12. Історичне значення київської Русі

Київська Русь, як називають цю державу історики, або Руська земля, як записано у літописах, – перша східнослов'янська держава. Вона існувала у IX – середині XIII століття. Русь була великою багатоетнічною середньовічною імперією. Вона відіграла значну роль в історії як східнослов'янських так і інших європейських народів.

Історичне значення Київської Русі полягає у наступному:

-Русь стала першою великою східнослов'янською державою, що об'єднала майже всі східнослов'янські племена;

-Русь, що існувала близько 400 років, заклала традиції державотворення в Україні, на її досвід спиралися наступні державні діячі України;

-Київська держава слугувала надійним захистом Європи від східних кочовиків, з її падінням татарські орди вторглися в Європу;

-державне життя дало могутній поштовх розвитку української народності та її культури;

прийняття християнства прискорило культурний розвиток слов'ян, включило їх до європейської спільноти цивілізованих народів, підняло авторитет держави на міжнародному рівні.

Сучасники і історики відмічають високий міжнародний статус Русі – вона мала зносини з Візантією, Священною Римською імперією, Францією, Англією, Болгарією, Польщею, Скандинавськими та азіатськими країнами та народами. Особливого розмаху міжнародні відносини досягай за часів Ярослава Мудрого. Його донька Ярослава біла французькою королевою, Єлизавета – норвезькою, Анастасія – угорською. Русь відрізнялася від інших європейських народів розвитком міського життя, недаремно ж її називали «країною міст». Київ порівнювали за значенням і красою з тогочасною «столицею світу» Константинополем. Руська земля славилася своїми ремісниками, художниками, архітекторами.

Або

Київська Русь – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.

Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час небуло

13. Політичний розвиток Галицького і Волинського князівств у XI -XII ст. Та їх об'єднання. Роман Мстиславич

У період роздробленості найсильнішим у Південно-Захід-ній Русі було Галицько-Волинське князівство. Посиленню цього князівства сприяв геополітичний фактор: віддаленість від Києва та близькість до торговельних шляхів у Європу, а також наявність соляних промислів, родючої землі.

Виникло князівство в другій половині XI ст. Його виникнення пов´язане з ім´ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича. Вагомий внесок у розбудову підвалин подальшого незалежного існування Галичини зробили його сини — Рюрик, Володар та Василько. Після їхньої смерті Галичина розпалася на чотири княжі уділи. Проте поміж нащадків Ростиславичів знайшовся енергійний і талановитий «збирач» галицьких земель Володимир Володаревич, який зміг об´єднати Галичину, поширивши експансію свого князівства в південно-східному напрямі на так зване Пониззя, на Буковину. Об´єднана Галицька земля стала не тільки значною політичною силою на Русі, а й зрівнялася з тогочасними європейськими державами.

Галицьке боярство виокремилося в міцний стан могутніх феодалів. Вплив цієї аристократії був настільки великим, що Галичину можна вважати зразком олігархічного правління. Велика влада галицьких бояр пояснюється їхнім походженням — галицька аристократія розвинулася з місцевої племінної знаті. Багато хто з бояр торгувати сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне становище. Серед бояр було багато заможних людей, що на зразок західноєвропейських феодалів жили в укріплених замках і мали власні дружини. Через віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеве політичне життя, тим часом як сусідство з Польщею та Угорщиною давало не лише зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців за допомогою під час виступів проти великого князя.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187). Осмомислом — «за вісьмох мислить» — його назвали за плідну державницьку діяльність.

Територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Осмомисл успішно протистояв експансії угорського та польського королів, вдало воював проти половців. Спочатку Галицьке та Волинське князівства існували окремо, але в 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об´єднав їх, застосувавши жорстокі репресії проти бояр. Роман узяв під контроль Київську землю, князь якої присягнув йому на вірність. Він активно втручався в балканські справи, допомагав візантійському імператору, успішно воював з литовцями, мав вплив на вирішення різних політичних проблем у Польщі, Угорщині. За короткий час Роман зробив своє князівство могутньою державою, що в умовах роздроблення всієї Європи було як справжній феномен. Недаремно літописець називає його «однодержавцем» усієї Руської землі. Могутність Романа привернула до себе увагу дуже впливового на той час римського папи Інокентія НІ, який, прагнучи посилити католицизм на Русі й заручитися підтримкою такого сильного володаря, як Роман, запропонував йому королівську корону, але Роман відмовився, не бажаючи ламати своєї віри.

Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель. У період розквіту до його складу входили Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщи-на, Холмщина (нині у складі Польщі). Порівняно з територією сучасної України воно становило її третину, але 2/3 української території, де на той час мешкали русичі.

Після загибелі в 1205 р. Романа Галицько-Волинське князівство тимчасово розпалося й було відновлене зусиллями його сина Данила лише у1238р.У1240р. Дам»» Данило заволодів Києвом, відновивши єдність ук- раїнських земель. У 1238 р. Данило (раніше, ніж Олександр Невський) розгромив німецьких рицарів у битві під Дорогочи-ном. У 1253 р. Данило приймає королівську корону від папи римського і стає першим українським королем. Але згодом, побачивши, що з політичної точки зору, особливо в боротьбі проти монголо-татар, це нічого не дає, відмовляється від неї. Данило заснував місто Львів (назване на честь його сина).