Бондаренко

змагання в танцям, гра на музичних інструментах, стрільба з лука, виїзди на полювання, паломництво у свиті імператора чи осіб наближених до нього, а також мандрівки з метою милування квітами тощо.

Як відомо, жанри в літературі взагалі та в японській середньовічній літературі аристократії зокрема не розвиваються у повній ізоляції один від одного. Значно ближчою до щоденникової форми запису була форма особистих поетичних збірок сікасю. Матеріал у них також розташовувавсь у хронологічному порядку, а розлогі прозові вступи до деяких з них іноді займали більше, ніж сторінку рукописного тексту. Процес становлення щоденникової літератури не був поступовим перетворенням поетичних збірок з широкими й емоційно насиченими прозовими вставками у прозові щоденники з віршовими вставками. Обидва жанри співіснували паралельно, водночас, а розвиток одного не призводив до зникнення іншого.

Щоденник, яким розпочинається історія щоденникової японської літератури та традиція "літератури жіночого потоку", належить одному з найвидатніших літераторів своєї доби, поету і філологу своєї доби Кі-но Цураюкі (868-946), який увійшов до історії японської літератури та прослав своє ім‘я укладанням і написанням передмови до поетичної антології "Кокін-вака-сю", що стала водорозділом і межею переходу японської національної літератури "від давнини до середньовіччя".

"Щоденник подорожі з Тоса" ("Тоса ніккі", 935 р.) Кі-но Цураюкі цілком можна назвати першими дорожніми нотатками, написаними японською мовою, що згодом набули небувалого розповсюдження та стали одним з найулюбленіших прозових жанрів у середньовічній Японії. Автор описує всі події від імені невідомої жінки, розказуючи про подорож невеличкої групи мандрівників на кораблі з Тоса до столиці. Виклад подій має два плани – внутрішній та зовнішній, але сам Кі-но Цураюкі жодного разу не називає себе по імені – ані як герой, ані якось інакше. У "Щоденнику подорожі з Тоса", автор видає себе за жінку з деяких причин, серед яких і небажання наслідувати літературні канони, що до того часу склалися для чоловічих щоденників, які писалися виключно китайською.

Починаючи з VI ст. існування двох мов в японському аристократичному суспільстві (китайської – офіційно-паперової, етикетної та японської – як повсякденної, так і художньо-літературної) і використання цих мов "залежно від ситуації" стають переконливим

401

прикладом того, що разом із розподілом життя "хейанця" на світське, в соціумі та особисте, інтимне відбувся певний розподіл сфер використання мов: до "раціоналістичної" китайської мови зверталися, коли була необхідна порада "холодного, гострого розуму", а "чуттєвою" японською мовою говорило серце (кокоро), коли почуття наповнювали душу. Отже, "Щоденник подорожі з Тоса" був написаний каною, а кількість китайських слів у ньому зведено до мінімуму. Так було засновано традицію щоденників, написаних не китайською мовою та не за канонами китайської поетики, водночас була закладена можливість для створення щоденників рідною мовою,

анайголовніше – то була можливість писати про те, що відчуває серце, про особисті почуття, спогади, враження і т.п., іншими словами, про те, що не передбачено, а тому – старанно оминається і замовчується в офіційних і напівофіційних записах, літописах, нотатках тощо.

Японський дослідник Ікеда Цутому називає хейанську щоденникову літературу узагальненою назвою "ватакусі бунґаку", тобто "приватною", "інтимною" літературою, яка, вочевидь, позначала літературу, що виражала внутрішній світ індивідуума, зображала його,

азначить – визнавала. "Література жіночого потоку" представлена насамперед повістями моноґатарі ("Ґендзі моноґатарі" Мурасакі сікібу, "Нідзьо" та ін.), щоденниками ніккі, серед яких найбільш відомі "Щоденник Сарасіни" ("Сарасіна ніккі"), "Щоденник Мурасакі сікібу" ("Мурсакі сікібу ніккі") та "Щоденник ефемерного життя" або "Щоденник матері Мітіцуна" ("Каґеро ніккі"), і, врешті-решт, есеями дзуйхіцу (єдиним твором літератури жіночого потоку, що зберігся до наших часів є "Записи край узголів'я" Сей сьонаґон).

Одним з найвідоміших і водночас найповніших жіночих щоденників за повнотою розкриття витонченості та вишуканості хейанських аристократів вважається "Щоденник Мурасакі сікібу", в якому письменниця розповіла, а точніше – описала, життя придворних пані та чиновників з 1008 по 1010 рік. Саме в ці роки Мурасакі сікібу була на службі у молодої імператриці Сьосі. Деякі записи в щоденнику містять велику кількість дрібних подробиць і деталей, як, наприклад, опис урочистого та повсякденного вбрання, що наводить багатьох дослідників на думку про синхронний запис. Але в інших записах міститься відступ від історичних фактів, який можна пояснити лише більш пізнім внесенням до щоденника. Це свідчить про

402

те, що Мурасакі, можливо, використовувала чернетки.

У центрі її уваги була безсумнівно найголовніша подія в житті імператорської родини – народження імператрицею Сьосі в 1008 році первістка й урочисті церемонії та ритуали, які проводилися у цьому зв'язку в імператорському палаці. Детальний опис церемоній та її учасників, прискіплива, але не нав'язлива оцінка їх вбрання, зовнішності, манер і поведінки, фіксація погляду на найдрібніших речах відобразили не тільки внутрішній світ і зацікавлення письменниці, але й усієї аристократії та доби в цілому. Л.М. Єрмакова називає "Щоденник Мурасакі сікібу" чудовим літературним і людським документом епохи, яскравим і неповторним засвідченням культури думки та культури відчування.

В японській літературі середньовіччя художній щоденник, особливо якщо його автор – жінка, має дві межі. Одна відмежовує його від не-художньої літератури, яка цурається художньої мови (насамперед образності та емоційної насиченості), а друга проходить між художніми жанрами, відділяючи щоденник від творів художньої вигадки. Поза тим, літературний щоденник завжди залишається щоденником, якщо він заснований на справжніх фактах і на особистих переживаннях його автора. Провести межу між щоденником і повістю – значить визначити специфіку так званої фактоописової літератури у порівнянні з літературою художньої вигадки. Таким чином, більшість дослідників вважає, що головна ознака щоденника – це опис емоцій, пов‘язаних із подіями, які стосуються безпосередньо самого автора щоденника. Кожний автор постає перед читачем носієм певної ідеології, однак художній твір відрізняє конкретна ідея, яку автор свідомо чи мимоволі доводить прикладами, міркуваннями і висновками. Ця ідея і є тим, що організує весь матеріал твору.

Ю.В. Осадча

403

25-й день. З маєтку нового правителя принесли запрошувального листа. Як покликали – треба йти; у розвагах щосили та кому як спало ми провели там цілий день і цілу ніч, аж поки не стало світати.

26-й день. Усе ще пиячимо та галасливо розважаємося у палатах правителя; усі – навіть служки! – отримали подарунки. Дехто галасливо складає заморські вірші. Решта – і хазяїн, і гості – один за одним складають вірші Ямато. Китайські вірші тут наводити не стану. Однак, ось складена самим господарем пісня:

Заради зустрічі з тобою я залишив столицю. Діставсь чи не діставсь… та все одно – розлука!

Так він мовив, а правитель перед тим як повернутися у відповідь:

Час настав вирушати в дорогу білими хвилями. Та чи не схожу долю маєш і ти?

Інші також було склали кожен по віршу, та, здається, вартих уваги серед них не було. За цим і колишній, і теперішній правителі зійшли сходами до саду, і теперішній хазяїн, і колишній після обміну взаємними привітаннями та компліментами, що говорять коли добряче сп‘яніють, кожен попрямував своєю дорогою: один повернувся до маєтку, а інший – пішов.

27-й день. Виходимо на веслах з Оцу курсом на Урато… А між тим у Тоса несподівано померла дівчинка, яка народилася в

столиці; і хоча весь цей недавнішній гамір, пов‘язаний зі зборами в дорогу, відбувавсь у нього перед очима, але він і словом не обмовивсь, а зараз, дорогою до столиці, він все сумує за втраченою дівчинкою. Навіть інші люди не можуть стриматися. А тим часом хтось склав наступні рядки:

Сумно так від думок про повернення до столиці… Адже з нею разом повернутися не судилось!

Та деякий час потому:

406

Немов бракує когось… – Ту, що залишила нас Шукаю поглядом, і сум стискає серце…

Та не встиг він скласти цей вірш, як у місцевості під назвою Ка- ко-но-сакі слідом за нами прибули та висадилися на берег рідний брат правителя разом із іншими: привезли нам вина та інших різних страв, а коли злізли з коней – висловили нам свій сум із приводу розлуки. А люди з оточення управителя нахвалювали їх: "Відразу видно, що ось ці люди, що прийшли сюди, мають чутливе серце!". А ті засмучені через розставання витрухнули, нарешті, загальними зусиллями з тенет ротів своїх на берег рядки:

Сповнені сумом за тобою ми натовпом зібралися немов Зграя качечок-нерозлучниць.

Та коли це все було висловлено, той, хто від'їздив, розсипаючи похвали, сам склав:

Занурюю жердину в воду та дна не знаю… Глибини серця вашого я бачу.

Поміж тим керманич корабля, який не надто тямив у прекрасному та який нажерся вина, здійняв страшенний гамір, аби швидше вирушали: "Море не спокійне! Вітер здіймається!", примусив усіх зійти на корабель. Тут дехто почав декламувати заморські вірші, приурочені до обставин і відповідні моменту. А дехто, хоч і в західних землях то відбувалося, виголошували кайські пісні. Та "від тих пісень пил на настилі корабля вихорився, хмари на небі завмерли на місці"

– навіть так сказати не буде помилкою!

Увечері зупиняємося в Урато. Сюди ж слідом за нами прибули Фудзівара-но Токісане, Татібана-но Суехіра та інші.

28-й день. Виходимо на веслах з Урато у напрямі Омінато. Тим часом син у колишнього правителя Ямаґуті-но Тіміне допровадив нам на корабель вино з підобідом. Їдемо, випиваємо та закусюємо.

29-й день. Зупинка в Омінато.

Місцевий лікар особисто для нас приніс новорічної лікувальної

407

настоянки тосо і бякусан, а також вина на додаток. Людина, схоже, доброзичлива та люб‘язна.

1-й день нового року. Все ще стоїмо там само.

Хтось, запевнивши, що залишає так на ніч, заткнув бякусан під настил корабля, та той бякусан здуло вітром в море, і ми так і не змогли його скуштувати.

Ані сушеної солодкої картоплі, ані морської капусти, ані їжі, що укріплює зуби, – нічого цього не має. У цій місцевості такого покорму немає. А наперед ми нічим не запасалися. Ось і обсмоктуємо роти в‘яленої корюшки. А що, якби корюшка відчула роти людей, що її обсмоктують? Напевне, рибини розмовляли б поміж собою: "Сьогодні ні про що, як про столицю й думати не можуть… Цікаво, а на брамах будівель солом‘яного скрутня увіткнута головешка чи вплетений гостролист?".

2-й день. Все ще на стоянці в Омінато. Наставник храму надіслав різних речей та вина.

3-й день. Там само.

А що, коли вітер і хвилі у серці своєму не бажають нас відпускати: "Ще не на довго…" – ніби кажуть. Терпець вривається…

4-й день. Вітер не вщухає, все ще не можемо вирушити. Масацура пригощає нас вином і закускою.

Людину, яка принесла все це в подарунок, залишити так, навіть без невеличкого підношення – така незручність. Нічого з собою немає. Хоча й настрій був дещо пожвавлений, але якось незручно почуваєш себе.

5-й день. Вітер і хвилі ніяк не вгамовуються. Стоїмо все на старому місці.

Безперестанно приходять нові й нові відвідувачі.

6-й день. Те саме, що вчора.

7-й день. Сьомий день настав, а ми все на тій самій стоянці. Згадалася процесія білих коней, але безрадісно на серці! Видно

408

тільки білі хвилі.

Утой самий час з будинку однієї особи, що мешкала в місцевості

зназвою Стави, підносили один за іншим на плечах декілька коробів усякої поживи: річкової, починаючи з плотиці, і морської, і решти, але [ставкових] коропів як раз і не було… Свіжа зелень якнайкраще відповідала сьогоднішньому дню. Були й вірші. Цей, наприклад:

Захаращений пустир "Стави" безводний, А ось і зелень молода, яку там зібрали.

До чого же це кумедно! Назвати місцевість "Ставами"! Там мешкала одна шляхетна пані, що приїхала з чоловіком зі столиці. Зміст цих коробів був розданий усім, аж до дітей, та всі донесхочу набили собі шлунки, а гребці так стукотіли по наїженим черевам, що нажахали море та ледь було хвиль не здійняли.

Взагалі за цей час багато чого сталося… Прийшов сьогодні хтось з погрібцем, який принесли за ним. Як його звати? Зараз і не згадаю… Та хотілося йому прочитати свої вірші. Говорив і говорив він багато, схвильовано висловлювався щодо "хвилі здійняти". Ось прочитаний ним вірш:

На шляху корабля бурхливі хвилі все голосніше, Залишений тут тільки я нарікати!

Саме так і склав! А голос в нього був, вочевидь, нівроку! Подарунок подарунком, але що це за вірші! І хоча дехто й виказав щодо них зичливі зауваження, але відповідати піснею жоден не став. Звісна річ, були серед нас і такі, що змогли б це зробити, але обмежилися лише легкою зацікавленістю; а поки їли та пили принесене, надворі вечоріло. Автор цієї пісні, підвівшись, сказав, що повернеться.

Тут дитина одного з присутніх шепоче. Каже: "Відповім на вірш". А до неї здивовано: "Оце так справа! Та невже зможеш вірш скласти? Ну, коли зможеш, то швидше викладай!". "Спочатку дочекаюся того дядька, що сказав, що ще повернеться, а тоді складу", – вимагала дитина. Чи то час нічний, чи ще чомусь, але той пішов зовсім. "Але що ж, врешті-решт, хотів ти скласти?" – здивовано допитувалися присутні. Але дитина, природно, сором‘язливо мовчала. До неї пристали з допитами, та ось, нарешті, вірш, що вона змогла скласти:

409