38. Спроби гетьмана д. Апостола реформувати Україну (1727-1734 рр.). Друга ліквідація гетьманства.

Данило Апостол (1727—1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося т.зв. Ріши-тельними пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Нова інституція мала поширювати думку про неефективність гетьманського правління, сприяти зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності "Таємної канцелярії" — попередниці ЧК-НКВС-КДБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців.

39. Остаточне скасування російським царизмом автономії на Лівобережній і Слобідській Україні в другій половині XVIII ст.

Остаточна ліквідація гетьманства

Катерина ІІ, ставши у 1762 р. російською царицею, намагалась уніфікувати систему управління по всій країні, перетворити навколишні землі, у тому числі й Україну, на провінції Росії.

У 1764 р. цариця викликала гетьмана К. Розумовського до Петербурга і під загрозою кари «за зраду» змусила написати прохання про вивільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано. Розумовський дістав від цариці велику пенсію й чималі земельні володіння в Україні. У тому ж 1764 р. він дістав чин генерала-фельдмаршала. У 1794 р. переїхав до Батурина. Помер 15 січня 1803 р. і похований у Батурині у невеликій Воскресенській церкві, збудованій його коштом.

Для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев. У «Секретном наставлении», даному Румянцеву, Катерина ІІ наказувала повністю ліквідувати всі залишки автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст».

Централізаторська політика Катерини ІІ поклала край слобідській автономії. Уже у 1762 р. цариця призначила слідство над місцевою старшиною. За його підсумками у 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобожанське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено 5 гусарських полків. Поділ території на полки і сотні теж був скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з 5 провінцій, назви яких збігалися з назвами колишніх полків. У 1780 р. її замінило Харківське намісництво з 15 повітів. У 1796 р. Слобідсько-Українська губернія була відновлена, але ці поверхневі зміни істотного значення не мали.

Скасування російським урядом військового та адміністративного устрою на Лівобережній Україні

На Лівобережжі у 1781 р. було скасовано поділ на полки й запроваджено новий адміністративний устрій. Пізніше (1886 р.) була ліквідована і друга Малоросійська колегія. У 1781–1782 рр. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж утворені Харківське (1780) та Катеринославське (1783) намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком. Старшини або залишалися на службі й діставали російські офіцерські чини, або звільнялися у відставку. Козаки ставали окремою групою (однією з найбільш привілейованих) державних селян. За наказом Катерини ІІ з України до Петербурга вивезли козацькі військові прапори, печатки, гармати. Ці реліквії мали бути повернуті в Україну після Жовтневої революції 1917 р. Але вони так і не були повернуті.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею.

Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію.