Ист. укр. культ. Т.1. К.Р.

141

мали власні храми, де звучали відповідні відправи. Ці невеликі струмочки музичної культури інших народів також влилися в загальну музичну культуру Київської Русі, для якої були притаманні: різноманітність змісту, звучання, жанрів, стилістики, форм і видів, яка відбивала загальносвітові музичні процеси.

Музика Київської Русі стала тим підґрунтям, на якому розвивалася подальша українська музика і яка вплинула на мистецтво східних слов'ян у цілому.

142

9.12. Архітектура: дерев'яна і кам'яна (Ю.С.Асєєв, В.О.Харламов)

З глибини віків від своїх предків, стародавніх русичів, успадкували українські майстри чудове мистецтво дерев'яних споруд, різьблення по каменю, мурування цегли. Тисячолітні традиції жили і живуть ще й до наших днів в українській народній архітектурі, а в мурованій вони змінюються відповідно до розвитку світової архітектури. Архітектори того часу, спираючись на національні традиції, зводили неповторні будови,

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі: Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін. Високого рівня досягло містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.

Розбудова міст в Київській Русі найактивніше проходить у другій половині І тис. н. е. Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст розміщувались на домінуючих над навколишньою місцевістю пагорбах. Зручними для оборони були миси, що утворювалися при злитті річок, здебільшого саме на них і будувалися "дитинці", що становили ядро давньоруського міста.

Великі міста переважно складалися з трьох частин — "дитинця" ("Днешній град" або "Вишгород", "Гора"), "окольного граду" та околиць — "посади", "кінці". Дитинець — найстаріша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ровами. Особливо укріплювалася та сторона дитинця, яка не захищалася природними перепонами — річками, яругами, У дитинці розміщувалися княжі та боярські двори, які нерідко займали значну територію. Так, Великий княжий двір у Києві мав такі розміри, що на ньому, не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів, можна було проводити кінні змагання.

Удитинці жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми. На його території будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі. Розміри дитинця різні; від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах. В останньому випадку дитинець наближався до феодального замку. Під час облоги міста ворогом дитинець ставав останнім сховищем городян.

Другу частину міста становив "окольний град", або "острог", іноді його ще називали "посад", яке було містом у власному розумінні слова. Воно здебільшого розташовувалося з напольного боку дитинця і також оточувалося укріпленнями іноді потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних церков та монастирів.

Уміру того як зростало місто, до нього приєднувалися нові території, які також обносилися стінами й укріпленнями ("Третяк" в Чернігові тощо). "Окольний град" у великих містах сягав 50—100 га. Поза міськими укріпленнями розташовувалися передмістя — "сторона", які іноді називали "кінцями". Це ремісничі, іноді торговельні поселення, що часом займали велику територію й інколи мали власні укріплення. Такі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глини тощо. В передмісті жили певні етнічні групи — німці в Смоленську, євреї

—в Києві.

143

Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такого, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу в Києві. З часом кількість споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки, наприклад, забудова "міста Ярослава" у Києві.

Узабудові давньоруського міста поряд з величними князівськими палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Звичайно, існували і більші та багатші будинки середніх прошарків — заможних ремісників, торговців тощо. Забудовувалося місто досить кучно, що властиво для всіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискує територію міста. Проте в Київській Русі скученість була значно меншою за міста Західної Європи.

Міські будинки споруджувались з дерева, головним чином одноповерховими, хоча існували двота триповерхові споруди, переважно заможних городян. Житлові будівлі та господарські споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці відгороджувалась парканом. Вздовж давньоруської вулиці з обох боків зводилися паркани з ворітьми, але на торговельних місцях розміщувалися крамниці та майстерні, що виходили на проїзди та торговельний майдан або до церкви.

Головною магістраллю здебільшого була дорога, що йшла від брами дитинця до брами окольного града. Вулиці та майдани в низьких місцях, що підтоплювалися, нерідко замощувалися своєрідними тротуарами з дерев'яних колод або плетених з лози гатей. Із збільшенням землі над старими помостами намощувалися нові.

Археологічні дослідження дають достатньо даних про те, якими були житлові, господарські, виробничі та оборонні споруди в містах Київської Русі, а також характер та композиційні особливості міської забудови. Особливо багаті матеріали дали дослідження на київському Подолі, які проводилися в зв'язку з будівництвом лінії Київського метрополітену.

Зграничною повнотою вдалося простежити всі особливості дерев'яного будівництва, а також: житлову архітектуру споруд київських ремісників, купецьких та боярських подвір'їв та хоромів. Як показали дослідження, дерев'яні споруди мали два типи. Перший — стояковобалкова система або фахверковий каркас, де колоди розташовувались вертикально. В цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженого, а її висота обмежувалася довжиною колод. Однак цей спосіб, що практикувався народами Західної і Північної Європи (Швеція і Норвегія), мав недолік при висиханні деревини. Другий тип — зруб — горизонтальне укладання колод в стінах споруди. При цьому висота будівлі може бути довільного. Завдяки горизонтальному укладанню при висиханні колод не залишається щілин між ними, що дозволяє щільно проконопатити стіну. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складається з вінців, зв'язаних в кутах врубками.

Техніка зведення зрубу була доведена до довершеності ще у IX—XI ст., про що свідчать чудові комплекси дерев'яних споруд, відкриті археологами в Києві та інших містах Київської Русі. Давньоруські теслярі широко застосовували дерево як будівельний матеріал, використовуючи його не тільки для будівництва храмів і житла, а й для фортифікаційних і містобудівних робіт. Так, розкопки "міста Ярослава" в Києві виявили виняткову за міцністю систему дерев'яних конструкцій валу, яка складалася з дубових зрубів, що прилягали один до одного. Конструкції у вигляді дерев'яних клітей виявлені в захисних валах й інших давньоруських міст.

Удерев'яному будівництві, як і в кам'яному, для спорудження будівлі креслився план. За планувальною структурою житла Київської Русі поділяються на три основні групи: однокамерний зруб або кліть (основна житлова частина); двокамерний зруб, що складається з більшого, наближеного до квадрату приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, який складається з Ізби, сіней і кліті, що згодом отримала в Україні назву: "дві хати через сіни".

144

Особливе значення дерев'яне будівництво набуло в оборонних спорудах. За слов'янською традицією оборонні споруди, якими оточувались міста, складалися із земляних валів з дерев'яними стінами або у вигляді частоколу, або "столпія" — системи клітей з колодчастими парканами. Укріплення не тільки захищали давньоруські міста, а й своїми могутніми валами, проїзними вежами та стінами завершували ансамбль міста. Безумовно, при їх спорудженні зодчі ставили перед собою не тільки функціональні завдання, а й намагалися прикрасити їх, тому що вони були своєрідним обличчям міста. Саме такими й були Золоті ворота в Києві.

Давньоруські міські укріплення X— XIII ст. мали досить складну систему будівництва. Про побудову укріплень давньоруського міста говорили: "Град рубити". І дійсно, головною частиною міських укріплень були рублені зруби — "городні", засипані землею. З обох боків зруби укріплювалися земляними укосами, які стримували розпір землі в нижніх частинах городень. Таким чином утворювалися великі земляні вали зі стрімкими схилами. Останні, в свою чергу, мали всередині субструкції для того, щоб тримати крутість. Верхні частини городень виступали над валом, тобто являли собою стіни міста. На них розташовувалися "заборола" — бойові майданчики з дерев'яними брустверами та щілинами для стрільби з лука. Про такі заборола літопис під 1097 р. пише: "Мстиславу же хотящо стрЂлити» внезапу ударен бысть под пазуху стрЂлою, на заборолЂх сквозЂ дску скважнею" 1.

Зверху заборола перекривалися дерев'яною покрівлею. Можливо, дерев'яні частини стін та заборола обмащувалися глиною, щоб запобігти пожежі під час штурму, а інколи й білилися.

Прикладом давньоруських оборонних укріплень, що добре збереглися до наших часів, є вали Білгорода — могутньої фортеці й значного міста поблизу Києва. Будівництво укріплень Бєлгорода датується 991 р. В ці часи за князювання Володимира Святославича будуються численні фортеці на кордонах давньоруської держави і створюються цілі системи оборони від степовиків "... и наче ставити городы до ДеснЂ, и по Востри и по Трубежеви, и по СулЂ и по CтyгнЂ" 2. Вали мали кілька ліній, довжина двох з них становила 120 км.

Особливістю валів Білгорода та інших фортечних укріплень часів Володимира (вали Переяслава-Хмельницького 992 р., городища в с. Зарічному на Стугні) було те, що зовнішній укіс утворювався кладкою з сирцевої цегли з дерев'яними конструкціями. У XI ст. зовнішні укоси валів укріплювалися дерев'яними зрубами, на кшталт укріплення Києва у 1037 р. за Ярослава Мудрого. Київ захищали фортеці — Бишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев (Васильків) з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра.

Отже, давньоруські укріплення робилися переважно з дерева і землі. В подальшому такий метод, поширився в східних областях України та Подніпров'я, де не ззвжди можна було дістати каміння.

Найвизначнішим новим явищем в архітектурі Київської Русі було виникнення і подальший розвиток кам'яного монументального будівництва. У X ст. Київська Русь владно входить у процес світової архітектури і надалі розвивається в її контексті, не втрачаючи притаманних їй особливостей, що значно вирізняє її з-поміж архітектури інших країн Європи. Це стало, можливим завдяки тому, що до X ст. Київська Русь вже мала сталі уявлення про красу архітектурних споруд, а її міста розбудовувалися з.а системою живописних композицій. Нова держава потребувала нових типів споруд — палаців та церков.

Високий для свого часу рівень виробничих сил давньоруської держави забезпечив розвиток будівельної техніки. Матеріальна база кам'яного монументального зодчества була підготовлена розвитком давньоруського ремісничого виробництва. Теслярську справу, виготовлення цегли та кераміки, видобуток та обробка металів, вапна тощо вже добре знали в Давній Русі. Будівельна справа набула форм окремого ремесла, навіть-заявилися ремісничі артілі будівельників.

145

Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.).

1 ПВЛ, ч. 1, с. 180.

2ПБЛ, ч. 1, с. 83.

Зкаменю зводилися фундаменти, причому bold'>рови під них укріплювалися дерев'яними кілками, а нерідко під фундаменти закладали систему дерев'яних колод — "лежнів", заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння.

Винятково цікавим прийомом давньоруських зодчих є кладка з так званими утопленими рядами: ряди цегли трохи заглиблювалися через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. Цегла (так звана плінфа) була міцною і старанно випалювалась. Форма її залежала від характеру кладки, переважно наближеною до квадрата (22 x 28 x 3 см).

Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були напівциркульні арки, коробові та баневі склепіння, які перекривали усі приміщення. Винятковий інтерес становлять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що використані в Софійських соборах Києва та Новгорода і, можливо, в інших спорудах. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з'явилися значно пізніше, що дає право вважати їх одним із досягнень давньоруських майстрів.

Як конструктивний та декоративний матеріал широко використовувався рожевий шифер (пірофілітовий сланець), що видобували в овруцьких кар'єрах і розвозили по всій Русі. З рожевого шиферу виготовляли карнизи для перекрить, плити для підлог, саркофагів, парапетів, передалтарних перегородок тощо. Для внутрішнього оздоблення нерідко застосовували привозний (можливо, з берегів Мармурового моря) мармур; колони, одвірки, капітелі тощо. У великій кількості використовували олов'яні листи для покрівель, скло, з якого в місцевих майстернях виготовляли круглі скельця для вікон та смальту (кубики різнокольорового скла) для мозаїчних робіт.

Про один з видів монументального кам'яного зодчества часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а саме — про будівництво кам'яних князівських палаців відомо небагато

— жодна з цих будівель не збереглася до нашого часу. За літописом, кам'яні князівські палаци існували ще на початку X ст. Описуючи події 945 р., літопис зазначає: "Над горою двор теремний, бЂ бо ту терем камен" 3.

3 ПВЛ, ч. 1, с. 40.

Біля Десятинної церкви археологічними дослідженнями відкриті залишки кількох споруд, які вважають рештками князівського палацу. На північний захід від церкви виявлено задишки споруди, що за технікою будівництва (відсутність цем'янки в розчині та цеглиплінфи в муруванні підмурків) збудовано раніше за Десятинну церкву. Повністю план дослідити не вдалося, хоча дослідники вважають, що за типом це була ротонда і визначали її як складову частину теремного палацу княгині Ольги. Безперечно, палацами були дві споруди з південного та західного боків Десятинної церкви. Південний мав в плані витягнутий вздовж прямокутник розмірами 45 x x 12,5 м, розділений на три приміщення:

146

центральне, велике, могло бути "гридницею" часів Володимира Святославича. Фундаменти будівлі складені з бутового каміння (червоний кварцит) на вапняному розчині з домішкою товченої цегли цем'янки. Стіни зведені з цегли і каміння характерною для Київської Русі змішаною кладкою. Споруда мала два поверхи і була перекрита склепінням з цегли. Проліт склепіння (9 м) перевищує всі відомі прольоти склепінь у церковному зодчестві Київської Русі. Другий палац, розташований в кінці нинішнього Десятинного провулка, за розмірами був значно більший першого.

Він стояв паралельно до західного фасаду Десятинної церкви, навпроти осі її входу. Всередині мав п'ятичасну структуру, лише центральна частина була квадратною, а бокові — витягнуті. Перед центральною частиною, що виходила до Десятинної церкви, була галерея. Стіни були членовані плоскими пілястрами, всередині палац прикрашав фресковий розпис. Під час розкопок знайдено рештки різьблених мармурових та шиферних деталей. Напевно, палац був резиденцією Володимира Святославича, тобто головною цивільною спорудою держави.

На схід від Десятинної церкви також: досліджено рештки кам'яної споруди, східна частина якої частково завалилася на Боричів (сучасний Андріївській) узвіз. Можливо, що це був двір кліру Десятинної церкви або "двір доместиків", про що пише літопис.

Фундаменти палацової споруди XI ст., за планом дуже подібні до описаного вище палацу біля Десятинної церкви, відкриті біля Ірининської вулиці. Палац становив частину ансамблю церковних і палацових будов "міста Ярослава". Залишки кам'яних палацових споруд виявлені також в Чернігівському кремлі поблизу Спасо-Преображенського собору.

Першим християнським кам'яним храмом в Київській Русі була Десятинна церква, споруджена у 989—996 рр. Характер її мурування та пропорції плану, безперечно, підтверджують участь візантійських майстрів, про що свідчить літопис 4. Десятинну церкву добудовано в XI ст., за часів Ярослава Мудрого, а зруйновано татарами у 1240 р. До наших днів споруда не дійшла. Однак завдяки археологічним дослідженням можна визначити її типологічні й конструктивні риси.

4ПВЛ, ч. 1, с. 83, 85.

Воснову плану церкви покладено канонічний для середньовізантійської архітектури хрестовобаневий тип тринавного триапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями. У західній частині, вірогідно, були вежі зі сходами. Церква завершувалася, як можна гадати, сімома банями — п'ять над центральною частиною і дві над вежами. В центральному підбаневому просторі бокові сторони відгороджувались від бокових нефів триарочними аркадами, що спиралися на мармурові колони з капітелями візантійського типу. Широкими аркадами всередині храму відкривалися хори, призначені для князя та його оточення. Значна кількість мармурових деталей дали підставу називати її "мармуряною". До наших днів уціліли частини мозаїчної підлоги, викладеної з різнокольорових мармурів та інших коштовних порід каміння. Мозаїка і досі вражає барвистістю та красою свого рисунка. Розкопками виявлені також численні мармурові капітелі, уламки різьблених плит, фрагменти фрескового живопису. Є відомості про зовнішню отиньковку (можливо, фрагментарну) та розписи.

Будівельну діяльність Володимира Святославича продовжував його син; тмутороканський (згодом — чернігівський) князь Мстислав. У 1020 р. Мстислав будує в Тмуторокані (сучасна Тамань на Кубані) Богородичну церкву.. Як показали дослідження її підмурків це був невеликий хрестовобаневий храм з вузеньким нартекстом. Всередині підпружні стовпи спиралися на мармурові колони, подібно, мабуть, до Десятинної церкви.

147

Близько 1036 р. Мстислав, який став князем у Чернігові, будує там Спаський собор. Будівля собору тринефна, витягнута із заходу на схід. Особливістю собору є восьмистовпний тип плану і переміщеної, в зв'язку з цим, на геометричний центр, головної бані. Західна частина собору — нартекс — чітко відділена від центральної частини. З північного боку до нього прилягає могутня циліндрична вежа, в якій розташовані сходи, що ведуть на хори. З південного боку, як встановлено розкопками, було збудовано хрещальню, що являла собою маленьку триапсидну капличку.

Таке чітке виділення нартексу з вежею та хрестильнею по боках стає характерним для київських храмів другої половини XI—XII ст. (собор Михайлівського Золотоверхого монастиря, церква Спаса на Берестові в Києві та ін.).

Фасади будівлі завершуються напівциркульною закомарою в центрі, горизонтальними карнизами по боках. Просторовий хрест підкріплюють сильно підвищені склепіння над його відгалуженням. П'ять глав підносяться над основним об'ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Його фасади розчленовані плоскими пілястрами на першому і профільовими на другому ярусах. Високі вікна членують площини стін між пілястрами. Декорацією площі стін були лише плоскі напівциркульні ніші й широкий меандровий фриз над вікнами другого ярусу.

Урочистий вигляд має собор і всередині. У композиційному рішенні всієї будови домінує поздовжня вісь, яка в середині підкреслюється тим, що бокові відгалуження архітектурнопросторового хреста відгороджені від центрального нефа аркадами, які спираються в нижньому ярусі на мармурові (обкладені цеглою в пізніші часи) колони, а у верхньому — на восьмигранні стовпи. Таке відгородження бокових відгалужень просторового хреста собору надає його внутрішньому просторові базилікального вигляду, при тому, що вся будова хрестовобанева, так само, як і Десятинна церква у Києві. Певно, саме Десятинна церква і стала зразком для будівлі Мстислава. Від давнього декоративного вбрання собору збереглися різьблені шиферні плити на хорах, що є цікавими зразками художнього різьблення в Київській Русі. Частково збереглися й фрагменти фрескового розпису храму.

За часів Ярослава Мудрого розпочинається другий стильовий етап архітектури Київської Русі. Після смерті Мстислава (1036 р.) він у 1037 р. розпочав будівництво в Києві "Града великого", до ансамблю якого входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі й інші кам'яні церкви. Так зване місто Ярослава охоплювало площу 80 га і майже у 10 разів перевищувало розміри київського дитинця. Забудова нового міста мала радіально-порядковий характер: вулиці сходилися до західної та східної брам, а головна магістраль йшла від Золотих воріт повз Софійський собор до кам'яних (Софійських) воріт "міста Володимира". Головні вулиці з'єднувались провулками.

"Місто Ярослава" було укріплене системою могутніх деревоземляних стін заввишки до 14 м. Основою укріплень були дерев'яні зруби — "городні", засипані землею. Поверх городень йшли "забороли".

Оборонні стіни Києва досліджені розкопками 1952 р. на лінії між Лядськими й Золотими воротами, а також у 1984 р. в районі самих Лядських воріт. Кліті дубових зрубів були поставлені в ширину в дев'ять рядів. У місцях, що збереглися, дослідженнями з'ясована висота клітей — 6 м, у первісному ж вигляді вона, безумовно, була вищою. Розміри клітей — 3 x 3, 1,3 x 1,5 м. Зовнішній укіс валу також укріплено трьома рядами дубових клітей, засипаних землею. Такі укріплення існували й в інших містах Київської Русі.

До наших днів збереглися руїни київських Золотих воріт, збудованих Ярославом Мудрим у 1037 р. Дві паралельні стіни, складені з цегли й каміння, утворювали проїзд в земляному валу шириною 7,5 м, перекритий системою коробових склепінь. У 1982 р. над залишками воріт збудовано павільйон у вигляді можливої реконструкції первісного вигляду Золотих воріт з церквою Благовіщення над ними (С. О. Висоцький, Е. І. Лопушинська, М. Б. Холостенко).

148

Залишки внутрішніх стін воріт розчленовані пілястрами і мають характерний для архітектури Київської Русі декор плоскими напівциркульними нішами. Із зовнішнього боку воріт видно відбитки колод від клітей валу. Поверх воріт розміщено бойовий майданчик для гарнізону та збудовано церкву Благовіщення, вхід до якої розташований був на вершині валів. Проїзна арка закривалася стулками воріт, які, можливо, були оббиті позолоченою міддю. Є відомості про те, що кам'яні ворота в системі земляних валів існували в укріпленнях Турова. Добре досліджені залишки кам'яних воріт Переяславського дитинця.

Дослідженнями відкриті кам'яні мури XI ст., що оточували Софійський собор. Будівництво кам'яних мурів навколо невеликих фортець, дитинців, монастирів продовжується і в наступному періоді (дитинці у Переяславі й Володимирі на Клязьмі, мури Старої Ладоги, Печерського монастиря в Києві та ін.).

Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р. 5, а новгородський відносить до 1017 р. 6, тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено, що викликає заперечення, тому що будівельні роботи могли тривати не більше п'яти років, так само як і будівництво Софійського собору в Константинополі. До того ж Ярослав лише після смерті Мстислава стає "самовладцем", як про це пише літопис. Крім того, в Софійському соборі збереглися зображення дітей Ярослава, переважно дорослих, тоді як старший син Ярослава Володимир народився в 1020 р. Отже, можна все ж таки вважати правильнішою дату не новгородського, а київського літопису, тобто закладання Софії Київської у 1037 р.

5 ПБЛ, ч. 1, с. 102.

6 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, с. 180.

До нашого часу Софійський собор дійшов з численними відбудовами та переробками (XVII, XVIII і XIX ст.). Однак, незважаючи на це, добре збереглися давні форми собору, що дало можливість дослідникам повністю визначити його первісний вигляд. Особливо важливі дослідження 1952—1954 рр., які дали чимало нових даних для реконструкції первісного вигляду собору. На відміну від Десятинної церкви, яка була князівським палацовим храмом, Софійський собор був "митрополією руською", головним собором держави, композиційним центром її столиці. У його архітектурі запрограмована ідея новаторства, як то було за Юстиніана при будівництві Софійського собору в Константинополі.

Перед зодчими постало складне завдання. Для того, щоб його розв'язати, зодчим бракувало прикладів вже Існуючої у Візантії архітектури. Тому вони звертаються до місцевих традицій.

Композиційне собор займав центральну частину архітектурного ансамблю всього "міста Ярослава". Півколом із заходу його оточували монастирі Георгія, Ірини та церква невідомої назви, рештки якої виявлені розкопками 1911 р, у північно-західному куті Софійського подвір'я. Навколо собору ще у XI ст. збудовані міцні кам'яні стіни, які охоплювали своєрідний дитинець митрополії в Ярославовому місті. Верхи веж та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під'їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста.

У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над

149

галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.

Композиція собору має чіткий об'ємний характер. Власне кажучи, він не має головного фасаду, але однаково урочисто сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, пірамідально групуючись біля центральної, живописно завершують об'ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру. Це наростання підкреслюється також спадом напівциркульних кріплень над розгалуженнями архітектурного хреста. Цей прийом у подальшому стає важливою особливістю ряду напрямів у давньоруському зодчестві.

На відміну від статичних форм Спасо-Преображенського собору в Чернігові композиція Софії Київської динамічна, що підкреслюється на фасадах ритмом арок галерей першого й другого ярусів. З цим ритмом пов'язані закомари фасадів, арочні завершення бокових бань і завершення головної бані декоративними закомарами й напівциркульними нішами. Підбанник центральної бані декорований напівколонами, орнаментами з цегли та широким меандровим фризом.

Стіни іззовні декоровані орнаментами з поставлених на ребро й втоплених в кладку цеглин (меандри, хрести, "перебрики" тощо). Широко використаний в декорі фасадів багатобарвний фресковий живопис, що заповнював ніші, вкривав стовпи й арки, а в деяких місцях підкреслював або імітував структуру змішаної кладки (новітні дослідження східного фасаду).

Урочистим і величним формам зовнішнього вигляду собору відповідає багате і парадне рішення внутрішнього простору. Залитий світлом, оздоблений золотими і багатоколірними мозаїками, простір центральної бані є центром композиції внутрішнього об'єму. З трьох боків до нього підходять короткі відгалуження просторового хреста, що закінчуються відкритими двоповерховими аркадами. Зі сходу до центрального простору прилягає оздоблена мозаїками центральна апсида, яка колись була відокремлена мармуровою передалтарною огорожею.

Навколо світлої центральної частини групуються численні перекриті баневим склепінням просторові частини бокових нефів, що утворились з рядів хрещатих у плані стовпів. Бони утворюють ряди поперечних і поздовжніх анфілад. На другому поверсі над боковими, трохи затемненими приміщеннями, розташовані просторі хори ("полаті"), багато оздоблені світлі приміщення, відкриті аркадами в середину храму. Вони призначалися для князя та його оточення.

Цікаве рішення двох бокових приміщень хорів: квадратні в плані, вони перекриті чотирма банями, що за допомогою системи зовнішніх склепінь та арок спираються на легкі пучкові стовпи, які стоять у центрі обох приміщень. Цей так званий палатний спосіб рішення внутрішнього простору в подальшому став характерним для всього цивільного будівництва.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору приділено мозаїкам та фресковому розпису, які багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стінки, стовпи собору. Блискуче золоте тло, барвисті зображення і орнаменти мозаїк, м'які тони фрескового розпису з його глибоко темно-синіми фонами та світлою гамою колориту, що дуже виразно підкреслюють пластику стін, разом з мармуровими та шиферними різними деталями і різнокольоровим килимом мозаїчної підлоги справляли винятковий художній ефект. Майстерністю свого виконання, масштабами та силою художньої виразності мозаїки та фрески Софійського собору Києва є визначним явищем у світовому мистецтві.

Церкви княжих монастирів Георгія та Ірини, а також церкви XI ст. в садибі будинку на Стрілецькій вулиці у Києві відомі за археологічними дослідженнями. В літературі іноді вважають останню церкву Ірининською, однак є більше підстав вважати її церквою митрополичого двору. В планах вони схожі між собою: це хрестовобаневі тринефні споруди,

150

оточені з трьох боків галереями. В плані церкви в Ірининському провулку досліджено в північно-західній частині муру вежі, де розміщувалися сходи на хори. Композиційно всі три споруди наближаються до центричної, як і в Софійському соборі. Завершувалися вони, як можна припустити, п'ятьма банями. Усі особливості будівельної техніки свідчать про те, що вони будувалися зодчими Софійського собору. Близька до цих храмів і архітектура останнього за часом храму стильового напряму часів Ярослава Мудрого — собору Дмитріївського монастиря, побудованого наприкінці 50-х років XI ст. князем Ізя-славом Ярославичем.

Київський Софійський собор стає зразком для двох видатних давньоруських будівель: Софійського собору в Полоцьку (1044—1066 рр.) та Софійського собору в Новгороді (1045 —1052 рр.). Незважаючи на притаманні їм самобутні риси, в них чітко простежується київський прототип.

Саме спорудженням Софійського собору в Києві закінчується стильовий етап архітектури Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Остаточно формується майстерність давньоруських зодчих, а Київ залишається головним центром архітектурної діяльності всієї держави. Зазначимо, що у X і особливо у XI ст. відбувається піднесення в архітектурі багатьох країн Європи і Азії. Саме за цих часів, як і в майбутньому, архітектура Київської Русі розвивалася в контексті світового архітектурного процесу.

Третій стильовий етап в розквіті архітектури Русі настає з 70-х років XI ст., коли в результаті князівських чвар підупадає влада київського князя, а разом з тим значно підсилюється вплив церкви, і особливо монастирів, які починають відігравати визначну роль у розвитку культури, мистецтва і архітектури.

Основними типами церковної споруди стає шестистовпний (або чотиристовпний з нартексом) хрестовобаневий храм, увінчаний однією (центральною) банею. У будівельній техніці, яка до початку XII ст. по всій Русі переважно зберігала методи і прийоми розквіту Київської держави, поступово зростає використання місцевих будівельних матеріалів. У області Середнього Подніпров'я, наприклад, де поблизу великих міст не було виходів каменю, у кладці стін починає використовуватися цегла.

Змішаний спосіб поступово замінюється способом кладки утопленими рядами. У церкві Спаса на Берестові (кінець XI — початок XII ст.) цей спосіб остаточно витіснив змішаний. У архітектурі великих центрів Русі все більше виявляються місцеві риси, які згодом розвинуться в школах зодчества окремих областей Русі.

Першими спорудами другої половини XI ст., в яких ще проступали риси архітектури попередніх часів, були Михайлівський собор Видубицького монастиря в Києві і храммавзолей Бориса і Гліба у ВишгородІ.

Михайлівський собор Бидубицького монастиря закладено в 1070 р. Всеволодом Ярославичем в мальовничій місцевості на південній околиці Києва — Видубичах, де сходилися важливі дороги на південь та південний схід. Поруч був заміський князівський "Красний двір" — резиденція князів династії Мономаховичів. Княжий, придворний, характер монастиря наклав певний відбиток на архітектуру собору. Останній будувався тривалий час і був завершений лише у 1088 р. На сьогодні від Михайлівського собору збереглася лише його західна частина, а східна — у XV або XVI ст. обвалилася через зсуви берега.

Тип собору в основних рисах повторював тип Спаського собору в Чернігові. При незначній ширині споруда сильно витягнута у довжину. У плані собор мав восьмистовпну схему, причому головна баня, як і в Спаському соборі, розташовувалася в геометричному центрі будови. Надзвичайно широкий нартекс має з лівого боку круглу в плані вежу, де влаштовані сходи на хори. Вежа, на відміну від попередніх будов, стоїть не окремо, а неначе втиснута в товщу північної стіни нартексу і утворює на північному фасаді криволінійний виступ.