльність, розвиває окремі види виробництв і цілі галузі, впливає на структуру споживання, необхідну для суспільства та держави інфраструктуру.

Проте збільшення податків за певні межі починає гальмувати виробництво та призводить до зменшення доходів бюджету. Нераціональне зниження податкових ставок також не дає позитивних результатів.

Монетарна політика – це система взаємопов'язаних заходів, що вживаються Центральним банком, Урядом, законодавчими органами країни щодо регулювання грошової маси та поліпшення грошового обігу в країні.

Основними цілями монетарної політики є такі: стабілізація рівня цін, зниження інфляції, підтримка купівельної спроможності, забезпечення сталого грошового обігу, регулювання грошової маси, підтримка курсу національної валюти.

Основна роль у регулюванні грошового обігу в країні відводиться Центральному банку, до числа повноважень якого належить контроль за діяльністю банків і фінансово-кредитних установ країни, емісія грошей та ін.

Антимонопольна політика – це комплекс державних заходів, що спираються на законодавство про припинення недобросовісної конкуренції і спрямовані на розвиток конкуренції та перешкоджають монополістичній діяльності учасників ринкових відносин і утворенню монополій на ринку.

Серед заходів антимонопольної політики можна відзначити спрощення процедури створення підприємств, надання пільг малому та середньому бізнесу, податкові пільги для виробників, що виходять на монополізовані ринки, стимулювання диверсифікації виробництва, застосування санкцій до монопольних структур, регулювання цін і тарифів на товари та послуги природних монополій.