9. Серпня 1927 р.) констатував значне безробіття переважно серед некваліфікованих робітників, а також радянських та торговельних службовців62.

Якщо віднести до групи чорноробів робітників 1-4 розрядів, то можна стверджувати, що їх частка серед безробітних до 1927 р. зросла на 40,9%, причому найбільше серед промислових робіт­ників — до 50,4%, а найменше серед транспортників і зв’язків­ців — до 27,7%⁶³.

Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва й непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили, у першу чергу вдарило по молоді. На підприємства приймалися в основному висококваліфіковані, досвідчені робітники. Молодь, як правило, не мала досвіду роботи та не була привабливим об’єктом для керівників промисловості.

Активний приток молоді й жінок у виробництво, що роз­почався під час Першої світової війни, коли більша частина чоловічого працездатного населення була призвана в діючу армію, зберігався і після припинення воєнних дій у 1920 р., що зумовлювалося погіршенням матеріального становища найма­них працівників. Це засвідчує той факт, що половина жінок, котра пропонувала свою працю на біржах, не належала до категорій самотніх або годувальниць родин, а була «утриман­ками», яких забезпечували чоловіки.

Перехід до політики господарського розрахунку в промис­ловості викликав процес «виштовхування» з виробничих колек­тивів жінок та молоді, котрі, як правило, не мали виробничого досвіду і професійної кваліфікації. Й хоча звільнених підлітків належало першочергово розміщувати у школах фабрично- заводського учнівства, а тих, що не потрапляли до закладів ФЗУ через відсутність місць, працевлаштовувати в інших містах, ці заходи не виконувалися⁶⁴. Через голод початку 1920-х рр. не вдалося реалізувати і плани щодо продовольчого постачання у Донбасі підлітків, звільнених з виробництва, на рівні заробітної плати, встановленої для малолітніх⁶⁵.

В 1922 р. для захисту праці останніх було встановлено бронювання робітничих місць для підлітків у різних галузях виробництва в розмірі від 3 до 13%⁶⁶, котре отримало назву «броні для підлітків». Однак через її недотримання молодь становила незначну частку працевлаштованих безробітних. Під час підбору робочої сили адміністрація підприємств нерідко надавала перевагу сільським робітникам, які були згідні на меншу зарплату та тяжчі умови праці.

В найгіршому стані опинилися молоді люди старші 18 років, котрих в 1923 р. було переведено зі складу юнсекцій до секції чорноробів у зв’язку зі встановленням вікових обмежень на право перебування в них. Переростки фактично позбулися не тільки права на працевлаштування, а й на професійне навчання. Один із безробітних, недавніх членів юнсекції, скаржився до газети «Звезда», що при виборі кандидатів на відрядження на роботу надавали перевагу тим, кому за 24, а на протести молоді відповідали: «З вами, молоддю, одна морока, і на військову службу скоро йти, й на всеобуч відпускати на годину раніше, і працюєте ви гірше». Переростки не могли не тільки праце- влаштуватися, а й вступити в школи фабзавучу для набуття професійних навичок. В ФЗУ їм також відмовляли: «Запізни­лися, пару рочків переросли». Тим більше не могли вони потра­пити до робфаків, де навчалися тільки кваліфіковані робітники з виробничим стажем. За свідченням очевидців, безробітна молодь, «загубивши надію отримати роботу, поповнювала ряди «папіросників» та рознощиків зельтерської води, якими кишіли вулиці, й під розтлінним впливом вулиці потрапляла до армії дрібних злодюжок і злочинців»⁶⁷.

Тринадцятий з’їзд РКП(б), що відбувся 21-23 травня 1924 р., вимушений був констатувати: «В містах разом з підйомом промисловості розвивається безробіття, що особливо тяжко б’є по молоді»⁶⁸.

Впродовж першої половини 1920-х рр. більше половини безробітних, зареєстрованих на біржах праці, раніше ніде не працювали або мали незначний виробничий стаж. У першій по­ловині 1920-х рр. питома вага жінок серед безробітних стано­вила 42%, а підлітків — 10-13%. У другій половині 1920-х рр. частка останніх збільшилася до 15-18%, але робітниць майже не змінилася⁶⁹.

Зважаючи на відсутність в УСРР виробництв, котрі могли б «поглинути» жіночу працю, становище безробітних жінок було набагато складнішим, ніж у РСФРР, де розвивалася текстильна промисловість, що застосовувала їх працю. В УСРР безробіття серед жінок набуло застійного характеру⁷⁰. До кінця 20-х рр., як уже вказувалося, частка безробітних робітниць не зменшилася⁷¹.

Оскільки питома вага жінок у складі резервної робочої сили майже в усіх виробничих групах перевищувала їх частку у скла­ді працюючих, інтенсивність безробіття серед них була біль­шою, ніж серед робітників. Через низьку фахову підготовку жінкам було набагато важче знайти роботу, ніж чоловікам. Середній рівень трудової кваліфікації безробітних жінок по всіх профспілках був набагато нижчим, ніж у чоловіків. Більша частина (69-72%) їх — членів індустріальних профспілок — у віці від 18-29 років, не мала виробничого досвіду. В результаті затяжне безробіття, коли не працевлаштувались впродовж року, охоплювало 41,6-50,2% безробітних жінок по різних професіях.

Менше шансів на працевлаштування за фахом мали жінки, чия професійна підготовка була пов’язана з галузями виробниц­тва, де переважала їх праця — швацькою, текстильною, харчо­вою, цукровою та друкарською промисловістю. Легше жінки працевлаштовувалися на підприємства, в котрих їх праця тради­ційно не застосовувалася, а саме — у важкій промисловості. Тим часом, чоловіки, які мали професії, пов’язані з індустріальними виробництвом, становили близько половини безробітних.

Вони мали вищу кваліфікацію, ніж жінки. По групах профе­сій, котрі обслуговували промисловість, зв’язок і транспорт, частка некваліфікованих безробітних робітників не перевищу­вала 5,2-5,9%, у той час як питома вага кваліфікованих набли­жалася до 60%. Чоловіки швидше, ніж жінки, знаходили роботу й безробіття їх було менш тривалим. Частка безробітних чоло­віків, котрі не могли знайти роботу більше року, становила 18,9%, в той час як жінок — 36,5%.⁷².

Розгортання індустріалізації надало можливість тисячам без­робітних, професійно пов’язаним з важкою промисловістю, працевлаштуватися. У результаті безробіття серед цієї групи робітників стало меншим, ніж серед інших груп найманих працівників.⁷³ За даними М. Буяновера, частка індустріальних робітників-безробітних до загальної кількості безробітних зменшилася з 1922 р. до 1927 р. з 30,3% до 25,9%.⁷⁴

Серед робітників індустріальної праці найскладніше було працевлаштуватися фахівцям харчової промисловості. В 1928 р. частка безробітних, робота котрих була пов’язана з цією галуззю індустрії, сягала 25,7%. Ще 32,5% безробітних промислової групи професій становили гірники та металісти. Однак, врахо­вуючи, що питома вага робітників цих професій у складі праце­влаштованих усіх професійних груп дорівнювала 50,5%, можна зробити висновок, що безробіття серед гірників і металістів не було інтенсивним⁷⁵.

Збереження значного дисбалансу на ринку праці засвідчувало незбалансованість економічного розвитку країни, кількісні й якісні хиби у підготовці фахівців в навчальних закладах УСРР. Упродовж всього періоду існування непу спостерігалося випере­дження зростання пропозиції робочої сили стосовно можливості радянської економіки зайняти її в різних секторах господарства.

У таких умовах «рятувальним кругом» для деяких безробіт­них стали громадські роботи з благоустрою міст, які почали організовуватися з ініціативи професійних спілок із 1922 р. Під час розрухи і голоду вони стали основним видом трудової допомоги безробітним, оскільки не потребували великих коштів на обладнання та матеріали й, крім того, поглинали надлишок некваліфікованої робочої сили — біженців від голоду. Громадські роботи в сільській місцевості, що з другої половини 1920-х рр. почали організовуватися у Російській Федерації, в Українській СРР не набули поширення. Тому частка безробіт­них, зайнятих на них в Україні 1926 р., була вдвічі меншою, ніж у цілому по СРСР, і становила 15%⁷⁶.

Умови оплати праці на громадських роботах, незважаючи на їх тяжкість, мали бути прийнятними. Оплату праці безробітних, залучених до їх виконання, належало проводити в розмірі, котрий у 2-2,5 рази перевищував суму страхової допомоги по безробіттю, й до того ж бути не меншим за середній розмір місцевої заробітної плати. Причому тих, хто записувався на громадські роботи, не мали виключати з черги на отримання постійної роботи⁷⁷.

Однак реальна оплата праці на останніх не відповідала вста­новленій нормі: вона була набагато нижчою, навіть від розміру страхової допомоги по безробіттю⁷⁸. Незважаючи на те, що оплата праці на громадських роботах поступово підвищувалася, зокрема за рік із 1923/24 по 1924/25 р. — у два рази (з 50-60 коп. до 1 руб. — 1 руб. 20 коп.)⁷⁹, в УРСР її розмір, порівняно з іншими республіками, залишався найнижчим. У Російській Федерації на середину 1920-х рр. він становив 2 руб. 10 коп., у Закавказькій — 1 руб. 42 коп., Білоруській СРР — 1 руб. 52 коп., Узбецькій — 1 руб. 82 коп., Туркменській — 1 руб. 51 коп.⁸⁰

Й це незважаючи на те, що умови праці на громадських роботах передбачали «законне» вилучення певних норм трудо­вого законодавства. Так, правила внутрішнього розпорядку на них встановлювалися за домовленістю господарських органів та бірж праці поза участю профспілок. Крім того, з безробіт­ними, залученими до громадських робіт, не укладалися колек­тивні угоди, внаслідок чого професійні спілки були позбавлені можливості захищати їхні права⁸¹.

Зіткнувшись з невідповідністю реальних умов праці на цих роботах із нормативними, безробітні ухилялися від участі в них. Щоб попередити їх «волинки», Наркомат праці карав тих із них, котрі відмовлялися брати участь у роботах без поважних причин (хвороби, віддаленість їх від місця проживання тощо). Міра покарання визначалася їх кваліфікацією. Кваліфіковані безро­бітні, котрі відмовлялися у перший раз, позбавлялися права на отримання страхової допомоги по безробіттю, а при повторній відмові — пересувалися в кінець черги на отримання постійної роботи. До саботажників з некваліфікованих робітників, навіть у перший раз відмови, застосовувалися обидва покарання. У другий раз — їх знімали з обліку біржі праці із забороною нової реєстрації впродовж 3-х місяців⁸². В березні 1927 р. внаслідок посилення адміністративних важелів управління економікою Наркомат праці скасував принцип добровільного залучення безробітних до громадських робіт⁸³.

Негативне ставлення безробітних до останніх пояснювалося й поганою організацією праці. За трудовим законодавством громадські роботи мали влаштовуватися неподалік від бірж, у заздалегідь визначених пунктах. Однак такі вимоги не дотри­мувалися. Безробітних нерідко, особливо в початковий період організації цих робіт, направляли у віддалені місцевості, де їх не очікували⁸⁴.

Крім того, на них, що організовувалися переважно для мало- кваліфікованих робітників, нерідко спрямовувалися досвідчені. Однак не відповідно до характеру запланованих робіт, хоча, за нор­мативами Наркомату праці, не менше 20% учасників їх мали пра­цювати за фахом. Причому в УСРР частка осіб, яка працювала на роботах за фахом, була найменшою, порівняно з іншими респуб­ліками, за виключенням Татарської РСР — 3% та ЗСФРР — 7%. У РСФРР вона дорівнювалася 14,74%, БСРР —12%, УСРР —10%⁸⁵.

Але навіть тяжкої й низькооплачуваної роботи для безро­бітних не вистачало. В 1923/24 р. кількість працюючих на громадських роботах не перевищувала 4 тис. осіб, або 4% непра- цевлаштованих⁸⁶. Тим часом вимога посезонної змінності скла­ду їх учасників, кожні 1-2 місяці не дотримувалася⁸⁷.

З 1923 р. основною формою тимчасової допомоги безробіт­ним, але виключно членам професійних спілок, стали так звані трудові колективи останніх, створені з їх власної ініціативи на кошти спілок. Артілі безробітних, засновані у 1922 р. в Мико­лаєві за прикладом промислових, первісно обрали сферою діяльності послуги населенню. Але вже у наступному році завдяки переведенню на державне фінансування та перетво­ренню їх на навчальні бази перекваліфікації безробітних, згідно

з потребами місцевої промисловості, вони поширили свою діяльність на сферу промислового виробництва, а з часом, залежно від професійного складу членів, — торгівлі. До кінця 1920-х рр. більшість колективів безробітних, що діяли в Україні — 63% — мали виробничий профіль діяльності, 28% — так званий трудовий і лише 9% — торговий.

У різних типах колективів безробітних працювало близько

35. тис. осіб. Якщо в 1923 р. вони охоплювали 3% безробітних, то у 1927 р. — вже 18%. Більш висока оплата праці, ніж на громадських роботах, що сягала в 1925 р. 1,9 руб., а 1927 р. —

2. руб., та набагато легші умови праці, а, крім того, забезпече­ність проживанням у гуртожитках та можливість професійного навчання й підвищення кваліфікації зацікавлювали безробітних до роботи в колективах, навіть, незважаючи на те, що у перші місяці вони діяли на принципах самоокупності, а заробітки їхніх членів не були гарантованими. З цих причин більше половини колективів безробітних (206 з 400) було створено з ініціативи останніх при підтримці професійних спілок.

Оскільки, незважаючи на навчальну мету діяльності, склад колективів безробітних періодично не оновлювався, з часом їх було переведено на статус постійно діючих підприємств місце­вої промисловості⁸⁸.

Кількість безробітних, котрі отримували трудову допомогу, поступово зростала. Якщо в червні 1923 р. на Півдні України вдалося працевлаштувати 5,8 тис. осіб¹, то в 1924/25 р. вже 65,1 тис. (з них на громадських роботах — 22,6 тис., а у тру­дових колективах — 42,5 тис.), а в 1926/27 р. — 79,9 тис. осіб (із них 30,7 тис. — на громадських роботах та 49,2 тис. — у трудових колективах)⁸⁹.

Організація тимчасової трудової допомоги безробітним зу­мовлювалася браком коштів на страхову допомогу робітникам від безробіття. Згідно зі ст. 185 Кодексу законів про працю 1922 р. матеріальна допомога по безробіттю надавалася за обов’язко­вою умовою профспілкового членства залежно від середньої заробітної плати в даній місцевості, а також враховуючи квалі­фікацію і трудовий стаж⁹⁰.

Якщо для кваліфікованих робітників, демобілізованих черво- ноармійців, підлітків у віці від 16 до 18 років, а також мало­літніх до 16 років термін трудового стажу значення не мав, то для некваліфікованих робітників він встановлювався залежно від профспілкового членства: для членів спілок тривалістю в один рік, а за його відсутністю — у три роки.

Згідно з КЗпП допомога вказаним категоріям безробітних видавалася незалежно від причини, з якої вони позбавилися роботи, навіть у разі звільнення за власним бажанням. Але для отримання останньої належало дотримуватися таких правил: по-перше, впродовж трьох місяців після звільнення зареєстру­ватися на біржі праці, а за її відсутності — в профспілці; а, по­друге, не відмовлятися від участі у громадських роботах або трудових колективах, а також в обов’язковому порядку «при­ймати постійну роботу, що підходила їм за фахом». Крім того, безробітні мали надавати довідки про майновий стан, котрі перевірялися страховими касами. Допомоги позбавлялися особи, які мали додаткові джерела існування, зокрема безробітні сільськогосподарські, сезонні й тимчасові робітники.

Розмір допомоги встановлювався залежно від кваліфікації найманих працівників: за вищою, першою категорією для квалі­фікованих — в обсязі 30% середнього заробітку для даної місцевості, а для інших — у розмірі 20%. До кваліфікованих робітників прирівнювалися демобілізовані червоноармійці. Допомога зберігалася на випадок хвороби, вагітності та пологів. Причому в останньому разі вона мала видаватися у розмірі допомоги за першою категорією⁹¹.

Незважаючи на те, що зареєстровані на біржах безробітні ма­ли право на страхову допомогу, це ніяким чином не гарантувало їм навіть прожиткового мінімуму через її низький рівень. Крім того, через брак коштів коло осіб, які отримували останню по без­робіттю, було обмежено кваліфікованими працівниками й тими, котрі мали робочий або службовий стаж від 3 та вище років⁹².

Спочатку в умовах продовольчого дефіциту страхова допо­мога, за бажанням безробітних, видавалася у грошовій або змішаній грошово-натуральній формі. Оскільки в продовольчих пайках, що входили до грошово-натуральної допомоги, хліб видавався по низьких цінах, робітники надавали перевагу отри­манню такої допомоги. Однак іноді, всупереч їх розрахункам, отримання грошово-натуральної допомоги виявлялося невигід­ним, оскільки при затримках виплат та неповній видачі допо­моги урізалася або не видавалася саме хлібна пайка⁹³.

Зважаючи на голод в степових губерніях, у промисловому районі півдня України сконцентрували безкоштовне громадське харчування безробітних. З осені 1922 р. до червня 1923 р. на кошти профспілок харчувалося від 6,2 до 6,5 тис. голодуючих, або 10,6% безробітних регіону⁹⁴. Норму калорійності обідів було встановлено в розмірі 1,5 тис. кілокалорій⁹⁵, однак фактично ця норма не дотримувалася. За повідомленням робкору катерино­славської газети «Звезда», «дійсно нужденним часто не давали повної порції, оскільки багато хто брав обіди за знайомством».⁹⁶

Держава намагалася надавати безробітним й інші види нату­ральної допомоги, зокрема забезпечити їх житлом і безкоштовним медичним обслуговуванням. Однак її можливості були мізерними, а умови проживання в будинках для безробітних — жахливими. За замітками робітничих кореспондентів, які відвідували будинки для безробітних, вони залишали у них гнітюче враження: «Непри­криті вікна, котрі зяяли проломами, брудні стіни двоповерхового будинку, біля якого зарослий бур’янами пустир. Це — постійне місце ночівлі для понад двох сотень осіб різного віку й професій, які перебувають тут із 8 години вечора до п’ятої тридцяти ранку. В приміщенні — три кімнати з нарами, окремо для жінок та підлітків, у кожній із кімнат може розміститися до 100 осіб»⁹⁷.

Влітку 1923 р., у зв’язку з непоганими перспективами на врожай, коло безробітних, які отримували страхову допомогу, було розширено за рахунок пониження трудового стажу для представників фізичної праці до одного року і шляхом надання пільг іншим їх категоріям, аж до поширення на них усіх додат­кових видів останньої. Допомога по безробіттю видавалася впродовж шести місяців, а в окремих випадках — дев’яти⁹⁸.

У червні 1927 р. було введено нові правила надання допомоги безробітним, згідно з якими посилилася диференціація її розмі­рів залежно від рівня професійної кваліфікації. Замість двох категорій безробітних встановлювалися три — кваліфіковані, напівкваліфіковані й малокваліфіковані. Також вводилися тери­торіальні пояси, згідно з якими нараховувалася допомога. Залеж­но від категорії кваліфікації безробітного та територіального поясу її розміри призначалися в межах 6-26 руб. Крім того, для сімейних безробітних встановлювалася надбавка у розмірі 15% на одного члена родини, 25% — на двох та 35% — на трьох⁹⁹.

За даними Наркомату праці, в 1927 р. регулярну грошову до­помогу за рахунок страхової каси й профспілки отримувала вже майже чверть (36 тис. 265) безробітних робітників та робітниць: 24,1% чоловіків та 24,8% жінок. Причому її розмір для першої групи становив 13,56 руб., а для другої — 10,74 руб.¹⁰⁰ У наступ­ному році, за оцінкою Головсоцстраху УСРР, пересічний розмір грошової допомоги з безробіття (по всіх групах застрахованих) сягнув 13 руб. 90 коп., а частка безробітних, які її отримували, — 28,3%. На підставі цих показників український історик О. Мель- ничук зробив висновок про ефективність соціального страхуван­ня в УСРР у разі безробіття¹⁰¹. Але він забув, що дані про ступінь охоплення безробітних соціальним страхуванням обраховува­лися на підставі довідок про їх офіційну реєстрацію. Між тим, кількість незареєстрованих безробітних була набагато більшою.

За розрахунками Б. Данського, кількість безробітних, які у

1927. р. отримували грошову допомогу від страхкас та профспі­лок, не перевищувала 3%, причому порівняно з 1923 р. вона збільшилася лише на відсоток¹⁰². І хоча ці дані стосувалися СРСР у цілому, ситуація в Україні не суттєво різнилася.

Ще більш критично належить ставитися до даних, наведених у монографії О. Мельничука без посилання на джерело, щодо ре­зультатів грошової допомоги безробітним на кінець 1920-х рр. Визначаючи її розміри та обсяги, він пише, що у розрахунку на одного застрахованого вона дорівнювала половини пересічної за­робітної плати та надавалася 70% зареєстрованих безробітних¹⁰³.

Підсумовуючи статистичні відомості з різних видів держав­ної допомоги, слід зазначити, що кількість безробітних, котрі її отримували, невпинно збільшувалася. Якщо в 1923 р. чисель­ність таких щасливчиків становила 25,3 тис. осіб,¹⁰⁴ то за три ро­ки вона зросла в 3,7 рази — до 92,3 тис. осіб¹⁰⁵. Однак питома вага одержувачів державної допомоги за відповідні періоди зро­сла лише у 2 і 2,8 рази — з 19-22,3% до 55,3%.¹ Нажаль, ці дані не відбивають реальне становище справ, оскільки фіксують роз­міри державної допомоги тільки для тих безробітних, які мали право на державну реєстрацію. До того ж ця допомога не завжди надавалася у повному обсязі, вчасно та на належному рівні.

Незадоволення безробітних розмірами й якістю допомоги, що акумулювалося роками, виливалося у протестні, а нерідко й кримінальні дії. Доведені до відчаю люди, які загубили надію на нормальне життя, уживали радикальних заходів.

Невдоволенння безробітних викликали порушення біржами праці права членів професійних спілок на першочергове праце­влаштування, яке всупереч трудовому законодавству, надава­лося членам правлячої партії; протекціонізм та кумівство в роботі останніх; мізерна матеріальна допомога, котру вони не­рідко отримували із затримками; погана організація трудової допомоги з боку профспілок.

У 1924 р. безробітні приєдналися до страйкового руху робіт­ників. їх масові опозиційні виступи розпочалися 14 травня в

Одесі. Приводом стало самогубство одного з них, який, не маючи надії отримати роботу, викинувся з балкона біржі праці. Після цього інциденту натовп безробітних чисельністю майже у три тисячі чоловік намагався розправитися з працівниками біржі, а потім для висловлення претензій владі вирушив до губвиконкому. Під час зустрічі з його представниками й чле­нами губернської ради профспілок безробітні висунули кілька вимог: по-перше, замінити ними на виробництві працюючих робітників; по-друге, посилити страхування, а також збільшити допомогу і пільги; по-третє, дотримуватися зобов’язання опла­чувати їх працю на громадських роботах у обсязі, який був би не нижче середньої зарплати. Зустріч із представниками влади закінчилися домовленістю про скликання наради делегатів безробітних по секціях профспілок при біржі праці із залучен­ням спеціальної комісії місцевкомів для винайдення ефектив­них засобів боротьби з цим явищем¹⁰⁶.

На зборах безробітних по секціях біржі праці, що відбулися напередодні наради по деяких спілках (металістів, водників та робітників місцевого транспорту), виявилися антибільшовицькі настрої, а також недовіра до профспілкових органів. Висувалися пропозиції щодо ліквідації пільг комуністам на працевлашту­вання й проведення чисток працівників підприємств від їхніх дружин. У зв’язку з цим пропонувалося зібрати підписи серед робітників на підтримку ліквідації відділу губкому КП(б)У, котрий займався працевлаштуванням комуністів поза чергою на біржі праці, а також розпустити останню. Замість неї пропо­нувалося організувати бюро працевлаштування, обране безро­бітними. Ці пропозиції належали, як правило, не членам спілок, а молодим безробітним або колишнім членам опозиційних партій, які були позбавлені профспілкового членства. Однак завдяки переважаючій більшості серед присутніх членів спілок, збори все ж в основному ухвалювали проект резолюції, запро­понований профкерівництвом¹⁰⁷.

Щоправда, щоб послабити ворожість безробітних до кому­ністів, було задоволено їхню вимогу щодо впровадження загальної почерговості під час працевлаштування незалежно від партійної приналежності. Однак такі вимоги, як встановлення контролю безробітних за діяльністю бірж праці, забезпечення їх участі у комісіях з «чистки» підприємств та заміна ними працюючих робітників безробітними, було відхилено¹⁰⁸.

Опозиційні настрої панували серед безробітних і в 1925 р. Незадоволення неспроможністю влади розв’язати проблему працевлаштування проявлялося навіть серед тих безробітних, котрі залучалися до громадських робіт або отримували грошову допомогу. Причинами цього були затримки страхових виплат по безробіттю, а також мізерна оплата праці на останніх тощо¹⁰⁹.

Як зазначалося у довідках ГПУ про політичне становище на місцях, «настрій безробітних був дуже напружений, особливо в великих містах — Києві та Одесі». Бурхливе незадоволення у них викликало повідомлення про грошову допомогу ВЦРПС китайським робітникам, надану у сумі 50 тис. руб. Не маючи можливості відкрито висловлювати обурення щодо здійснення акту інтернаціональної допомоги за рахунок їхнього добробуту, безробітні залишали анонімні написи антирадянського змісту на стінах бірж праці: «Краще жити з царем, ніж при радвладі!», «Не буде комуністів — не будуть безробітні голодувати!».

Спостерігалися сутички безробітних з адміністрацією бірж праці, під час яких вони в ультимативній формі вимагали праце­влаштування й своєчасної видачі допомоги по безробіттю, котру вона затримувала. Іноді, як це було в Одесі, озлоблення пере­ростало у кулачні розправи над адміністрацією.

Збільшення безробіття восени 1925 р. після демобілізації червоноармійців спричинило протестні дії цієї групи. Оскільки події розгорталися напередодні Жовтневих свят, демобілізовані загрожували зірвати урочисті заходи вшанування річниці рево­люції демонстраціями під антирадянськими гаслами.

Найбільшої гостроти опозиційні виступи набули в Одесі, де безробітні із числа демобілізованих надіслали листа до місцевого виконкому, у якому загрожували представникам влади загальним повстанням і кривавою розправою. У цьому ж листі повідомлялося про існування підпільного повстанкому в Одесі, що мав зв’язки з аналогічними комітетами в інших містах.

За довідками ДПУ, антирадянські настрої були властиві й іншим групам безробітних¹¹⁰.

Відомо, що у квітні-червні 1925 р. частка демобілізованих серед безробітних зросла до 10,9%, але вже через рік скороти­лася до 3,5%¹¹¹. В зв’язку з цим опозиційні настрої серед них зменшилися.

Нерідко безробітні, які загубили надію на працевлашту­вання, намагалися здобути засоби до життя крадіжками і розбоєм, приєднуючись до кримінальних банд. Найслабші з них виживали завдяки жебракуванню.

Починаючи з 1922 р., у довідках ДПУ про економічну та політичну ситуацію в УСРР містилися регулярні повідомлення про діяльність майже у всіх губерніях невеликих збройних загонів у кількості 10-20 осіб, котрі складалися з молодих неза­можних селян і безробітних, у більшості демобілізованих чер- воноармійців¹¹². Надалі до них почали приєднуватися колишні члени КП(б)У й УКП, незгодні з непом. Зважаючи на соціаль­ний склад цих загонів, в 1924 р. ЦК КП(б)У оголосив про виникнення «червоного бандитизму».

Найбільш поширеною формою прояву останнього, що роз­гортався під гаслом «Геть неп, прямо до соціалізму!», були в містах наскоки на поїзди, насамперед із комфортабельними вагонами, та на промислові підприємства, а у селах — коно­крадство, пограбування виконкомів рад, цукрових заводів, а також господарств заможних селян, що супроводжувалися знищенням їхніх посівів.¹¹³

Таким чином, на ринку праці у 1920-ті рр. оформилася тенденція до хронічного безробіття. З’явилася ціла категорія населення — «соціальних утриманців». Переважну часту безробітних стабільно становили малокваліфіковані робітники, насамперед — жінки і підлітки. Причому безробіття серед них безперервно прогресувало, в той час як серед кваліфікованих скорочувалося. Серед різних професійних груп найбільше потерпали від безробіття гірники, хіміки, а також швейники, харчовики та чинбарі. Безробіття серед робітників легкої та харчової промисловості було спричинене закриттям багатьох підприємств кустарної промисловості.

Спроби регулювання ринку праці шляхом трудового посеред­ництва бірж виявилися неефективними внаслідок втручання в їхню діяльність профспілкових, партійних та комсомольських органів. Крім того, радянська система державного посередництва порушувала право найманих працівників на вільну працю. Через неналагодженість господарського планування мали негативні наслідки спроби адміністративного регулювання ринку праці на міжреспубліканському рівні шляхом так званих «організаційних наборів». У стадії становлення перебувала система підготовки та перепідготовки кадрів кваліфікованих робітників.

Основним видом трудової допомоги безробітним було тим­часове працевлаштування на громадських роботах і в артілях останніх. Спочатку за ступенем їх охопленням більш масовою формою допомоги були громадські роботи, а з часом стали так звані трудові, а також виробничі та торгівельні колективи безробітних, де умови праці були легшими, а оплата — вищою. Частка тих, які отримували грошову допомогу на випадок страхування від безробіття порівняно з тими, хто користувався трудовою, була переважаючою.

Незважаючи на поступове розширення державної допомоги безробітним у грошовій і натуральній формі, її розміри залиша­лися незначними. Своєчасному й повному отриманню останньої перешкоджали нескінченні фінансові труднощі та хронічний товарний дефіцит, а також бюрократизм, протекціонізм та хабарництво в роботі бірж праці. Повсякденне життя безро­бітних було постійною боротьбою за виживання.

Іхнє незадоволення неспроможністю радянської влади захис­тити право трудящих на працю й надати соціальну допомогу нужденним вилилося у 1924 р. в масові акції протесту. Конфе­ренції та комітети безробітних, організовані при біржах праці, вимагали встановлення їнього контролю над діяльністю остан­ніх і участі в скороченні штатів на промислових підприємствах, а також скасування пільг комуністів на першочергове праце­влаштування.

Придушення владою мирних виступів безробітних посилю­вало їх антирадянські настрої та штовхало на шлях «політич­ного та кримінального бандитизму». Неспроможні на опір чи насильницькі дії, обирали життя жебраків. Наприкінці 1920-х рр. безробітні стали однією з найбільш «ображених» верств насе­лення, незадоволених ані своїм соціальним, ані економічним статусом у суспільстві, позбавлених реальних перспектив на покращання життя.

1. Вейцблит И. Безработица на Украине в 1921-1925 гг. —Х., 1926; Шатан Е. О. Проблемы безработицы на Украине. Материалы к построению 5-летнего и генерального плана. —Вып. ІХ. —Х., 1929; Статистический бюллетень ВЦСПС и НКТ: Итоги переписи безработ­ных членов союзов. — Х., 1928. — № 3-4; Хейман С. Безработица на Украине в 1925-1926 гг. Рынок труда. Конъюнктурное исследование // Хозяйство Украины. — 1927. — № 4-5; Минц Л.Е. Как живет безра­ботный (бюджеты безработных). — Москва, 1927; Кузятин В. Д. Новый закон об обеспечении безработных. (Пособие по безработице и как его получить). — 3-е изд. — Москва, 1927 и др.

2. Нарис історії України. — К., 1942; Історія Української РСР: В 2 т. — Т. 2. — К., 1957.

3. Гордієнко Л.М. Про ліквідацію безробіття в Українській РСР (1921-1930 рр.) // Укр. іст. журн. — 1973. — № 9; Диденко Г. Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925). — К., 1962; Лобурець В. С. Подолання безробіття на Україні — велике завоювання соціалізму (1921-1931 рр.) // Укр. іст. журн. — 1971. — № 2. — С. 48-55; Федоров С. В. Ліквідація безробіття на Україні (1928-1930 рр.) // Вісник Харківського універ­ситету. — 1972. — № 78: Історія КПРС. — Вип. 9. — С. 55-62 та ін.

4. Прилуцька Л. А. Боротьба з безробіттям у Харкові в 20-х рр. ХХ ст. — Дис. ... канд. іст. наук. — Х., 2007; Іщенко А. В. Державна політика у сфері боротьби з соціальними аномаліями періоду непу (1921-1928 рр.): досвід, протиріччя, уроки (за матеріалами Півдня України). — Дис. ... канд. іст. наук. — Дніпропетровськ, 2003; Мель- ничук О. Соціальне страхування в радянській Україні (20-30-х рр. ХХ ст.) — Вінниця, 2009.

5. Мовчан О. М. «За бортом праці»: проблема працевлаштування в Україні (1920-ті рр.) // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, полі­тика. — Вип. 14 — К., 2008. — С. 306-322; Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. — Вип. 15 — К., 2009. — С. 121-130.

6. Ленин В. І. Від зруйнування вікового укладу до творення нового. — Повн. зібр. тв. — Т. 40. — С. 289.

7. Рейхель М. Трудповинность на Украине // Коммунист. — Х., 1921.—№6. —С. 30.

8. Борисова Л. В. Трудовые отношения в Советской России (1918­

1924. гг.). — Москва, 2006. — С. 60.

9. Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду УСРР (далі — ЗУ УСРР). — 1921. — № 2. — Ст. 44.

10. Реєнт О. П. Українська революція і робітництво: соціально- економічні і політичні зміни 1917-1920. — К., 1996. — С. 116.

11. ЗУ України. — 1921. — № 7. — Ст. 195.

12. Про порядок отбывания трудового и гужевого налога и замену его другими видами обложения // Известия управления уполномочен­ного НКТ РСФРР, СНК УССР. — Х., 1922. — № 12-13. — С. 41-42.

13. Паншин В. П., Богданов С. В. Государство и безработица в Рос­сии: 1900-2004 г. — Курск, 2004. — С. 102-103.

14. Жизнь рабочего. — Х., 1923. — 16 мая.

15. Постановление СНК УСРР от 5 декабря 1922 г. «Про расчетные книжки» // Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. —Х., 1922.—№ 18. —С. 4-5.

16. Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. — Москва, 2007. — С. 157, 169.

17. Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйствен­ным вопросам: Сб. док. — Москва, 1957. — С. 19.

18. Герман Л. Работа местных органов Наркомтруда // Вопросы труда. — 1924. — № 9. — С. 132-136.

19. Звезда. — Екатеринослав, 1923. — 19 января.

20. Там же. — 24 марта.

21. Там же. — 11 мая.

22. Там же. — 24 октября.

23. Крокодил. — Москва, 1927. — № 2. — С. 9.

24. Там же. — Москва, 1926. — № 41. — С. 11.

25. Там же. — Москва, 1927. — № 31. — С. 8.

26. Звезда. — Екатеринослав, 1923. — 21 февраля.

27. Гиндин Я. К новым формам работы бирж труда // Вопросы труда. — 1924. —№7-8. —С. 3-12.

28. Атаян И. М. Биржи труда в 1920-е годы: опыт государственного трудового посредничества // Социс. — Москва, 2000. — № 4. — С. 120-121.

29. Там же.

30. Звезда. — Екатеринослав, 1923. — 24 октября.

31. Герман Л. Указ. соч. — С. 132-136.

32. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої революції. — Х., 1928. — С. 45.

33. Постановление УпНКТ «Об ответственности нанимателей за неправильный отказ в прийоме посланной биржей труда рабочей силы // Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. — Х., 1922. — № 14. — С. 5.

34. Звезда. — Екатеринослав, 1923. — 13 мая.

35. Там же. — 1 апреля.

36. Лантух І. В. Біржі праці як регулятор ринку робочої сили в Україні в умовах непівських реформ // Історія Народного госпо­дарства та економічної думки України. — К., 2000. — Вип. 31-32. — С. 71.

37. Догадов В. М. Правовое положение профсоюзов СССР. Очерки профсоюзного права. — Москва, Ленинград, 1928. — С.79, 85-90; Гулый К. М. Положение трудящихся на Украине: Доклад Всеукра- инскому совещанию работников труда и социального страхования. — Х., 1928. —С. 83.

38. Паншин В. П., Богданов С. В. Указ. соч. — С. 109.

39. Лантух І. В. Вказ. праця. — С. 69, 72.

40. Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. — С. 169.

41. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1088. — Арк. 76.

42. Там само. — Спр. 1109. —Арк. 31.

43. Вейцблит И. Указ. соч. — С. 19.

44. Коммунист. —Х., 1921. — 20 ноября.

45. Шатан Е. О. Указ. соч. — С. 133.

46. Статистический бюллетень ВЦСПС и НКТ: Итоги переписи безработных членов союзов. — Х., 1928. — № 3-4. — С. 24-25.

47. Там же. —С. 36-37.

48. Буяновер М. І. Вказ. праця. — С. 46.

49. Вейцблит И. Указ. соч. — С. 10.

50. Там же. —С. 12-13.

51. ЦДАГО України — Ф. 1 — Оп. 20. — Спр. 1988. — Арк. 10.

52. Коммунист. — Х., 1922. — 24 февраля.

53. ЗУ України. — 1922. — № 14. — Ст. 252.

54. Коммунист. —Х., 1922. — 15 апреля.

55. Там же — 14 мая.

56. Вейцблит И. Указ. соч. — С. 45.

57. Там же. — С. 25-27.

58. Гулый К. М. Указ. соч. — С. 81.

59. Там же. — С. 25-27.

60. Шатан Е. О. Указ соч. — С. 74-77.

61. Вейцблит И. Указ. соч. — С. 23-24.

62. КПРС в резолюціях і постановах з’їздів, конференцій і пленумів ЦК КПСС. — К., 1979. — Т. 2. — С. 458.

63. Статистический бюллетень ВЦСПС, НКТ: Итоги переписи безработных членов союзов. — Х., 1928. — № 3-4. — С. 16-17.

64. Коммунист. —Х., 1921. — 20 ноября.

65. ЗУ України. — 1921. — № 7. — Ст. 222.

66. Там само. — № 31. — Ст. 378.

67. Звезда. — Екатеринослав, 1924. — 12 мая.

68. КПРС в резолюціях і постановах з’їздів, конференцій і пленумів ЦК КПСС. — Т. 2. — С. 106.

69. Гордієнко Л. М. Вказ. праця. — С. 98; Шатан Е. Указ. соч. — С. 100-101.

70. Вейцблит И. Указ. соч. — С. 45.

71. Шатан Е. Указ соч. — С. 101.

72. Там же.

73. Там же. — С. 32.

74. Буяновер М. І. Вказ. праця. — С. 43.

75. Там само. — С. 96, 134.

76. Лебит П. Г. Общественные работы для безработных. — Москва, 1927. —С. 7.

77. Лантух І. В. Вказ. праця. — С. 68.

78. Там само.

79. Лифшиц А. Рынок труда, безработица и борьба в ней на Украине в 1923-1925 гг. (Краткий предварительный отчет) // Вопросы труда. — 1925.—№ 12. —С. 147.

80. Лебит П. Г. Указ. соч. — С. 9.

81. Там же. — С. 38.

82. О посылке безработных на общественные работы. Инструкция УпНКТ // Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. — Х., 1922. — № 14. — С. 6.

83. Лебит П. Г. Указ. соч. — С. 25-26.

84. Лантух І. В. Вказ. праця. — С. 68.

85. Лебит П. Г. Указ. соч. — С. 42.

86. Вестник профдвижения Украины. — 1925. — № 9. — С. 47;

Отчет Всеукраинского совета профсоюзов (1926-1928). К VI съезду

профсоюзов Украины. — Х., 1928. — С. 168.

87. Лебит П. Г. Указ. соч. — С. 30.

88. Лившиц А. Трудовые коллективы безработных на Украине. — Х., 1929. — С. 8, 18, 23; V Всеукраїнський з’їзд профспілок: 1-8 грудня

1927. р. Стенографічний звіт. —Х., 1928. — С. 266.

89. Шатан Е. Указ. соч. — С. 133; Труд и профессиональные союзы на Украине: Статистический справочник за 1924-1928 гг. — С. 25.

90. Кодекс законов о труде 1922 р. — Москва, 1922. — Ст. 185.

91. Кузятин В. Пособие по безработице и как его получить. — Х., 1925. —С. 5-19.

92. ДанскийБ. Г. Указ. соч. — С. 288.

93. Звезда. — Катеринослав, 1923. — 14 февраля.

94. Підраховано за даними: 15 месяцев работы: Отчет Южбюро ВЦСПС ІІІ Всеукраинской конференции профсоюзов. — Х., 1923. — С. 140; ЦДАВО України. — Ф. 2632. — Оп. 1. — Спр. 1240. — Арк. 32.

95. Отчет Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода при ВУЦВК. — Х., 1923. — С. 79-80.

96. Звезда. — Екатеринослав, 1923. — 14 апреля.

97. Жизнь рабочего. — Х., 1923. — 16 августа.

98. Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. — С. 152.

99. ДанскийБ. Г. Указ. соч. — С. 96-97.

100. Статистический бюллетень ВЦСПС и НКТ: Итоги переписи безработных членов союзов. — Х., 1928. — № 3-4. — С. 5,43,46,47; Гиндин Д. Регулирование рынка труда и борьба с безработицей. — Москва, 1928. — С. 123.

101. Мельничук О. Вказ. праця. — С. 184.

102. Данский Б. Г. Указ. соч. — С. 100.

103. Мельничук О. Вказ. праця. — С. 184, 188.

104. Підраховано за даними: ЦДАВО України. — Ф. 2632. — Оп. 1. — Спр. 1240. — Арк. 32.

105. Труд и профессиональные союзы на Украине: Статистический справочник за 1924-1928 гг. — С. 25.

106. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1932. — Арк. 35.

107. Там само. — Спр. 1915. — Арк. 25.

108. Там само. — Спр. 1932. — Арк. 99.

109. Там само. — Спр. 2117. — Арк. 47.

110. Там само. — Спр. 2314.—Арк. 137.

111. Вейцблит И. Указ. соч. — С. 12.

112. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 998. — Арк. 87.

113. Там само. — Спр. 1799.—Арк. 15.