Бондаренко

Заздрю вам…"

Міністр Ґендзі надіслав Государеві свої вибачення.

Варто сказати, що навіть у Палаці музика не звучала так солодко, як тут, на березі річки; і, віддаючи їй шану, гості знову й знову передавали один одному чашу з вином. Не маючи з собою нічого, чим можна було б обдарити государевих посланців, Ґендзі відправив посланця до будинку близько ріки Ої:

– Чи не знайдеться у вас яких-небудь дрібничок?

І пані Акасі відразу надіслала все, що змогла знайти. Усього вийшло дві скриньки з одягом, а оскільки Куродо-но бен мусив відразу вертатися до Палацу, йому подарували повне жіноче вбрання.

Гірського селища ім‘я місячним сяйвом відблискує, але Не сходить ні вдень і ні вночі туман понад тобою.

У вірші можна було вловити натяк на бажання Ґендзі прийняти імператора в Кацура-но-ін.

"Гірського селища…" – вимовив Ґендзі, коли згадав острів Авадзі; і мимоволі згадалися слова Міцуне, який колись сказав: "рукою дотягнусь можна …".

Багато присутніх, дивлячись на міністра, плакали від замилування.

І місяць тут такий близький, рукою дотягнусь можна, Та саме він над хмарами в Авадзі сяяв нам.

– додав Ґендзі, а То-но тюдзьо відповів:

Обриси місяця в хмарах зажурених губляться. Мить – і він знову сяйвом світу про вічність нагадує.

А Удайбен, людина вже не молода, – колись він був одним з найближчих і найвідданіших наближених до імператора, якого вже немає серед нас, – сказав:

ступі товче зілля безсмертя. Отже, у будь-якому випадку цей вірш пов‘язаний із місяцем.

460

Літа минули, відколи оселю надхмарну залишив...

В якій ущелині місяць тепер ховає сяйво?

Інші теж висловили свої почуття у віршах, але чи варто наводити їх тут усі?

Зважаючи на все це, міністр Ґендзі був у прекрасному настрої, і можна було просидіти хоч тисячу років, слухаючи його неквапливі розповіді та дивлячись на його гарне обличчя. Так, мабуть, і в сокири встигнуло б згнити топорисько…Але дуже скоро Ґендзі сказав:

–Сьогодні й насправді вже час… – і все заспішили, збираючись у дорогу назад.

Придворні, отримавши відповідно до звання кожного дарунки, яскравими підпалинами миготіли в тумані, схожі на дивовижні квіти, що раптом розцвіли по берегах става. Важко уявити собі прекрасніше видовище. Серед супутників міністра були відомі своїми талантами воєначальники з Особистої імператорської

охорони і видатні музиканти. Деякі з них, відверто невдоволені тим, що довелося їхати, затягнули кожен на свій лад: "Цей кінь…"1, а ті, хто це чув, у захопленні знімали з себе плаття та накидали їм на плечі – здавалося, ніби вітер зметнув до неба різнобарвну осінню парчу.

Нарешті вони виїхали, і до віддаленої садиби близько ріки Ої ще довго доносився галас передових, додаючи засмученій розлукою пані ще більшу печаль. А міністр був засмучений тим, що не зумів навіть написати їй на прощання.

Повернувшись додому, Ґендзі трохи відпочив і потім перейшов до Західного флігеля, щоб розповісти господині про свою подорож у гори.

–Боюся, що я пробув там дещо довше, ніж обіцяв вам. Молодь, що прагла розважатися, ув'язалася за мною і змусила затриматися. Я так втомивсь… – сказав він і ліг почивати, начебто і не помічав поганого настрою пані.

–Та чи варто так мучити себе через особу, положення якої у світі значно нижче від вашого? – говорив він. – Ви повинні пам'ятати, що ви – це ви.

Увечері, коли Ґендзі збирався до Палацу, він відвернувся від пані та щось поспіхом написав на папері. "Очевидно, до тієї самої пані..."

1 "Цей кінь…" ("Соно кома") – народна пісня.

461

– відразу здогадалася вона. Краєм ока їй вдалося розгледіти, що в листі було повно непевних визнань. Служниці її ледь стримували обурення, як бачили, що пан шепотів щось посланцю, споряджаючи його в дорогу.

Ґендзі планував провести цю ніч у Палаці, але стурбований поганим настроєм дружини, повернувся, хоч і досить пізно. Саме в цей час прибув посланець із відповіддю з Ої. Не маючи можливості сховати лист від пані, Ґендзі відразу прочитав його. А оскільки в ньому не було нічого, що могло б її вразити, сказав:

–Можете порвати його або викинути. У моєму віці не пристало розкидати всюди такі листи…

Потім він довго сидів, притулившись до підлокітника, і мовчки дивлячись на вогонь світильника, з любов'ю й ніжністю згадував пані Акасі. Розгорнутий лист лежав на видноті, але пані робила вигляд, начебто він її зовсім не цікавить.

–Я боюся за ваші очі, – посміхнувся міністр. – Дуже важко розгледіти щось, вдаючи, начебто не дивишся.

Його обличчя сяяло такою красою, що в приміщенні нібито стало світліше. Наблизившись до пані, Ґендзі сказав:

–Коли б ви знали, яка чудова ця маленька істота! Я впевнений, що на неї чекає особливе майбутнє. Однак, навіть якщо я відкрито визнаю цю дівчинку, виховувати її буде не легко. Відверто кажучи, я

йдотепер не знаю, на що наважитися. Спробуйте поставити себе на моє місце, і допоможіть мені знайти вихід із цієї ситуації. Що ми

можемо зробити для неї й чи можливо виховати її тут? Рочків їй стільки ж, скільки було богу-п‘явці1. Побачивши її невинне личко, я

зрозумів, що відмовитися від неї не зможу. У найближчі дні я хочу надягти на неї хакама2, і якби ви погодилися взяти на себе обов'язки тієї, хто зав'язує шнурівки…

1Рочків їй стільки ж, скільки було богу-п‘явці… – тобто три роки. Йде-

ться про божество, народжене богами Ідзанаґі та Ідзанамі, яке від народження не ставало на ноги, тому його посадили в човен і відправили в море.

2…хочу надягти на неї хакама… – тобто провести обряд Надягання хакама (хакамаґі), який проводився, коли дитині виповнювалося тричотири роки незалежно від статі. Головна роль у цьому обряді належала тому, хто зав‘язував шнурівки (косіюї); традиційно її доручали комусь із родичів, хто мав найвищу посаду чи сан.

462

– Останніми днями ви постійно щось приховували від мене, немов боялися, що я не здатна зрозуміти… – посміхаючись, відповіла пані. – Я ж робила вигляд, начебто нічого не помічаю… Звичайно, я докладу всіх зусиль, аби сподобатися дівчинці! Це ж такий чарівний вік!

Вона дуже любила дітей і тепер тільки про те й розмірковувала, як би швидше забрати дівчинку до себе й зайнятися її вихованням. Але Ґендзі як і раніше страждав від вагань. Чи варто перевозити дочку в будинок на Другій лінії? Часто їздити в Ої він не міг, бував там не частіше двох разів на місяць, лише у дні, коли в храмі, збудованому в Саґа, відбувалися відповідні служби. Звісно, це було краще, ніж зустрічатися на переправі1, і жінка навряд чи могла розраховувати на більше, та чи могла вона не засмучуватися?..

Переклад Ю.В. Осадчої

1 …краще, ніж зустрічатися на переправі… – натяк на легенду про Небесну Ткалю та Волопаса (зірки Вега й Альтаїр), які зустрічаються раз на рік на мості, перекинутий через Небесну річку (Чумацький шлях).

463

ДЗУЙХІЦУ

464

розлучилися. Другий шлюб із Фудзівара-но Санетака був іще коротшим за попередній. У свиті молодої імператриці Садако, дружини імператора Ітідзьо, Сей-сьонаґон служила між 993 і 1001 рр. Однак під час пологів імператриця Садако померла, а її свиту було розпущено. Пізніше Сей-сьонаґон побралася з Фудзівара-но Мунейо, але й цей шлюб був нетривалим: Мунейо помер, й удовиця повернулася до столиці, де постриглася в буддійські черниці. Почергово вона жила то в маєтку батька, то в будинку старшого брата Кійовара Муненобу, але останні роки її життя минули в бідності й самотності. Померла Сей-сьонаґон приблизно у віці 60 років, залишивши по собі близько

50віршів і прозаїчний текст "Макура-но сосі".

Певні труднощі викликає також і переклад назви твору (насам-

перед це пов’язано з його жанровими особливостями). Один з найвідоміших і найавторитетніших російських дослідників японської щоденникової та есеїстичної літератури середньовіччя В.Н. Горегляд зазначає: "...невідомо, чи була ця назва дана самим автором чи вона з’явилася пізніше, звідки пішло і як насправді слід розуміти слово-

сполучення “Макура-но сосі”" (Горегляд В.Н. Дневники и эссе в японской литературе Х-ХIII вв. – М., 1975. – С. 106). Найбільш поширені й переконливі версії називають Сей-сьонаґон творцем чи принаймні "оригінальним інтерпретатором" сполучення макура-но сосі. Проте, як свідчить "Ейґа-моноґатарі" ("Повість про розквіт", 1027), наприкінці Х-ХІ ст. це була досить поширена назва різноманітних інтимних або особистих записів. Зокрема, ще за півтора століття до Сейсьонаґон Мінамото-но Макото (819-868) написав твір з такою самою назвою. Водночас, за свідченням японського дослідника Хісамацу Сен’іті, найперше поняття сосі означало записи в книжках з нарізаних і зшитих листів паперу на противагу записам на сувоях, що називалися кансі.

Питання викликає і значення слова макура. Словники класичної літературної мови, окрім прямого значення компонента макура ("подушка"), що зустрічається в словах макураґамі – "подушка", макураґьо – "буддійська сутра, яку читають, сидячи біля голови небіжчика", макурабьобу або макурасьодзі – "складна ширма, яку ставлять біля голови" тощо, дають ще й переносне значення слова макура – "постійний", "притаманний", "звичний" (наприклад, слово макураґото означає "улюблене слово" чи "слово, яке часто вживають", а макуракотоба – "постійні епітети" в японській поезії вака). У роботі

467

"Дневники и эссе в японской литературе Х-XІІI вв." В.Н. Горегляд зауважує, що слово макура в "Макура-но сосі" Сей-сьонаґон не вживалося як еквівалент слова макуракотоба, а також не має значення "інтимний", тому переклад назви пам’ятки деякими дослідниками як "Інтимні записи" не є неправомірним.

Історія так званої есеїстичної літератури, в центрі якої стоїть жанр дзуйхіцу (досл.: – "слідом за пензлем"), в Японії почалася не з "Макура-но сосі" Сей-сьонаґон, а з написаного китайською мовою придворним Йосісіґе-но Ясутане (934-997) у другій половині Х ст. автобіографічного твору "Тітей-но кі", що перекладається як "Записи з альтанки біля ставка".

Цікаво зазначити, що саме слово дзуйхіцу (китайській еквівалент

– суйбі) як означення певного прозового жанру виникло та потрапило до Японії з Китаю значно пізніше, аніж з’явилися перші твори, що належать до цього жанру. Традиційно дзуйхіцу пов’язують із "Висловами" ("Цзацзуань") китайського письменника Лі Шань-іня (812-852), які являють собою збірку афоризмів, згрупованих у серії, кожна з яких має власну назву. Проте ближче за формою до японських дзуйхіцу багатотомний твір сунського письменника Хун Мая (1123-1202), який називається "Жун-чжай суйбі" (китайська назва цього жанру пішла саме від нього). У цьому творі у формі розрізнених, не пов’язаних фабулою пасажів повідомлялися різноманітні відомості історичного, релігійного і довідкового характеру, наводилися вислови давніх мислителів, надавалися поради з ворожіння, лікування, астрології тощо.

У Китаї починаючи з V—VI ст. існував ще один схожий за формою жанр біцзи, який вживався для означення різноманітних за обсягом і "змішаних" за змістом збірок окремих оповідань. Початок розвитку жанру біцзи припадає на період правління династії Сун (960-1279) і розквіт китайської культури, зокрема, писемної. Однією з особливостей китайської літератури цієї доби, яка має спільні риси із сучасною їй писемною культурою та літературою Японії (перш за все мова йде про жанр сосі), було те, що саме в цей період форма книжок у Китаї набувала вигляду брошур, а не сувоїв, як у попередні епохи.

На сьогодні відомі декілька десятків списків "Макура-но сосі", що розподіляються на чотири редакції. Формально твір складається з близько 300 окремих прозаїчних уривків – данів, кількість яких мо-

468

же коливатися залежно від редакції тексту. Специфічність данів, а також художніх творів, в основі яких лежить такий принцип поділу тексту, вичерпно пояснює Т. Григор’єва: "Дан – це буквально “сходинка”, горизонтальний рядок алфавіту. Складно знайти адекватний переклад цього слова. Це і не “глава”, оскільки між данами немає послідовного зв‘язку, і не “параграф”, оскільки параграф за великим рахунком підпорядковується загальній програмі. Це та літературна одиниця, яка тільки й могла виникнути на ґрунті японської традиції. Інтровертність, зосередженість на внутрішньому призвела до своєрідного “дискретного” стилю, коли окремі фрагменти (дани) мають цілісну природу, але живуть окремим життям" (Григорьева Т.П. Кра-

сотой Японии рожденный. – М.,1993. – С. 156).

Водночас різні дослідники надають різни способи класифікації уривків "Макура-но сосі". Так, О. Колпакчі писала, що дани бувають різного обсягу, побудови і змісту. Серед них є дани описові (описи природи, життя при дворі), дани оповідні (деякі з них являють собою цілковито закінчені новели) і, врешті-решт, дани перераховувальні – параграфи, які названі "Те, що приємно" і т.п., які вражають своїми лаконічними і графічно чіткими характеристиками. Один з найавторитетніших японських дослідників тексту “Макура-но сосі” Ікеда Кікан пропонує розподілити всі дани на: ті, в яких авторка класифікує; ті, в яких авторка переказує те, що чула; есеїстичні (або власне дзуй-

хіцу).

Твори, які дослідники традиційно називають есеїстичною літературою, здебільшого ґрунтуються на щоденниковій основі. Як і в інших дзуйхіцу, написаних у пізніші епохи чоловіками, в "Макура-но сосі" Сей-сьонаґон більшу частину тексту складають сюжетні та, так звані, "конкретно-реєструючі" несюжетні дани. Іншими словами, фактично щоденниковий елемент у творі Сей-сьонаґон займає значно більше місця, ніж будь-який інший. Саме літературні дзуйхіцу були названі “автобіографічною літературою у найширшому значенні цього слова”, оскільки саме особистий безпосередній досвід автора, який передбачає також і досвід внутрішній, чуттєвий, емоційний тощо ставав основою для написання дзуйхіцу.

Більшість японських вчених, які досліджують "Записи край узголів'я", схиляються до думки, що "хронологічним початком" твору були дани, в яких наводиться класифікація різних речей (за О. Колпакчі – "перераховувальні" дани) і які були написані приблизно до

469