§ 1.3.4. Двостороннє міжпарламентське співробітництво Верховної Ради України

Поряд з участю в різних міжнародних міжпарламентських організаціях і міжпарламентських органах міжнародних організацій, Верховна Рада України розвиває відносини з парламентами інших країн на двосторонній основі. Подальше поглиблення міжпарламентських зв’язків забезпечується за допомогою нових форм міжпарламентської співпраці, як-то комісії, форуми, асамблеї. Уже відбулося 5 засідань Міжпарламентської комісії по співробітництву Верховної Ради України і Федеральних Зборів Російської федерації. Розпочав роботу Українсько-литовський міжпарламентський форум та Міжпарламентська асамблея України і Республіки Польщі. Формуються аналогічні інституції з парламентами Румунії, Азербайджану, Франції, Вірменії, Індії та Китаю¹.

Для підтримки більш-менш постійних контактів з парламентами окремих країн і регіонів, проведення спільних заходів і досить регулярного обміну делегаціями створюються міжпарламентські групи і комісії. Зокрема, у Верховній Раді України четвертого скликання утворені депутатські групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з 61 зарубіжною країною (станом на 1 серпня 2003 р.), у тому числі з Австралією, Бразилією, Великобританією, Єгиптом, Ізраїлем, Іраном, Іспанією, Китаєм, Німеччиною, Польщею, Росією, США, Францією, Японією та ін.²

Можуть створюватися й спеціалізовані міжпарламентські комісії, націлені на вирішення конкретних завдань. Прикладом слугує Азовська міжпарламентська комісія, з ініціативою створення якої виступила Державна Дума Росії в лютому 1998 р. Головною метою створення такої комісії є правове забезпечення охорони Азовського моря і його басейну, відновлення їхнього природного потенціалу, раціонального використання природних ресурсів і стійкого соціального, екологічного й економічного розвитку.

Верховна Рада України вправі укладати договори з парламентами інших країн про співробітництво, обмінюватися парламентськими делегаціями і досить активно користується цими правами. Зокрема, у червні 2003 р. був підписаний Протокол про співробітництво між Верховною Радою України і Народними Зборами Республіки Болгарія, яким передбачена організація прямих контактів між парламентами двох країн, проведення консультацій між парламентськими комітетами, комісіями, фракціями й апаратами парламентів, включаючи обмін делегаціями, ознайомлення із досвідом законотворчої діяльності, взаємний обмін законодавчою інформацією тощо. У березні 2004 р. була підписана Угода про співробітництво між Верховною Радою України і Національними Зборами Республіки Білорусь, яка має сприяти синхронізації ратифікаційного процесу по міжнародних договорах, підписаних Україною і Республікою Білорусь, зближенню й гармонізації національних законодавств, забезпеченню взаємодії правових систем двох держав. Україно-білоруською угодою передбачено також, що з метою зближення національних законодавств, вивчення практики розробки та ухвалення законодавчих актів, обміну досвідом роботи парламентських органів сторони готові сприяти встановленню й активізації зв’язків між комітетами, групами і фракціями обох парламентів; проводити спільні заходи; регулярно обмінюватися інформацією про поточну законодавчу діяльність; здійснювати обмін делегаціями.

Обмін парламентськими делегаціями, як правило, здійснюється відповідно до річних планів міжпарламентського співробітництва. Розпорядження про офіційні та робочі візити, що здійснюються у рамках міжпарламентського обміну, а також про відряджання народних депутатів України за рубіж видаються Головою Верховної Ради України або за його доручення одним із заступників Голови Верховної Ради України. Повноваження делегацій Верховної Ради України, які направляють за кордон, затверджуються Головою Верховної Ради України.

Склад офіційних парламентських делегацій Верховної Ради України, що направляють за межі України, керівників цих делегацій, їхніх заступників і секретарів, а також склад українських частин міжпарламентських комісій (парламентських або робочих груп) з двостороннього співробітництва з парламентами інших держав визначає Погоджувальна Рада депутатських груп і фракцій. Рішення Погоджувальної Ради з питань офіційних і неофіційних візитів у рамках міжпарламентського обміну, а також відряджання народних депутатів України за кордон оформляються розпорядженнями Голови Верховної Ради України.

Офіційну парламентську делегацію Верховної Ради України очолює, як правило, Голова Верховної Ради України, або за його дорученням – один з його заступників.

Делегації фракцій і депутатських груп направляються за межі України за рахунок власних коштів і представляють за межами України тільки відповідні виборчі й депутатські об’єднання, але не Верховну Раду України в цілому, якщо тільки Погоджувальна Рада не прийняла про це за згодою відповідного депутатського об’єднання іншого спеціального рішення.

Офіційні делегації Верховної Ради України представляють до Погоджувальної Ради, у Комітет у закордонних справах, у Комітет з питань Європейської інтеграції, в Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків апарату Верховної Ради України, а якщо буде потреба, то й в інші комітети Верховної Ради України, звіт про свою роботу. З ініціативи Погоджувальної Ради, керівника делегації, а також відповідного комітету Верховної Ради України такий звіт може бути винесений на розгляд у пленарному засіданні.

Протягом 2004 р. офіційні делегації українського парламенту на чолі з Головою Верховної Ради України В.Литвином здійснили візити до Держави Ізраїль, Болгарії, Азербайджану, Туреччини, Фінляндії, Російської Федерації, Угорщини, США. За аналогічний період Україну відвідали делегації груп дружби парламентів Сирії, Туреччини, Франції, Великобританії, а делегації груп дружби України відвідали Малайзію, Австралію, Німеччину, Польщу, Сирію та Кубу. Відбулася серія обмінів візитами на рівні парламентських комітетів. Україну відвідали лени комітетів парламентів Польщі, Литви, Чехії, Італії. Представники комітетів Верховної Ради України побували з візитами в Естонії, Росії, Швеції, Швейцарії, на Філіппінах. У 2004 р. Головою Верховної Ради України В.Литвином було проведено 94 зустрічі з керівниками інших держав, зарубіжних парламентів, урядів, іноземних дипломатичних місій в Україні.¹

У зв’язку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини. Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі¹. У даному контексті цілком природно, що найбільш міцні й багатогранні стосунки Верховною Радою України налагоджені саме з Федеральними Зборами Російської Федерації.

Першим принциповим документом парламентського виміру українсько-російських відносин після 1991 р. стало Комюніке про переговори парламентських делегацій України і Росії, які було проведено за взаємною домовленістю в Москві 26-27 червня 1994 р. Цей документ відзначав, що „сторони домовилися істотно активізувати міжпарламентські контакти, для цього вирішили укласти угоду про міжпарламентське співробітництво між Верховною Радою України і Федеральними Зборами Російської Федерації й утворити загальну двосторонню комісію на чолі з заступниками керівників вищих органів законодавчої влади”². Внаслідок чого незабаром розпочала свою діяльність міжпарламентська комісія співробітництва „Україна – Росія”.

Після цього український парламент неодноразово приймав делегації Федеральних Зборів на чолі з Г.Селєзньовим, Є.Строєвим, С.Горячевою. Сторони розвивали відносини міжпарламентської групи „Україна – Росія”, контакти відповідних комітетів парламентів.

На характер контактів парламентаріїв України і Росії того часу істотно впливала ліва більшість у складі вищих законодавчих органів двох країн, яка не приховувала надію щодо можливості реставрації колишнього СРСР. У другій половині 90-х років (до кінця 1999 р.) російська сторона прагнула через діалог парламентаріїв сприяти формуванню умов для створення Союзу трьох слов'янських держав.

Після приєднання України до Міжпарламентської Асамблеї держав – учасниць СНД російська сторона спробувала спрямувати міжпарламентські контакти України і Росії в русло інтеграційних проектів СНД. Обговорювалися питання: створення банку даних національних законодавчих актів, щодо режиму вільної торгівлі; розробки пропозицій у сфері гармонізації національного законодавства; розробки загальних підходів щодо правового регулювання співробітництва в економічній і соціальній сфері в державах – учасницях СНД.

У середині серпня 2000 р. Комітет у закордонних справах Верховної Ради України вніс пропозицію про створення змішаної парламентсько-урядової комісії двох країн, до складу якої повинні були ввійти представники всіх комітетів Верховної Ради.

5 жовтня 2000 р. у Києві представники російського й українського парламентів підписали Протокол про намір створити міжпарламентську комісію з питань врегулювання міждержавних боргів між РФ і Україною, а також заснувати міждержавний борговий центр СНД.

18 квітня 2001 р. було підписано Угоду про співробітництво між парламентами України і Росії. Цим документом було передбачено, зокрема, сприяння гармонізації національних законодавств і регулярний обмін інформацією стосовно процесу ратифікації договорів та угод, укладених між Україною та Росією. В межах двосторонньої угоди передбачалося й утворення діючих координаційних груп.

Водночас активізувався процес висування конкретних ініціатив і безпосередньої взаємодії парламентів двох країн. Зокрема, на Всеросійському з’їзді вихідців з України, який відбувся в Москві в другій половині 2001 р., пролунала ідея про створення постійного представництва Державної Думи Російської Федерації у Верховній Раді України і, відповідно, представництва Верховної Ради України у Державній Думі Російської Федерації.

9 січня 2002 р. керівниками обох палат Федеральних Зборів Російської Федерації і Головою Верховної Ради України було підписано Протокол про розвиток співробітництва, відповідно до якого сторони вирішили розвивати співробітництво в законодавчій і іншій сферах парламентської діяльності „з метою подальшого поглиблення добросусідських, взаємовигідних і рівноправних відносин між Україною і Росією”. Протокол передбачає створення Міжпарламентської комісії з питань співробітництва Верховної Ради України і Федеральних Зборів Росії. Засідання міжпарламентської комісії, згідно з протоколом, проводиться не рідше ніж двічі на рік, по черзі в Києві й в Москві, у відкритому режимі. Співголови міжпарламентської комісії представляють її в парламентах обох держав. Міжпарламентська комісія приймає рішення у формі звернень, рекомендацій, пропозицій. Прийняті рішення за необхідності відправляються на розгляд парламентів і урядів обох держав. Комісія взаємодіє і координує свою діяльність з депутатськими фракціями з міжпарламентських зв’язків, які створено в парламентах двох держав.

17-18 грудня 2002 р. делегація Державної Думи Федеральних Зборів Росії на чолі з Головою палати Г.Н. Селєзньовим здійснила офіційний візит до України. Під час візиту російські парламентарії зустрілися з Президентом України Л.Д. Кучмою, Прем’єр-міністром В.Ф. Януковичем, Головою Верховної Ради України В. Литвином, а також з керівниками депутатських фракцій і груп українського парламенту.

15-17 січня 2003 р. у Верховній Раді України відбулося перше засідання Міжпарламентської комісії зі співробітництва між Верховною Радою і Федеральними Зборами Російської Федерації, на якому було затверджено Регламент Міжпарламентської комісії зі співробітництва між Верховною Радою України і Федеральними Зборами Російської Федерації, а також обрано її співголів. За період з січня 2003 р. по березень 2005 р. було проведено 5 засідань Міжпарламентської комісії, при цьому спостерігався поступовий перехід від розгляду другорядних питань до дискусії з гострих, принципових проблем, як-то концепція стратегічного співробітництва, ставлення до НАТО, ВТО та ЄЕП, європейська інтеграція, правонаступництво Росії з питань зовнішнього боргу й активів колишнього СРСР (так званий „нульовий варіант”), гармонізація податкового й банківського законодавства¹.

Перспективним напрямком двосторонніх україно-російських зв’язків є клубне міжпарламентське співробітництво. Створення парламентських клубів є досить поширеною практикою сучасного парламентаризму. Основним завданням таких клубів є всебічне сприяння розвитку контактів депутатів з громадськими, діловими, фінансовими колами всередині каїни і за кордоном, намагання розширити межі міжпарламентського спілкування, розвиток міжнародного співробітництва, вивчення й популяризація зарубіжного досвіду взаємодії громадськості із законодавчою владою. Депутатський Клуб „Парламент” при Верховній Раді України, який діє з 1999 р., особливу увагу приділяє розвиткові контактів з депутатськими клубами країн СНД. Зокрема, в лютому 2004 р. виконавчий директор Депутатського Клубу „Парламент” В.Шестаков відвідав у м. Москві Клуб „Російський парламентарій”, взяв участь у його засіданні на тему „Глобальна демографічна криза і Росія”, зустрівся з його керівництвом, а також взяв участь в урочистих зборах, присвячених 10-річчю Державної Думи Російської Федерації. Спільним проектом українського і російського парламентських клубів у подальшому має стати „Фестиваль законодавців”.

В цілому, міжнародна діяльність Верховної Ради України є вельми насиченою й багатоаспектною; вона сприяє захисту прав та інтересів українських громадян і держави в цілому, поширенню в Європі та у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера, зміцненню міжнародної безпеки, вирішенню глобальних проблем людства.

1 Конституція України від 28 червня 1996 р., зі змінами, внес. Законом від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141; 2005. – № 2. – Ст.44.

2 Кістяківський Б.О. Вибране. – К.: Абрис, 1990. – С.679.

1

Закон України „Про вибори народних депутатів України” від 25 березня 2004 р. № 1665-IV (в ред. Закону від 7 липня 2005 р. № 2777-IV) // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 27-28. – Ст.366; 2005. – № 38-39. – Ст.449.

1 Вебер М. Избранные произведения. – М.: Мысль, 1990. – С.679.

1

Законодавство про вибори народних депутатів України: Науково-практичний посібник / Панов М.І., Серьогіна С.Г. та ін. – Х.: Одіссей, 2006. – С.18.

1 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2002 р. № 2-рп/2002 (справа про виборчу заставу) // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 1. – С.14.

2

Закон України „Про внесення змін до деяких законів України щодо часу проведення голосування” від 19 січня 2006 р. № 3368-IV // Голос України. – 2006. – № 20. – 2 лютого.

1 Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп/2002 (справа щодо повноважності Верховної Ради України) // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 5. – С.11.

1 Міллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз. – К.: Ґенеза, 1996. – С.76.

2 Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003. – С.316.

1 Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р. // Історія української Конституції / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К.: Право, 1997. – С.299.

2 Юзьков Л. П. Проект нової Конституції України (в редакції від 1 липня 1992 року), винесений на всенародне обговорення // Конституція незалежної України: У трьох книгах. – Книга перша. Документи, коментарі, статті / Упоряд. С.П. Головатий, Л.П. Юзьков. – К.: Право, 1995. – С.20.

3 Проект Конституції України, внесений Комісією Верховної Ради України по розробці нової Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р. // Конституція незалежної України: У трьох книгах. – Книга перша. Документи, коментарі, статті / Упоряд. С.П. Головатий, Л.П. Юзьков. – К.: Право, 1995. – С.217-227.

4 Проект Конституції України, внесений Комісією Верховної Ради України по розробці нової Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р. // Конституція незалежної України: У трьох книгах. – Книга перша. Документи, коментарі, статті / Упоряд. С.П. Головатий, Л.П. Юзьков. – К.: Право, 1995. – С.251-261.

1 Проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. // Конституція незалежної України: У трьох книгах. – Книга перша. Документи, коментарі, статті / Упоряд. С.П. Головатий, Л.П. Юзьков. – К.: Право, 1995. – С.286-293.

2 Див.: Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики: Монографія / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С.151.

3 Див.: Кривенко Л. Український парламент: двопалатність чи однопалатність // Віче. – 1999. – № 9. – С.3-19; Сіренко В. Панування закону, верховенство парламенту // Віче. – 1999. – № 10. – С.145-150; Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 344 с.

4 Уникнути кризи нелегко, але можливо / Із прес-конференції Голови Верховної Ради України Івана Плюща // Голос України. – 2000. – 6 вересня.

1 Див.: Бентам И. Тактика законодательных собраний. – СПб., 1907. – С.39-41.

1

Офіційний веб-сайт Верховної Ради України – http://portal.rada.gov.ua/

1

Советский энциклопедический словарь. – М., 1984. – С.1430; Философский словарь. – М., 1987. – С.526.

1 Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в України: Підручник. – Х.: НУВС, 2002. – С.123-125; Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 53; Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.297-343; Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.2 / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С.97-100, 105-122.

2 Конституція України не вказує безпосередньо на представницький характер Верховної Ради України; він випливає зі вказівки на представницький мандат народних депутатів (стаття 78 Конституції України), із функцій та повноважень парламенту (статті 85, 92 Конституції України). Крім того, стаття 69 Конституції України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії, а стаття 5, - проголошуючи принцип народного суверенітету і республіканізму, зазначає, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування.

1 Свого часу великий дослідник англійської конституції Блекстон, характеризуючи народне представництво, писав: «Кожний член, хоча він і обраний одним округом, служить всьому королівству. Оскільки мета, заради якої він посилається туди, не приватна, - а публічна; він посилається туди не в інтересах одних своїх довірителів, а в інтересах всього народу. Депутати не зобов’язані радитися із виборцями або з’ясовувати їхню думку з приводу вирішення того чи іншого питання, якщо лише самі не визнають це необхідним і доцільним...» Цит. за: Котляревский С.А Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора. – Петербург, 1907. – С. 30-31.

2 Эсмен А. Общие основания конституционного права. – М., 1898. – С. 53-56; Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.2 / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С. 97-98.

3 Эсмен А. Общие основания конституционного права. – М., 1898. – С. 55.

1 Монтескье Ш. Избранные произведения. – М., 1955. – С. 296-296.

2

У преамбулі Конституції України зазначається: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію – Основний Закон України».

1 Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.63.

2 Щодо аналізу процедур здійснення законодавчої функції див. § 1.2.2 даної роботи.

3 Див.: Уэйд Е., Филлипс Г. Конституционное право. – М.: Госюриздат, 1950. – С.70.

1 Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.2. / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С.101-103; Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.43-53; Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 293-295.

1

Алексеев А.А. К учению о парламентаризме // Журнал Министерства юстиции. – 1908. – № 4. – С.71.

1 Котляревский С.А. Власть и право. Проблема правового государства. – М., 1915. – С.310.

2 Гессен В.М. Основы конституционного права. – Петроград, 1918. – С.96.

3 Котляревский С.А Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора. – Петербург, 1907. – С.189.

4 Детальний аналіз процедур парламентського контролю див. § 1.2.3. даної монографії.

1

Міжнародна функція парламенту розглядається також у §§ 1.3.1.–1.3.4 даної монографії.

2 Віденська конвенція про право міжнародних договорів// Міжнародне право в документах. - Х., 2003.- С. 23.

1 Юридический энциклопедический словарь. – М., 2001. – С. 170-171.

2 Адміністративне право України / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2001. – С.59.

3 Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.1. / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С.185-186.

1 Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – С. 58-59.

1 Щодо повноважень у сфері державного будівництва див. також § 1.2.4. даної монографії.

1

Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.2 / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С. 80.

1 Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник. – М., 1995. – С. 143.

2 Котляревский С.А. Власть и право. Проблема правового государства. – М., 1915. – С.145.

3 Наведемо з цього приводу деякі судження. Так, на думку Н.О. Бобрової, конституційна відповідальність (відповідальність у конституційному праві) має особливе значення у зв’язку із задачею укріплення правових засад державного та суспільного життя. Див.: Боброва Н.А. Гарантии реализации государственно-правовых норм. – Воронеж, 190. – С.55.

Н.М. Колосова вказує на те, що значення конституційної відповідальності «…посилюється виключною важливістю виконання задачі по створенню ефективного правового механізму захисту Конституції». Див.: Колосова Н.М. Конституционная ответственность - самостоятельный вид юридической ответственности // Государство и право. – 1997. – № 2. – С.86.

«Режим конституційної законності має місце там, де працює механізм конституційної відповідальності», - пише Ю.М. Тодика. Див.: Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков, 1997. – С.202.

М.В. Баглай вважає, що конституційно-правова відповідальність виступає в демократичній правовій державі реальною гарантією проти концентрації влади та зловживання нею. Див.: Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. – М, 1997. – С.31.

1

Детальніше аналіз сутності та змісту конституційно-правової відповідальності див.: Авакьян С.А. Государственно-правовая ответственность // Советское государство и право. – 1975. – № 10. – С.16-24; Боброва Н.А. Зражевская Т.Д. Ответственность в системе гарантий конституционных норм (государственно-правовые аспекты). – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985; Колосова Н.М. Конституционная ответственность – самостоятельный вид юридической ответственности // Государство и право. – 1997. – № 2. – С. 86-91; Кондрашев А.А. Конституционно-правовая ответственность субъектов федерации: вопросы теории и законодательного регулирования в Российской Федерации. – Красноярск, 1999; Лучин В.О. Конституционные деликты // Государство и право. – 2000. – № 1. – С.12-19; Мельник О.В. Конституційно-правова відповідальність вищих органів державної влади: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2000; Наливайко Л.Р. Конституційно-правова відповідальність: питання теорії та практики: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2000; Пащенко А. О. Фактичні та юридичні підстави конституційної відповідальності // Право України. – 2002. – № 5. – С.126-130; Червяцова А.О. Конституційно-правова відповідальність в системі видів юридичної відповідальності: теоретико-правовий аспект: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Х., 2004; Червяцова А.О. “Позитивний” аспект конституційної відповідальності: визначення змісту // Право України. – 2000. – № 12. – С. 93-97; Шон Д.Т. Конституционная ответственность // Государство и право. – 1995. – № 7. – С. 35-43; Ярмиш О.Н., Пащенко А.О. Конституційно-правова відповідальність в системі юридичної відповідальності // Наше право. – 2003. – № 2. – С.5-11 та ін.

2 Лучин В.О. Конституционные деликты // Государство и право. – 2000. – № 1. – С.12.

1

Лучин В.О. Конституционные деликты // Государство и право. – 2000. – № 1. – С.14.

1 Самощенко И.С. Понятие правонарушения по советскому законодательству. – М., 1963. – С. 75.

2 На думку Т.Д. Зражевської, об'єктивну сторону конституційних деліктів складають такі діяння: порушення вищою посадовою особою конституційних приписів; прийняття нормативно-правових актів, що суперечать конституції й законам; невиправдання довіри виборців виборними посадовими особами в результаті порушення посадовими особами конституції й законів або невиконання покладених на них обов'язків. Див.: Зражевская Т.Д. Реализация конституционного законодательства. Проблемы теории и практики: Автореф. дисс... д-ра юрид. наук. – Саратов, 2000. – С. 31. Якщо розглядати дії суб'єкта конституційних правовідносин в контексті вимог закону, як це пропонує зробити С.А. Авакьян, можна виділити декілька варіантів неналежної або конституційно-деліктної поведінки: по-перше, – це незастосування державно-правової (конституційно-правовий) норми; по-друге, – її неправильне застосування, що проявляється в недостатньо ефективній реалізації приписів норми або у використанні одного з можливих повноважень за рахунок і на шкоду іншим; і, по-третє, неналежною поведінкою слід, звичайно, визнати пряме порушення конституційно-правої норми. Див.: Авакьян С.А. Государственно-правовая ответственность // Советское государство и право. – 1975. – № 10. – С.22. Таким чином, конституційний делікт має місце тоді, коли владні суб'єкти здійснюють свої повноваження протиправно, неповністю, а також тоді, коли їхня діяльність не досягає поставленої мети, є неефективною. Подібні негативні явища, як відмічає Ю.А. Тихомиров, зустрічаються там, де: існує нерозуміння природи владних відносин, як наслідок – помилки при здійсненні владних функцій, мають місце неправомірні дії одних суб'єктів, якими порушується компетенція інших; спостерігається прагнення свавільно змінити обсяг повноважень; і, нарешті, там, де владне повноваження використовується суб’єктом частково або суб'єкт узагалі не використовує деякі або більшість із наданих йому повноважень. Див.: Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М., 1995. – С.159-160.

1 Слід зазначити, що питання про визначення даної конституційно-правової санкції мірою конституційно-правової відповідальності в літературі вирішується по-різному. Так, на думку ряду авторів, скасування незаконних актів лише усуває з правового простору акти, яких в ньому не повинно було бути, не тягне яких-небудь обмежень матеріального або юридичного характеру для тих, хто їх видав, тому не є мірою конституційно-правової відповідальності, а виступає засобом поновленням законності (мірою конституційно-правового захисту). Див.: Шон Д.Т. Конституционная ответственность // Государство и право. – 1995. – № 7. – С. 41; Краснов М.А. Ответственность в системе народного представительства. – М., 1995. – С. 18; Савин В.Н. Ответственность государственной власти перед обществом // Государство и право. – 2000. – № 12. – С. 67.

Такий підхід, як на наш погляд, значно звужує поняття конституційно-правової відповідальності, оскільки відображає лише її штрафний, каральний прояв, не враховуючи “правопоновлюючої відповідальності”. Вважаємо за необхідне підтримати позицію тих науковців, які визнають скасування незаконних актів органів публічної влади (посадових осіб) мірою юридичної, конституційно-правової відповідальності. Див., зокрема: Зражевская Т.Д. Ответственность по советскому государственному праву. – Воронеж, 1980. – С. 84; Колосова Н.М. Конституционная ответственность в Российской Федерации: ответственность органов государственной власти и иных субъектов права за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации. – М., 2000. – С.112-113; Лучин В.О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации. – М., 2002. – С.360; Наливайко Л.Р. Конституційно-правова відповідальність: питання теорії та практики: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2000. – С.11; Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. –М., 1971. – С. 212-213. Скасування незаконного акту є мірою конституційно-правової відповідальності, оскільки характеризується всіма ознаками останньої. Дана міра передбачена нормами конституційного права, є реакцією на факт протиправної поведінки, виражає негативну оцінку практики порушення принципу конституційної законності; це міра правового примусу, оскільки означає прийняття відповідного державно-владного рішення. Скасування незаконного акту тягне несприятливі наслідки (головним чином, морального та організаційного характеру) для суб’єкта, що його видав. Зокрема, систематичне застосування даної міри дозволяє поставити питання про неналежне виконання відповідним органом (посадовою особою) покладених на нього обов’язків.

1 Регламент Верховної Ради України, затв. Постановою Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. № 3547-IV (зі змінами, внес. Постановою Верховної Ради України від 3 серпня 2006 р. № 74-V) // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 23-25. – Ст.202; Голос України. – 2006. – № 143. – 4 серпня.

2 Регламент Верховної Ради України, введений в дію Постановою Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №35. – Ст.338.

1 На практиці ця норма не застосовувалася жодного разу.

1 «Справді, – писав А. Есмен, – хто міг би, за логікою, до строку звільнити тих, хто отримує своє повноваження від обрання? Звісно, не виконавча влада, від якої вони незалежні і яку вони регламентують і контролюють від імені нації. Тим більше не судова влада, місія якої тісно обмежена вирішенням приватних спорів». Див.: Эсмен А. Общие основания конституционного права. – М., 1898. – С. 310.

1 Эсмен А. Общие основания конституционного права. – М., 1898. – С. 310-311.

2

Жилин А.А. Учебник государственного права. Ч. 1. – М., 1916. – С. 322.

1 Наприклад, стаття 51 Конституції Японії говорить: «Члени обох палат не несуть відповідальності за межами парламенту за свої висловлювання, промови і голосування в парламенті». Конституція Іспанії в ч. 1 статті 71 передбачає більш широкий обсяг депутатського імунітету: «Депутати і сенатори будуть користуватися недоторканістю за думки, висловлені при здійсненні своїй функцій» (тобто не лише в стінах парламенту); Регламент сенату, конкретизуючи зазначене конституційне положення, додає: «Сенатори будуть користуватися, навіть після припинення свого мандата, недоторканістю за висловлювання, зроблені ними в парламентських документах, а також голосування при здійсненні своїх функцій». Таким чином, безвідповідальність членів іспанського парламенту має абсолютного і довічного характеру.

В деяких країнах існує поняття “злочин проти парламенту”, сутність якого полягає в неповазі до парламенту, його окремої палати чи члена. У Великій Британії скарга на таку поведінку розглядається спочатку комітетом по привілеям Палати громад, а потім – на засіданні Палати, яка у випадку визнання наявності злочину вирішує питання про покарання винного. В США та в Італії палати формулюють лише звинувачення в злочині проти парламенту, після чого справа розглядається в судовому порядку.

2 Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.2 / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С.159.

1 Жилин А.А. Учебник государственного права. Ч. 1. – М., 1916. – С. 323-325.

2 Більш детально проблема депутатського імунітету розглядатиметься у §2.1.2, 2.1.3 даної монографії.

1 Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп/2002 (справа щодо повно важності Верховної Ради України) // Вісник Конституційного Суду України – 2002. – № 5. – С.11.

1

Законотворча діяльність Верховної Ради України та стан законодавства в Україні: Звіт про роботу Верховної Ради України у 2004 році // Голос України. – 2005. – 1 лютого.