§ 1.1.2. Основні принципи діяльності, функції та компетенція Верховної Ради України

Принципи діяльності, функції та компетенція Верховної Ради України є тими юридичними параметрами, які найбільш виразно визначають роль і місце парламенту в системі органів державної влади України.

Принципи організації й діяльності українського парламенту прямо чи опосередковано відображені у Конституції України та Регламенті Верховної Ради України. Аналіз названих актів дає можливість виділити наступні принципи:

– народовладдя – Верховна Рада України є одним з органів, через які носій суверенітету і єдине джерело влади, – народ, – здійснює свою владу;

– законність (легітимність) – парламент діє на основі Конституції та законів України, у порядку, визначеному Регламентом Верховної Ради України;

– виборність – Верховна Рада України є виборним органом, усі члени якого отримують мандат довіри безпосередньо від народу;

– колегіальність – рішення парламенту є результатом колективного пошуку і приймаються абсолютною чи кваліфікованою більшістю народних депутатів;

– гласність – Верховна Рада України працює у режимі постійного інформаційного обміну з широкими колами громадськості, робота парламенту і всіх його органів є відкритою для виборців;

– діяльність парламенту на професійних засадах – парламент є постійно діючим органом, протягом усього скликання парламентарі можуть у будь-який час збиратися і приймати рішення з питань своєї компетенції.

Термін “функція” походить від латинського “functio”, що означає “виконання”, “здійснення”. В загальному розумінні, функція – це діяльність, обов’язок, робота; зовнішній прояв властивостей якого-небудь об’єкта; роль, яку здійснює певний соціальний інститут¹. Відповідно, функції Верховної Ради України – основні напрямки її діяльності, в яких виявляється її сутність, соціальне призначення, місце в державному механізмі.

Функції парламенту прийнято поділяти за формами та сферами діяльності: за формами, в теорії конституційного права, зазвичай розрізняють представницьку, законодавчу, контрольну та установчу функції Верховної Ради України, за сферами (об’єктами державно-владного впливу) – політичну, економічну, соціальну та міжнародну¹.

Представницька функція². Відповідно до статті 76 Конституції України, депутати Верховної Ради України обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Принцип загального виборчого права, що його покладено в основу формування українського парламенту, дозволяє визнати Верховну Раду України загальнодержавним представницьким органом.

Представницький характер парламенту полягає в тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси – позначення парламенту як народного (національного) представництва.

Концепція народного представництва, що на сьогоднішній день визнана усіма демократичними країнами світу, склалася протягом XVIII - XIX століття; її сутність може бути зведена до наступних положень:

• народне представництво засновується конституцією;

• депутати отримують свої повноваження від народу; народ шляхом обрання передає депутатам повноваження, що в ньому перебувають;

• депутати є представниками всього народу, а не лише тих виборців, що безпосередньо віддали їм свої голоси;

• депутати мають самостійність у прийнятті рішень з усіх питань, які віднесені до компетенції тих зборів, до складу котрих їх було обрано; вони є незалежними і вільними в усіх своїх судженнях та діях; виборці не можуть відкликати депутатів, обмежувати їхню свободу попередніми інструкціями чи вимагати від них проведення законів у певному напрямку¹;

• депутати обираються на певний строк; періодичність виборів є дієвим засобом контролю народу над тими, кому він на певний час передає свою владу².

Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Для цього кожен кандидат, що приймає участь у виборах, доводить до відома виборців свої погляди щодо найголовніших питань, які хвилюють суспільство і вимагають розгляду в парламенті. З іншого боку, честь обраного депутата вимагає від нього не голосувати в парламенті всупереч передвиборчим висловлюванням, якщо тільки до цього його не змушують дуже важливі причини. Але, у будь-якому випадку, неможливо припустити, щоб які-небудь інструкції виборців зв’язували або обмежували депутатські повноваження і свободу³.

Свого часу Ш.-Л. Монтеск’є, характеризуючи інститут народного представництва, писав: «Народні представники займають відносно народу, що ними представляється, підпорядковане положення: по-перше, саме від народу члени законодавчих зборів отримують свої повноваження; по-друге, ці повноваження є тимчасовими і мають час від часу підтверджуватися, а законодавчий орган – переобиратися. При зміні законодавчих зборів, народ покладає на них, і не без підстав, сподівання, між тим, як при беззмінності законодавчого органу, у випадку його зіпсованості, народ вже не очікує нічого хорошого від законів, впадає в ярість або стає байдужим»¹.

Ефективне функціонування системи народного представництва можливе лише за умови демократичного політичного режиму і наявності розвинутої партійної системи: перший гарантує дієвість парламенту, його верховенство в системі органів державної влади; друга запобігає перетворенню парламенту на арену зіткнення амбіцій окремих політиків чи груп, що не мають нічого спільного з інтересами виборців. Світовий досвід показує, що парламент виступає дійсним представником народу, коли в його складі існують відносно сталі депутатські об’єднання, що виражають інтереси значних верств суспільства.

Представницька функція парламенту означає його право виступати від імені всього народу. Зазначене право, як виключне право Верховної Ради України, безпосередньо закріплене в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

Представницька функція Верховної Ради України здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить:

• прийняття Конституції України, внесення до неї змін та доповнень²;

• призначення всеукраїнського референдуму щодо територіальних змін;

• прийняття законів;

• затвердження Державного бюджету, внесення до нього змін, контроль за його виконанням;

• визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

• оголошення за поданням Президента України стану війни й укладення миру;

• усунення Президента України з посади в порядку процедури імпічменту;

• здійснення парламентського контролю тощо.

Представницька функція Верховної Ради України є узагальненням усіх напрямків і видів її діяльності¹, особливе значення серед яких має законодавча функція².

Стаття 75 Конституції України проголошує Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади. Це означає, що жодний орган державної влади не може приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, і що саме Верховна Рада України має повну компетенцію в сфері законодавства. Отже, законотворчість є прерогативою Верховної Ради України.

За обсягом компетенції парламенти умовно поділяються на три види:

1. Парламенти з необмеженою компетенцією – до компетенції парламенту належить будь-яке питання державного або суспільного життя. Класичним прикладом парламенту з необмеженою компетенцією є парламент Великої Британії, про який говорять, що він може все, крім перетворення жінки на чоловіка і навпаки. Відомі британські конституціоналісти відмічали, що верховенство парламенту передбачає: верховенство законодавства, право парламенту затверджувати бюджет і встановлювати податки, призначати судів; відповідальність уряду перед парламентом³.

2. Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією – до компетенції яких належать лише питання, безпосередньо зазначені в конституції як такі, що підлягають парламентському обговоренню. Приклад такого парламенту дає чинна Конституція Франції, ст.ст. 34, 35, 49 якої встановлюють вичерпний перелік питань, з яких парламент тільки й може приймати закони та інші рішення.

3. Парламенти з відносно обмеженою компетенцією існують в федеративних, а також децентралізованих унітарних державах. В таких державах компетенція центральної влади конституційно обмежується повноваженнями суб’єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць¹.

За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до парламентів із необмеженою компетенцією. За Конституцією України парламент повноважний приймати закони з будь-яких питань; разом із тим Основний Закон встановлює перелік питань, які можуть бути врегульовані виключно шляхом прийняття законів, отже, складають сферу виключної компетенції Верховної Ради України, оскільки остання є єдиним органом законодавчої влади.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються:

• права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина;

• громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

• права корінних народів і національних меншин;

• порядок застосування мов;

• засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;

• основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу і сім’ї, охорони дитинства та материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки;

• правовий режим власності;

• правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

• засади регулювання демографічних та митних процесів;

• засади утворення та діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації;

• організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики і інформатики;

• територіальний устрій України;

• судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності прокуратури;

• засади місцевого самоврядування;

• статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

• основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

• правовий режим державного кордону;

• правовий режим воєнного і надзвичайного стану; зон надзвичайної екологічної ситуації;

• організація і порядок проведення виборів і референдумів;

• організація і порядок діяльності Верховної ради України, статус народних депутатів України;

• засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Виключно законами України, відповідно до ст.92 Конституції України, встановлюються:

• бюджет України і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу цінних паперів, їх види та типи;

• порядок направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

• одиниці ваги, міри, часу; порядок встановлення державних стандартів;

• порядок використання і захисту державних символів;

• державні нагороди;

• військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

• державні свята;

• порядних утворення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального;

• амністія.

Як загальнодержавний представницький орган, парламент наділений повноваженнями здійснювати функцію парламентського контролю. Зазначена функція надає парламенту реальну можливість впливати на діяльність органів державної влади, перш за все, виконавчої гілки, забезпечувати законність, ефективність та доцільність державного управління.

Історично функція парламентського контролю склалася набагато пізніше законодавчої. Своїм походженням вона завдячує Англії, її “політичному генію”¹. Згодом цей інститут, що складає основу парламентаризму, був успішно рецептований іншими конституційними системами. Примітно, що в Англії він виріс історично, «...без найменшого впливу абстрактних доктрин і теорій»¹, виник «...почасти випадково, почасти завдяки практичній людській мудрості»².

В сучасному світі наявність в державі дієвої системи парламентського контролю свідчить про існування в ній парламентаризму. Сутність парламентаризму зводиться до того, що органи державної влади, відповідальні за свою діяльність, узгоджується з волевиявленням законодавчих зборів народних представників³. Парламентаризм – це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерне визнання провідної або особливої і досить важливої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійного представницького органу (парламенту).

Парламентаризм не слід пов’язувати з якими-небудь конкретними формами державного правління, однак від останніх залежать конкретні процедури парламентського контролю, що застосовуються в конституційній практиці окремої держави. Так, в парламентарних державах, де уряд відповідальний за свою діяльність перед парламентом, як засоби парламентського контролю широко використовуються інтерпеляції і вотум недовіри. Для дуалістичних держав характерними є регулярні звіти виконавчої влади, парламентські питання та імпічмент. Держави, які мають змішану форму правління, комбінують зазначені процедури: інтерпеляції можуть застосовуватися поряд із звітами, а вотум недовіри – поряд із процедурою імпічменту.

Як свідчить зарубіжний досвід, основними процедурами парламентського контролю в сфері виконавчої влади є: звіти глави держави, уряду та його членів, інтерпеляції (запити), парламентські питання, вотум недовіри, а також імпічмент і подібні йому процедури⁴.

Конституція України наділяє Верховну Раду України широкими контрольним повноваженнями, які дозволяють парламенту здійснювати:

• контроль за дотриманням Конституції і законів України;

• контроль за забезпеченням реалізації прав і свобод людини та громадянина;

• бюджетний контроль;

• внутрішньоорганізаційний контроль та інші напрямки парламентського контролю.

Функцію парламентського контролю Верховна Рада України здійснює як самостійно, так і через парламентські комітети та комісії. Вона контролює діяльність Президента України та органів виконавчої влади. Відносно Президента України парламентський контроль здійснюється шляхом аналізу та оцінки конституційності і законності його дій та рішень. Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України (п.8 ст.85 Конституції України). У випадку скоєння Президентом України державної зради або іншого злочину, парламент уповноважений притягнути його до конституційно-правової відповідальності в порядку процедури імпічменту (ст.111 Конституції України), а за наявності сумнівів щодо конституційності актів глави держави парламентарії мають повноваження звернутися до Конституційного Суду України із відповідним конституційним поданням.

Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом затвердження Державного бюджету України, контролю за його виконанням; парламент приймає рішення по звіту щодо виконання Державного бюджету (п.4 ст.85 Конституції України). В силу п.13 ст.85 Конституції України Верховна Рада України контролює діяльність Кабінету Міністрів України. Крайньою формою реалізацією парламентського контролю є вотум недовіри, передбачений ст.87 Основного Закону.

Ефективними засобами парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади є парламентські слухання та слухання у комітетах, “Дні Уряду” в парламенті. Згідно із п.2 ст.10 Закону України “Про комітети Верховної Ради України”, на пропозицію комітету керівники Кабінету Міністрів України, міністерств, комітетів, відомств, інших органів виконавчої влади зобов’язані прибути на його засідання і дати пояснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом в порядку здійснення контрольних повноважень.

Ст.86 Конституції України закріплює право народного депутата України звертатися на сесії Верховної Ради України із запитом до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності, які, в свою чергу, зобов’язані повідомити народного депутата про результати розгляду його запиту. Закон України “Про статус народного депутата України” передбачає поряд із депутатським запитом (ст.12 Закону), депутатське звернення (ст.19 Закону), яке відрізняється від першого як за колом питань, так і за процедурами та юридичним наслідками розгляду.

Як єдиний орган законодавчої влади, парламент має повноваження по встановленню політичної системи суспільства і системи органів публічної влади, що здійснюється через прийняття Конституції України та законів України, і належить до установчої функції Верховної Ради України.

Крім того, установча функція парламенту передбачає наявність в нього широкого спектру номінаційних повноважень, тобто повноважень, пов’язаних із призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також із формуванням вищих органів публічної влади. Способи і форми здійснення парламентом номінацій них повноважень різні. Залежно від особливостей правового регулювання парламент може

• формувати орган (обирати, призначати посадову особу) самостійно, за власним розсудом;

• формувати орган (обирати, призначати посадову особу) за поданням інших органів (посадових осіб);

• обирати або призначати на посаду лише керівника органу;

• формувати частину органу;

• давати попередню або подальшу згоду на формування органу або призначення посадових осіб.

Самостійно Верховна Рада України формує: свої внутрішні інституції (обирає посадових осіб, утворює комітети і комісії тощо); призначає чи обирає органи та посадових осіб, які здійснюють її функції чи наділяються власними функціями, та звільняє їх з посади (Голову і членів Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України; обирає суддів безстроково). Верховна Рада України затверджує загальну структуру, чисельність Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших силових утворень, а також Міністерства внутрішніх справ.

За поданням Президента України Верховна Рада України призначає: Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; за поданням Прем’єр-міністра України Верховна Рада України призначає інших членів Кабінету Міністрів України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Держаного комітету телебачення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна України; звільняє зазначених осіб з посади, вирішує питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Крім того, Верховна Рада України призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента України: Голову Служби безпеки України, Голову Національного банку України та членів Центральної виборчої комісії. Верховна Рада України надає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України.

Парламент України здійснює також інші установчі повноваження, передбачені Конституцією України.

Політична функція Верховної Ради України полягає в тому, що, по-перше, парламент як загальнодержавний представницький орган виступає суб’єктом політичних відносин, по-друге, здійснюючи законодавчу функцію, Верховна Рада України забезпечує правове регулювання політичної сфери, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики. Політичний напрямок діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політично системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина тощо.

Економічна функція Верховної Ради України має на меті, перш за все, законодавче забезпечення економічної самостійності, безпеки та розвитку Української держави. Забезпечуючи економічну самостійність, Верховна Рада України здійснює правове регулювання: статусу суб’єктів економічної діяльності, режиму об’єктів права власності; правових засад і гарантій підприємницької діяльності, правил конкуренції; засад створення і функціонування фінансового, грошевого, кредитного та інвестиційного ринків, вільних та інших економічних зон, що мають спеціальний режим; засад зовнішньоекономічної діяльності; заходів, спрямованих на забезпечення захисту економіки держави від внутрішніх та зовнішніх загроз тощо. Верховна Рада України затверджу загальнодержавні програми економічного розвитку та господарської діяльності країни, регулює здійснення фінансово-бюджетного, податкового, цінового та інших напрямків економічної політики держави.

Здійснюючи соціальну функцію, Верховна Рада України затверджує загальнодержавні програми соціального та національно-культурного розвитку, концепцію демографічної та міграційної державної політики. Парламент забезпечує правове регулювання основ соціального захисту населення, форм і видів пенсійного забезпечення; засад шлюбно-сімейних відносин, охорони дитинства, материнства ї, батьківства, виховання, освіти, науки, культури, охорони здоров’я населення. Діяльність парламенту в соціальній сфері має забезпечити суспільну злагоду, гарантувати кожному достатній життєвий рівень, безпеку, вільний розвиток особистості.

Самостійну групу складають повноваження Верховної Ради України, реалізуючи які парламент здійснює міжнародну функцію¹: по-перше, Верховна Рада України визначає засади зовнішньої політики, на основі яких розвиваються міжнародні відносини Української держави; по-друге, парламент здійснює ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів України.

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., ратифікація – це акт, за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов’язковість для неї міжнародного договору².

Згідно зі ст.9 Закону України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору.

Ратифікації, тобто парламентському затвердженню, підлягають міжнародні договори України:

• політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

• що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

• загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних організацій позик, не передбачених Державним бюджетом;

• про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

• про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

• що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України;

• виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів;

• інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

До міжнародної функції Верховної Ради України належить обмін парламентськими делегаціями між державами, діяльність парламентських делегацій України на міжнародних конференціях, в міжнародних організаціях та їхніх органах. Офіційні делегації зарубіжних держав приймає Голова Верховної Ради України, матеріально-технічне забезпечення організації прийому покладено на Секретаріат Верховної ради України. Склад парламентських делегацій України визначається Верховною Радою України з урахуванням пропозицій комітетів, комісій та фракцій. Парламентські делегації України протягом 15 днів після закінчення офіційного візиту зобов’язані подати Верховній Раді України звіт.

Функції Верховної Ради України є напрямами реалізації її компетенції.

Компетенція (від латинського “competo” – “відповідаю”, “підходжу”, “належу”) – сукупність юридично встановлених повноважень, прав і обов’язків конкретного органу державної влади (місцевого самоврядування) чи посадової особи, які визначають його місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядування)¹; це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань передбачених законодавством, іншими нормативно-правовими актами, які він має право і зобов’язаний вирішувати в процесі практичної діяльності².

Компетенція є необхідним елементом державно-правового статусу органа (посадової особи); вона складається з юридичних явищ – повноважень та підвідомчості, – що визначають правомочність владного суб’єкта у конкретних публічних відносинах.

Повноваження визначають, що саме орган публічної влади (посадова особа) може і має робити щодо конкретного предмету, віднесеного до сфери його підвідомчості³.

Підвідомчість – це юридична вказівка на коло суспільних відносин, публічно-правового характеру, повноправним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Підвідомчість визначає якісну (змістовну) та кількісну (територіальну) специфіку цих відносин. Якісний, змістовний покажчик підвідомчості визначає відносини, що є предметом відання владного суб’єкту (предметна підвідомчість); кількісний, територіальний – територіальні межі його діяльності (територіальна підвідомчість)¹.

Верховна Рада України є органом загальної компетенції, її повноваження стосуються всіх сфер суспільного життя. Повноваження парламенту містяться в ст.ст. 85, 92, 95-98, 100 Конституції України.

До компетенції Верховної Ради України в сфері забезпечення основних прав і свобод людини та громадянина належить: затвердження засад державної політики в галузі прав людини, законодавче визначення прав, свобод та обов’язків, гарантій їх реалізації; правове регулювання громадянства, правосуб’єктності фізичних осіб, статусу іноземців та осіб без громадянства, прав корінних народів та національних меншин; встановлення порядку застосування мов, засад регулювання праці та зайнятості, принципів діяльності громадських об’єднань, засобів масової інформації; оголошення амністії тощо.

Компетенція Верховної Ради України у сфері забезпечення конституційної законності охоплює: усунення Президента України з посади в порядку імпічменту (ст.111 Конституції України), дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономно Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України, вотум недовіри Кабінету Міністрів України (ст.87 Конституції України), право на конституційне звернення до Конституційного Суду України.

Бюджетно-фінансова компетенція українського парламенту включає наступні повноваження: затвердження Державного бюджету, здійснення контролю за його виконанням; визначення статусу національної валюти, а також іноземних валют на території України; встановлення системи оподаткування; визначення порядку випуску та обігу цінних паперів, визначення їх видів та типів; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення на посаду та звільнення половини складу Ради Національного банку України та інше.

До компетенції Верховної Ради України в сфері забезпечення обороноздатності та національної безпеки відноситься: законодавче визначення основ національної безпеки, організації Збройних Сил України, забезпечення громадського порядку; встановлення правового режиму державного кордону України, правового режиму воєнного і надзвичайного стану; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру; схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та інші повноваження.

У сфері державного будівництва компетенція Верховної Ради України представлена наступними повноваженнями: визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики, засад організації та діяльності органів виконавчої влади, основ державної служби; встановлення принципів територіального устрою України; регулювання основ судоустрою, судочинства, статусу суддів, організації і діяльності прокуратури, органів дізнання і слідства нотаріату, органів і установ виконання покарань, основ організації та діяльності адвокатури; закріплення засад місцевого самоврядування, статус столиці України, спеціального статусу інших міст; визначення порядку організації і проведення виборів і референдумів, діяльності Верховної Ради України, статусу народних депутатів і т.д. Крім того, повноваженнями парламенту в зазначеній сфері є: призначення виборів Президента України, органів місцевого самоврядування, а також призначення чи обрання на посади і звільнення з посад в порядку та у випадках, передбачених Конституцією України¹.

У сфері забезпечення екологічної безпеки Верховна Рада України уповноважена: законодавчо визначати засади природокористування; затверджувати програми охорони довкілля; затверджувати протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації тощо.

Верховна Рада України наділена також широкими повноваженнями в економічній, соціальній, внутрішньо- та зовнішньополітичній сферах.

Аналіз функцій і компетенції Верховної Ради України дозволяє зробити висновок про існування в Україні сильного парламенту, який не дає главі державі та уряду домінувати на політичній арені і є ознакою парламентаризму.

Ст.6 Конституції України закріплює принцип поділу влади: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах ї поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Як зазначалося вище, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України (ст.75 Конституції України). Наведене конституційне положення визначає місце Верховної Ради України в системі органів державної влади, закріплюючи провідну роль парламенту. Принцип поділу влад передбачає не лише розмежування державно-владних функцій і повноважень між різними органами державної влади, але й їхню взаємодію, узгодженість, систему стримувань та противаг. Відповідно, Верховна Рада України, здійснюючи покладені на неї повноваження, взаємодіє з іншими органами державної влади; особливе значення має її взаємодія з главою держави та урядом.

Взаємодія Верховної Ради України з Президентом України здійснюється у багатьох напрямках. По-перше, Конституція України передбачає спільну реалізацію деяких повноважень, що належать як до компетенції парламенту, так і до компетенції глави держави. Зокрема, це стосується порядку здійснення ряду номінаційних повноважень: призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України вищих посадових осіб держави, спільне формування вищих органів державної влади тощо.

По-друге, Основний Закон вимагає узгодженості позицій парламенту і глави держави при прийнятті таких важливих рішень як: оголошення війни і укладення миру, використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, загальну або часткову мобілізацію, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації тощо.

По-третє, Верховна Рада України здійснює функцію парламентського контролю, що поширюються також і на діяльність глави держави. До повноважень парламентського контролю належить: заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє положення України; депутатський запит; звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності актів глави держави тощо.

У випадку вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину він може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту.

У свою чергу, Президент України наділений рядом повноважень, які дозволяють йому впливати на діяльність парламенту з метою забезпечення її конституційності, а також узгодженості функціонування всіх гілок влади, єдності державної влади.

Так, Президент України наділений правом законодавчої ініціативи, при цьому законопроекти, визначені ним як невідкладні, підлягають у парламенті позачерговому розгляду (стаття 93 Конституції України). Глава держави має право вето щодо законів, які приймаються Верховною Радою України. Порядок застосування президентського вето встановлений ст. 94 Конституції України. Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президенту України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон із своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон до повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон буде знов прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.

За Конституцією України глава держави має повноваження призначати всеукраїнський референдум, який розглядається як засіб стримування представницького органу¹.

Конституція України наділяє Президента України правом дострокового припинення повноважень Верховної Ради України. Відповідно до ст. 90 Конституції України глава держави припиняє достроково повноваження парламенту, якщо: 1) протягом місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету міністрів України; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультації з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України. Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припиненні Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.

Особливе значення у взаєминах між парламентом і урядом мають повноваження Верховної Ради України щодо формування Кабінету Міністрів України, а також функція парламентського контролю.

Участь парламенту у формуванні уряду полягає в наступному: Верховна Рада України за поданням Президента України призначає на посаду Прем’єр-міністра України, при цьому кандидатура для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вноситься Президентом України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. За поданням глави держави парламент призначає Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України, інші ж члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра (ст.114 Конституції України).

Закріплюючи правовий статус Кабінету Міністрів України, Конституція України безпосередньо вказує на його підконтрольність, підзвітність і відповідальність перед Верховною Радою України (ст.113 Основного Закону України).

Верховна Рада України у межах, передбачених Конституцією, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, зокрема, парламент контролює виконання Державного бюджету, приймає рішення щодо звіту про його виконання; депутати парламенту наділені повноваженням на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до уряду та його членів.

Ст.87 Конституції України забезпечує правове регулювання парламентського вотуму недовіри:

«Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менше як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України».

Таким чином, Верховна Рада України – парламент України – є виборним, колегіальним, загальнодержавним органом, місце якого в системі органів державної влади визначається представницькою, законодавчою, контрольною та установчою функціями, а також широкими повноваженнями в політичній, економічній та соціальній сферах. Вона посідає провідне місце в системі вищих органів нашої держави, оскільки є єдиним органом всенародного представництва, єдиним органом законодавчої влади, осередком формування державної політики і досягнення суспільно-політичного компромісу.