Ист. укр. культ. Т.1. К.Р.

51

довіру до неї викликає стаття про вбивство Аскольдового сипа: "В лЂто 6382. Убиен бысть от Болгар Осколдов сын" 16. Звичайно, вигадувати такий факт нікому б не спало на думку.

Датування початків руського літописання другою половиною IX ст. і реконструкція Б. О. Рибаковим так званого літопису Аскольда викликали неоднозначну реакцію фахівців. Одні вважали за можливе прийняти цей висновок, інші поставилися до нього із значною пересторогою. Особливу позицію зайняв М. Ю. Брайчевський. Висновки Б. О. Рибакова здалися йому надто обережними, а можливості реконструкції "літопису Аскольда" не до кінця вичерпаними. Беручи до уваги цілком слушні зауваження дослідників літописання щодо тенденційності пізніших літописів і абсолютизувавши його, М. Ю. Брайчевський дійшов висновку, що вся початкова історія Русі була сфальсифікована публіцистами XI—XII ст. Причому йдеться не про можливість вилучення якоїсь частини інформації, що не узгоджувалась із варязькою концепцією походження Русі, а про свідоме перенесення подій IX ст. у X ст. і приписування всього зробленого Аскольдом князям-варягам: Олегу, Ігорю і навіть Володимиру. Отже, якщо всі ці дані повернути на "законне" місце, то, за М. Ю. Брайчевським, отримаємо повний текст "літопису Аскольда", а не скорочений, як у Никонівському зводі 17.

15Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 172.

16ПСРЛ, т. 9, с. 9.

17Брайчевский М. Ю. О первых договорах Руси с греками // Сов. ежегодн. междун. права за 1978 г. — Москва, 1980,

с.264—284; Брайчевский М. Ю. Утверждение христианства на Руси. — К., 1989, с. 47.

Реконструкція "літопису Аскольда", запропонована М. Ю. Брайчевським, на жаль, не має надійної системи документальних доказів і не може розглядатися навіть як гіпотеза. Сказане не означає, що обсяг інформації "літопису Аскольда" дійшов до нас у початковій повноті. Втрати тут не виключені, але без виявлення додаткових джерел, на що надії дуже мало, спроби їх компенсації лишатимуться за межами наукових шукань.

Свого часу M. M. Тихомиров вважав, що питання про початки руського літописання має не лише історіографічне значення, а важливе насамперед для з'ясування достовірності історичних повідомлень про найдавніші часи Русі. При цьому необхідно враховувати, що літописні зводи були не початковою стадією літописання, а кінцевою, пов'язаною з систематизацією і узагальненням окремих повідомлень, сказань, повістей. До ідентичних записів або повістей X ст, дослідники відносили, зокрема, повідомлення про походи Олега на Царгород, вбивство Ігоря і помсту древлянам Ольги, про її хрещення в Царгороді, про походи Святослава на Дунай і міжусобиці його синів, про початкові роки князювання Володимира у Києві.

О. О. Шахматов датував найдавніший літописний звід 1037—1039 рр. Л. В. Черепній заперечив це і вважав, що він міг бути укладений вже у 996 р. у Десятинній церкві і що до цього мав безпосередню причетність Анастас Корсунянин 18.

Висновок Л. Б. Черепніна підтримав M. M. Тихомиров, правда, із суттєвими уточненнями, що початковий літописний звід датується 988 р., а його автор не пов'язаний з Десятинною церквою. У цьому зводі історик виділив два комплекси записів: "Сказання про руських князів X ст." і "Повість про початок Русі" 19. Крім того, M. M. Тихомиров не вважав за можливе вносити до зводу усі повідомлення до 945 р. Найбільш обґрунтована гіпотеза про укладення Початкового літописного зводу наприкінці X ст. належить Б. О. Рибакову. З'ясовуючи питання про час і місце його виникнення, дослідник звернув увагу на незвичайну цензуру в літописному викладі подій кінця X — початку XI ст., яка охоплює 17 років князювання Володимира Святославича. Опис його діяльності у "Повісті минулих літ" переривається на 997 р. і відновлюється лише в 1013 р. На думку Б. О. Рибакова, це можна

52

пояснити лише тим, що пізніші літописці справді мали окрему повість, яка завершувалася 996 р.20

18Черепним А. В. "Повесть временных лет", се редакции и предшествующие ей летописные своды // Исторические записки. — 1948. — № 25.

19Тихомиров M. H. Начало русской историографии // Русское летописание. — Москва, 1979, с. 46—66.

20Рыбаков Б, А. Древняя Русь..., с. 175.

Такому висновку певною мірою суперечить стаття 997 р., в якій розповідається про облогу Білгорода печенігами. Проте, якщо враховувати, що її підґрунтям є поетичний народний переказ про хитрість білгородців з кисільними колодязями, можна припустити її пізніше внесення до літопису.

На нашу думку, є достатньо підстав пов'язувати появу Початкового літописного зводу з подіями 996 р. Саме у цьому році відбулося освячення знаменитої Десятинної церкви у Києві, до якого й було підготовлене, на замовлення Володимира, перше історичне узагальнення життя Київської Русі впродовж 150 років. Щодо авторства цього твору, то, згідно з Б. О. Рибаковим, ним були Анастас Корсунянин, а також невідомий бїлгородський літописець, близький до Святослава Древлянського. Його начебто видають у творі симпатії до древлян і критичне ставлення до жадоби й підступності київських князів Ігоря, Ольги і Ярополка. Навряд чи це надійні підстави для припущення щодо існування літописання в Білгороді. По-перше, за нормами середньовічної моралі діяння названих князів не вважалися настільки гріховними, щоб літописцям спало на думку спеціально шукати їм виправдання. По-друге, коли б симпатії до древлян невідомого бєлгородського книжника розходилися з київським поглядом, вони б неминуче були вилучені зі зводу. Адже створювався він під наглядом якщо не самого Володимира Святославича, то принаймні його найближчого помічника і дорадника Добрині.

Отже, якщо у літописному зводі 996 р. і простежується певна продревляпська позиція, то йде вона не від білгородського літописця, яким, на думку Б. О. Рибакова, міг бути єпископ Микита, а від Добрині, який походив із древлянського князівського роду.

Зважаючи на обсяг і характер інформації Початкового літопису, можна з усією впевненістю стверджувати його виняткове київське походження. При укладанні зводу були використані матеріали архіву великокнязівського двору, у тому числі й договори Русі з греками, поодинокі записи найважливіших подій, епічні сказання, річні записи, які робилися в церковних книгах при митрополичій кафедрі та церкви св. Іллі. Виділяється також комплекс болгаро-візантійських повідомлень.

Зведення таких різних джерел наклало певний відбиток на загальний характер Початкового літопису. Історичний матеріал в ньому неоднорідний, інформативна повнота річних записів нерівномірна, нерідко суперечлива. Це стосується хронології подій. На думку Б. О. Рибакова, хронологічна плутанина пов'язана із переведенням александрійського літочислення, яким користувалися в X ст. в Болгарії, на руське (візантійське). Не виключено, що цілий ряд записів, які опинилися в руках київського літописця, взагалі не мали дат, і їхня хронологія була встановлена на підставі геисологічпих розрахунків наприкінці X ст.21

У цілому літописний звід 996 р. справляє враження повноцінної хроніки, в якій з використанням писемних документів і народних переказів відтворено широку картину історії Русі X ст.

Літописання XI ст. Відомий дослідник давньоруського літописання О. О. Шахматов на початку XX ст. здійснив сміливу спробу відтворити історію складання "Повісті минулих літ". Головним завданням своєї знаменитої праці "Разыскания о древнейших русских летописных

53

сводах" він вбачав не лише виділення окремих етапів літописання, а й реконструкцію текстів найдавніших зводів 22. Згідно з ним, Київському зводу Никона 1073 р. передували Найдавніший Київський звід 1039 р. і Новгородський звід 1050 р. Дещо пізніше О. О. Шахматов виділив ще й так званий Початковий звід 1095 р.23

Запропонована схема руського літописання XI ст. викликала сумніви і неприйняття деякими відомими літописознавцями. Особливо це стосується Найдавнішого зводу 1039 р., який, врешті-решт, був відкинутий більшістю дослідників. Судячи з критичних зауважень М. К. Нікольського, Д С. Лихачева, M. M. Тихомирова, Б. О. Рибакова й інших істориків, заперечення викликала не так сама ідея існування Софійського літописання, як його текстологічна реконструкція, запропонована О. О. Шахматовим. Д. С. Лихачова, зокрема, бентежили відсутність внутрішньої стилістичної єдності тексту зводу, наявність у ньому ідейної різноголосиці 24.

21Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 177.

22Шахматов А. А. Разыскания..., с. III—V.

23Шахматов А. А. Повесть временных лет, с. XVI.

24Лихачев А. С. Русские летописи..., с. 62-77.

M.M. Присьолкову склад Найдавнішого зводу уявлявся іншим, ніж О. О. Шахматову, але його реальність він не піддавав сумніву. Згідно з істориком, звід 1037—1039 рр. являв собою щось на зразок доповідної записки, складеної київською митрополією, яка перебувала в руках греків, до Константинополя 25.

Гадаємо, що дружне несприйняття істориками висновку О. О. Шахматова про Найдавніший звід 1039 р., що особливо характерно для історіографії радянського періоду, несправедливе. Не може бути й найменшого сумніву щодо того, що після припинення літописання при Десятинній церкві, до чого міг спричинитися від'їзд Добрині до Новгорода і втеча з Києва Анастаса Корсунянина, воно знову розпочалося в митрополичій кафедрі Софії Київської. У світлі висновків щодо ранньої дати її побудови і освячення (1037 або близький до нього рік) ідея Софійського літописного зводу набуває переконливості 26. Тут простежується історична паралель із Початковим зводом 996 р., який виник у зв'язку із завершенням і освяченням Десятинної церкви.

Уважне знайомство із літописною статтею 1037 р. перекопує в тому, що вона є підсумком певного етапу державної діяльності Ярослава Мудрого. В ній вміщено похвалу князю за побудову великого міста, зведення і закладення християнських храмів, поширення християнства, книжної мудрості, заснування бібліотеки та інші добрі справи. Характерно, що всі наступні статті (1038—1054 рр.) містять менше інформації про життя і діяльність Ярослава, ніж одна стаття 1037 р. Як вважає Д. С. Лихачов, "перший руський історичний твір, створений при Ярославі Мудрому, розростаючись доповненнями, зробленими до нього у Печерському монастирі, стає поступово справжнім літописом" 27.

Близько середини XI ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. На відміну від попереднього періоду, для якого ми не маємо повної гарантії хронологічної ідентичності записів, історична писемність Другої половини XI ст. позначена авторською присутністю і є, по суті, свідченням очевидців. Це добре видно як із змісту розповідей, який міг бути переданий тільки очевидцем подій, так і з конкретних посилань літописців на себе. Так, у статті 1051 р., де йдеться про заснування Печерського монастиря, говориться: "К нему (ігумену Феодосію — П. Т.) же и азъ придохъ худый и недостойный рабъ, и приять мя, лЂтъ ми сущю 17 от рожденья моєго". Розповідь 1065 р. про виловлення в річці Сітомля під Києвом утопленої дитини підтверджена власним свідченням її автора:

"Єго же позоровахомъ до вечера, и паки ввергоша и в воду". У літописній статті 1091 р. про

54

перепоховання праху Феодосія в Успенському соборі читаємо: "Єго же (ігумена Печерського Іоанна — П. Т.) повелЂнью быхъ азъ грЂшный первоє самовидець, єже скажю, не слухомъ бо слышавъ, но самъ о семь началникъ". Коли в 1096 р. половці напали на Печерський монастир, то серед очевидців був і літописець: "Намъ сущимъ по кЂлъямъ почивающим по заутрени". Під 1097 р. літописець повідомляє, що він перебуває у Володимирі разом із осліпленим князем Васильком і веде переговори із Давидом Ігоровичем:

"И мнЂ ту сущю, Володимери, въ єдину нощъ присла по мя князь Давыдъ. И придох к нему...

ипосадивъ мя и рече ми" 28. У продовженні статті автор повідомив і своє ім'я — Василій.

О.О. Шахматов, M. Д. Присьолков, Д. С. Ліхачов і ряд інших дослідників історичної писемності Русі переконливо виділили літописний звід 1073 р. і пов'язали його авторство з Никоном Печерським. Згідно з Б. О. Рибаковим, Никону належить основний текст статей 1037—1073 рр., але імовірніше, що він був автором комплексу повідомлень 1051—1073 рр. Адже саме стаття 1051 р., яка вперше позначена авторською присутністю, започатковує новий літописний стиль викладу. Характерно, що докладна розповідь про заснування Печерського монастиря прив'язана до 1051 р., коли руським митрополитом був поставлений пресвітер церкви св. Апостолів Іларіон. Навряд чи це є випадковим. Якщо погодитися із вірогідним припущенням М. Д. Присьолкова, що Никон і митрополит Іларіон — одна й та сама особа, то така прив'язка має логічне пояснення. Відійшовши від митрополитства і оселившись у Печерському монастирі під іменем Никона (цілком можливо, що воно йому було дане ще при першому постригу), він, звичайно, не міг не згадати своє поставлення в святій Софії. Весь комплекс статей 1051— 1073 рр. вражає своєю стилістичною єдністю, значним обсягом систематизованої інформації, чудовим знанням історичної топографії Києва і патріотичним ставленням до Руської землі. Ідейно літописний звід 1073 р., на думку М. Д. Присьолкова, надзвичайно близький до "Слова про закон і благодать" Іларіона.

25Приселков M. Д. История русского летописания XI—XV вв. — Ленинград, 1940, с. 26—27.

26Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970, с. 93—102.

27Лихачев А. С. Русские летописи..., с. 77.

28ПВЛ, ч. 1, с. 108—110, 138, 151, 174.

Дослідники звернули увагу, що в київському літописі 1073 р. міститься значна кількість новгородських і тмутороканських відомостей. Щодо знання літописцем тмутороканських подій, то в цьому нічого незвичайного немає. Відомо, що літописець Никон два роки (1064— 1066) жив у Тмуторокані і, напевно, зібрав там відповідну історичну інформацію. У Новгороді Никон не був. Його новгородськими кореспондентами стали Ян Вишатич і його батько Вишата, який, згідно з повідомленням літописної статті 1064 р., прибув разом з Ростиславом Володимировичем до Тмуторокані, а також Гліб Святославич, нещодавній новгородський князь, якого Никон, на прохання жителів Тмуторокані, їздив до Чернігова запрошувати на тмутороканське князівство. Врешті, інформаторами Никона могли бути й інші новгородці, які постійно приїздили до Києва.

Зіменем печерського ігумена Іоанна дослідники пов'язують комплекс статей 1074—1095

рр.О. О. Шахматов датував їх появу 1093—1096 рр. На користь цього свідчить, зокрема, літописна стаття 1093 р., яка водночас є епілогом історичного розвитку Русі впродовж усього XI ст. і своєрідною післямовою до літописного зводу. В ній відчутно звучать теми соціальної кризи в країні у другій половині XI ст., а також половецької небезпеки. Літописець явно симпатизує Всеволоду Ярославичу, який отримав великокнязівський стіл "с правдою, а не с насилиєй" і піклувався про всіх своїх підданих. Тяжку внутрішньополітичну ситуацію Русі в останні роки правління Всеволода він пояснює не його невмілим урядуванням, а надмірними

55

претензіями та амбіціями удільних князів. Дістається від літописця і новим радникам князя, який на старості став "любити смыслъ уных, свЂтъ творя с ними".

Характеристика дій князя Святополка Ізяславича, який посів після смерті Всеволода (1093 р.) великокнязівський стіл, стримана, а стосовно його легковажного ставлення до половецької загрози — критична. Літописець докоряє князю за небажання радитися із "мужами смыслеными , що призвело до страшної поразки руських дружин на березі Стугни.

Одночасно з післямовою, як вважає Б. О. Рибаков, написана й передмова. Заслуга її текстологічного опрацювання належить О. О. Шахматову 29. В ній після урочистого зачину і прославлення Києва, який отримав свою назву від імені князя, подібно до назви Рима, Антіохії, Селевкії й Александрії від цесарів, викладено політичну оцінку становища Руської землі. Літописець засуджує сучасні йому порядки — "несытьство" і "насилиє" князівськобоярської верхівки і протиставляє їй князів старих часів, які не воскладали на своїх жінок золотих обручів, не збирали багато добра, але "расплодили" землю Руську. Він закликає сучасних йому можновладців отямитись, не робити злих справ, не чинити насильства підданим, а в страху божому і правовір'ї шукати власне спасіння.

Літописець закінчує статтю 1093 р. повчанням Феодосія "Про казні божі". Слова його про половецький полон повні трагізму. Руські бранці "стражюще, печални, мучими зимою оцеплями в алчи и в жажи, и в беде, опустиневше лици, почерневши телесы, незнаємии страною, языком испаленым, пази ходяще и боси, ноги имуще сбодени тЂрниєм".

Із посилань літописця на "смыслених мужей", склад яких визначається фразою "Янь и прочий", видно, що останній був не лише інформатором, а й ідейним натхненником ігумена Іоанна. При Всеволоді Ян був київським тисяцьким, після смерті останнього Ярославовича кар'єра його закінчилась. Святополк оточив себе новими "несмисленными" мужами, чого не міг сприйняти досвідчений воєвода.

Антисвятополкове спрямування літописного зводу 1093 р. дорого коштувало його автору. Ігумен Іоанн зазнав гонінь з боку Святополка, а згодом був висланий до Турова. Тільки заступництво Володимира Мономаха допомогло йому повернутися на ігуменство.

Складовою частиною літописання XI ст. була повість про осліплення Василька Ростиславича, вміщена в "Повісті минулих літ" під 1097 р. її автор, тезка князя теребовльського, Василій, доніс до нащадків відомості про підступне злодійство. Його ініціатором став волинський князь Давид Ігорович, зацікавленим співучасником — великий київський князь Святополк. Пізніші його намагання відмежуватися від сподіяного і перекласти провину тільки на Давида, переконливо спростовуються свідченнями літописця Василія. Б осліпленні брали участь "Сновидъ Изечевичь, конюх Святополчь, и Дьмитръ, конюх Давыдовъ", а також "торчинъ, именем Беренди, овчюхъ Святополчъ".

Вина Святополка була цілком очевидною і для Василька. Про це свідчать його слова, виголошені перед битвою на Рожнівському полі з дружинами великого князя: "Василко взвыси крестъ, глаголя, яко сего єси цЂловалъ, се перь› взялъ єси зракъ очъю моєю, а се нынЂ хощеши взяти душю мою. Да буди межи нами крестъ сь" 30.

Документальні подробиці осліплення Василька, як і наступної волинської військової кампанії, програної Святополком, свідчать, що літописець був безпосереднім свідком цих подій і описав їх під свіжим враженням. О. О. Шахматов називав Василія галицьким попом і духівником князя Василька.

Крім літописання Києво-Печерського монастиря, в Києві у другій половині XI ст. існувала ще одна літописна традиція, сліди якої виявляються в статтях, де прихильно говориться про Ізяслава Ярославича і його старшого сина Ярополка. Посмертний панегірик високо атестує Ізяслава, який, незважаючи на кривди, заподіяні йому братами і киянами, ні на кого не тримав зла: "БЂ же Изяславъ мужь взоромъ красенъ и тЂломъ великъ, незлобивъ нравомъ, криваго ненавидя, любя правду. Не бЂ бо в немь лести, но простъ мужь умом, не воздая зла на зло". Співчутливі нотки простежуються і в описі діянь Ярополка Ізяславича.

56

Конфлікт його з дядьком Всеволодом Ярославичем пояснюється тим, що він послухався "злых советник". Убивця Ярополка отримує нищівну характеристику: "И прободенъ быстъ от проклятаго Нерадьця, от дьявола наученъ и от злыхъ человек" 31.

Аналіз комплексу свідчень про Ізяслава та його сина Ярополка дозволив А. Г. Кузьміну висловити припущення, що вони були зроблені не в Печерському монастирі, а у Десятинній церкві 32.

29Шахматов А. А. Предисловие к Начальному киевскому своду и Нссторова летопись// ИОРЯС. — 1909. — Т. XIII. - Кн. 1.

30ПВЛ, ч. 1, с. 173, 178.

31ПБЛ, ч. 1, с. 133, 134, 136.

32Кузьмин А. Г. Начальные этапы..., с. 183-220.

Згідно зі схемою О. О. Шахматова, до єдиного давньоруського літописання увійшов Новгородський звід 1050 із доповненнями 1079 р. Висновок цей підтримали не всі дослідники, хоч наявність новгородської літописної традиції XI ст. ні в кого не викликала заперечення. Свого часу К. М. Бестужев-Рюмін висловив припущення, що більшість свідчень про Ярослава Мудрого походять із Новгорода. Для Б. О. Рибакова одним із переконливих доказів цього висновку є суперечливий характер оцінок Ярослава, а також наявність двох тенденцій в поглядах щодо походження Русі. Київські літописці центром Русі вважали Київ, а новгородські ставили на чільне місце Новгород. Нині ця давня суперечка літописців становить лише історіографічний інтерес, оскільки першість Києва у збиранні східнослов'янських земель в єдину державу засвідчена не лише вітчизняними, а й зарубіжними джерелами.

Текстологічний аналіз софійсько-новгородських літописних зводів переконує нас у тому, що в них міститься значно повніша інформація про часи Ярослава, ніж у "Повісті минулих літ". Причому, на думку Б. О. Рибакова, А. Г. Кузьмі на та інших дослідників, є достатньо підстав вважати її не тільки незалежною від Початкового київського літопису, а й первинною. Це, зокрема, стосується опису конфлікту Ярослава і Брячислава у 1021 р., битви Ярослава і Мстислава біля Листвена 1024 р., походу Володимира Ярославича на Візантію 1043 р. тощо.

Новгородський літописний звід середини XI ст., який складався із окремих записів, що велися світськими і церковними книжниками, Б, О. Рибаков здогадно пов'язує з іменем посадника Остромира. Саме йому могла належати неприхильна характеристика Ярослава як помста за вбивство князем його батька Костянтина Добринича.

Порівняння політичних програм літописця і посадника Остромира, що є в Остромировому євангелії 1056— 1057 рр., виявляє їх ідентичність. Остромирове євангеліє, як і літопис, говорить тільки про дві волості Русі — Київську і Новгородську, причому намагається урівняти їх значення. Спадкоємцем Ярослава у Києві лишався Ізяслав, Новгород після смерті Володимира перейшов до Остромира. Цією формулою, на думку Б. О. Рибакова, Остромир посмертно принижував Ярослава, неначе позбавляв його титулу "самовластца во Всей Руской земле" 33.

Новгородські відомості впродовж другої половини XI ст. поступово вливалися в загальноруське літописання, збагачуючи його. Д. С. Лихачов схилявся до визнання винятково усних джерел інформування київських літописців — розповіді посадників Вишати і його сина Яна, але й не відкидав, що в Києві знали й якісь новгородські записи.

"Повість минулих літ". Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця XI — початку XII ст. стала "Повість минулих літ", яка увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської

57

історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до "Повісті минулих літ", де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено проґресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Вражає широка ерудиція автора "Повісті...". Він постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі, а й до численних візантійських хронік, зокрема "Хроніки" Георгія Амартола, від якої запозичена й перша частина заголовку, твору літописця патріарха Никифора, житія святих, притчі Соломона та ін.34 До "Повісті минулих літ" увійшли всі попередні літописні зводи — 996, 1039, 1073, 1093—1096 рр., "Повість галичанина Василія" (1097), Ізборник Святослава, церковні повчання, усні перекази.

Отже, "Повість минулих літ" складається із поширеного вступу до словяно-руської історії, який, згідно з C M. Соловйовим, M. І. Костомаровим, Б. О. Рибаковим та іншими дослідниками літописів, і був власне "Повістю...", і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.

Автор цього незвичайного твору виявив себе не лише як старанний продовжувач справи своїх попередників, а й як історик. Це добре видно із заголовку "Повісті...", в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: " Откуду єсть пошла Руская земля" і "Кто въ КиєвЂ нача пер› княжити" 35. Характерно, що на відміну від багатьох своїх сучасників і наступників (у тому числі й деяких сучасних істориків), він прекрасно усвідомлював взаємозв'язок цих явищ, їх обумовленість внутрішнім розвитком східнослов'янського суспільства.

Не випадково виникнення Києва літописець пов'язує з діяльністю першого слов'янського князя Кия, влада якого поширювалась на Полянську землю, а дипломатичні зв'язки сягали Константинополя. Опонентів, які не погоджувались з князівським походженням Кия і називали його звичайним перевізником через Дніпро, літописець назвав "не свЂдущими", при цьому навів такі подробиці з життя Кия (візит до Царгорода і прийняття візантійським імператором), які неможливо віднести до вигаданих. Про це, зокрема, свідчить зізнання літописця в тому, що він не знає, при якому імператорі відвідав Кий Константинополь.

Вступ до "Повісті минулих літ" не має дат, але це зовсім не означає, що літописець не орієнтувався у відносній хронології історичних подій. Розповідь про князя Кия знаходиться в своєрідній хронологічній рамці: їй передує легенда про відвідання київських гір апостолом Андрієм, а за нею йде повідомлення про похід на Дунай болгар і білих угрів. Останні прийшли на слов'янські землі, згідно з уточненням літописця, при імператорі Іраклії (610— 641). Свідчення "Повісті..." у поєднанні з іншими джерелами (писемними та археологічними) дозволили дійти висновку, що князювання Кия припадало, найімовірніше, на час правління імператора Юстиніана І.

Логічно пов'язане з переказом про Кия повідомлення про княжіння у полян, древлян, дреговичів, словен, кривичів, сіверян, від яких веде свій родовід руська державність і до появи якої не мають жодного відношення нормани, хозари або будь-які інші народи.

Концептуальною послідовністю характеризується опис літописцем знаменитого шляху "із Варяг у Греки". Саме така назва закріпилася за ним в історичній літературі, особливо навчальних посібниках, хоч належить вона не літописцю, а його редакторам і тлумачам. Насправді в "Повісті..." шлях описаний не з півночі на південь, а навпаки. Відправним його пунктом є не Варязька, а Грецька земля. Без пізнішої редакторської вставки слів "із Варяг у Греки" початок опису шляху виглядає логічним і послідовним: "...БЂ путь из Грек по ДнЂпру" 36.

Ми ще повернемося до проблеми редакторських втручань у "Повість...", але спочатку спробуємо відповісти на питання: хто був її автором? Незважаючи на усталену історіографічну традицію, згідно з якою "Повість..." пов'язується з іменем літописця Нестора, дослідників не залишають сумніви щодо істинності цього висновку. В літературі

58

неодноразово висловлювалася думка стосовно авторської причетності до "Повісті..." літописця Сильвестра, ігумена Михайлівського Видубицького монастиря 37.

33Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 204,

34Истрин В, М. Хроника Георгия Амартола. — Петербург, 1920, т. 1, с. 9; Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 217.

35ПВЛ, ч. 1, с. 9.

36Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 224.

37Казанский П. Еще вопрос о Несторе // Временник общества истории и древностей Российских. — Москва, 1849. — Кн. 1, отд. 1, с. 23 — 30; Костомаров Н. И. Лекции по русской истории, с. 26 — 38; Кузьмин А. Г. Русские

летописи, с. 125 — 137.

Суперечливі висновки щодо автора "Повісті минулих літ" зумовлені різноголоссям свідчень літописних зводів. У Хлібниківському списку Іпатіївського зводу в заголовку "Повісті..." вказується, що її автором є чернець Печерського монастиря Нестор. Літописця Нестора знає і Києво-Печерський патерик 38. Його кілька разів згадує чернець Полікарп як автора "Літописця": "Иже написа летописец". Три списки з іменем Нестора були в руках В. М. Татищева: названий Хлібниківський, а також Розкольничий і Галицький. Щоправда, останній зберіг ім'я не лише Нестора, а й Сильвестра. У Лаврентіївському літописі імені Нестора немає, натомість після статті 1110 р. говориться, що "игуменъ Сильвестръ святаго Михаила написах книгы си лЂтописець, надеяся от Бога милость прияти, при князи ВолодимерЂ княжацю єму Кієве, a мнЂ в то время игуменящу у святаго Михаила в 6624" 39.

Сильвестр як автор початкового літопису згадується в окремих зводах XV ст. північносхідної традиції.

Таким чином, літописання Північно-Східної Русі, яке стало продовженням переяславської літописної традиції, знало тільки Сильвестра, тоді як пізніша традиція КиєвоПечерського монастиря вважала автором "Повісті минулих літ" Нестора.

Історики ще з часів В. М. Татищева так розв'язували важку проблему вибору: Нестор був автором "Повісті минулих літ", а Сильвестр її продовжувачем і редактором. Саме до такого висновку схилявся М. І. Костомаров, який вважав, що "Сильвестру можуть належати тільки найближчі до його часу відомості і розподіл за числами інших з деякими доповненнями. Справа Сильвестра є зведення окремих сказань. Цей Сильвестр вніс у свою працю Несторів літопис Києво-Печерського монастиря, який складав лише незначну частину всього літопису" 40.

Якщо б не існувало інших джерел для з'ясування питання авторства "Повісті минулих літ", напевно, компроміс щодо двох авторів задовольнив би усіх дослідників. Однак про літописця Нестора є й додаткові дані: йому належать "Житіє Феодосія" і "Читання про Бориса і Гліба". Як не дивно, саме ці твори й дали додаткові підстави для сумнівів щодо авторства Нестора "Повісті минулих літ". Дослідники звернули увагу, по-перше, на розбіжності в інформації статей "Повісті...", які подані від першої особи (1051, 1065, 1074, 1091), і житійних сказань, а по-друге, на те, що в житіях Нестор виступає менше як історик, а більше як письменник-агіограф.

Гадаємо, що висловлених сумнівів мало для відповідального висновку стосовно непричетності до "Повісті минулих літ" Нестора. Адже цілком зрозуміло, що він насамперед був укладачем хроніки, яка писалася до нього впродовж понад ста років різними людьми. Статті "Повісті..." від першої особи до 90-х років XI ст. належали не йому, а його попередникам. За таких умов розбіжності в інформації між "Повістю минулих літ" і житійними сказаннями цілком природні. Вони, як ми знаємо, існують в межах одного літописного зводу. Стосовно стильових відмінностей "Повісті минулих літ" і житійних сказань Нестора, то це зумовлено жанровими особливостями творів.

59

При вирішенні проблеми авторства "Повісті минулих літ" необхідно брати до уваги й те, що вона не дійшла до нас у первозданній редакції. В сучасній літописній літературі переважає гіпотеза О. О. Шахматова, згідно з якою цей літописний твір за короткий час був підданий триразовій редакції: НесторовІй у 1112—1113 рр., Сильвестровій у 1116 р. і невідомого автора у 1118—1119 рр. Останній, згідно з О. О. Шахматовим, був ченцем КиєвоПечерського монастиря, духівником або близькою до Мстислава духовною особою. Новгородські і ладозькі сюжети в літописі вказують на те, що він певний час жив у Новгороді, а 1117 р. повернувся до Києва разом з Мстиславом Володимировичем 41. Б. О. Рибаков не виключає можливості вчабати у третьому редакторі самого Мстислава.

З третьою редакцією "Повісті" дослідники пов'язують появу в ній проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, а й окремих датованих записів. Насамперед це стосується "Сказання про грамоту слав'янську", штучно вміщену під 898 р. без зв'язку з попереднім І наступним літописним викладом. Слова "отъ Варягъ бо прозвашася Русью" виглядають незугарною вставкою, що дисонує із змістом всього "Сказання", в якому в кількох місцях наголошується на тотожності слов'ян і Русі, мови слов'янської і руської. Напевно, третьому редактору належать перейменування шляху "из Грек у Варяги" на шлях "из Варяг у Греки", легенда про Рюрика і Його братів, твердження про те, що київські князі Аскольд і Дір були раніше воєводами Рюрика. Редакційні втручання в літопис Нестора — Сильвестра хоч і спотворили істинний зміст більшості статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір. На думку Б. О. Рибакова, якому належить ґрунтовний джерелознавчий аналіз "Повісті минулих літ", Володимир Мономах і його син програли змагання з Нестором стосовно найдавнішої історії Русі 42.

"Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літописуавтобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

У власне "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника. Він закликає: "Уклонися отъ зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в вЂкы вЂка", і вірити у торжество справедливості: "И єще мало — и не будетъ грЂшника; взыщешь мЂста своєго, и не обрящеть. Кротции же наслЂдять землю, насладяться на множьст†мира" 43.

38Абрамович Д. И. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. — СанктПетербург, 1902 (Введение).

39ПСРЛ, стб, 286.

40Костомаров Н. И. Лекции по русской истории, ч. 1, с. 30.

41Шахматов А. А. Повесть временных лет.., с. XXXVII—XLI.

42Рыбаков Б. А. Древняя Русь.., с. 216.

43ПВЛ, ч. 1, с. 153.

Звертання Мономаха з повчанням до дітей в ряді місць зливається з молитвами до Бога і Богородиці, в яких він прохає спасіння, порятунку від ворогів, людей, які творять беззаконня, живуть неправдою і підступництвом, від власної гордості та суєти мирської: "О, Владычице Богородице! Отьими от убогаго серца моєго гордость и буєстъ, да не възношюся суєтою мира сего; в пустошнЂмь семь житьи научися, вЂрный человЂче, быта благочестию дЂлатель". Повчання Мономаха не абстрактні, доброчесність дітей, на його

60

думку, допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави: "Смертни єсмы, днесь живы, а заутра в гробЂ; се все, что ны вдалъ, не наше, но твоє, поручилъ ны єси на мало дний" 44.

На взірець молодим князям Мономах ставить батька Всеволода, який, сидячи дома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих справах, ні у малих. Не забув він також відзначити і своє добре ставлення до бідних людей: "Тоже и худаго смерда и yбогыЂ вдовицЂ не даль єсмъ силнымъ обидЂти" 45.

Отже, у своєму "Повчанні" Мономах змалював ідеальний образ мудрого і справедливого князя, яким бажав бачити не лише своїх синів, а й князів-васалів. В умовах постійних князівських чвар і міжусобиць звернення Мономаха було злободенним, але мети своєї не досягло. Ні за часів Мономаха, ні після них Русь не мала такого ідеально-справедливого правителя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах, але й він, як ми знаємо, не був позбавлений людських слабкостей і недоліків.

Б. О. Рибаков вважає, що початок "Повчання" і його кінцева частина написані одночасно близько 1099 р., і розглядає їх як своєрідну передвиборну програму князя-претендента на київський стіл 46. 3 часів M. M. Карамзіна в літературі побутує також думка, що "Повчання" написане Мономахом у 1117 р. На підтвердження її дослідники наводили такі арґументи: перелік походів Мономаха доведений до 1117 р., Мстислава названо "дитям новгородським", а він переїхав до Білгорода у 1117 р., і нарешті сам характер твору з його "старечими інтонаціями".

Останній арґумент, на думку Б. О. Рибакова, можна не брати до уваги, оскільки навіть у разі визнання ранньої дати, Мономах на кінець XI ст. мав понад тридцятилітній князівський досвід і був уже дідом. Що стосується дати 1117 р. у переліку шляхів Мономаха, то вона підтверджує тільки те, що в цьому або близькому до нього році був завершений особистий літопис Мономаха, який не обов'язково повинен був збігатися в часі із власне повчанням.

Певна логіка в цих міркуваннях, звичайно, є, але її недостатньо для підважування пізньої дати. Особливо хибним є абстрагування від характеру твору, його стилю, інтонації. "Повчання" не просто моралізаторство пристарілого князя, а своєрідний політичний заповіт "цесаря" Руської землі, якому небайдужа майбутня доля держави. Невипадково його звернення до синів переростає ці вузькі межі й адресується, фактично, усім князям Русі. З висоти набутого досвіду мудрий Мономах дає поради князям, як краще урядувати, закликає їх не лінуватися і не передовіряти справи воєводам, завжди жити правдою й миром.

44Там само, с. 155, 157.

45ПВЛ, ч. 1, с. 163.

46Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 267— 272.

Звичайно, праці, подібні до "Повчання", не пишуться з будь-якого приводу і тим більше для досягнення якогось пропагандистського ефекту. Це, по суті, духівниця Мономаха. Вона могла бути написана, найімовірніше, у 1117 р. Термінове і, на перший погляд, мало зрозуміле переведення сина Мстислава із Новгорода до Білгорода знайде задовільне пояснення лише в тому разі, якщо припустити, що Мономах готувався передати йому великокнязівський стіл. Ми не знаємо, які обставини змусили Володимира вдатися до такого кроку, але не виключено, що це було нездужання. Думка про смерть проходить через усе його "Повчання": "Днесь живи, а заутра 6 zpoбЂ", "смерти бо ся, дьти, не боячи". У цьому змістовому ряді, можливо, знаходиться й фраза: "СЂдя на санехъ, промыслихъ в души своєй