Лекція 4. Просте судження.
Просте судження: визначення та структура.
Види простих суджень.
Поділ категоричних суджень за якістю та кількістю.
Розподіленість термінів.
Однією із форм мислення є судження.
Судження – це така форма мислення, яка розкриває зв’язок між предметом та його ознакою. (“трикутник – геометрична фігура”, “всі студенти складають іспити”)
Ми вже проаналізували поняття як форму мислення. На відміну від поняття, судження щось стверджує чи заперечує. В понятті нічого не стверджується й не заперечується, в ньому лише виділяється сам предмет думки. Натомість судження пов’язує предмет думки із певною ознакою.
Судження, як і інші логічні форми, знаходить своє втілення в мові. Мовним виразом судження є речення. Однак не кожне речення втілює судження. Запитальні й окличні речення судженнями не є.
Характерні особливості судження полягають у ствердженні або запереченні якоїсь ознаки у якогось предмета. Тому якщо у реченні що-небудь стверджується чи заперечується, то воно виражає судження, якщо ж у реченні відсутнє ствердження чи заперечення, то воно не є судженням.
Ще одна відмінність між судженням і реченням полягає в тому, що граматична будова речення відрізняється в різних мовах, а логічна структура судження є однаковою.
Судження виражаються лише в розповідних реченнях. Однак і цей зв’язок може мати різні аспекти. Одне й те ж судження може виражатись різними розповідними реченнями (М.Грушевський був головою Центральної Ради; Автор “Історії України-Руси” був головою Центральної Ради). Одне й те ж речення може містити кілька суджень (М.Грушевський був головою Центральної Ради: він був головою, головою Центральної Ради).
За аналогією із зв’язком між словом і поняттям, можна сказати, що речення – це форма судження, а судження – це смисловий зміст речення. Оскільки речення, що втілює судження, розглядається як знак, то воно має смисл і значення. Смислом розповідного речення є судження, тобто інформація, яку містить в собі речення, а значенням – істина чи хиба, тобто відповідність висловленого у реченні дійсному стану речей (“іде дощ”).
У мові точнішим відповідником судження буде не речення, а висловлювання.
Висловлювання – це речення, смислом якого є судження, а значенням – істина або хиба.
Отже, за значенням судження може бути або істинним, або хибним.
Істинне – судження, що правильно відображає дійсність, відповідає істинному стану речей.
Хибне – судження, яке неправильно відображає дійсність і не відповідає істинному стану речей.
Судження має структуру, що складається із суб’єкта, предикату і зв’язки, що їх пов’язує.
Суб’єкт судження – те, про що говориться в судженні. Він ще називається предметом думки у судженні, чи логічним підметом судження і позначається латинською буквою S від лат. subjectus – той, що лежить в основі. (у судженні “трикутник – геометрична фігура” суб’єктом є поняття “трикутник”).
Предикат судження – це те, що говориться у судженні про суб’єкт. Він називається ознакою предмета думки, або логічним присудком судження і позначається латинською літерою Р від лат. predicatum – сказане. (у судженні “трикутник – геометрична фігура” предикатом є “геометрична фігура”).
Суб’єкт і предикат судження називаються термінами судження.
Логічна зв’язка – це сполучник, що фіксує відношення між суб’єктом та предикатом судження. Вона може мати вигляд тире, групи слів або ж слова є/ не є, суть/ не суть. (у судженні “трикутник – геометрична фігура” зв’язка позначена тире, вона фіксує належність трикутнику ознаки бути геометричною фігурою). Встановлюючи належність чи неналежність ознаки предмету, зв’язка поєднує терміни судження в єдине ціле, завдяки цій функції зв’язка є необхідним елементом судження.
Суб’єкт і предикат судження містять знання не однакового характеру. Суб’єкт виражає знання про предмет думки, а предикат – про ознаку, відношення, або властивість, що належить чи не належить предмету. Суб’єкт містить знання вже відоме, а предикат – нове. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з’ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Іншими словами, предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет.
Судження є єдине ціле, жодну його частину не можна абсолютизувати, відривати від інших. Судження неодмінно має містити суб’єкт, предикат і зв’язку, не існує безсуб’єктних чи безпредикатних суджень, хоча іноді суб’єкт чи предикат можуть міститись у прихованому вигляді. Навіть такі судження як “дощить” містять суб’єкт і предикат, хоча в граматичній структурі речення вони становлять одне слово (пор. англ. “It is raining”).
Аналіз структури судження і її втілення в реченні показує, що судження і речення часто відрізняються за своїм складом. В деяких випадках їхній склад може збігатись (“він є економістом”), однак нерідко суб’єкт, тобто логічний підмет, і предикат, тобто логічний присудок, в реченні виражаються не лише граматичним підметом та присудком, а й рядом доповнень, тому граматичним еквівалентом логічного підмета й присудка буде “група підмета” й “група присудка” (“знайомий її сестри є бухгалтером на підприємстві громадського харчування” група підмета – знайомий її сестри, група присудка – бухгалтер на підприємстві громадського харчування).
Судження поділяються на прості і складні.
Просте – судження, в якому жодна логічна частина не є судженням. Просте судження містить в собі один суб’єкт і один предикат. Таке судження не має самостійних частин, тобто його не можна розкласти на простіші судження, якщо прибрати якусь частину цього судження, воно буде зруйнованим. (“університет є вищим навчальним закладом”).
Складне – судження, яке складається із двох або більше простих суджень, пов’язаних логічними сполучниками, а кожна з його правильних частин буде судженням. (“університет і консерваторія є вищими навчальними закладами” – тут міститься два простих судження: “університет є вищим навчальним закладом” і “консерваторія є вищим навчальним закладом”).
Прості судження поділяються на кілька видів: атрибутивні судження, судження з відношеннями і судження існування.
Атрибутивне – судження, предикат якого представляє таку ознаку як властивість. Це судження констатує наявність чи відсутність у суб’єкта певних ознак. (“Україна – демократична держава”, “дехто з моїх знайомих не грає в шахи”). Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається формулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується належність у предмета певної властивості, мають форму S не є Р. Слід зауважити, що атрибутивні судження можна розглядати і як судження належності предмету властивості, і як судження про належність предмету до класу предметів (судження “алюміній – метал” передбачає і те, що алюміній має властивість бути металом і те, що алюміній належить до металів).
Для наочності може використовуватись об’ємна інтерпретація відношень термінів атрибутивного судження, в цьому випадку атрибутивне судження розглядається не як зв’язок між предметом та його ознакою, а як включення об’єму одного поняття в об’єм іншого чи виключення із нього. Тобто це судження про те, входить чи не входить предмет в певний клас предметів.
Колові схеми Л.Ейлера дозволяють наочно представити відношення між термінами судження, ці схеми широко використовуються при аналізі умовиводів із атрибутивних суджень.
Існує кілька можливих відношень між суб’єктом та предикатом атрибутивного судження:
А). Включення – обсяг суб’єкта включається до обсягу предиката.
Суб’єкт може входити до предиката в повному чи неповному обсязі.
(“студенти теж люди” – суб’єкт “студенти” в повному обсязі включається до обсягу предиката “люди”.)
(“деякі
студенти захоплюються спортом” –
суб’єкт “студенти” в частковому обсязі
включається до предиката “ті, хто
захоплюються спортом”).
Б). Виключення – обсяг суб’єкта виключається з обсягу предиката.
(“жоден депутат не є підприємцем” – суб’єкт “депутат” виключається із обсягу предиката “підприємець”).
Судження з відношенням (релятивне судження) – такий вид простих суджень, в яких предикат представляє відношення між предметами. (“Україна має більшу територію, ніж Білорусія”; “людина людині вовк”). Прикладами відношень можуть бути часові, просторові, якісні, кількісні, тотожності, протилежності тощо. Структура суджень з відношенням виражається формулою aRb, де а і b позначають предмети, а R – відношення між ними. Читається ця формула так: між а і b існує відношення R. Відношення може існувати не лише між двома, а й між кількома предметами.
З цим пов’язане таке поняття, як місткість предиката – у атрибутивних судженнях предикат одномісний, а в судженнях з відношенням – дво чи багатомісний.
Судження існування – просте судження, в якому предикат виражає наявність (буття) предмета. (“Є люди, що знають кілька мов”). Структура цього судження, як і структура атрибутивного судження, виражається формулою S (не) є Р. Особливість судження існування полягає в тому, що воно відображає не зв’язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття певного предмета або явища.
У всіх цих видах суджень приписування ознаки предмету відбувається з певною однозначністю. Це вказує на їх належність до категоричних суджень.
Категоричне – судження, в якому предикат стверджується або заперечується відносно суб’єкта без формулювання спеціальних умов. Тобто тут щось стверджується чи заперечується у безумовній формі. Цим категоричні судження відрізняються від умовних, розділових та модальних. До категоричних суджень належать атрибутивні, релятивні і судження існування, найпоширенішим видом категоричних суджень є атрибутивні судження.
Атрибутивні судження становлять найбільший інтерес для логіки, інші види простих суджень після відповідних перетворень зводились до атрибутивних.
Атрибутивні судження поділяються на види за кількістю і за якістю.
За якістю судження поділяють на стверджувальні й заперечувальні на основі наявності чи відсутності у предмета певних ознак.
Стверджувальне – судження, яке виражає наявність у предмета певної ознаки (“Мій знайомий знає французьку мову”).
Заперечувальне – судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки (“дехто з моїх друзів не мешкає в Києві”).
Слід зауважити, що стверджувальні і заперечувальні судження відрізняються характером зв’язки: чи вона щось стверджує, чи заперечує. Судження із заперечним предикатом, але із стверджувальною зв’язкою S є не Р розглядається як стверджувальне (“деякі підприємства є недержавної форми власності” - стверджувальне).
В зв’язку з цим в стверджувальних і в заперечувальних судженнях можна виокремити два підвиди:
Стверджувальні судження:
А) з предикатом, що є позитивним поняттям
Б) з предикатом, що є негативним поняттям
Заперечувальні судження: