Бондаренко

На узбіччі – Маленькі світлячки, І я один

Прямую в неба темряву вечірню!

(Дзякудзен-хосі)

(XX, 1953)

Розтануть хмари, Небо проясниться, І, як завжди,

Над грішним світом цим Кружляти буде місяць яснолиций!

(Дзякудзен-хосі)

(XX, 1959)

Як білі хмари, з горами зустрівшись, Вершини покидають, Так і я Цей світ обридлий

Вже давно б покинув!

(Мінамото-но Суехіро)

(XX, 1966)

О! Як би ми Зненавиділи світ, Якби не знали, Що нещастя наші

Минулим теж зумовлені життям!

(Нідзьоноін-но Санукі)

(XX, 1973)

Якщо це сон – це сон! Але ж і дійсність Від сну не відрізнити! Пробуджусь

І не збагну ніяк: в якому світі?

(Акадзоме Емон)

Переклад І. Бондаренка

500

ХЯКУ-НІН ІС-СЮ

(«По одному віршу ста поетів»)

1235 р.

501

жанрі танка.

Цій винятковій популярності антології “Хяку-нін іс-сю”, вірші якої знає сьогодні напам’ять майже все доросле населення країни, сприяло знайомство японців зі грою в карти після появи в країні в 1543 р. перших європейців – португальских місіонерів-єзуїтів, які прибули сюди з тодішньої Формози (нині о.Тайвань). Народилася нова захоплююча поетична гра, яка отримала назву “Ута-ґарута” (; заст.: – “Карти-пісні” або “Поетичні карти”). Її учасники повинні якомога швидше з’єднати разом дві частини одного вірша. Ці частини (відповідно: 3 і 2 рядки) записувалися на різних картах, загальна кількість яких складала двісті штук. Половину перетасованої колоди карт із початковими рядками віршів (так звані “йоміфуда” , досл.: “карти, що читаються”) тримав у руках і читав уголос ведучий, а учасники гри мусили швидко знайти продовження вірша серед іншої половини карт, розкладених на підлозі (так званих “торіфуда” – досл.: “карти, що беруть”).

Особливо популярною ця поетична гра була й залишається донині в новорічну ніч. Практично всі загальнонаціональні канали телебачення Японії у своїх святкових новорічних програмах, а також у перші дні січня обов’язково транслюють фінальні змагання з цієї цікавої інтелектуальної гри, яка зазвичай проходить під егідою того чи іншого члена японської імператорської родини, а імена переможців, які отримують чималі грошові чи інші коштовні призи, стають відомими всій країні.

Поетичні сюжети та образи антології “Хяку-нін іс-сю” свого часу надихали на творчість багатьох японських художників, зокрема, таких всесвітньо відомих майстрів пензля, як Хокусай (Кацусіка Хокусай, 1760-1849), Хіросіґе (Андо Хіросіґе, 1797-1858) та ін., які багато разів малювали до її численних видань чудові ілюстрації.

Саме поетична антологія “По одному віршу ста поетів” стала першою збіркою японської класичної поезії, з якою познайомилися європейці. Йдеться про англомовний переклад цієї антології, виконаний Ф.В. Діккінсом (1838-1915) і надрукований наприкінці 1866 р. у

Лондоні (Dickins F.V. Hyak nin is’shiu, or, Stanzas by a Century of Poets, Being Japanese Lyrical Odes. – London: Smith, Elder. – 1866).

Перший переклад українською мовою поетичної антології “Хякунін іс-сю” був здійснений лише через сто років Ігорем Шанковським і надрукований у Мюнхені 1966 р. (Сто поетів – сто пісень. Ґіаку-нін

503

ішшу: збірник давньої японської поезії. Серія для аматорів. (Вступ та переклад Ігора Шанковського). – Мюнхен: Видавництво “На горі” І. Костецького. – 1966. – 109 с.). У передмові до цього видання І. Шанковський зазначає, що “вкластися в точний розмір танки і в той же час передати українською мовою багатющий зміст мініятюрної пое-

зії – попросту неможливо” (див.: Шанковський І. Антологія “Сто пое-

тів – сто пісень // Зарубіжна література: Матеріали до вивчення літератур Сходу (тексти, літературно-наукові статті): Хрестоматія / Упорядник Л.В. Грицик. – К.: ВПЦ “Київський університет”. – 2006. – С. 668).

Саме тому цей відомий український перекладач і літературознавець, називаючи власні переклади “переспівами”, просить вибачення “у серйозних дослідників” і бере на себе “відповідальність за свої переклади як авторизовані” (Там само, с. 669). Для перекладу українською мовою віршів-танка з антології “Хяку-нін іс-сю” І.Шанковський обирає силабо-тонічний п’ятистопний ямб із різними комбінаціями римування відповідних рядків у віршах (а-б-б-а-а, а-б-б-а-б тощо). Як приклад, наведемо два вірші з антології «Хяку-нін іс-сю» в перекладах І.Шанковського:

***

Вертаюся в село, де я зростав: нових облич мій зір уже не знає. Та запах пелюсток, що долітає з-за брам твоїх, – незмінний: унаяв він пахощі дитинства навіває!

(№ 35, Кі-но Цураюкі)

***

Темніє вечір, лагідний вітрець,

Іпотічок дзюркоче коло Нари,

Іплюскіт богомольців... Як примари! Купаються при храмі. Під кінець –

Здається літній сон з небес, із хмари

(№ 98, Дзюнії Іетака)

Попри його власні заяви, ми вважаємо запропоновавану І. Шанковським строфічну форму для перекладу японських віршів-танка дуже вдалою, а самі переклади досконалими й адекватними, хоча й дещо багатослівними.

На жаль, за радянських часів усе, що друкувалося за кордоном українською мовою, автоматично отримувало тавро “антирадянської

504

літератури”, а тому ця збірка перекладів Ігора Шанковського, яка, до того ж, була видана обмеженим накладом за рахунок самого перекладача, у сьогоднішній Україні є раритетним виданням, ознайомитися з яким можна хіба що в читальній залі Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського.

Серед імен японських поетів, вірші яких увійшли до складу “Хя- ку-нін іс-сю”, зустрічаються як відомі імена:

Какіномото-но Хітомаро (др. пол. VII - поч. VIII ст.), Ямабе-но Акахіто (пер. пол. VIII ст.),

Тюнаґон Якамоті (Отомо-но Якамоті) (718/?/-785), Кісен-хосі (пер. пол. IX ст.),

Оно-но Коматі (834/?/-900/?/),

Содзьо Хендзьо (816-890), Арівара-но Наріхіра (825-880), Фудзівара-но Тосіюкі (/?/-907/?/),

Ісе (877/?/-938/?/),

Сосей-хосі (др. пол. IX - поч. X ст./?/),

Фун’я-но Ясухіде (/?/ - кін. IX ст.),

Ое-но Тісато (др. пол. IX - поч. X ст.), Канке (Суґавара-но Мітідзане) (845-903), Мінамото-но Мунеюкі (/?/-939), Осікоті-но Міцуне (кін. IX - пер. пол. X ст.), Мібу-но Тадаміне (др. пол. IX - поч. X ст.),

Кі-но Томонорі (/?/-905/?/),

Кі-но Цураюкі (868-946),

Кійоха(ва)ра-но Фукаябу (кін. IX - поч. X ст.),

Ідзумі Сікібу (978/?/-/?/), Мурасакі Сікібу (973/?/-1019/?/), Сей-Сьонаґон (966/?/-1027/?/),

Сайґьо-хосі (Сато Норікійо) (1118-1190), Сьокусі-найсінно (Сікісі-найсінно) (/?/-1201), Дзюнії Іетака (Фудзівара-но Іетака) (1158-1237), Ґотоба-ін (Дайдзьо-тенно) (1180-1239), Фудзівара-но Садаіе (Фудзівара-но Тейка)(1162-1241);

так і імена маловідомих поетів: Сарумару-даю (?), Семімару (IX ст./?/),

Сандзьо-но удайдзін (873-932),

505

Тейсінко (Фудзівара-но Тадахіра) (880-949), Укон (пер. пол. X ст.),

Санґі Хітосі (880-951), Фудзівара-но Мітінобу (972-994), Рьодзен-хосі (пер. пол. XI ст.)

Мінамото-но Канемаса (кін. XI - поч. XII ст.), Сакьо-но дайбу Акісуке (1090-1155), Тайкеммон-ін-но Хорікава (пер. пол. XII ст.), Доін-хосі (Фудзівара-но Ацуйорі) (1090-1182/?/),

Імбумон-ін-но тайфу (1131/?/-1200/?/), Нідзьо(-но)-ін-но Санукі (1141/?/-1217/?/) та ін.

Це свідчить про те, що укладач антології “Хяку-нін іс-сю” Фудзівара Тейка віддавав перевагу художній цінності конкретного поетичного твору перед гучністю імені того чи іншого поета.

Оскільки відібрані укладачем поезії супроводжувалися (а, можливо, супроводжували) відповідними малюнками, які перекликалися зі змістом конкретного вірша (чи, навпаки, із сюжетом намальованої картини), тематика переважної більшості поетичних творів антології “По одному віршу ста поетів” зводиться до двох головних тем:

а) вірші про природу – 46 танка, б) вірші про кохання – 43 танка.

Якщо проілюструвати вірші про природу відповідними пейзажними картинами художникам, які прикрашали новий палац Уцуномія Йоріцуна, було не складно, то “намалювати” суто любовний сюжет було набагато складніше. Можливо, саме тому Фудзівара Тейка намагався відбирати переважно такі вірші про кохання, у яких, окрім опису почуттів та емоцій, були наявними також реалії матеріального світу.

Решту поетичних творів складають ліричні поезії загальнофілософського змісту: мінливість людської долі, швидкоплинність життя, неминучість старості, смерті то-що (див.: № 10, 11, 45, 57, 66, 84, 86, 95, 96, 99, 100). Однак схожі філософсько-ліричні мотиви відчуваються також у багатьох віршах про природу і навіть про кохання, коли те чи інше природне явище, предмет тощо асоціюється з людською долею,

почуттями, емоціями (див.: № 8, 9, 23, 28, 33-35, 47, 70, 75, 78, 83, 85, 86, 93).

Якщо японські вірші про кохання, у тому числі й ті, що увійшли до складу збірки “Хяку-нін іс-сю”, за своїм змістом і палітрою ху-

506

дожніх образів мало чим відрізняються від любовної лірики інших народів, то японській пейзажній ліриці притаманна глибоко національна специфіка, обумовлена особливим ставленням японців до оточуючого їх світу природи, що має насамперед релігійне (синтоїстське) підґрунтя. Мало хто з народів світу вміє так шанувати та цінувати красу довколишньої природи, красу речей, красу поетичного слова і взагалі красу в будь-яких її проявах, як японці. Почуття прекрасного, формуванню якого в душі мешканців Японських островів, на нашу думку, сприяє не тільки давня культурна традиція, але й неповторно чарівна природа Японії, є чи не найголовнішим емоційним почуттям будь-якого японця у хвилину його дозвілля.

Великий індійський письменник і поет Рабіндранат Таґор (18811941), який тричі побував у Японії, виступаючи з лекцією перед студентами університету Кейо під час своїх перших відвідин цієї країни в 1916 р., сказав: “Японія дала життя досконалій за формою культурі і розвинула в людях таку властивість зору, коли правду ба-

чать у красі, а красу у правді” (Кавабата Я. Существование и открытие красоты // Японские дзуйхицу. – С-Пб., 1998. – С. 532).

Японці ніколи не сприймали красу як постійну, перманентну сутність речей та явищ, а лише як швидкоплинне, мінливе внутрішнє почуття, що народжується в душі людини і незабаром зникає. При цьому споглядання прекрасного у свою чергу зовсім не обов’язково породжує в їхньому серці емоційний сплеск захоплення або радості. Швидше навпаки, дзен-буддійське розуміння швидкоплинності буття викликає в душі японця відчуття незрозумілого смутку, таємничої печалі – того, що самі японці називають словом “аваре” ( ; заст.:– “журба”; “співчуття”, “жалість”). “Якби людське життя було вічним і не зникало б одного чудового дня, як роса на рівнині Адасі, не розвіювалося б, неначе дим над горою Торібе, не було б у ньому стільки таємничої чарівності. Світ чарує саме своєю мінливістю” – писав у своїх “Записках від нудьги” ( – “Цуредзуреґуса”) відомий буддійський чернець Кенко-хосі (справжнє ім’я: Урабе Канейосі, 1283-1352) (Кэнко-хоси. Записки от скуки // Классическая японская проза XI-XIV веков. – М., 1988. – С. 317).

Перший японський лауреат Нобелівської премії з літератури Кавабата Ясунарі (1899-1972) у своїй нобелівській лекції (1968 р.), яку він красномовно назвав “Красою Японії народжений”, зазначав: “Коли милуєшся красою снігу чи місяця, коли тебе чарує краса чотирьох

507

пір року, коли пробуджується свідомість і ти відчуваєш благодать від зустрічі з прекрасним, тоді особливо сумуєш за другом: хочеться розділити з ним цю радість” (Кавабата Я. Существование и открытие красоты // Японские дзуйхицу. – С-Пб., 1998. – С. 510).

Він же у статті зі схожої тематики “Існування і відкриття краси”, цитуючи уривки дискусії Мацуо Басьо з його учнями Сьохаку, Кьораєм і Сіко про суть прекрасного, зокрема, акцентуючи увагу на словах Кьорая про те, що “прекрасне народжується самостійно у відповідну мить”, і що “важливо схопити цю мить”, від себе додає: “Прекрасне народжується у процесі відкриття існуючої краси, при переживанні відкритої краси і під час відтворення пережитої краси. У словах “прекрасне народжується самостійно у відповідну мить” найголовнішим є усвідомити те, що означає “у відповідну мить” і як “схопити цю мить”, або, краще сказати, благовоління Неба. Якщо вдалося “схопити цю мить”, це означає, що тебе облагодіяв Бог кра-

си” (Там само, с. 537).

На наше переконання, саме це неперевершене вміння японських поетів, у тому числі, й авторів поетичної антології “По одному віршу ста поетів”, “схопити мить”, а головне – зафіксувати її, тобто стисло описати у відповідній віршовій формі (підкреслимо: описати не почуття, породжені “цією миттю”, а саме “цю мить”), і сприяло появі та розквіту в японській поезії, таких унікальних за своєю лаконічністю поетичних жанрів, як танка та хайку.

І.П. Бондаренко

508