Ист. укр. культ. Т.1. К.Р.

161

Розкопана і досліджена Б. О. Рибаковим Михайлівська церква 1174 р. являла собою звичайний для тих часів шестистовпний хрестовобаневий храм, вимуруваний з малоформатної цегли, характерної для кінця XII ст. Набагато цікавішою є Благовіщенська церква, яку на Новому княжому дворі збудував у 1186 р. князь Святослав Всеволодович. Це великий шестистовпний храм, з трьох боків оточений галереями, можливо, двоповерховими. Пілястри із звичайними для стилю XII ст. напівколонами членували фасади, оздоблені аркатурними фризами. У декорі собору застосовано різьблені білокам'яні деталі (знайдено залишки різьблених колонок від фризу, подібного до володимиро-суздальської архітектури).

Незвичною для давньоруської архітектури є така художня особливість споруди: пІвколони складені зі світло-жовтої цегли, поле стін — з темно-червоної. Підлогу в бокових приміщеннях викладено з жовтих і зелених полив'яних плиток, а в центральній частині — з шиферних плит, інкрустованих різнобарвною мозаїкою. Зберігся омфалій — центральна частина підлоги, де в колі з мозаїки викладено чудове за рисунком та фарбами зображення павича.

Благовіщенський собор нагадував споруди часів розвитку Київської держави XI ст.: п'ятинефний план, великі розміри, багатство оформлення, певні риси живопису і, можливо, багатоповерхове завершення. Останнє належить до тих тенденцій, які стануть характерними для давньоруської культури та мистецтва кінця XII — першої половини XIII ст.: "звоніння в прадідову славу", як образно висловився автор "Слова о полку Ігоревім". Недарма собор будував головний герой "Слова" — Святослав Всеволодович.

Близькою до київської була й архітектура Волині XII ст. Можливо, там працювали майстри київської школи. Муроване будівництво у Володимирі-Волинському розпочалося з середини XII ст., тобто за часів правління Ізяслава Мстиславича. Певно, цим часом датуються руїни церкви передміського монастиря в уроч. Федорівщина, над річкою Луг. Це середнього розміру шестистовпний хрестовобаневий храм, з напівколонами на фасадах, подібний до Кирилівської церкви в Києві. У апсидах церкви в Федорівщині збереглися фрескові розписи з орнаментальними мотивами, близькими до розписів Кирилівської церкви в Києві і Смядинських храмів у Смоленську. Великоформатна цегла засвідчує дату будівництва раніше 1170 р.

Друга споруда Володимира-Волинського XII ст. — Успенський собор, збереглася до наших днів. Його побудував князь Мстислав Мстиславич в 1160 р. Зруйнований татарською навалою, собор відбудовано в XVII ст. в стилі західноєвропейського бароко. Згодом його також зруйнували, руїни відбудовано в первісному вигляді наприкінці XIX ст. за проектом А. В. Прахова та Г. І. Котова. Реставрація більш-менш правильно передає загальні риси споруди XII ст.: великий шестистовпний храм з напівколонами на фасадах, аркатурними оздобленнями та однією банею. Архітектура подібна до Кирилівської церкви в Києві або Успенського собору Єлецького монастиря в Чернігові, лише пропорції плану Успенського собору у Володимирі-Волинському більш видовжені, а стіни трохи тонші.

Стильовий напрям придніпровської та волинської архітектури 30—80-х років XII ст. має чітко окреслені типологічні, конструктивні й художні риси. Панівним типом кам'яних споруд тих часів стала монастирська або князівська церква традиційного хрестовобаневого типу, з видовженою статичною композицією, трьома апсидами, здебільшого однією банею і прибудовами — притворами. Усі вони збудовані в однаковій техніці порядкового мурування ("opus isodos") із застосуванням хрестових, напівциркульних і баневих склепінь. Важкі, суворі, могутні форми стримано прикрашені тонкими лініями аркатурних фризів, перебриковими орнаментами або поясами невеликих плоских ніш, з підкресленою графічністю фасадів.

Від стильових рис архітектури київської, переяславської, чернігівської та волинської земель майже нічим не відрізняється архітектура Смоленська і Рязані. Смоленські церкви середини та другої половини XII ст. різняться від київських лише деякими незначними

162

конструктивними особливостями цегляного мурування та більшим поширенням типу чотиристовпних хрестовобаневих споруд.

Винятково важливою для подальшого розвитку української архітектури була архітектура стародавнього Галича. На території міста та його околиць виявлено 30 давніх споруд, і хоча тільки одна дійшла до наших часів, є всі підстави висвітлити загальну картину галицької архітектури.

Будівельна техніка Галича відрізнялася від техніки споруд Придніпров'я та Волині. Все мурування велося з точно обтесаних брил сірого дністровського вапняку. Така техніка наближала галицьку архітектуру до романської архітектури Заходу. У вапняний розчин не додавали товченої цегли, що також відрізняло галицьку будівельну техніку від придніпровської, де традиції цем'янкового розчину трималися довго.

Найбільшим храмом Галича був Успенський собор, збудований князем Ярославом Осмомислом в 1157 р. Це чотиристовпний храм з головною банею, поставленою в центрі споруди і, можливо, двома банями над нартексом. З трьох боків собор оточували галереї, чим він нагадував, як і Борисоглібський собор в Чернігові, споруди часів Ярослава Мудрого ("звоніння в прадідову славу"). Західний портал храму багато оздоблений різьбленими деталями, подібно до романських споруд. Численні фрагменти різьблених оздоб — капітелі колонки, уламки антаблементів тощо — свідчать про багато оздоблений скульптурою інтер'єр храму.

Неподалік від Успенського собору розташовувався двоповерховий князівський палац, з'єднаний переходом з палацовою Спаською церквою, що нагадує палац Андрія Боголюбського в Боголюбові під Володимиром на Клязьмі.

Більшість церков у Галичі та на його околицях не мають точної дати будівництва. У типологічному плані всі вони різноманітні — невеличка церква "під Дібровою" (можливо, Кирила і Мефодія) в плані нагадувала шестистовпну або чотиристовпну з розвиненою східною частиною, церква Спаса — чотиристовпну споруду, а церкви Благовіщення та Іллі

— однонефні, Воскресіння — ротондальна чи чотириконфна тощо. При дослідженні цих споруд, крім численних різьблених деталей, знаходили різноманітні майолікові плитки з винятково цікавою орнаментикою (грифони, квіти, птахи), якими були прикрашені панелі в середині споруд.

Єдиною спорудою стародавнього Галича, що збереглася до наших днів, є церква Пантелеймона в селі Шевченкове під Галичем, де містився позаміський монастир. Побудову церкви відносять до 1200 р. на підставі графіті того часу на стіні. Проте немає сумніву, що її збудовано раніше, можливо, за часів Ярослава Осмомисла. Церква стоїть на пагорбі над Дністром. Збереглися: східна частина — три апсиди, стіни висотою до 5 м, два портали — західний та південний. Апсиди іззовні розчленовано тоненькими напівколонками з чудово прорисованими коринфськими капітелями. Перспективні портали також прикрашено коринфськими капітелями та багатим різьбленням з окантовими візерунками. Все різьблення романського стилю, а портали нагадують портали романських церков XII ст. Згідно з останніми дослідженнями (І. Р. Ратич), фасади церкви завершувалися не закомарами, як в Придніпров'ї, а фронтонами з піднятою центральною частиною, що також було характерним для романської архітектури.

У с. Побережжя на Дністрі, де розташовувався Борисоглібський монастир, досліджено підмурки великого центричного чотириконфного храму, який всередині та іззовні також багато прикрашений різьбленими деталями. Знайдено капітелі стилізованого коринфського ордеру від порталів храму. Цікавий, вірогідно, також монастирський храм досліджено в с. Василів на Дністрі. Як і церква Пантелеймона — чотиристовпний храм з перспективним романським порталом. Як він завершувався — чи фронтонами, подібно до церкви Пантелеймона, чи закомарами, подібно до придніпровських та волинських церков —

163

невідомо. Проте техніка будівництва типова для галицької, завершення храму, певно, було пофронтонне.

Стильовий напрям 20—80-х років XII ст., який можна назвати пророманським або еквівалентним романському стилю, позначився і на архітектурі інших регіонів Русі.

Зміни в стильовому напрямі архітектури Київської Русі настають у 90-х роках XII ст. Новий стильовий напрям виник як антипод попередньому, як готика до романського стилю. Причини його виникнення лежать в істотних змінах, що відбуваються в житті Київської Русі, нових віяннях ідеології суспільства, що позначилося на культурі, мистецтві й архітектурі. Саме в цей час в Європі набуває поширення новий архітектурний стиль — готика.

У містобудуванні кінця XII — початку XIII ст. виявляються такі особливості: у столичних містах бурхливо розвивається будівництво торговельних І ремісничих посадів; на торжищах споруджуються церкви, нерідко на честь покровительки торгівлі (П'ятниці) або патрона судноплавства (Миколаївські). У забудові дитинців спостерігається характерне явище: міська сеньйорія захоплює князівські резиденції і витісняє їх на околиці міста, а старі князівські двори стають своєрідними міськими ратушами.

Другою характерною особливістю містобудування цих часів була розбудова маленьких столиць "удільних" князівств, переважно в Сїверській землі, де князі з династії Ольговичів, які міцно посіли свої "столи", копіювали Київ та Чернігів. Такими були НовгородСіверський, Путивль, Трубчевськ, Курськ, Рильськ. Собори цих міст здебільшого звалися Спаськими на взірець стольного Чернігова. Навколо таких міст існували княжі господарські двори, де іноді скупчувалося дуже багато майна, наприклад, на дворі князя Святослава Всеволодовича поблизу Путивля, села і загородні монастирі.

Основною рисою будівельної техніки кінця XII — першої половини XIII ст. є тенденція до раціоналізації будівельного виробництва, пошуків нових методів і конструктивних рішень. На відміну від повільного процесу розвитку інженерної думки, що притаманне для попередніх часів, поява нового відмічається майже в кожній кам'яній споруді.

Першим істотним нововведенням в будівельній техніці став перехід на мурування з малоформатної цегли — плінфи (середні розміри 27 x 19 x 5 см), що було зручніше, ніж стара великоформатна плінфа (середні розміри 30 x 27 x 4,5 см). Такий перехід помічено у 70 —80-х роках XII ст. У XIII ст. починає розповсюджуватися брущата цегла, яка за характером і розмірами близька до цегли романоготських споруд (середні розміри 24,5 x 12 x 9 см). Надалі жолобчаста цегла стане характерною для будівництва України, Білорусі та Литви аж до XVII ст.

За технічними показниками якість цегли кінця XII — першої половини XIII ст. поступається якості цегли-плінфи попереднього періоду, особливо плінфам роботи чернігівських майстрів першої половини XII ст. Це сталося тому, що замість каолінових глин почали застосовувати місцеві строкаті. Проте показник міцності цегли залишається досить високим— 60—100кг/см2. Порівняно з попереднім часом значно збільшується асортимент лекальної цегли: крім наборів деталей для аркатури, виготовляють лекальну цеглу для профільованих пілястр, перспективних порталів, скошених віконних отворів тощо. Винятково цікаві і керамічні деталі для трилисткового профілю пілястр Спаського собору в Новгороді-Сіверському та для гуртів порталів собору Апостолів у Білгороді. Форми деталей дуже близькі до профілів готичної архітектури.

Загальною рисою для будівельної техніки Придніпров'я кінця XII — першої половини XIII ст. стала відмова від стрічкових фундаментів і спорудження внутрішніх стовпів на окремих основах. Це, певно, не сприяло статичній міцності споруд, однак значно скорочувало термін роботи і зменшувало витрати будівельних матеріалів. Таке стало можливим у зв'язку із зменшенням периметрів споруд і перенесенням значної частини розпору від бані та склепінь на зовнішні стіни.

164

Якщо в попередній період фундаменти мурувалися переважно з цегли та бутового каменю, то зараз основним матеріалом для фундаментів стає бутобетон з битої цегли та вапнякового з домішкою цем'янки розчину. В муруванні набуває поширення система "мурування скринями", коли забутовувалася внутрішня частина стіни. У початковому вигляді ми спостерігаємо її в церкві Василя в Овручі, в розвиненому — в П'ятницькій церкві у Чернігові. Таке мурування значно раціоналізувало процес будівництва. Фундаменти заглиблювали на 80—140 см, отже, цілком можливо, що майстри добре знали правила закладання фундаментів нижче рівня промерзання ґрунту.

Дуже істотною була нова система перекрить, при якій напівциркульним склепінням перекривалися тільки рамена архітектурного хреста. Бокові ж частини перекриваються склепінням формою в чверть кола і працюють як аркбутани, що передають зусилля на зовнішні стіни. Це дало можливість значно зменшити перетини внутрішніх стовпів і внести принципово нові риси в композицію споруд (трилопатеві завершення фасадів). Система підвищення підпружних арок стає характерною для нового стильового напряму, значно ускладнює характер перекриття і вимагає винятково високої кваліфікації будівничих. У зовнішніх стінах основний тягар переноситься на стовпи, що конструктивно і композиційно починають відігравати більшу роль, ніж у попередні часи. Всі потреби будівництва виконувалися місцевими майстрами — "плинфоделателями", "каменосечцами", "древоделями" тощо. Літописні відомості кінця XII ст. сповіщають, що майстри будівельники були і при князівських дворах, і при церковних, і перебували, певно, у феодальній залежності. Проте немає сумніву щодо існування артілей вільних майстрів, які складалися з кількох будівельних професій, під керівництвом висококваліфікованого архітектора. З літописів відомі імена таких архітекторів: Коров Якович і Петро Милоніг, які були не тільки вільними людьми, а й займали досить високі щаблі тогочасної соціальної ієрархії. Митці починають відігравати значну роль у громадському житті міста.

Наприкінці XII — першій половині XIII ст. значно скорочується термін будівництва. Якщо раніше будівництво тривало від трьох до п'яти будівельних сезонів (наприклад, церква Богородиці Пирогощі), то зараз споруду будують за один-два будівельні сезони.

Однією з основних ознак нового архітектурного напряму стала центрична ступінчаста композиція динамічного характеру, яка змінила статичні, витягнуті в плані монастирські споруди попередніх часів, побудовані за принципом хрестовобаневої системи. Таке повернення до композиції Київської Софії, що в подальшому замінена на композицію Успенського собору Печерського монастиря, означає якісно новий етап в розвитку давньоруської архітектури.

Уархітектурі 30—80-х років XII ст. площини стін підкреслювалися орнаментом аркатури і перебрика, фасади членувалися напівколонами. Одноманітні завершення піварками — вікон, порталів, закомар, важкі, слабо розчленовані тоненькими пілястрами підбанники і могутні напівциліндри апсид — підсилювали враження статичності й урівноваженості композиції, яку в романській архітектурі великий французький скульптор Роден назвав "тяжким мовчанням".

Уновому стилі кінця XII — першій половині XIII ст. фасади завершуються трилопасною лінією, чим підкреслюється динаміка ступінчастих композицій. Площини стін втрачають своє домінуюче значення, а основний акцент переноситься на профільовані пілястри, що рвучко злітають у гору снопами вертикальних ліній. Центром композиції фасадів стають перспективні, розвинутого профілю портали. Віконні отвори нерідко завершуються аркою, яка має форму не півкола, а чверть кола, що підсилює динаміку композиції, надає їй певну гостроту. Якщо в попередньому стилі основними елементами декору були аркатура і перебрик, то в новому стилі вони поступаються місцем численним сітчастим орнаментам, окрасам з цегли, поясам городків і меандрів, що були притаманні для XI ст. і зникають разом зі змішаною кладкою у 20-х роках XII ст.

165

На відміну од графічності попереднього стилю, новий стиль є більш живописним. Тут ми стикаємося з закономірністю чергувань живописного та графічного архітектурних стилів, що присутнє на багатьох етапах розвитку світової архітектури. Живописний характер архітектурного стилю кінця XII — першої половини XIII ст. підкреслюється яскравими кольоровими сполученнями червоного цегляного мурування, білих фонів декоративних ніш та елементами фрескового фасадного розпису. Винятковий інтерес становить декорування фасадів вставками кольорового каміння (Овруч) та різнобарвної майоліки (Білгород). Ця майстерно розроблена гродненськими архітекторами ще в першій половині XII ст, (Нижня церква в Гродно) система яскраво виявилася в фасадах Коложської церкви кінця XII ст. — однієї з характерних споруд нового стилістичного напряму.

У спорудах попередньої доби композиція інтер'єру будувалася по горизонталі — членування поверхів, лінії карнизів, ряди віконних отворів, регістри зображень. За таким принципом складалася "програма" розписів та послідовність циклів зображень. У інтер'єрах споруд кінця XII — першої половини XIII ст. підкреслено домінує вертикалізм. Обмежена площа центральної частини храму спрямовує погляд глядача вгору, де перед ним розкривається висота, що ілюзорно збільшується перепадами ступінчастих арок. Динамічний зліт конструкцій і форм, що спостерігається іззовні, продовжується в інтер'єрі і досягає апогею в центрі споруди, в перспективі, що йде вгору. В спорудах нового стилю є традиційними для давньоруської архітектури хрещаті в плані стовпи, які, до речі, відрізняли давньоруські споруди від візантійських і відігравали головну роль у диференціації внутрішнього простору. Стовпи замінюються восьмигранними, квадратними і, нарешті, круглими в плані. Тепер інтер'єр компонується за живописним принципом : у внутрішній простір храму включаються лоджії над притворами або відкриті отвори внутрішніх галерей. Рівномірне освітлення інтер'єру в спорудах попереднього стилю замінюється сильними контрастами світла і тіні.

Значні зміни спостерігаються і в стилі фрескового живопису. Однією з особливостей живопису цих часів була його світла гама кольорів. Набуває поширення біле або світложовте тло, рожеві, світло-зелені та блакитні тони в зображеннях. Цікавими є фрески із золотим тлом та позолотою окремих частин одягу на зображеннях в спорудах Білгорода та Овруча, які здебільшого теж відносять до ремінесцентних тенденцій — відродження ефекту мозаїк.

Як і в попередній період, підлогу прикрашали майолікою (собор Апостолів у Білгородці). У побудові композиції храму можна визначити два основних прийоми : храми без притворів (Овруч, Білгород, Київ, Чернігів, Володимир-Волинський) та з притворами (НовгородСіверський, Путивль) або із галереями (Вщиж). Такий поділ обумовлюється двома способами побудови ступінчастої композиції: в першому — вона досягалася підвищенням склепіння над раменами просторового хреста, в другому — різноманітним співвідношенням між висотним центральним об'ємом і меншими за висотою притворами. Перший принцип був характерний для споруд Київської, Чернігівської, Волинської та Гродненської земель (тобто пївденно-західних земель Русі), другий — для Сіверської, Смоленської, Рязанської, Володимиро-Суздальської земель та Новгорода (тобто північно-східних земель).

Нова композиційна ідея — додатковий об'єм між банею та основним об'ємом споруди — вперше застосована архітектором Іваном Белегицьким в середині XII ст. в соборі Спаського монастиря у Полоцьку. Четверик пІдбанника за допомогою трилопасних арок перетворено на додатковий об'єм, що надав споруді динамічної композиції.

Першою спорудою нового стильового напряму в Київській землі і, як можна гадати, однією з перших на Русі була церква Василя в Овручі, збудована близько 1190 р. князем Рюриком Ростиславичем. Церкву кілька разів руйнували і відбудовували. Востаннє її реставровано в первісному вигляді у 1907—1910 рр. за проектом О. В. Щусєва. Церква є чотиристовпним, триапсидним, одноглавим храмом з широко розставленими хрещатими в

168

Хрестовоздвиженську церкву там, де зараз стоїть Андріївська, а у 1228 р. домініканські ченці будують монастир з собором і конвентом.

Розкопками і спостереженнями різних часів у Києві виявлено кілька споруд, які за особливостями будівельної техніки можна віднести до розглядуваного нами періоду. З них найцікавішими є залишки двох цегляних будівель на Подолі, що їх дослідники намагалися атрибутувати як Турову та Новгородську божниці (обидві першої половини XII ст.), тоді як характер мурування, і особливо малоформатна плінфа, дають підстави вважати їх спорудами пізніших часів.

У 1947 p. M. K. Каргер, повторюючи розкопки П. А. Лашкарьова, дослідив за садибою Художнього інституту невелику церкву, що за типом, технікою мурування і формами, безперечно, належала до кінця XII — початку XIII ст. Як відомо, Новий княжий двір розташовувався на Копиревому кінці, тобто там, де зараз стоїть будинок Київського художнього інституту, тому є підстави для атрибутації розкопаної М. К. Каргером споруди як Василівської церкви на Новому дворі, збудованої князем Рюриком Ростиславичем в 1197 р. Вона являла собою чотиристовпний, з однією апсидою, майже квадратний в плані храм. Бокові апсиди вписувалися в товщу східної стіни. Фасади прикрашено профільованими пілястрами, такими як і в соборі Апостолів у Білгороді та церкві Василя в Овручі. Збудований храм з маломірної плінфи типовою технікою для кінця XII ст. Стовпи мали хрещату форму, але були розставлені широко, а бокові нефи вузькі, що свідчить про центричність композиції і, очевидно, трилопасну форму завершення фасадів. Відсутність пілястр на внутрішній поверхні стін може вказувати на те, що в перекритті застосовувались підвищені підпірні арки. За свідченням П. М. Лашкарьова, на фасадних поверхнях споруди виявлено залишки фрескового живопису.

На тому ж Копиревому кінці, в Нестерівському провулку, П. П. Толочком розкопано і досліджено невеличку споруду XIII ст., що, певно, являла собою капелу боярського або княжого двору. Вона безстовпна, однонефна, можливо, перекрита за допомогою системи ступінчастих арок. Винятковий інтерес становить техніка будівництва споруди. Фундаменти викладено з шарів трамбованого бутобетону та ґрунту, а в муруванні стін поряд із звичайною для тих часів малоформатною цеглою (20 x 27 x x 4—6 см) окремими шарами клалася брущата цегла розмірами 12 x 24,5 x x 9 см з характерними жолобками на поверхні. Це перший випадок, коли жолобчасту брущату цеглу знайдено в муруванні споруди домонгольських часів.

Близькою за планом та формами до Василівської церкви була церква Гнилецького монастиря в уроч. Церковщина в 15 км на південь від Києва, її залишки досліджено в 1980 р. Церква майже квадратна в плані, чотиристовпна (східні стовпи хрещаті в плані, західні — круглі), одноапсидна, з вузенькими боковими нефами, що може свідчити про трилопасне завершення фасадів. Останні розчленовані профільованими пілястрами, а техніка спорудження типова для кінця XII — початку XIII ст. — малоформатна плінфа (23 x 18 x 4 см), відсутність стрічкових фундаментів. У товщі західної стіни розташовувались сходи на хори.

Цікавою спорудою кінця XII — початку XIII ст. є ротонда, залишки якої досліджено в 1975—1976 рр. в центрі київського дитинця, навпроти Десятинної церкви (по вул. ВолодимирськІй, 3). Діаметр ротонди дорівнював 20 м, стіни членували 16 пілястр, а в центрі стояв круглий стовп діаметром 3,2 м.

Фундаменти і стіни ротонди споруджені типовим для тих часів муруванням з бутобетону в фундаментах і малоформатної цегли-плінфи (28 x 20 x 5 см) в стінах та пілястрах. В муруванні стін та стовпа разом з плінфою використовувалася брущата цегла (25 x 12 x 8 см). Розміри пілястр в ширину 153 см і 70—80 см в товщину, їхні фундаменти були закладені на 20—30 см і глибше фундаментів стін, що засвідчує важливе конструктивне значення пілястр.

169

Певно, на них спиралися або нервюри перекриття, у разі якщо тут застосовано нервюрну систему, або балки дерев'яного перекриття.

Функціональне призначення ротонди не з'ясоване. Про її нецерковпе призначення свідчить відсутність апсидної ніші, розташування входу з північно-східного боку та відсутність церковних предметів і поховань при розкопках.

Певно, це був зал заввишки 9—10 м за палатною системою споруди. Висунуте припущення, що, можливо, це було громадське приміщення, призначене для "київської сеньйорії", тобто щось на зразок міської ратуші.

Яскраві пам'ятки стильового напряму, який ми розглядаємо, створили чернігівські майстри. Чернігівська архітектура кінця XII — першої половини XIII ст. представлена різноманітними спорудами, що дає можливість значно ширше простежити розвиток мурованого будівництва тих часів. Тут є і терем княжого палацу, і притвор столичного палацового собору, і церква торговельного посаду, і собор маленького "удільного" центру.

Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII — початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941—1943 рр. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським.

Стояла П'ятницька церква на торжищі, неподалік від брами, що вела в Окольне місто. Саме тому виникає припущення щодо її будівництва торговельно-ремісничим чернігівським людом, можливо, торговельною або ремісничою корпорацією, як то було з будівництвом П'ятницької церкви в Новгороді, яку збудували у 1207 р. купці, що торгували із "заморськими" країнами. Цікаво, що як на Великому, так і на Малому торжищах в Смоленську теж стояли П'ятницькі церкви, побудовані в цей самий час.

П'ятницький храм в Чернігові — порівняно невеликого розміру, чотиристовпна, хрестовокупольна споруда (16 x 11,5 x 12 м), винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією. Чотири восьмигранних в плані стовпи широко розставлені, бокові нефи вузенькі, стіни — товсті і несуть на собі основний тягар високої споруди. В товщі західної стіни розташовані сходи на хори, а в товщі північної і південної стін обхідні галереї (як і у Василївськїй церкві в Овручі). Основною конструктивною і композиційною особливістю споруди є уступчасті склепіння, що перекривають рамена середньохрестя. Зонт верхньої частини склепіння, піднімається над нижнім на 120 см. Іззовні видно лише три яруси арок, що виступами височать одна над одною. Арки мають трохи стрільчасту форму, що нагадує про готичну архітектуру, яка в цей час розвивається в Європі. Бокові нефи споруди перекриті чвертьциркульним склепінням, що відіграють деякою мірою роль аркбутанів, які частково переносять розпір від бані на підпружні арки та зовнішні стіни, які укріплено профільованими пілястрами.

Фасади П'ятницької церкви збудовані за принципом динамічного наростання складності елементів знизу вгору. Як відомо, цей класичний принцип композиції був характерний для античної архітектури і застосований будівничими Київської Софії. П'ятницька церква і здалеку, і зблизька сприймається у рвучкому пориві вгору, підсиленими вертикальними лініями профільованих пілястр, регістрами вузеньких вікон та декоративними нішами, що зменшуються догори; їх рух підтримують лінії архівольтів трилопасних завершень фасадів. Легкий, високий підбанник, густо прорізаний віконними отворами і розчленований тонкими півколонами» завершується пілястрами, аркатурою і карнизом з перебрику. Як показав аналіз пропорцій, всі елементи архїтектури храму перебувають в гармонійному співвідношенні один з одним і майже точно відповідають правилу "золотого співвідношення".

Система масштабної шкали в П'ятницькій церкві значно відрізняється від системи масштабності попереднього архітектурного стилю, виробленого будівничими Успенського

170

собору Печерського монастиря в Києві. Архітектор, який будував П’ятницьку церкву, створюючи власний художній твір, працював за методом, що нагадує прийоми будівничих Київської Софії. Саме вона, і ніякі інші споруди, найбільше привертає до себе увагу архітекторів часів "Слова о полку Ігоревім". Проте автор П'ятницької церкви нікого і нічого не копіює. На відміну від композиції Київської Софії, де ритмічну тему розвинуто в симфонію, в П'ятницькій церкві все побудовано, так би мовити, на одній мелодії. Вертикальні і криволінійні елементи, що домінують у композиції, урівноважуються горизонтальними ярусами другого поверху, декоративними невеликого розміру нішами та смугами викладених з цегли орнаментів з "городків", "перебрику" та меандру. Короткими, але енергійними горизонтальними штрихами карнизів зупиняється на різних рівнях вертикальний біг профільованих пілястр. Цікавим елементом композиції фасадів є широкі нерозчленовані північно-західний і південно-західний пілони, що ілюзорно обважнюють західний фасад, урівноважуючи його з масивом апсидних виступів. Останні завершуються поясами сітчастого (з цегли) орнаменту. Сітчасті орнаменти застосовані також в тімпанах в чвертькола закомарах східного і західного фасадів,

Важливу роль у архітектурі споруди відіграв колір. Червона цегла контрастувала з білим тлом ніш, що разом із сріблястим кольором свинцевої покрівлі створювали своєрідну святкову гаму.

Інтер'єр П'ятницької церкви також справляє неабияке враження. Відкриті вгору конструкції ступінчастих арок ілюзорно підвищують висоту вежеподібного простору. Нерівномірність освітлення створює сильний контраст — гру світла і тіні. Як і в соборі Апостолів у Білгороді, фрески П'ятницької церкви виконані в малояскравих тонах. В розписах щедро вжито орнаменти. Підлогу викладено з кольорових полив'яних плит, як і в соборі Апостолів у Білгороді. На думку дослідника і реставратора П'ятницької церкви П. Д. Барановського, її будівничим міг бути Петро Милоніг.

Крім П'ятницької церкви, в Чернігові існувало ще кілька споруд, залишки яких виявлені в різні часи, наприклад, західна галерея Борисоглібського собору, прибудована або перебудована за цих часів. Портал галереї, що правив за головний вхід в собор, обрамований профілем, типовим для придніпровських ("м'яких") профілів кінця XII — початку XIII ст.

До цього стильового напряму в Чернігові належить так званий терем з проїздом. Цей надворітний терем, тип якого був досить поширений в давньоруській, а згодом російській архітектурі (наприклад, Крутицький терем в Москві), входив до ансамблю князівського двору. Побудований в техніці, характерній для кінця XII ст., він мав, як показали дослідження В, А. Богусевича, незрозумілі на перший погляд напівколони в проїзді біля входу. Якщо згадати, що такі "напівколони" являли собою підмурки профільових тяг в Білгородському соборі, то можна уявити такий само профільований портал, який обрамлював вхід. Деякі інші споруди Чернігова, від яких знайдено лише розвали цегли, характерної за розмірами, характером виготовлення та знаками на цеглі тих часів, належали теж до цього стилю.

До Чернігівської школи архітектури можна віднести і церкву "столиці" маленького "удільного" князівства, що загубилося в лісах північної частини чернігівських володінь — Вщижа на Десні. Правда, за особливостями архітектури вона більш тяжіє до архітектури Сіверської землі, яку, власне, також важко відокремити від чернігівської, що обумовлюється її васальною залежністю від чернігівського князя і єпископа.

Церкву Вщижа вперше розкопано в 1840—1844 рр., а досліджено Б. О. Рибаковим у 1948 —1949 рр. В плані це невеликий триапсидний храм, з чотирма стовпами, з яких східні — квадратні, а західні — круглі. Фасади церкви розчленовані багатоуступчастими профільованими пілястрами. Вони відрізняються від Придніпровських і складаються з численних маленьких прямокутних виступів, що нагадують смоленські профілі. З трьох боків центральної частини храму йшли галереї. Широко розставлені стовпи і вузенькі бокові