16. Травня 1930 р.41

Життя у формі комун ніколи не було особливо популярним, але так звані комунальні квартири як тип жител та спільного співіснування були досить поширеним явищем.

Спробам організації комуністичного побуту відповідав харак­тер радянської житлової політики. У добу «воєнного комуніз­му» всі городяни УСРР користувалися житлом безкоштовно. Але у квітні 1922 р., у зв’язку із запровадженням непу, було введено оплату за наймання квартир у будинках муніципаль­ного фонду. Розміри квартплати залежали не тільки від витрат на утримання помешкань і розміру житлоплощі, що винаймали квартиронаймачі, а також від благоустрою й місця розташу­вання жител¹. Останнє мало важливе значення для робітників, котрі проживали переважно в некомфортабельних будинках міських околиць.

Зважаючи на низький рівень зарплати найманих працівників, влада встановлювала для них невисокі тарифи на квартирну плату та комунальні платежі. Однак «надлишки» житлоплощі їм належало оплачувати за найвищими тарифами — від двократних до двадцятип’ятикратних⁴². Витрати на житло, його опалення й освітлення у бюджеті робітничих родин стабільно займали третє місце після харчування та одягу⁴³.

За постановою РНК України «Про квартирну плату» від

12. вересня 1923 р., що була прийнята на основі «Житлового ко­дексу УСРР», розміри тарифів на оплату житла для робітників

1. службовців почали диференціюватися залежно від їх зарпла­ти: в межах 40-85 коп. за 1 кв. сажень (4,55 кв. м) житлоплощі на місяць, причому оплата надлишків останньої (не більше

2. кв. сажнів, тобто 9,1 кв. м на особу) для них встановлювалася в тому ж розмірі, що й за основну (для інших мешканців — у подвійному розмірі). Найбільші ставки за оплату житлової площі було встановлено для осіб з нетрудовими прибутками — від 3-5 руб. зол. за 1 кв. сажень (4,55 кв. м)⁴⁴.

Однак квартплата, що передбачала пільги трудящим, не забезпечувала бюджетних витрат для утримання домоволодінь. Тому за рішенням ВУЦВК місцевим виконкомам дозволялося проводити так звані «добровільні самобкладання», а фактично додаткові примусові стягнення коштів із пожильців малопри­буткових комунальних будинків, заселених робітниками. Розмі­ри «самообкладань» нерідко в 3,5 рази перевищували ставки квартирної плати⁴⁵, хоча в 1926 р. ВУЦВК обмежив їх 15%⁴⁶.

Постійно діючі надбавки до державних тарифів дозволялися лише в будинках житлової кооперації, причому для окремих мешканців, вони встановлювалися пропорційно до квартплати, тобто на підставі їх соціально-майнового становища⁴⁷.

У листопаді 1923 р. квартирна плата та комунальні послуги (без палива) становили в середньому по СРСР 3,9% бюджету робітничої родини, а через рік частка витрат на оплату житла підвищилася до 5,3% його. Й тим не менше квартплата ледве покривала 40% експлуатаційних витрат домоуправлінь⁴⁸.

її визначення було непростою справою. Щоб уникнути на­дбавок на неї, заможні жильці намагалися приховати інформа­цію про розмір своїх прибутків від будинкоуправлінь, а ті у відповідь, щоб з’ясувати справжній рівень їх добробуту, влаш­товували обходи по квартирах.⁴⁹ В той же час мешканці з «трудящих», котрі перебували в скрутному матеріальному становищі, на певний час могли звільнятися від боргів та оплати житла й комунальних послуг. Щоправда, від них вимагали роз­писку, що вони не мають нетрудових прибутків і зобов’язуються не здавати свою кімнату стороннім особам. Інші громадяни, які фактично мали сплачувати за своїх неплатоспроможних сусідів, відмовлялися вносити квартплату або переїжджали у приватні помешкання, котрі надавалися в оренду власниками будинків. Внаслідок цього, як зазначив М. Борисенко, борги за оплату житла сягнули астрономічних цифр.⁵⁰

У березні 1925 р було проведено нове підвищення квартирної плати. Однак, її розміри для робітників не мали перевищувати 15% від середньо статистичної зарплати, а збільшення кварт­плати — 50% старих нормативів квартплати (до Першої світової війни частка витрат на житло в бюджеті робітників становила 7-19% зарплати). Для безробітних, як і для родин червоноар- мійців, ставки квартплати були ще нижчими. Вони встановлю­валися у половинному розмірі від тарифів для робітників⁵¹.

Існуюча система квартирної плати, побудована на врахуванні розмірів зарплати квартиронаймача, утискала інтереси багато­дітних родин, котрі мали одного годувальника, й полегшувала оплату житла для них з декількома працюючими. Крім того, ця система не враховувала якості житла.

Ці недоліки усунула постанова ВУЦВК «Про квартирну плату і заходи щодо врегулювання користування житлами в містах і селищах міського типу» від 8 грудня 1926 р. Згідно з нею, ставки квартплати почали диференціюватися, по-перше, залежно від типу населених пунктів (густоти населення) та вартості експлуатації їх домового господарства, а по-друге, від розмірів заробітної плати відповідального наймача або сукуп­ного прибутку родини останнього, а також залежно від кількості осіб, що знаходилися на його утриманні. Крім того, нова система квартирної плати помітно підвищила розмір оплати житла за рахунок заможних верств населення.

Якщо для робітників і службовців тарифи на житло вста­новлювалася у межах 20 коп. — 6 руб. за квадратний сажень (4,55 кв. м), то для кустарів та ремісників — від 1 до 9 руб., а для торгівців й «інших осіб нетрудових категорій населення» — від

5. до 18 руб.⁵²

При «голодній нормі» житлоплощі в 1,1 кв. сажня на особу (по Україні норма була ще меншою — 10,8 кв. аршин) і середній чисельності родини у 4 особи, витрати на оплату житла розмі­ром у 4,4 кв. сажня сягали від 3,9% до 8,2% зарплати робітників залежно від її розмірів та ставок квартплати (Див. додатки, табл. 14)⁵³.

Такі ж само робітники й службовці, родини яких проживали на більшій житлоплощі розміром у 6 кв. сажнів мали витрачати на квартирну плату від 5,7% до 11,1% зарплати (Див. додатки, табл. 15), а в середньому — 8,9,2%⁵⁴.

Зростання ставок квартплати, особливо у столиці, де раніше розміри її встановлювалися на рівні нижчому від середнього, викликало гостре незадоволення робітників й збільшило непла­тежі за оренду жител. Стрибок тарифів на квартирну плату в Харкові сягнув 430%, а у решті міст Україні в середньому — 60- 90%⁵⁵.

Завдяки підвищенню квартплати вдалося забезпечити майже повну самоокупність домоволодінь. Але їх прибутковість, котра у дореволюційні часи сягала 4-7%, дозволяючи проводити нове житлобудівництво, не була досягнута⁵⁶. Тому на основі постанови

РНК УСРР і ВУЦВК від 28 лютого 1928 р. «Про квартплату та за­ходи щодо врегулювання користування житлами в містах та посе­леннях міського типу» ставки квартплати знову підвищувалися.

Нове підвищення, як і попереднє, проводилося головним чином за рахунок прибутків заможних верств населення. Однак одночасно було збільшено мінімальні ставки квартирної плати для низькооплачуваних груп робітників. Крім того, посилилася диференціація її залежно від вартості експлуатації й норм амортизації житлогосподарства в окремих місцевостях України, а також від характеру використання окремих житлових примі­щень (за призначенням або всупереч).

Наприклад, не підлягали оплаті кухні, котрі використовува­лися квартиронаймачами за призначенням -- для приготування їжі та прання білизни для задоволення особистих потреб. Якщо ж приготування їжі й прасування в них проводилися як проми­сел, а також у випадку одночасного використання кухонь як спалень, їдалень або робочих кабінетів, а тим більше як майсте­рень вони мали оплачуватися за встановленими тарифами⁵⁷.

Пільгові ціни на житло, гарантовані робітникам у націоналі­зованому і кооперативному секторах житлового господарства, не поширювалися на приватний. Тим часом, частка робітників, котрі через житлову кризу винаймали помешкання в приват­ників, та оплачували їх за ринковими цінами, була значною, особ­ливо у промислових регіонах республіки. Це підтверджують дані про розміри житлоплощі, яку орендували робітники за угодами

з приватними особами. Зокрема в індивідуально денаціо­налізованих будинках розміри житлової площі, котру винайма­ли робітники (за даними на 1926 р.), по окремих містах сягали від 10% до 40% її, у в приватновласницьких — від 15% до 60%.

В різних містах республіки ціни у приватному секторі на той час у 1,5—2,7 рази перевищували нормовану квартплату для ро­бітників, встановлену в націоналізованих будинках (Див. додат­ки, табл. 16)⁵⁸. Тому оренда приміщень у приватному секторі лягала важким тягарем на плечі робітників. Водночас нормована квартирна плата в державному житловому секторі за середньо статистичними вимірами сягала 12% бюджетних витрат їх родин.

У 1929 р. РНК УСРР порушив питання «про необхідність припинити експлуатацію одних трудящих іншими трудящими» й встановити нормовану квартплату для суборендарів на рівні оплати членів житлових кооперативів⁵⁹.

Радянська влада активно намагалася поліпшити житлові умови робітників. На початку 1920-х рр. це здійснювалося шляхом націоналізації житлових будинків і «ущільнення» або виселення з них «нетрудових елементів».

Згідно з житловим кодексом УСРР», прийнятим 1 листопада 1921 р., першочергову перевагу на оренду домових будівель з націоналізованого фонду отримали радянські органи, профспіл­кові та кооперативні об’єднання робітників для потреб цих організацій. В другу чергу домові будівлі надавалися різного типу колективним об’єднанням робітників; в третю — профе­сійним спілкам і радянським органам для житлових потреб їх членів; у четверту — іншим об’єднанням «наявних жильців будинкових володінь»; у п’яту — окремим особам, що користу­валися виборчим правом за радянською конституцією, й їх об’єднанням; та в шосту, — іншим громадянам⁶⁰.

Порядок адміністративного виселення громадян із примі­щень, які вони займали, було затверджено лише у вересні 1922 р. За постановою РНК УСРР виселення допускалося стосовно п’яти категорій осіб. По-перше, тих, котрі жили в будинках центральних і губернських радянських, державних та профспіл­кових органів, але не перебували на службі у закладах цих останніх. По-друге, тих, що проживали в «будинках-комунах», але не були членами профспілок або не займалися найманою працею. По-третє, осіб найманої праці, які мешкали у будинках, прикріплених до фабрично-заводських підприємств, але не працювали на них. Й, по-четверте, всіх пожильців будівель нежитлового призначення (побудованих під школи, лікарні, банки й т. ін.). Крім громадян, котрі незаконно (згідно з новою постановою) займали приміщення, виселенню підлягали і ті, як жили в будівлях, що потребували термінового ремонту⁶¹.

Ухвалена постанова захищала не стільки класові, скільки економічні інтереси окремих відомств та виробництв.

Переселення робітників із занедбаних підвалів і казарм у кращі приміщення відбувалось головним чином у великих містах — Одесі, Києві, Харкові та Катеринославі, де існували багатокімнатні квартири, а у містечках через дефіцит останніх воно виявилося мало здійсненним⁶². За інформацією кореспон­денту журналу «Крокодил», у великих містах житлові трійки, які проводили «ущільнення», відбирали до 10% житлоплощі, «незважаючи на всі ухиляння житлових товариств».⁶³

За думкою М. Борисенка, котрий дослідив процес перерозпо­ділу житлового фонду в УСРР на початку 1920-х рр., більшови­ки не впорались із завданням масового переселення робітників до квартир буржуїв. Перешкодами до реалізації комуністичних ідей були недостатня підготовленість відповідного апарату, соціальне розмивання пролетаріату, але головне — небажання самих робітників опинитися у ворожому соціальному оточенні, у віддалених від виробництва районах і дорогих квартирах, що створювало додаткові труднощі психологічного й соціального- економічного характеру⁶⁴. Робітники звичайно обирали дешевші квартири в будинках поблизу їхніх підприємств або у районах, заселених в основному інтелігенцією та службовцями.⁶⁵

Згідно з «Житловим кодексом УСРР» 1923 р., практику адміністративних виселень було згорнуто. Останні дозволялося проводити лише в двох випадках: при наданні приміщень для державних закладів і проведення капітальних ремонтів жител. За інших обставин вони мали здійснюватися на підставі ухвал судів. Винятки становили лише адміністративні виселення з приміщень, прикріплених до промислових підприємств.

Виселенню у судовому порядку підлягали орендарі житла, котрі погіршували стан майна або користувалися ним не відповідно до договору оренди; ті з них, які своєю поведінкою робили неможливим сумісне проживання для інших мешканців; а також ті, котрі не ремонтували жител або не оплачували оренду. Зокрема, коли вони відмовлялися покривати заборго­ваність по квартплаті впродовж 2-х місяців по закінченню строку, встановленого судом⁶⁶.

Фактично ж підставою для виселення з комунальної квартири могли служити політичні, ідеологічні й навіть релігійні погляди мешканців, які, на думку представників житлових комітетів, негативно впливали на ідейне виховання сусідських дітей⁶⁷.

У зв’язку із загостренням житлової кризи в середині 20-х рр. розпочалося «ущільнення» державних і кооперативних закладів, насамперед у столиці. їх переміщали в міста з меншою щільністю мешканців. Одночасно під постійні житла для робітників стали використовувати приміські дачні селища, незважаючи на їх непри­стосованість для постійного мешкання й відсутність належного транспортного сполучення з промисловими підприємствами⁶⁸.

Однак політика, спрямована на відбудову житлофонду на кошти квартиронаймачів, неминуче призвела до обмеження адміністративних виселень і таким чином послабила можли­вості місцевих виконкомів перерозподіляти житло, котре знахо­дилося в їх розпорядженні, на принципах класової політики. Будинки муніципалізованого житлофонду почали активно пере­даватися у розпорядження житлово-орендних кооперативів, які намагалися залучати до себе нових членів із заможних верств населення. За рік, з 1925 по 1926 р., питома вага службовців у складі членів орендної кооперації збільшилася з 51,6% до 62,2%, а питома вага робітників зменшилася з 36,8 до 29%.

Почали заселятися сторонніми особами й будинки, що нале­жали промисловим та транспортним трестам. У деяких із них частка квартиронаймачів, не пов’язаних із виробництвом, стано­вила 15% усіх мешканців⁶⁹, незважаючи на те, що заселення цих будинків здійснювалося винятково за розпорядженням адміні­страції підприємств, оскільки їхні мешканці були позбавлені можливості проводити «самоущільнення» (самостійно підби­рати співмешканців у разі звільнення житлової площі)⁷⁰.

Новий етап адміністративних виселень розпочався напри­кінці 20-х рр. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від

4. січня 1928 р. «Про житлову політику», комунальні органи припиняли угоди на оренду житла з особами «нетрудових категорій». Зокрема до 1 жовтня 1929 р. з комунальних будинків належало виселити осіб, щомісячні прибутки котрих становили більше 3 тис. руб⁷¹.

За рахунок перерозподілу житлофонду на користь трудящих, проведеного в 1927-1929 рр., робітники отримали 878 тис. кв. м, а службовці — 715 тис. кв. м, що забезпечило третину приросту площі, яку вони замешкували (Див. додатки, табл. 17)⁷².

Захистом інтересів найманих працівників займалися будин­кові контрольно-конфліктні комісії (БККК), до складу котрих входили представники профспілок. На ці комісії покладалися обов’язки з’ясування житлових потреб робітників, перевірки й затвердження списків будівель, що підлягали націоналізації або навпаки денаціоналізації, а також розв’язання питань здачі цих останніх в оренду, тобто розподілу житла⁷³.

Однак через житлову кризу, відповідні комісії нерідко пору­шували інтереси самих «трудящих», «ущільнюючи» тих з них, які тимчасово виїжджали з квартир. Щоб попередити такі ексцеси, НКВС УСРР у червні 1924 р. зобов’язав відділи кому­нального господарства зберігати житло за членами профспілок під час їх відряджень, відпусток та трудових мобілізацій⁷⁴.

Часто-густо порушувалися права робітників, виселених для проведення капітального ремонту будинків. їм не тільки не надавали транспортних засобів для перевезення меблів і речей домашнього вжитку, а й вселяли у малопридатні для життя приміщення, причому після завершення ремонту не повертали у відремонтовані будинки⁷⁵.

В робітничих селищах траплялися випадки, коли заводоуп­равління, керуючись необхідністю закріплення на виробництві новоприбулих висококваліфікованих робітників, виселяли з казарм та будинків малозабезпечених некваліфікованих праців­ників, сиріт і вдів загиблих, а також безробітних⁷⁶.

Однак головним чинником, який перешкоджав здійсненню класових пріоритетів у житловій політиці, була нерентабельність комунального житлового господарства. Через неможливість відбудувати та підтримувати в належному стані зруйнований житловий фонд власними коштами, держава почала залучати до цього приватні капітали та поступилася політичними прин­ципами заради економічних інтересів. У середині 20-х рр. у житловому секторі економіки набули розвитку елементи капі­талістичних відносин і форм господарювання. Створювався обмежений місцевий ринок житла, впроваджувалася приватна оренда, формувалися виробничі (будівельні) та споживчі жит­лові кооперативи.

Тотальна націоналізація міського житлофонду була немож­лива через його зруйнованість. Зважаючи на відсутність коштів для відбудови та утримання цього фонду, держава оголосила про його часткову денаціоналізацію, а фактично про передання у довгострокову оренду (без поновлення права власності) будівель, котрі потребували капітального ремонту.

Згідно з постановою ЦК КП(б)У «Про житлову політику» від 8 липня 1921 р. денаціоналізації не підлягали лише будинки

з господарськими добудовами. Всі інші дозволялося передавати у розпорядження «колишніх хазяїв (за виключенням «ворогів трудящих»), а також їх нащадків та осіб, які мали трудовий зв’язок з даним домоволодінням» на приватне користування під контролем відділів комунального господарства виконкомів рад (комунгоспів).⁷⁷

Перевага при проведенні денаціоналізації надавалася колек­тивам громадян, які об’єднувалися у житлово-оренди кооперати­ви. Для приватних осіб отримання дозволу на оренду будинків було надзвичайно складною справою. Особливо, якщо будинки знаходилися у розпорядженні державних установ, які не бажали втрачати право на розпорядження об’єктами комунальної влас­ності. Щоправда, у такому випадку проблеми з денаціоналі­зацією виникали і для колективних орендарів. У результаті наприкінці 1920-х рр. суди були завалені позовами громадян, яким відмовили у денаціоналізації. Розгляд таких справ зазви­чай затягувався на декілька років,⁷⁸ хоча, згідно з постановою РНК УСРР «Про термін денаціоналізації будинкового воло­діння», її належало завершити ще у 1924 р.⁷⁹

В 1923 р. житлова кооперація охопила до 35% житлоплощі великих міст, а до 1926 р. — до 65%. Частка мешканців, що зара­ховувалися до категорії «трудящих», в ЖОКТ (житлово-орендних кооперативних товариствах) становили від 77,4% до 96,4%. Однак частка робітників у них була незначною, оскільки правління кооперативів були зацікавлені у високих пайових внесках та максимальній квартплаті високооплачуваних квартиронаймачів.

Хоча ЖОКТ засновувалися як у муніципальних, так і «промислових» домоволодіннях, велика їх маса, заселена робітниками, не була охоплена кооперацією, оскільки у них не вистачало коштів на обов’язкову доплату до квартирної плати, встановлену у кооперативах для ремонту жител⁸⁰.

Намагаючись «оробітничити» житлові кооперативи, влада зобов’язала комунальні банки розгорнути в 1923 р. кредиту­вання робітників, які бажали викупити й відбудувати дешеві будинки вартістю від 20 до 30 тис. руб.¹ Згідно з промисловими пріоритетами, ці кредити надавалися виключно робітникам, котрі працювали на виробництві⁸¹.

На жаль, ми не маємо вихідних даних з 1924 р., які б дозво­лили простежити динаміку розподілу житлофонду між різними соціальними групами населення за відповідний період. Проте відомо, що в 1927 р. робітники займали 23,7% площі у житлово- орендних кооперативах⁸². Частка її серед членів останньої в УСРР зросла з 1924 р. по 1927 р. з 21,2% до 31,5% і стала відповідати їх питомій вазі в структурі міського населення. Однак рівень житлового забезпечення робітників у житлоко- операції — 1,52 кв. сажня (6,7 кв. м) із розрахунку на особу — був найменшим порівняно з іншими верствами населення. 79,6% пайщиків кооперації становили малозабезпечені робіт­ники та службовці із заробітком до 100 руб.⁸³

Намагаючись покращити житлові умови робітників, партійні й радянські органи посилили роль останніх у керівних та контрольних органах кооперації, котрі слідкували за розподілом житлоплощі в їх інтересах. Робітники, що входили до коопе­ративних правлінь, забороняли здачу житлоплощі в оренду «нетрудовим елементам», а при її звільнені, не дозволяли членам кооперативів розширювати останню, яку вони займали, поза встановленою «голодною нормою», навіть якщо вона не досягала санітарної.⁸⁴

З 1926/27 р. до першої половини 1929 р. частка робітників в органах керівництва ЖОКТ збільшилася з 31,5% до 56,4%, а житлоплоща, що виокремлювалася у кооперативах для них, зросла з 22,2% до 29,7%. Й це при тому, що за той час питома вага робітників серед міського населення УСРР зросла з 27,3% до 34,7%⁸⁵. Тобто було досягнуто тенденцію, коли темпи збіль­шення житлової площі для робітників перевищували динаміку зростання робітничого населення. її збереження відкривало перспективу усунення неповноцінного (порівняно з іншими верствами) житлового забезпечення робітників.

Згідно зі статутами, ЖОКТ мали «задовольняти господарські та культурно-моральні потреби своїх членів». А саме — купу­вати для них предмети будинкового обладнання (ремонтно- будівельні матеріали, паливо, меблі й т. ін.), організовувати комунально-побутові заклади (їдальні, пекарні, майстерні та ін.), проводити ремонти житлових помешкань тощо. Однак через постійну заборгованість членів ЖОКТ по квартплаті й пайових внесках ці товариства мали постійний дефіцит статутного та обігового капіталу і тому не справлялися з покладеними на них обов’язками. За іронічним визначенням редактора рубрики «Велика енциклопедія Крокодила» однойменного сатирично- гумористичного журналу, житлово-орендні кооперативні това­риства були об’єднаннями жильців, «заснованими не стільки на паях, скільки на довірі, котра порушується». Відповідно члени ЖОКТ «не користувалися нічим, бо не було їм чим користу­ватися, але члени правління ... могли користуватися, наприклад, вищезгаданою довірою».⁸⁶

Насправді, це було не зовсім так. Згідно зі статутом про ЖОКТ, їх правління отримали досить широкі розпорядчі повно­важення — нагляд за дотриманням членами товариства своїх обов’язків, контроль за їх соціальним походженням та прибут­ками, забезпечення їх житлоплощею й паливом, а на випадок ремонту — будівельними матеріалами й т. ін. Тому від рішень правлінь та насамперед їх голів, які мали одноосібне право підпису багатьох важливих паперів, залежала перспектива розв’язання численних побутових проблем, із котрими повсяк­денно зіткалися члени цих кооперативів, — розширення житло­площі, отримання пільг на квартплату й комунальні послуги, просування у черзі на ремонт. Особисте ставлення голови нерід­ко визначало і долю кожного з пайщиків як члена товариства. Автор рубрики «Думи й думки» журналу «Крокодил» іронічно зауважував: «Не вітатися з головою житлокооперативу міг лише той, чия квартира не потребувала ремонту».⁸⁷

За думкою М. Борисенка, джерелом напруження в ЖОКТ бу­ла класова і культурна відмінність їхніх членів. На ґрунті соціаль­них або національних суперечностей створювалися певні групи, що намагалися встановити свій контроль за будинками. За пові­домленням робкорів, правління товариств нерідко перетворю­вали будинки на арену боротьби між різними угрупованнями. Останні були абсолютно різні: одні створювалися через «шкурні» інтереси, інші — за національною ознакою або щоб просто про­вести свою людину до житлокооперативу. Часто такі сутички мали місце й у класово однорідному середовищі, коли неприязнь та сварка виливалися в протистояння за право формувати біль­шість у будинках.⁸⁸1 все ж таки головною причиною конфліктів між членами ЖОКТ була житлова криза, котра спонукала їх до заповзятої «боротьби за жадані метри». Мешканці кооперативних будинків глузливо говорили про свої житла, згадуючи дитячу за­гадку про гарбуз: «Ані вікон, ані дверей, повні кімнати людей».⁸⁹

Державне житлове будівництво для робітників, яке здійсню­валося переважно на кошти промислових і транспортних трес­тів й у менших розмірах — комунгоспів, розпочалось з другої половини 1920-х рр. Частка витрат державних органів на житлове будівництво у загальній сумі витрат різного типу забудовників (включаючи приватників і кооперацію) була переважаючою — в розмірах від 87,5% (1923/24 р.) до 67,6% (1927/28 р.), хоча й поступово зменшувалася⁹⁰. Спрямованість житлової будівельної політики визначали класові пріоритети.

Розширення житлофонду республіки розпочалося з другої половини 1920-х рр. насамперед завдяки житловому будів­ництву трестів. У травні 1925 р. Держплан України ухвалив план Вищої ради народного господарства УСРР по житловому будівництву для робітників підприємств союзного значення на суму 10 млн. 300 тис. руб. та республіканського значення — 3 млн. 95 тис. руб.⁹¹ На ці кошти планувалося спорудили