1. Основні положення філософії б.Спінози. Визначення поняття субстанція

Одним з найяскравіших представників філософії XVII ст. є нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза. Народився Бенедикт Спіноза в Амстердамі в сім'ї купця, який належав до єврейської общини. У середині XVII ст. Нідерланди (Голландія), як і Англія, — передова капіталістична країна Європи. Ще в середині XVI ст. тут сталася буржуазна революція, що завершилась встановленням першої в Європі буржуазної республіки. У XVI ст. тут йде бурхливий розвиток техніки, науки (математики, астрономії, фізики, механіки), культури. Деякі нідерландські університети стають осередками передових наукових та філософських ідей.

Усі політичні, соціальні, економічні та духовні процеси знайшли відображення і в творчості Бенедикта Спінози. Слідом за Френсісом Беконом та Рене Декартом основною метою філософії вважав завоювання влади над зовнішньою природою та удосконалення природи людини. Філософську концепцію прагнув будувати на ґрунті безумовних, достовірних вихідних істин. Зразок достовірності та логічної обґрунтованості вбачав у геометрії. Тому головну працю «Етика» виклав так званим геометричним методом (спочатку висловлюється визначення, потім формулюються аксіоми, на основі яких доводяться теореми). Бенедикт Спіноза, як і Рене Декарт, — один з представників раціоналізму, але прагнув подолати дуалістичне картезіанське вчення про субстанцію. Тут Бенедикт Спіноза продовжував традиції пантеїзму Джордано Бруно та, спираючись на механіко-математичну методологію, вбачав завдання у створенні цілісної картини природи. Природу Бенедикт Спіноза розумів як єдину, вічну, безмежну субстанцію, що не потребує для свого існування будь-якого іншого початку, отже, як причину самої себе. Визначаючи реальність безлічі різноманітних окремих речей, філософ розумів їх як сукупність модусів — поодиноких проявів єдиної субстанції. Якісна характеристика субстанції розкривається Бенедиктом Спінозою у понятті атрибуту — невід'ємної властивості субстанції. Кількість атрибутів у принципі незчисленна, але кінцевому людському розуму властиві лише два з них — протяжність та мислення (у Рене Декарта це атрибути двох різних субстанцій). Тобто позиція Бенедикта Спінози — матеріалістичний монізм.

2. Філософія постмодерну. Загальна характеристика

Термін постмодерн з'явився ще у 60-ті роки для позначення новацій у архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах. Філософського значення він набуває у 80-ті роки у працях Ж.-Ф. Ліотара. який переносить дискусії з пост­модерну у сферу ф. ї.

У найзагальнішому плані філософія постмодерну проголошує орієнтацію на подолання тривалого домінування у філософському мисленні раціоналізму й монізму. Постмодерністи проголошують, що вони «занурюють світ» у зовсім інший «стазіс» (грец. – стояння, нерухомість), у якому розум звільняється від претензії на тотальне панування; філософія проголошується «терапевтичним мистецтвом», яке звільняє свідомість від настанов минулого. Філософія має бути плюралістичною і толерантною до всього відмінного. Звідси проголошується принцип нової філософії: «На цьому стою, але можу як завгодно».

Будучи плюралістичним, постмодерн не шукає нового синтезу, але орієнтується на породження відмінностей (Ж.Дельоз), форма та існування яких — це гра з іншими відмінностями, причому правила гри не задаються ззовні, а створюються довільно в ході самої гри («грає сама гра», як говорив Г.-Г. Гадамер). Плюралістичність постмодер­ну виявляється і в тому, що він протистоїть інтернаціональному стилю і сцієнтизмові і взагалі дезавуює культуру Цілого і Єдиного.

Постмодерн не проти віри у будь-яку ідею, але він проти привілеїзації якоїсь однієї (чи кількох) ідеї, проти проголошення анафеми всім іншим — альтернативним — ідеям.

Постмодерністи виступають проти «асиметричності» діалогу. Так, зокрема, Дельоз і Гваттарі критикують Фрейда за «асиметрич­ність» діалогу лікаря-психіатра з пацієнтом. Цей діалог має будуватися на паритетних засадах. Тому божевілля є просто не­стандартною відповіддю на ситуацію, що суперечить сталому (стандартному) символізму. На те пропонується шизоаналіз — аналіз, заснований на вірі в те, що знання не вичерпуються визна­ченими наперед функціонально-системологічними категоріями. Отже, філософія постмодерну має бути аномальною, має виривати нас із status quo, має допомагати нам ставати новими істотами (Р. Рорті).

Постмодерн є усвідомленням вичерпаності онтології, в межах якої реальність могла піддаватися примусовому її перетворюванню. Але відмова від примусового перетворення природи має неминуче привести й до відмови від будь-яких спроб систематизації реальності, котра не «вміщується в жодні теоретичні схеми. Подія завжди випереджує теорію» (Ж. Бодрійар).