Ист. укр. культ. Т.1. К.Р.

71

церковної хроніки, традиційних для ранніх літописців молитовних звернень до Бога і євангельських сентенцій вказує на те, що автори не належали до духовного стану, а були світськими особами.

Галицько-Волинський літопис, як відзначив М. І. Костомаров, характеризується образністю мови, поетичністю стилю, але не відрізняється якістю і логічністю викладу. Горизонт літописців на сході обмежений кордонами Галичини і Волині; їх мало цікавлять справи київські і практично зовсім не цікавлять справи Північно-Східної Русі. Натомість досить часто і докладно вони описують події, які відбувалися в західних сусідів: угорців, поляків, пізніше литовців. Пояснюється це, очевидно, тим, що з послабленням централізуючого значення Києва і посиленням претензій до південно-західних руських земель з боку Польщі, Угорщини і Литви, Галицько-Волинська Русь все більше посідала становище самодостатньої політичної структури, зорієнтованої історичними обставинами на взаємодію з цими країнами.

На світанку вітчизняного літописезнавства продовження Київського зводу звичайно називалося Волинським літописом. М. І. Костомаров назвав його Галицько-Волинським, оскільки на першому плані в літописі описуються справи не волинські, а галицькі 99. Пізніше збірний склад досліджуваного літопису ні в кого не викликав сумніву, суперечки точилися тільки з приводу його членування на окремі частини-повісті, їх хронології.

91Грушєвський M. C. Історія української літератури, т. 1, с. 71.

92ПСРЛ, т. 2, стб. 446, 447.

93Грушевський М. С. Історія української літератури, т. 1, с. 75.

94ПСРЛ, т. 2, стб. 454—457.

95Приселков М. Д. История русского летописания..., с. 87—94; Генсьорсъкий А. 1. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакції і редактори). — К., 1958, с. 18—19.

96Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950, с. 22.

97Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993, с. 73.

98Костомаров Н. И. Лекции..., с. 49.

99Там само, с. 47.

Л.В. Черепнін першу частину літопису назвав Літописцем Данила Галицького, який є своєрідною апологією діяльності Данила і присвячений історії Галицького князівства. Цей великий літературний твір, згідно з істориком, складався з трьох окремих частин: Початкової Галицької повісті книжника Тимофія, доведеної до 1211 р.; Другої Галицької повісті тисяцького Дем'яна, в якій ідеться про боротьбу Данила за галицький стіл впродовж 20—40- х років XIII ст.; Третьої повісті, створеної при кафедрі Холмського єпископа близько 1256— 1257 рр. 100 При написанні літопису Данила Галицького, що добре показали Л. В. Черепній, В. Т. Пашуто й інші дослідники, галицькі книжники використали візантійські джерела, зокрема хроніки Георгія Амартола та Малали, повість про зруйнування Єрусалима Иосифа Флавія, деякі вітчизняні літописні повісті негалицького походження, а також документи князівської канцелярії: донесення стольника Якова, двірського Андрія, печатника Кирила тощо.

Друга частина Галицько-Волинсько го літопису була названа М. І. Костомаровим справжнім Волинським літописом. Згідно з істориком, до нього належали історія володимирських єпископів, розповіді про Куремсину рать, війну з Болеславом і прихід на Русь орд Ногая і Телебуги, повість про Володимира Васильковича. Останню М. І. Костомаров вважав цілком самостійним твором, який пізніше був вставлений у літопис 101.

Аналогічний обсяг матеріалу відніс до продовження Галицького літопису М. С. Грушевський. Це повість про Куремсу і Бурундая, історія подій у Литві по смерті Міндовга,

72

повість про Володимира Васильковича, оповідь про похід Ногая і Телебуги на Польщу і страшні спустошення довкола Володимира і Львова 102.

Ідея про повістевий характер обох частин Галицько-Волинського літопису, висловлена М. І. Костомаровим і M. C. Грушевським, знайшла подальший розвиток і обґрунтування в працях Л. В. Черепніна, В. Т. Пашуто, А. І. Генсьорського, М. Ф. Котляра. Між названими авторами є певні розбіжності щодо поділу літопису на окремі повісті, у їх датуванні, визначенні авторства, але принципових відмінностей в оцінці характеру твору немає. М. Ф. Котляр поділив літопис Данила Галицького на п'ять повістей: Початкову Галицьку повість про збирання Данилом Волинської вотчини; повість про повернення Данилом Галицьким столу; повість про "Побоїще Батиєве"; повість про боротьбу Данила проти ординського ярма 103. В цілому такий поділ не викликає заперечень, але навряд чи є оптимальним. Певні застереження з'являються при визначенні джерельної основи повісті про збирання Данилом волинської вотчини (1219—1228 рр.). При уважному ознайомленні з цією частиною Галицького літопису неважко переконатися в тому, що в ньому звучать дві основні теми: Мстислава Удалого і Данила Галицького.

Свого часу Б. О. Рибаков висловив припущення, що частина Галицького літопису 1218— 1228 рр. є нічим іншим, як князівським літописом Мстислава Удалого, написаним духівником Тимофієм. Одним з арґументів на користь цього був зміст статті 1226 р., де розповідається про підступність боярина Жирослава, який звів наклеп на свого князя, нібито той хотів видати галицьких бояр тестеві Котяну на розправу. Урочисте викриття бояринанаклепника за допомогою біблійних фраз, як вважає Б. О. Рибаков, повертає нас до "притч" мудрого книжника Тимофія 1205 р.104 Важко сказати, якою мірою ототожнення книжника Тимофія 1205 р. і духівника Тимофія 1226 р. є правильним, але те, що автор яскравої викривальної промови-прокляття на адресу Жирослава був найближчим прихильником Мстислава Удалого, не викликає жодного сумніву. Бід літописця Данила, який, напевно, знав про непрості стосунки свого князя із Мстиславом, чекати такої відвертої апології Мстиславу було неможливо.

Літописця Мстислава видає і стаття про смерть галицького князя в 1228 р.: "Потомъ же Мьстиславъ Великий Удатний князь умре: жадящю бо єму видити сына своєго Данила, ГлЂбъ же Зеремеєвичь убежден бысть завистью, не пустяше єго; оному же ("Мстиславу

— П. Т.) хотящю поручити дом свой и дети в руце єго (Данила — П. Т.): бе бо имея до него любовь велику во серце своемь" 105.

На думку М. Ф. Котляра, ці слова належать літописцю Данила, який був реалістом, добре розумівся на хитромудрому плетиві тогочасної політики і, отже, написав їх, розраховуючи на сприйняття галицькими боярами 106. Пояснення надто складне і сучасне. Адже перед нами не відкрите послання до галицького боярства, а заповіт вмираючого князя, який повідомляє свою останню волю і зовсім не заперечує права Данила на успадкування Галицького столу, яке, до речі, останньому ще довго довелося виборювати. Зауваження, що жаданій передсмертній зустрічі Мстислава з Данилом перешкодив галицький боярин Гліб Зеремійович, вказує на те, що автор статті добре знав позалаштункову боротьбу, що точилася довкола питання щодо успадкування галицького столу. Такою поінформованою людиною міг бути лише літописець Мстислава.

Аналіз статей Галицького літопису за 1218—1228 рр., з їх своєрідною подвійною експозицією, доводить, що перед нами не окрема і самостійна авторська повість про боротьбу Данила за батьківську спадщину, а поєднання двох літописів — Мстислава Удалого і Данила Галицького. Б. О, Рибаков пояснює збереження елементів літописання Мстислава у складі літопису Данила Галицького родинними зв'язками князів: Данило був одружений з дочкою Мстислава Анною 107. Гадаємо, що і без цих зв'язків літописець Данила Галицького не відмовився б від використання додаткових джерел для свого літопису. Адже і друга частина Галицького літопису має такий самий збірний характер; крім власне галицької

73

повісті про змагання Данила за Галич у ній використані повідомлення Київського літописного зводу 1238 р., а також усні перекази.

Відповідаючи на запитання, чому Галицько-Волинський літопис так явно відрізняється від інших давньоруських літописів, М. Ф. Котляр висловив слушну думку про те, що на Волині і Галичині у XII ст. не існувало традиційного літописання, натомість уже з середини XII ст. там почали створюватись історико-літературні повісті. Не можна тільки погодитися з тим, що галицьке походження має "докладна і драматична повість про перетрактації Володимира Володаревича з київським послом Петром Бориславичем та про смерть князя Ізяслава Мстиславича" 108.

100Черепнин Л. В. Летописец Данила Галицкого // Исторические записки. — 1941. — № 12, с. 230-252.

101Костомаров Н. И. Лекции..., с. 49, 50.

102Грушевський M. C. Історія української літератури, т. 1, с. 165—175.

103Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст., с. 25—111.

104Рыбаков Б. А, Русские летописцы..., с. 161

105ПСРЛ, т. 2.

106Котляр M. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст., с. 41.

107Рыбаков Б. А. Русские летописцы.., с. 163.

108Котляр M. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст., с. 151.

Ці статті Київського зводу належать перу самого Петра Бориславича, свідка і учасника описуваних подій, і нічого спільного з галицькою традицією історико-літературної повісті не мають.

Поданий огляд давньоруського літописання X—XIII ст., зрозуміло, не вичерпує цього видатного явища вітчизняної історії та культури. Боно було незмірно масштабнішим. Адже до нас дійшли лише фрагменти історичної писемності Русі, більшість творів якої загинули за страшних часів монголо-татарської навали і наступних лихоліть. Всупереч відомому афоризмові: "рукописи не горять", мусимо констатувати сумну очевидність — все ж таки вони горять.

Найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі Руському, Галичі, Володимирі Волинському, Ростові, Суздалі, Володимирі на Клязьмі. Можна також припускати, що хронікальні записи велися в Смоленську, Пскові, Полоцьку, Новгороді-Сіверському, Рязані.

Незважаючи на фрагментарність, наявний літописний фонд достатньо повно відтворює історичне життя Київської Русі IX—XIII ст. на всьому її державному просторі — від київського півдня до новгородської півночі і від Карпат до ВолгоОкського межиріччя. Особлива цінність цієї монументальної історії полягає в тому, що вона написана її сучасниками і дійовими особами. Створені ними літописні зводи і повісті різняться за стилем викладення, рівнем систематизації і відбором фактів, ідейною спрямованістю, але за сумою своїх свідчень відтворюють правдиву картину життя однієї з найбільших країн середньовіччя.

Характерною особливістю давньоруського обласного літописання був нерозривний його зв'язок із київською традицією історичної писемності, яка знайшла свій класичний вияв у "Повісті минулих літ". За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі Руському, Володимирі на Клязьмі, Володимирі Волинському, Галичі й інших містах. Традиція київського літописання розходилася із столиці Русі нерідко разом із мудрими книжниками. Літопис Переяслава Руського започаткував єпископ Сильвестр, який мав безпосередню причетність до редагування та, можливо, й написання ряду статей "Повісті...",

74

у Володимирі на Клязьмі літописанням займалися вихідці з Києва — Кузьмище Киянин і єпископ Симон; одним із авторів Галицько-Волинського літопису був киянин Тимофій.

Свого часу О. О. Шахматов уявляв давньоруське літописання як єдине вікове дерево, окремі зводи якого, базуючись на київській літописній основі XI — початку XII ст., послідовно продовжували один одного. Сьогодні ми знаємо, що наявний літописний матеріал неадекватно відображає все розмаїття давньоруської літописної традиції X—XIII ст. і все ж таки шахматовський образ лишається найвдалішим визначенням суті цього істориколітературного явища.

Давньоруське літописання справді нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний ґрунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

75

9.6. Література (С.О.Висоцький, Я.Є.Боровський)

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі.

Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями пароду, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки 1.

Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїнибогатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга. Найпопулярніший серед них Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і сиріт. Популярним героєм народного епосу — билин — був і орач Микула Селянинович, в образі якого оспівано працю і подвиг простої людини 2. Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах 3,

76

Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша 4.

Творив і виконував билини власне народ. З його маси виділялися талановитіші співціоповідачі. Пам'ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи.

Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів.

Літописання на Русі виникло рано. Вважається, що ще IX ст. за князя Аскольда в Києві велися літописні записи (так званий "Літопис Осколда") 5. На основі заміток про діяння Володимира Святославича і його попередників, хрещення та побудову церкви Св. Богородиці складено перший літописний звід (996—997 рр.) 6. При Софійському соборі у Києві написано звід (1037— 1039 рр.), який закінчувався похвалою Ярославу Мудрому за його просвітницьку діяльність, за побудову града Києва, Софійського собору, Золотих воріт, монастирів Георгія та Ірини 7. З 60-х років XI ст. літописання продовжувалося в КиєвоПечерському монастирі, де ігуменом Никоном складено звід, в якому розповідається про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), про походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів 8. Цей звід використав пізніше укладач так званого Початкового літопису (1093—1095 рр.), написання якого пов'язують з іменем ігумена Печерського монастиря Іоанна 9.

Такий довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі 10, поки на початку XII ст. не було складено "Повісті минулих літ", найвидатнішого історичного твору середньовіччя. Автором-упорядником "Повісті..." був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Над Несторовим зводом у 1116 р. працював ігумен Видубицького монастиря Сильвестр.

1 Никифоров А. Н. Фольклор Киевской Руси // История русской литературы. — Москва; Ленинград, 1941, т. 1, с. 216 —237; Українська народна поетична творчість. — К., 1965, с. 69— 72, 85—126; Мишанич О. В. Народна словесність найдавнішого часу і Київської Русі // Історія української літератури. — К., 1967, т. 1, с. 33—47.

2 Былины /В 2 т. — М., 1958; Былины. Киевский цикл. — К., 1982.

3 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 39—154; Мирзоев В. Г. Былины и летописи; памятники русской исторической мысли. — Москва, 1978, с. 17-116.

4 Мишанич О. В. Бказ. праця, с. 43-44.

5 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 173; Брайчевсъкий М. Ю. Літопис Аскольда // Київ. — 1988. — № 2, с. 146—170. 6 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 188— 192.

7 Шахматов А. А. Разыскания, с. 423— 440; Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 193. 8 Лихачев А, С. Русские летописи..., с. 82.

9 Приселков М. Д. История русского летописания, с. 34—38.

10 Про давньоруське літописання як історико-культурне явище середньовіччя див. у попередньому параграфі.

"Повість минулих літ" — це, власне, комплекс літописних праць, що склався у Києві між 1112—1119 рр., історико-художній епічний твір. Тут в єдине ціле об'єднано твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. У "Повісті..." розповідається про виникнення східнослов'янської держави і її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, народні заворушення, княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари. До "Повісті ..." увійшли й

77

ориґінальні літературні твори: "Повчання" Володимира Мономаха і його лист до Олега Святославича, про осліплення Василька Теребовльського, перенесення мощІв Феодосія, напад половців на Печерський монастир та про похід князя Святополка, разом з іншими князями, на половців у 1107 р. Використав Нестор чимало іноземних джерел, уривки з творів візантійських авторів ("Хроніки" Георгія Амартола, "Житія" Василя Нового, "Літопису вскоре" Никифора), біблійних книг. Увійшли до літопису і офіційні державні документи — договори Русі з греками. "Повість минулих літ" помітно вплинула на подальший розвиток давньоруської літератури і літописання. Зокрема цей вплив простежується у "Слові о полку Ігоревім", де чимало виразів і думок автора збігаються з літописними 11.

Розповіді про події наступних років (1111—1199 рр.), що відбуваються у Руській землі, складають Київський літопис, який увійшов до Київського зводу 1199 р. (укладач ігумен Видубицького монастиря Мойсей). До Київського літопису увійшли сімейна хроніка князя Рюрика Ростиславича, життєпис князя Ізяслава Мстиславича, чернігівський і переяславський літописи, розповідь про похід князя Ігоря Святославича на половців та ін. Закінчується звід похвалою Рюрику Ростиславичу і описом свята з нагоди завершення будівництва підпірної стіни церкви св. Михайла Видубицького монастиря і промовою Мойсея на честь цієї події. У Київському літопису виразно виділяються цикли оповідань про князів та окремі повісті. Оповідання оформляються іноді у вигляді промов і діалогів. Образи князів малюються загальними формулами, як і в "Повісті минулих літ".

Унікальною історико-літературною пам'яткою є Галицько-Волинський літопис, складений у XIII ст., що охоплює події на цих землях від 1202 до 1292 рр. До його складу увійшли різні документи (акти, грамоти), воєнні повісті, фрагменти з інших літописів, витяги з різних історичних творів. У літопису оспівуються подвиги Данила Галицького, прославляються його мужність і мудрість. Він — захисник рідної землі, дипломат і будівничий. Літопис подає, власне, воєнну повість з Данилом у центрі 12.

У XI—XII ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Саме в цю бурхливу і знамениту добу і створюються ориґінальні літературні твори. Серед них найвизначнішими є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Послання" Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім", "Житіє і ходіння Данила" та ін.

Одним з найкращих, а можливо, й першим художньо-публіцистичним твором, створеним у київському культурному осередку, є "Слово про закон і благодать" Іларіона 13. Це не тільки пам'ятка літератури, а й твір ораторського мистецтва. З його змісту випливає, що воно було виголошене перед представниками вищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим у 1037 —1051 рр., мабуть, у Софійському соборі у зв'язку з якоюсь святковою подією. Найімовірніше, цс було свято на честь закінчення будівництва Софійського собору, тобто освячення храму.

"Слово про закон і благодать" має тричастинну побудову. Торкнувшись спочатку теми вселенського значення християнства, взаємозв'язків Старого та Нового заповітів, "закону" і "благодаті", автор послідовно розвиває основну ідею про рівноправність народів у духовному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це новий народ, якому належить майбутнє. Далі, поступово звужуючи тему, автор переходить до другої частини "Слова" — руського християнства. Він особливо підкреслює, що Русь отримала християнство не від греків, які нібито просвітили "варварський народ", а за власним бажанням свого видатного діяча — "рівноапостольного" князя Володимира. Так автор переходить до третьої частини твору — похвали Володимиру Святославичу і продовжувачу його справ Ярославу Мудрому. Іларіон порівнює справи Володимира з діяннями візантійського Імператора Константина і його матері Олени, за яких християнство стало державною релігією Візантії. На думку Іларіона, однакові діяння вимагають однакового шанування. Цим самим автор підготовляє ґрунт для канонізації Володимира, з ім'ям якого

78

пов'язано введення християнства на Русі. У наявності місцевих "святих" він вбачає одну з умов незалежності і давньоруської церкви, що в період середньовіччя дорівнювало державному суверенітетові.

У похвалі "великому кагану" Володимиру патріотичний пафос Іларіона сягає найвищого напруження. Його патріотизм виявляється не тільки стосовно Руської землі, яка "вЂдома и слышима єсть всЂми четырми конци замли" , "славного града Кыєва... величеством сияюща", а й до руських князів-язичників, попередників Володимира. Він називає Святослава та Ігоря — князів, які свого часу уславилися хоробрістю та мудрістю і яких пам'ятають і шанують дотепер 14.

Продовжувачем "славних" справ Володимира автор вважає Ярослава Мудрого і складає йому подяку за будівництво та оздоблення Софійського собору, оборонних споруд навколо Києва, зведення Золотих воріт з надбрамною церквою Благовіщення: "иже дом божій великый святый єго премудрости създа.. всякою красотою украси, златом и серебром и каменіємь драгыим и сосуды честными, яже церкви дивна и славна всЂм окружним странам, яко же ина не обрящется во всемъ полунощи земнЂмь от востока до запада и славный град твои Кыєв величеством яко вЂнцем обложил" 15.

11ПВЛ, ч. 1, с. 9—202. [Див. Добірка літописів]

12Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — Москва, 1981, с. 564.

13Розов H. H, Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в., с. 152—175; Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984.

14Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона, с. 91, 92, 97, 98.

15Молдован А. М. Вказ. праця, с. 97.

"Слово про закон і благодать" Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому в художній формі втілено патріотичну ідею незалежності Русі в усіх галузях суспільного життя, прославляються її видатні та культурні діячі — Володимир, Ольга, Ярослав. "Слово" вийшло з культурного оточення Ярослава Мудрого, тому вплив ідей, що панували на той час в київському суспільстві, які автор проводить з великою наполегливістю, помітний не тільки в літературі XI ст. (в "Слові" та в найдавнішій частині "Повісті минулих літ"), а й у світському монументальному живопису — ктиторській фресці Софійського собору та розписах веж.

Вважається, що Іларіону належать ще кілька богословсько-догматичних творів — "Исповедание веры", "Молитва", "Слово к брату столпнику" та ін. 16 Напевно, Іларіон брав участь і в давньоруському літописанні 17.

У 1015 р. помер Володимир Святославич. У боротьбі за київський стіл загинули його сини Борис і Гліб, які не захотіли підняти руку на свого старшого брата — Святополка. Після тривалої боротьби київським князем став Ярослав — син Володимира і Рогніди. Намагання Ярослава канонізувати руських політичних діячів, що відомо із "Слова" Іларіона та інших джерел, закінчилися визнанням Візантією лише Бориса і Гліба, культ яких мав важливе державне та політичне значення на Русі, оскільки засуджував князівські чвари і стверджував принцип суворого підпорядкування молодших князів старшим. Ці принципи стали головним змістом написаного у 80-х роках XI ст. Нестором "Чтенія о житій і о погубленій... Бориса і ГлЂба". У "Чтенії" детально розповідається про життя і загибель Бориса і Гліба, засуджується братовбивча війна між князями 18.

Приблизно до цього часу належить й інший твір Нестора — "Житие преподобнаго отьца нашего Феодосия игумена Печерського", написаний відповідно до вимог агіографічного жанру за певними традиційними правилами. У ньому міститься багато яскравих описів

79

побуту Київської Русі, епізодів з монастирського життя, стосунків київського князя з монастирською владою тощо 19.

Через 100 років після загибелі Бориса і Гліба у 1150 р. написано "Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и ГлЂба", де відтворено події і факти з їх життя 20. Автор твору досі не встановлений. Це міг бути або Києво-печерський чернець Іяков Мних, або Лазар з Вишгорода. Обидва твори про Бориса і Гліба 21 набули на Русі значного поширення. Пізніше їх нерідко використовували давньоруські письменники в творах з військової тематики, на них посилалися як на приклад шанування старших.

У складі Лаврентіївського списку літопису під 1096 р. збереглося знамените "Поученье" Володимира Мономаха і його лист до Олега Святославича (Гориславича). Повчання, написане для дітей і для "інших, хто його почує", тобто звернене до дітей — спадкоємців державної влади. Така літературна форма — звернення батька до сина — не нова. Вона була добре відома і нею широко користувались у середньовічній літературі. Наприклад, в Ізборнику 1076 р. вміщено "Повчання до своїх синів" Ксенофонта та "Повчання до свого сина" феодори.

16Никольский H. К. Материалы для повременного списка русских писателей и их сочинений (X—XI вв.). — СанктПетербург, 1906, с. 77—90; Молдован А. М. Вказ. праця, с. 5.

17Лихачев Д. С, Русские летописи ..., с. 66—70.

1S Еремин И. П. Жития князей Бориса и Глеба // Еремин И. П. Лекции по древней русской литературе. —Ленинград, 1968, с. 21—23.

19Житие Феодосия Печерского// Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. - Москва, 1978, с. 304 —391.

20Еремин И. П. Вказ. праця, с. 15—21.

21Видання текстів "Чтенія" і "Сказанія" див.: Жития св. мучеников Бориса и Глеба и службы им. Подготовил к печати

Д.И. Абрамович. — Петербург, 1916; Богуславський С. А. Українсько-руські пам'ятки XI— XVIII ст. про князів

Бориса та Гліба. — К., 1928.

Автор "Повчання" — Володимир Мономах — був свідком значних соціальних конфліктів у Києві: народних повстань 1068 та 1113 р. Тому головним питанням, яке його хвилювало, був соціальний мир на Русі. Основна думка його твору — тривога про подальшу долю Русі, заклик до безкорисливого служіння батьківщині, до об'єднання князів через взаємні договори, зобов'язання для спільних походів на степ. Героєм Мономаха є ідеальний князь, захисник рідної землі. Водночас він і досвідчений господар, і зразковий сім'янин. Протиставляючи ідеального правителя князям, які дбають лише про особисте збагачення і прагнуть влади, автор наполегливо проводить ідею внутрішнього миру 22.

У 1096 р. на Русі спалахнула боротьба між Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом, з одного боку, і Олегом Святославичем — з другого. Під час бою з Олегом Святославичем було вбито сина Мономаха Мстислава, що стало приводом до листування між князями. Лист Володимира Мономаха до Олега є важливим зразком епістолярного жанру кінця XI ст, 23 На думку Д. С. Лихачова, лист до Олега є зразком високого рівня морального ідеалу і його присвячено тій самій темі, що й "Повчання": "за допомогою християнської моралі встановити нові політичні відносини між князями-"братами", відносини повної особистої поступливості один одному" 24.

Значний інтерес в історії давньоруської літератури становить ораторсько-учительна проза, видатними представниками якої у XII ст. є Климент Смолятич та Кирило Туровський. Климент Смолятич — другий після Іларіона митрополит з руських, поставлений Ізяславом Мстиславичем у 1147 р., був освіченою людиною. Літопис називає його книжником і філософом: "бе бо черноризечь схимник, и быстъ книжник и философ, так якоже в Рускои земли не бяшеть" 25.