Ист. укр. культ. Т.1. К.Р.

211

мистецтва 50. Одним із таких істориків був Н. П. Кондаков, який першим опублікував і розпочав вивчення видатних пам'яток мистецтва: скарбів, ритонів з Чорної Могили. Аналіз пам'яток виконано комплексно, а категорії виробів виділені не за типами, а за найважливішою ознакою подібності — стилем. Висновки Н. П. Кондакова щодо "злиття давнього грекосхідного звіриного стилю й нового арабського" в декорі ритонів з Чорної Могили, а також давньоруського походження перегородчастої емалі зі скарбів XII ст. можна вважати такими, що випередили час 51.

На жаль, мистецтво язичницької доби не привернуло належної уваги дослідників. Краще вивчено мистецтво XI—XIII ст., видані Зводи виробів з емалі, черні, східного і західного художнього імпорту, кам'яної пластики.

Найвідоміша концепція розвитку прикладного мистецтва слов'ян і Київської Русі належить Б. О. Рибакову. Вона будується переважно на автохтоністських уявленнях щодо походження слов'ян і не враховує складність етнічних процесів в Середньому Подніпров'ї, належність пам'яток групам тюркського, угорського, іранського етносів.

Концепція розвитку слов'янського мистецтва від "простого до складного", що склалась у вітчизняній історіографії, має трохи спрощений характер. Вона не враховує зміни стилю прикрас на значній території, процес складання художніх шкіл попереднього періоду.

47Ястребицкая А. А. Повседневность и материальная культура Средневековья в отечественной медиевистике // Одиссей. Человек в истории. — Москва, 1991, с. 84; Антонова Е. В. Очерки культуры древних земледельцев

Передней и Средней Азии. — Москва, 1984, с. 49.

48Байбурии А, К. Семиотические аспекты функционирования вещей // Этнографическое изучение знаковых средств культуры. — Ленинград, 1989, с. 63—88.

49Орлов Р. С. Белокаменная резьба древнерусского Чернигова // Проблемы археологии Южной Руси. — К., 1990, с. 28—34.

50Карсавин Л. П. Философия истории. — Санкт-Петербург, 1993, с. 102.

51Толстой Н., Кондаков Н. Русские древности в памятниках искусства. — Санкт-Петербург, 1897. — Вып. 5, с. 67.

Як ми вже писали, походження прикрас давньоруського костюма добре розглянуто у відомій праці Г. Ф. Корзухіної. Пов'язуючи розвиток виробництва прикрас із соціальними особливостями костюма замовника, дослідниця поглибила свій аналіз до рівня, якого досягнув Б. О. Романов, тобто вивчення ментальностей середньовічної Русі 52. На відміну від інших дослідників, Г. Ф. Корзухіна пов'язувала з Києвом X ст, "суворий чоловічий убір" з кутого золота, а тонкі й легкі, складні за технологією прикраси з зерні — з Волинню. Останні виділені нею в єдиний за стилем набір прикрас племінної знаті. Працю Г. Ф. Корзухіної з вивчення декору давньоруської зброї продовжив А. М. Кирпичников, який обґрунтовано включив південноруські збройні майстерні в загальноєвропейський процес стилеутворення. Достатньо згадати руків'я мечів з Києва і Карабчиїва, де в один декор поєднані слов'янське плетиво, східна пальметка, рослинні мотиви і техніка черні. Заслугою А. М. Кирпичникова є те, що він звернув увагу на спорядження вершника і коня давньоруських воїнів з князівського оточення — основних замовників нового мистецтва. Частину з цих прикрас виготовлено візантійськими майстрами, на що вказують їх техніко-стилістичні особливості, тяжіння знахідок до Північного Причорномор'я 53.

Таким чином, походження прикладного мистецтва — тема недостатньо вивчена, що свідчить про неуважність мистецтвознавців до археологічних джерел, особливо до стилістичних ознак речей язичницької доби IX—X ст. Цей період характеризується складною етнополітичною ситуацією в Середньому Подніпров'ї — в "Руській землі", яка, на думку О. М. Насонова, була союзом найдавніших міст — Києва, Чернігова, Переяслава. Євразійний характер дружинної культури яскраво виявив себе в ювелірному ремеслі, в "речах-гібридах", в переробці скандинавських, угорських, великоморавських, ісламських

212

мотивів. Інтенсивні зовнішні зв'язки завдяки Дніпровському шляху, який поєднав Київ з цивілізацією Середземномор'я, привів до появи значної кількості дружинних прикрас — виробів Причорноморського центру металообробки.

Масштаб впливу візантійського мистецтва на образи давньоруського художнього ремесла визначався рівнем діалогу культур. Язичницька традиція Русі у X ст. зіткнулася з християнством: по Дніпру здійснювалися зв'язки жителів Херсона з печенігами і Руссю, описані Константином Багрянородним 54, В умовах активного контакту культур виникає значна кількість конверційних прикрас. Саме тому в похованнях IX ст. Причорномор'я знайдені металеві прикраси тих самих типів, що й в Паннонії і на Південному Уралі.

52Романов Б. Л. Люди и нравы Древней Руси. — Москва; Ленинград, 1966.

53Кирпичников А. Н. Снаряжение всадника ...

54Константин Багрянородный. Об управлении империей. — Москва, 1991, с. 41.

УX ст, картина зв'язків Причорномор'я з сусідніми територіями ускладнюється, але деякі знайдені комплекси демонструють орієнтацію на зразки східної торевтики, зокрема посуду (Трапівка, Булгакове). Кожний з наборів складається з кількох типів прикрас, виготовлених у складній техніці з використанням багатьох прийомів обробки металу; лиття, гравірування, тушировки, чернения, інкрустації, золочення 55.

Уприкрас східної традиції переважають гладке поліроване тло і опукла поверхня, краплеподібні і кулеподібні виступи, в чому ми вбачаємо особливу архітектоніку кожної речі. Тому показовою є решма (Булгакове) звичайної листоподібної форми з опуклістю посередині. Наведені аналогії, а також середньоазіатське походження цих мотивів датують дану групу прикрас з Причорномор'я IX—X ст. Деякі деталі прикрас східної орієнтації (кулеподібні й краплеподібні виступи на квадратних і ромбічних бляшках) нагадують речі з саркельського скарбу і наконечник з київського набору ливарних формочок другої половини X ст. Останні вказують, що поширення середньоазіатських мотивів відбувалося з потоком дирхемів азіатського карбування через Ітіль і вверх по Волзі через Волзьку Булгарію. Так, крім куфічного напису на ливарних формочках з Києва, є характерні для Булгарії прикраси з "пальметкою", типи яких знайдені в Щпильовському скарбі і на городищі Виползове на Десні.

На речах чернігівського походження зовсім відсутні ознаки, характерні для угорського металу — штрихування бордюру центральної пелюстки, бордюр на бокових і нижніх пелюстках, одинарна дужка біля основи пелюсток. На деяких бляшках з Табаївки хвилеподібний мотив напівпальмет вказує на вплив мистецтва Ірану, а бляшки у вигляді ромбоподібних фігур нагадують давньоугорські речі. Пуансонне тло, елемент декору у вигляді риски з кільцем, мотиви з дроту, серцеподібні, трипелюсткові, квадратні, бляхи-петлі з рослинним візерунком — все це об'єднує давньоруські прикраси з типами речей дружинного вжитку на величезній території, аж до Скандинавії. Специфіка таких прикрас, які датуються переважно X ст., визначається певними технологічними прийомами виготовлення (лиття, нанесення пуансонного тла карбом, інкрустація срібним дротом виробів з міді або бронзи), у тому числі рецептурою сплавів 56.

Іншу стилістичну традицію визначають багаті, срібні із позолотою і черню, наконечник піхов з садиби Десятинної церкви першої половини XI ст., шабельні перехрестя з Гочева і Княжої Гори, наконечники з Городця на Волині. Канелюроване тло, рослинні стеблини, що переплітаються, меандр та інші мотиви наближують цю групу прикрас до причорноморських комплексів з Новокам'янки, Каланчака, Першокостянтинівки, Сарайли-Кият. Рельєфне джгутове плетіння, кола з вписаними пальметками, кільця на бордюрах медальйонів надають

213

прикрасам яскравих рис візантійської або східносередземноморської орнаментики, яку можна бачити і на плитах Софії Київської. Всі ці набори визначає стилістична витриманість, орієнтація на візантійський стиль і його відповідність принципам декору металу. Так, графічний характер зображення на перегородчастих емалях формується на мерехтливому тлі позолоти, створюючи контраст між рисками черні — подібно до тла візантійської мозаїки.

55Орлов Р. С. Північнопричорноморський центр ..., с. 24—46.

56Орлов Р. С. ПІвдснноруський центр художньої металообробки X ст. // Археологія. — 1983. — № 44, с. 29—47.

Так само гравірувальний рисунок і штриховане тло у XI ст. витіснили домінуючі до цього рельєф і розпис візантійської полив'яної кераміки X ст.

Можливо, до такої художньої традиції можна віднести шаблю з Відня і один з ритонів Чорної Могили. Ці пам'ятки разом з великою листоподібною бляхою з Табаївки займають проміжне місце між двома традиціями, а в їх декорі своєрідно поєднуються риси причорноморської та ісламської торевтики.

З Причорномор'я походить невелика група прикрас із решм і наконечників (Котовка, Кам'янка), з бордюром у вигляді стрічкового плетіння, меандру. На кам'янській решмі ремінно-стрічкове плетіння подібне до наконечника з садиби Десятинної церкви, перехрестя з Княжої Гори та деяких наконечників з Подніпров'я. Доцільність виділення цієї групи прикрас в окрему, а за ознаками декору до давньоруської, підтвердилося у 1990 р. після знахідки подібного виробу у Вишгороді. Зазначимо, що датування групи другою половиною X — першою половиною XI ст. підтверджується і датуванням браслета-наруча з плетивом і чернениям з Білої Вежі.

Найпоширенішим типом ювелірного виробництва є ґудзики з поховань X ст., яких знайдено кілька сот. Відомі ливарні форми для них, виявлені у Києві. Виготовлялися вони переважно з багатокомпонентних сплавів типу мідь — свинець — цинк — олово і рідко зі срібла. Прикрашені рубчиками, іноді зерню. Прототипи виробів відомі в Коринфі та в Болгарії.

Як бачимо, техніко-стилістичний аналіз свідчить про стале співвідношення між типом прикрас, їх хімічним складом, орнаментальним декором, технікою виконання і напрямом зовнішніх зв'язків населення окремих частин Києво-Руської землі. Всі ці особливості формувалися в районі перших і найдавніших міст, князівських сіл, військових таборів зразка Шестовиці.

Процес складання нового виду прикладного мистецтва не можна розглядати без традиційного для слов'ян убору племінної верхівки. Як відомо з досліджень Г. Ф. Корзухіної і Т. І. Макарової, в Середньому Подніпров'ї формується своєрідна школа емальєрного ремесла, а пізніше розквітає "срібний" з черню убір князівсько-боярської верхівки. Деякі типи прикрас мають прототипи серед виробів з емалі (колти, медальйони), але більшість переходить в убір XII—XIII ст. з X ст. (гривни, браслети, намисто).

Про волинську традицію зерневих прикрас свого часу писала Г. Ф. Корзухіна, пов'язавши їх походження з Чехією і Польщею. В наш час, після знахідок прикрас великоморавської традиції як на території Моравії, так і в Подніпров'ї, слов'янське, подунайське походження найранішого убору стає очевидним. Великоморавська традиція чітко простежується в підвісках з Києва і Монастирська; слов'яно-аварська — скарбах типу Хар'ївського. Найцікавішою є знахідка ливарної форми для виробництва скроневої підвіски зі Старокиївської гори у 1981 р. Вона є місцевою інтерпретацією візантійсько-дунайського типу прикраси, аналогію якої знаходимо в Стара-Коуржим у IX ст, Знахідки зернених прикрас волинської традиції відносять до тиверців, а В. В. Седов вважає зернені намистини

214

етновизначальною рисою дреговичів. Знахідки виробів у скарбах Побужжя, ливарного браку в Подесенні, свідчать про поширення прикрас волинської традиції на територіях різних племен.

Відмінною рисою волинських скарбів є значна кількість шийних гривен і браслетів на Волині й Київщині. Аналогічні речі знайдені в скарбах Бужиські, Бегені, Кікового, Миронівки, Ісковщини та ін. 57 Для виявлення стилістичної традиції велике значення мають діагностичні ознаки; замки гривен з двох гачків X—XI ст. і двох трубочок кінця XI—XII ст., мигдалеподібні наконечники браслетів, мотиви черневого орнаменту.

57Орлов Р. С. Происхождение древнерусского прикладного искусства // Тез. доп. укр. дел. на VI Міжнар. конгр. слов'янської археології (Новгород, Росія, 1996 р.). — К., 1996, с. 94—97.

Реберчасте тло, як вже зазначалося, відповідає графічному характеру візантійських металевих виробів XI ст., риси декору яких позначилися на причорноморських прикрасах. Такий прийом оздоблення трапляється на браслетах Ісковщини, Торговиці, Городища 58. Не менш важливою ознакою є мотив напівпальмети, дуже поширений на Сході і в Візантії, реалістичну форму якої на браслетах з Волині змінює схематизований мотив. "Геометризація" мотивів простежується на шаблі XII— XIII ст. із Хмельницької області, аналогією яким є орнаменти ікони "Благовіщення Устюзьке" XII ст. Простежити традицію орнаментального декору Волині допомагає комплекс наремінних прикрас з розкопок Ф. Р. Штейгеля біля Городця. На них є мотиви напівпальмет, краплеподібні виступи, аналогічні до багатого декору наконечника піхов першої половини XI ст. з садиби Десятинної церкви, наремінних прикрас з Північного Причорномор'я (Булгакове, Мирне).

58 Кучінко М. М., Орлов Р. С. Городищенський скарб з Волині// Археологія. — 1989. — № 2, с. 96—106.

Волинська реміснича традиція або художня школа хвилею рознеслася по всіх землях Русі після Любецького з'їзду 1097 р. Саме тоді виразно оформилася нова художня система із семантикою образів в прикладному мистецтві — створення нового стилістичного витриманого убору. Розвиток волинської традиції, можливо, був пов'язаний з переселенням частини майстрів у міста Середнього Подніпров'я. Саме з цією школою можна пов'язати розвиток "каролінгського" або "старохорватського" плетива, спільного як для болгарських рукописів X ст., так і для чернігівської скульптури XII ст.

Як бачимо, волинський стилістичний напрям ще до XII ст. подужав східні традиції причорноморських і подніпровських майстерень, пов'язаних з майстрами ісламського походження. З іншого боку, волинсько-великоморавськї впливи принесли в Подніпров'я типи і мотиви прикрас слов'яно-аварської дунайської традиції VI—VIII ст. На першому періоді розвитку досить химерне сплетіння візантійських, дунайських, східних, скандинавських типів речей і декору після створення "гібридів" у X ст., в XI ст. змінилося на шлях спокійної переробки типів візантійського і слов'янського вбрання.

Кожен з видів прикладного мистецтва пройшов свій шлях. Так, картина скловиробництва трохи інша; наприкінці X ст. у Києві виникає виробництво, в якому більшість технікостилістичних прийомів перейнято від грецьких майстрів. Це пов'язано з храмовим будівництвом, внаслідок якого розпочався видобуток пірофіліту біля Овруча, з якого в XI ст. майстри-ювеліри виготовляють хрести-енколпіони, медальйони із зображенням святих,

215

образки, ливарні форми. З довізного і місцевого бурштину виготовляють намиста, хрести, оправи ікон.

Досі майже не визначені стилістичні особливості розвитку давньоруського глиняного посуду, за винятком деяких типів полив'яного. Проте окреслилися шляхи походження мистецтва язичницької доби, які збігаються із загальносвітовими змінами моди від орієнтації на ісламське мистецтво через візантійські зразки до створення власної художньої системи. Найпривабливішими зразками є традиційні прикраси дунайських слов'ян, які створили свій стиль на кілька століть раніше придніпровських.

Племінні прикраси. Соціально-економічний розвиток Давньоруської держави у IX—XI ст. сприяв формуванню різних груп панівної верхівки і, разом з нею, художньої культури, що задовольняла претензії феодальної знаті на авторитет в ієрархії. Деякі категорії прикрас місцевої знаті (бояр, старост, старійшин): головні вінці, кільця, браслети, гривни, шийні підвіски, на думку більшості дослідників, є ознакою території племен або племінних князівств. Так, семилопатсві скроневі кільця звичайно пов'язують з регіоном в'ятичів, семипроменеві — з регіоном радимичів, перстенеподібнї зі зв'язаними кінцями — з кривичами, спіральні і особливого типу семипроменеві — з сіверянами. Якщо в одному курганному могильнику знаходять прикраси різних "племен", то пам'ятку (поселення і могильник) відносять до "загальнодержавних", "різноплемінних". Саме такими були перші міські центри і дружинні табори на кордонах державної території у X—XII ст. (Жовнин, Гочеве, Леплява).

На території Середнього Подніпров'я поблизу Києва, Чернігова, Переяслава у IX—X ст. поширюються салтовські типи металевих прикрас, гончарний посуд волинцевського типу (з VIII ст.), що відбиває зв'язок Руської землі з Хозарським каганатом. Пізніше, у другій половині X—XI ст. на території найдавнішого "трикутника" (Києва, Чернігова, Переяслава), прикраси місцевих племінних типів невідомі 59. І. П. Русанова, підкреслюючи рідкісність знахідок прикрас, пояснювала цей факт близькістю населення Київщини ("полян") до населення західних областей (деревлян, волинян). В. О. Петрашенко, проаналізувавши так звані полянські жіночі прикраси, також дійшла висновку про неможливість визначення за їхньою допомогою етнічної належності населення території літописних полян 60.

59 Русапова И. П. Курганы полян // САИ. — 1966. — Вып. Е1— 24.

Розглянемо променеві кільця, що входили до костюма племен Лівобережжя. Найраніші з них — п'ятипроменеві, походять з аваро-слов'янських старожитиостей. Найраніший варіант таких кілець IX ст. з Новотроїцького городища — спрощене наслідування великоморавських виробів 61. Інші варіанти датовані IX—X ст. Одночасно відомі варіанти семипромєневих кілець. Ареал поширення кілець IX—X ст. охоплює сіверян (Новотроїцьке), дреговичів (Хотомель), кривичів (Гніздове), вони знайдені в Зарайському скарбі і в Титчисі, тобто на території в'ятичів і донських слов'ян.

Більш пізні кільця (кінець X — початок XII ст.) з кулькою на кінцях майже повністю збігаються з кордонами розселення радимичів. Деякі типи семипромєневих кілець знайдені на сіверянській території, але в пунктах загальнодержавного значення (Трубачевську, Ніцасі, Гочеві). Тобто перша поява скроневих кілець (променевих) не відбиває ареал розселення радимичів.

В XI — початку XII ст. з'являються семипроменеві скроневі кільця у в'ятичів, що розвивають форму променевих. В'ятицькі семилопатеві і деякі типи п'ятилопатевих продовжують змінюватися і в XIII — XIV ст. 62 Таким чином, масове поширення

216

етновизначеної прикраси у в'ятичів відбувається після встановлення данини Києвом при Володимирі Святославичі у 981 р.

60Петрашенко В. О. До проблеми археологічної інтерпретації літописних полян // Старожитності РусіУкраїни. — К., 1994, с. 181—187.

61Соловьева Г. Ф. Семилучевые височные кольца // Древняя Русь и славяне. — Москва, 1978, с. 171—178; Шинаков

Е.А, Классификация и культурная атрибутация лучевых височных колец // СА. — 1980. — Вып. 3, с. 110.

62Левашева В. П. Височные кольца // Тр. ГИМ. — 1967. — Вып. 43, с. 7—54.

S-подібні дротові кільця були дуже поширені у західних слов'ян і менше у східних. За даними І. П. Русанової, на полянській території S-подібні кільця знайдені у п'яти могильниках Правобережжя і відсутні на Лівобережжі, Проте такі кільця відомі у деревлян, сіверян, у верхів'ях Істри і Клязьми, де їх кількість, поряд зі звичайними типами, сягає 17— 20 % 63. Немає підстав для датування їх поширення в східнослов'янських землях раніше другої половини X ст. Наведені факти, поряд з поступовим збільшенням їх кількості на захід, не дозволяють вважати їх племінними прикрасами. Таким чином, знахідки S-подібних кілець засвідчують існування культурних зв'язків між східними і західними слов'янами. У Середньому і Верхньому Придніпров'ї поширюються великоморавськІ (IX ст.) й візантійсько-балканські типи підвісок 64. В. О. Петрашенко, аналізуючи прикраси так званої полянської території, також дійшла висновку, що племінні прикраси не виділяються, але вважає, що поляни не тотожні русам, а існували як окреме плем'я 65. На нашу думку, "поляни" Нестора — це конструкція, яка необхідна для зв'язку "ляхов", "полян" і "русі", виникла при перекладі "Сказанїя о преложенії книг на словенську мову" 66.

Територія кривичів вимежовується на підставі знахідок браслетоподібних скроневих кілець із заступаючими кінцями і пластинчастих конькових підвісок, так само як територія новгородських словенів на підставі ромбощиткових XI—XIV ст. 67

Наведені дані вказують на те, що типи прикрас, відомі як етновизначальні племінні, є масовими для тієї чи іншої території не раніше другої половини X ст. Для того щоб пояснити це явище, необхідно звернути увагу, по-перше, на попередню епоху — IX — першу половину X ст., коли почалося формування державної території Київської Русі у вузькому розумінні цього слова. О. М. Насонов відніс до основних явищ у процесі створення "Руської землі" підкорення земель полян, західних сіверян і радимичів, тобто племен, які до того входили в коло інтересів (данина) Хозарського каганату. Державна система формувалася як союз трьох головних міст: Києва, Чернігова, Переяслава, яка оформилася ще до середини IX ст.

Найдавніші міста — Київ, Чернігів, Переяславль були центрами формування державної території "Русі" або "Руської землі", як її розуміли О. М. Насонов і Б. О. Рибаков 68. Саме тут, на їхню думку, вже в другій половині IX ст. формувалася державна податкова система і перерозподілявся додатковий продукт, стимулюючий розвиток ремесла в князівському господарстві.

63Там само, с. 18.

64Орлов Р. С. Художня металообробка у Києві в X ст., с. 30.

65Петрашенко В. О. До проблеми археологічної інтерпретації літописних полян, с. 181—187.

66Орлов Р. С. Художественная культура городов "Русской земли" в IX—X вв. // Тр. V Мсждунар. конгр. археологовславистов. — К., 1988. - Т. 2, с. 116.

67Седов В, В, Восточные славяне в VI— VIII вв. // Археология СССР. — М., 1982, с. 158, 163.

68Насонов А. Н. "Русская земля" и образование территории древнерусского государства. — Москва, 1951; Рыбаков Б.

А.Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — Москва, 1982.

217

Давньоруські міста в процесі формування території розташовувалися на кордонах племінних земель, що відображає поширення влади з Придніпров'я на периферію. Справді, на захід від Києва на кордоні з древлянами були Вишгород і Білгород, на південь від нього

—Пересечин, місто уличів. Ця прикордонна територія і стала ядром "Руської землі" IX ст. Більшість дослідників відносять до другої половини XI — початку XII ст. пожвавлення

сепаратистських тенденцій і тимчасове пожвавлення старих племінних традицій. Саме цим часом і датується формування етновизначальних прикрас на колишніх племінних територіях, які не завжди збігаються з кордонами князівств 69.

Пам'ятки християнського мистецтва. Культурні й релігійні зв'язки Русі з Візантією з кінця X ст. набули такого інтенсивного характеру, що у XIX ст. давньоруське мистецтво розглядалося як складова частина візантійського. Корекція поглядів перших дослідників, у тому числі Н. П. Кондакова, проведена Г. Ф. Корзухіною, яка не тільки довела місцеве походження частини хрестів-енколпіонів, іконок, а й визначила величезний обсяг імпорту церковного начиння: літургійного посуду, світильників (хоросів), панікадил, кацей тощо. Завдяки працям Г. Ф. Корзухіної, А. В. Банк, В. Н. Залеської, В. П. Даркевича на землях Русі визначено специфічний "корсунський" імпорт малоазійського і сирійського походження 70.

В. Н. Залеська в своїх дослідженнях розглядає інтенсивні зв'язки Херсонеса з Сирією, звідки у X—XI ст., з так званих мелькитських релігійних центрів, хрести-енколпіони italic'>з гравіруванням і доіконоборчеських типів потрапляли в Крим та на Русь 71, чому сприяло прочанство. З Києва походить і великий дискос із зображенням Христа-Пантократора серед кипарисів і літургічним грецьким написом. До початку XI ст. належить і відомий хрест Марка Печерника з Києво-Печерського монастиря із зображенням Христа серед дванадцяти апостолів та святими Федором і Георгієм, а також великий хрест з круглими медальйонами з погрудними зображеннями архангела Михаїла і святих воїнів 72. Хрестснколпіон із зображенням Розп'яття і Богоматері знайдено в уроч. Ланок біля с. Хмельниця на Чернігівщині, а мідну лампаду в київському "житлі художника".

69 Орлов Р. С. Школы художественной обработки "Русской земли" и племенные украшения // Исследования социально-исторических проблем в археологии. — К., 1987, с. 228— 242.

70Корзухипа Г. Ф. О памятниках "корсунского дела" на Руси (по материалам медного литья) // ВВ. — 1959. — Т. XIV, с. 129—137.

71Залесская В. Я. Связи средневекового Херсонеса с Сирией и Малой Азией в X— XII вв. // Восточное Средиземноморье и Кавказ в IV—XVI ев. — Ленинград, 1988, с. 93— 104.

Втілення образу хреста в середньовіччі може бути не пов'язаним з християнством, і подвійна природа хреста, з одного боку, як основної християнської святині, а з другого — як давній язичницький символ, неодноразово відмічалися дослідниками під час розкопок давніх поховань. Навіть поширення найпростіших типів хрестів пов'язується з поширенням християнського обряду. Хрестоподібні підвіски з тонкого срібного листа, відомі в Києві, Гніздові, Тимерові, в курганах Болодимирської області, які на підставі інших знахідок датуються другою половиною X — початком XI ст. Особливо цікаві знахідки з Києва, що мають скандинавські аналогії (Бірка) і знайдені в скандинавському жіночому похованні 73 є свідченням першого етапу поширення християнства.

Ще одна численна група натільних хрестів — "хрестики скандинавського типу" — у вигляді рівнокінцевого хреста з рельєфним орнаментом, розширені кінці якого прикрашені трьома перлинами ("дисками"), а в центрі — концентричні кола або хрест. М. Б. Фехнер довела їх давньоруське походження, а на думку Е. Ківікоскі, вони є візантійськими прототипами 74.

218

Більш цікавою є група хрестів з так званим грубим зображенням Христа, що виготовлялися найчастіше із срібла, зрідка з бронзи. На лицьовому боці — зображення розп'ятого Христа, одягненого в хітон з перев'яззю, з великими кистями рук, зі спіралеподібними мотивами на зап'ястях. На зворотному боці — іноді зображення Діви Марії. В Подніпров'ї такі хрести знайдені на Княжій Горі і на городищі біля с. Заріччя на Стугні, що ототожнюється з літописним Новгородом Малим. Поширення цього типу хрестів пов'язане не з візантійськими зразками енколпіонів, а з Великою Моравією IX ст. У XI—XII ст. хрести із зображенням "грубого" Христа у великій кількості виготовляються давньоруськими ремісниками і з Русі потрапляють до Подунав'я і Скандинавії 75.

До київського виробництва належать і хрести з жовтою виїмчастою емаллю. Відомо чотири типи: трилопатекінцеві, овальнокїнцеві, з кінцями, прикрашеними пальметками, прямокутнокінцеві. Київські ювеліри переважно виготовляли (починаючи з XI ст.) трилопатекінцеві хрестики, а на XII ст. припадає розквіт їх виробництва 76.

Серед пам'яток давньоруського мідного лиття перше місце, безперечно, посідають знахідки енколпіонїв хрестів-мощовиків, що складаються з двох стулок. Дослідження Б. О. Рибакова і Г. Ф. Корзухіної дали чимало важливих спостережень щодо центрів виробництва і датування виробів 77. Викладене Г. Ф. Корзухіною підтверджено працями В. Г. Пуцка.

72Пуцко В. Византийский художественный импорт в Древнем Киеве // Slavia Antiqva. — 1984. — T. XXIX, s. 137— 139.

73Недошивипа H, Г. Средневековые крестовидные подвески из листового серебра // СА. — 1983. — № 4, с. 222—225.

74Фехнер М, В. Крестовидные подвески "скандинавского" типа // Славяне и Русь. — Москва, 1968, с. 210—214.

75Седов В. В. Об одной группе древнерусских крестов // Древности славян и Руси. — Москва, 1988, с. 63—67.

76Мальм В, А. Крестики с эмалью // Славяне и Русь. — Москва, 1968, с. 113—117. 77 Корзухина Г. Ф. О памятниках...,

с.133.

Давньоруські майстри поступово йшли до сплощення і гравірування рельєфних зображень. Спочатку були замінені рельєфи на кінцях хреста (друга чверть XII ст.), а потім центральна рельєфна фігура замінилася на площинне зображення, що виконувалося черню і гравіруванням.

Із заміною наприкінці XII — початку XIII ст. глиняних ливарних форм на кам'яні, почали виготовлятися енколпіони з дрібними рельєфними фігурками, які не потребували індивідуальної обробки. Триває виробництво ранніх типів енколпіонів, відбитих зі зразків XI ст. Часом нечіткі відливки вже пророблені різцем.

78Пуцко В. Г. Древнейшие типы киевских крестов-энколпионов // Тр. V междунар. конгр. слав, археологии. — Москва, 1987. — Т. III, с. 62—75.

Найранішими київськими енколпіонами є прямі, з ледь розширеними кінцями 78. На лицьовій стулці зображено Розп'яття з погруддями передстоячих Богоматері і Іоанна Богослова, на зворотній — Христос-Пантократор і погруддя трьох святих. Голова розп'ятого Христа трохи збільшена, розпростерті руки упираються в фігури передстоячих, між якими вміщено монограму НС XC. Фігура стоячого Христа видовжених пропорцій, благословляюча рука перед грудьми, ліва — притискує до грудей кодекс. Зверху — погрудне зображення св. Георгія — небесного покровителя Ярослава Мудрого. Цей факт, а також стилістична подібність до двобічної іконки із зображенням тронного Христа-Пантократора і архангела Михаїла з пророком Авакумом, датують енколпіони цього типу другою чвертю XI ст.

219

Інший тип енколпІона — з округлими кінцями з виступами. На лицьовому боці — розп'ятий Христос без хресного древа з монограмою, погруддям Богоматері, а на зворотному

— Богоматір з дитиною на лівій руці. Зображення Богоматері Перівлепти стає особливо популярним у Візантії після 1030 р. За В. Г. Пуцко, іконографічні і стилістичні ознаки дозволяють поставити цей енколпіон між згаданою вище іконкою (путьовою) і золотим змійовиком Володимира Мономаха — так званою Чернігівською гривнею, тобто датувати третьою чвертю XI ст. З кінця XI — початку XII ст. поширюються рельєфно-черневі енколпіони, кількість яких зростає до кінця XII ст. До рубежу XII—XIII ст. належить рідкісний енколпіон із зображенням Богоматері Десятинної.

Останнім часом дослідники знову звернулися до таких "класичних" збірок, як збірка Національного музею історії України (Київ) і Чернігівського історичного музею (колишня приватна колекція В. В. Тарновського). З колекції, що зберігається s музеї історії Києва, привернули увагу дослідників не тільки матеріали з надходжень XIX ст., або з розкопок В. В. Хвойки, а й нові надходження 79. До першої чверті XIII ст. віднесено хрест-енколпіон у вигляді квадрифолія із Замкової гори. Рідкісна іконографія у рельєфі передає Розп'яття з фігурами передстоячих Богоматері та Іоанна Богослова. З розкопок церкви Богородиці Пирогощі походить хрест із зображенням Христа Пантократора, доповнене погруддями Богоматері й Іоанна Предтечі. На іншому хресті фігура Христа Пантократора доповнена медальйонами з контурними погруддями архангела Михаїла, апостолів Петра і Павла.

Унікальна колекція першокласних енколпіонів з Княжої Гори досить повно характеризує київську металопластику XI—XIII ст. 80 Серед найраніших хрестів слід назвати стулку з рельєфом Розп'яття і погрудними зображеннями Богоматері та Іоанна Богослова. Епіграфічні ознаки слов'янського напису НСЪ ХСЪ вказують на середину XI ст. На іншому хресті першої половини XI ст. зображені Етимасії й євангелісти, Богоматір Оранта і символи євангелістїв. Найкращі екземпляри, що походять з Княжої Гори і старого Галича, представлені у Національному музеї історії України. Виразна колекція хрестів перших десятиліть XIII ст., коли було налагоджено виробництво в кам'яних формах з так званими дзеркальними відображеннями і написами 81. Хрест-енколпіон з Розп'яттям і Іоанном Богословом з чудовим моделюванням видовженої фігури, правильними рисами обличчя, живописними складками одягу дослідники пов'язують з міграцією майстрів із захопленого хрестоносцями у 1204 р. Константинополя.

До найориґінальніших енколпіонів можна віднести вироби із зображеннями святих Бориса і Гліба, тобто місцевого походження, виконані з деякою "романською" грубістю. М. X. Алешковський, вивчаючи іконографію цих енколпіонів, дійшов висновку, що давньоруський майстер наслідував композицію ікони, що не збереглася і на якій були зображені Христос і Борис та Гліб 82. Святі тримали мученицькі вінці, приймали їх з рук Христа на зразок мініатюри сильвестрівського збірника XIV ст. На лицьовому боці енколпіонів зображено Гліба, а на зворотному — Бориса, що не було випадковістю: переважно вшановували Гліба, що збереглося в літературних пам'ятках і в назвах храмів — Глібоборисівські. На давніших енколпіонах фігури князів зроблені в низькому рельєфі з ретельно виконаними деталями. На пізніших — скульптурні фігури виконані у високому рельєфі з проробленими різцем деталями одягу. На рельєфочерневих енколпіонах всі деталі фігур окреслені різцем, що збігається з перетворенням глібо-борисівського культу на культ Бориса і Гліба, а майстри починають вирізати ім'я Бориса біля фігури, що належала Глібу. Важливу роль у перетворенні культу цілителів на культ воїнів-заступників виконав Володимир Мономах, в сім'ї якого більше шанувався Борис. Появу перших глібоборисівських енколпіонів датують часом правління Святослава Ярославича в Києві (1073— 1077 рр.), тобто одразу після їх канонізації у Вишгороді в 1072 р.

Розвиток теми військового заступництва сприяв виникненню іконографічного та композиційного типів кінних Бориса і Гліба на іконках. За іконографічну основу були взяті

220

зображення святих воїнів — Георгія і Димитрія. Найдавніша мідна іконка домонгольського часу походить із збірки Б. І. і В. М. Ханенків, але розвиток даної композиції припадає вже на XV— XVII ст. 83

79Пекарська А. В., Пуцко В. Г. Давньоруські енколпіони в збірці Музею історіїм. Києва// Археологія. — 1989. — № 3, с. 84—94.

80Коваленко В., Пуцко В. Бронзовые кресты-энколпионы из Княжей Горы // Byzantinoslavica. Praha. — 1993. — Roc. LIV, s. 300— 309.

81Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси ..., с. 462, 527—528, рис. 123.

82Алешковский М. X. Русские глебоборисовские энколпионы 1072—1250 годов // Древнерусское искусство.

Художественная культура домонгольской Руси. — Москва, 1972, с. 104—125.

S3 Тищенко О. Р. Дрібна пластика із зображенням Бориса і Гліба // Археологія. — 1984. — № 46, с. 44-56.

Художнє лиття відоме і за знахідками деталей хоросів, а також за відомим шедевром — бронзовими арками з Вщижа, з їх складним плетивом, фігурами птахів та ім'ям майстра Костянтина. Численними є й медальйони, серед яких виділяється досконалістю виріб з національного історичного музею в Києві із зображенням Богоматері з дитиною.

До однієї з найцікавіших категорій виробів давньоруських майстрів належать амулетизмійовики. Бони є досить частою знахідкою при розкопках давньоруських міст і городищ. На лицьовому боці змійовиків — християнське зображення, а на зворотному — відповідна зміїна композиція. Для території Південної Русі характерні зображення на лицьовому боці архангела Михаїла, Богоматері Розчулення, Феодора Стратилата, Козьми і Даміана. Останні типові для України, що відповідає поширенню фольклорного Козьмо-Даміанівського циклу. В XIII ст. на Південній Русі поширюються змійовики із зображенням Бориса і Гліба 84.

84 Николаева Т. В., Чернецов А. В. Древнерусские амулеты-змеевики. — Москва, 1991, с. 30—38.

Змієподібна композиція, як і сам тип амулета-змійовика, мають візантійські джерела. В основі всіх різновидів змієподібної композиції — голова Горгони Медузи, наділена демонічними рисами. Однак трапляються зображення людини з двома змієподібними тулубами, що нагадує образ сирени. Змієподібна композиція супроводжується написом грецькою мовою — замовлення, в якому демон називається "істерою" або давньоруською "дъна", тобто викликаючий різні хвороби.

Сполучення християнського і язичницького мотивів відображає ідею боротьби зі злом того чи іншого популярного святого, насамперед архангела Михаїла. До таких змійовиків належить і найбільш відомий, знайдений під Черніговом у 1821 р. На лицьовому боці золотого змійовика рельєфом зображений архангел Михаїл зі сферою і лабарумом, крила мають розподіл на пір'я; він одягнутий в стихар з епітрахіллю і орарем. Навколо фігури кільцевий обронний напис, в перекладі з грецької: "Свят, свят, свят. Господь Саваоф, сповни небо і землю". На зворотному боці жіноча голова і частина тулуба з грудьми, від яких розходяться дві пари змій з вухами і ощереними пащами. Друга пара змій відходить від верха голови. Навколо грецькою мовою закляття і слов'янський напис, що закликає Господа допомогти "рабу свойому Василію". За епіграфічними ознаками і місцем знахідки змійовик пов'язується з Володимиром Мономахом, який був чернігівським князем до 1095 р. і при хрещенні отримав ім'я Василій.

Другий золотий змійовик знайдено в межах давнього Білгорода 1877 року. Він виготовлений у тій самій майстерні, що й змійовик Володимира Мономаха. Цікавий аналіз зображення Богородиці на лицьовому боці білгородського змійовика. Зіставлення його з