Таблиця 2

Показники стану лікарської допомоги в Артемівській окрузі у 1913-1928 рр.

Роки
1913	1923/24	1927/28
Чисельність населення (осіб)
749 тис.	576 448 тис. 430	461 тис. 417
Кількість лікувальних дільниць
25	32	42
Кількість лікарень
15	12	16
Кількість ліжок в них
458	305	345
Кількість інфекційних бараків
14	4	8
Кількість фельдшерських пунктів
12	1	1
Кількість лікувальних лікарів
31	52	98
Кількість акушерок
32	32	48
Кількість санітарних лікарів
1	—	24

Таблиця 3

Показники медичного обслуговування в Донбасі й інших регіонах усрр (із розрахунку на 1 робітника на рік)

Регіон	Рік	Відвідувань хворими медзакладів	Викликів хворими лікарів до дому	Перебування у лікарнях (уліжко-днях)
Донбас	1926/27	15,3	0,69	2,34
	1927/28	17,4	0,84	2,43
Решта частка УСРР	1926/27	18,7	1,79	2,74
	1927/28	19,9	2,29	2,78

4 група

3 група

2 група

1 група

Вся Україна

1926/27

1926/26

1924/25

1926/27

1926/26

1924/25

1926/27

1926/26

1924/25

1926/27

1926/26

1924/25

1926/27

1926/26

1924/25

1923/24

1922/23

1921/22

Роки

О оо

106

127

Ю

ю 40

и> ю

ю 40

40 ОО

ю и>

ю оо

ОО -1^

219

251

338

186

186

Аптеки

ю

и>

Ю 40

Ю

и>

и>

к>

40

и>

-0

и> О

Н. Д.

и>

Хім,- бак. лабораторії

40

и>

4^

-

4^

О

и>

и> 40

к>

ю о

ю о

О

Рентген-кабінети

4^

і

ю о

0\

40

4^

і

ОО

4^

1

и> 40

ю

40

Електро-світлові кабінети

к>

і

и>

и>

и>

к>

и>

к>

1

-Рь

40

и>

Електро-водні кабінети

о

4^

О

0\

^/1

к>

оо

к>

4^ 40

4^ 4^

и> о

Стоматологічні протезувальні кабінети

40 оо

40

н. д.

40 о*\

оо -0

Н.д.

129

^/1

Н. д.

140

40 оо

Н.д.

463

379

н.д.

н.д.

н.д.

н.д.

Зуболікувальні кабінети

Мережа допоміжних закладів «Робмеду» УСРР

$а

й

5о

Таблиця 5

Задоволення хіміко-фармакологічною промисловістю СРСР потреб населення в окремих групах медикаментів

Препарати ртуті	88,6%
Препарати йоду	95,5%
Інші неорганічні препарати	98%
Алкалоїди	70,6%
Неосальварсан	100%
Галеніки та інші дозовані засоби	100%
Інші органічні препарати	50,4%
Дезінфекційні засоби	69%
Хінін	0%

Таблиця 6

Якість ліків, виготовлених у міських та сільських аптеках Уманського округу за наслідками вибіркового обстеження

Тип аптек за місцем розташування	Перевірено ліків	Їх якість
		Задовільна	Не зовсім задовільна	Незадовільна
Міські	7	3	2	2
Сільські	13	1	6	6

1. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — Х., 1927; Розен­берг А. И. Постановка непосредственного оказания лечебной помощи застрахованным отделом лечебной медицины при НКЗ// Профилак­тическая медицина. — Х., 1924. — № 4. — С. 106-112; Рохлина Л. Л. Социальное страхование и медицина// Врачебное дело. — 1926. — № 14 — С. 1194-1196; Травматизм на Украине. — Х., 1934 та ін.

2. Белецкая Е. Я. Организация здравоохранения. — Сталино, 1940; Досягнення охорони здоров’я Української РСР. — К., 1958; Щупик П. Л. Охорона здоров’я на Україні. — К., 1966.

3. Диденко Г Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925 гг.). — К., 1963.

4. Мовчан О. Медичне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 15. — К., 2006. — С. 19-65.

5. Мельничук О. Соціальне страхування в радянській Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.). — Вінниця. — 2009.

6. Довжук І. В., Барабаш Ю. В. Охорона здоров’я в Донбасі у 20-х рр. ХХ ст. — Луганськ, 2009.

7. Рохлина Л. Л. Указ. соч. — С. 1194.

8. Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. — К., 1986. —С. 228.

9. Мельничук О. Соціальне страхування в радянській Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.). — С. 203.

10. Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. — С. 228

11. Отчет Всеукраинского совета профсоюзов к ІІІ съезду профсо­юзов Украины. — Х., 1927. — С. 190.

12. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду УСРР (далі — ЗУ України) — 1922. — № 13. — Ст. 227.

13. Коммунист. — Х., 1922. — 24 марта.

14. Рохлина Л. Л.Указ. соч.- С. 1194.

15. Отчет Всеукраинского совета профсоюзов. (1926-1928): КIV съез­ду профсоюзов Украины. — Х., 1928. — С.156.

16. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 213. — Арк. 1.

17. Там само. — Спр. 376. — Арк.3.

18. Там само. — Арк. 1.

19. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — Харьков, 1927. —С. 7.

20. Там само.

21. ЦДАВО України. — Ф 342. — Оп. 3. — Спр. 376. — Арк. 3.

22. Там само. — Арк. 5.

23. Там само. — Арк. 139.

24. Там само. — Спр. 79. —Арк. 121.

25. Там само. — Спр. 231. — Арк. 5.

26. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — С. 32-33.

27. Отчет Всеукраинского совета профсоюзов к III съезду проф­союзов Украины. — Х., 1927. — С.190.

28. Червоний перець. — Х., 1927. — № 12. — С. 3. Крокодил. — Москва, 1926. — № 24. — С. 7.

29. Бюлетень НКЗО УСРР. — № 7-8. — С. 5-6.

30. Там само.

31. Крокодил. — Москва, 1927. -№ 23. — С. 11.

32. Червоний перець. — Х., 1928. — № 7. — С. 9.

33. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 231. — Арк 11.

34. Там само. — Арк. 2.

35. Там само. — Спр. 88. — Арк. 2.

36. Там само. — Спр. 376. — Арк. 98-99.

37. Там само.

38. Там само. — Арк. 137-139.

39. Там само. — Арк. 98-99.

40. Там само. — Спр. 379. — Арк. 10.

41. Там само. — Арк. 1.

42. Там само. — Арк. 5.

43. ЗУ України. — Х., 1924. — № 10. — Ст. 94.

44. Крокодил. — Москва. — 1926. — № 44. — С. 10.

45. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 79. — Арк. 122.

46. Там само. — Оп. 3. — Спр. 373. —Арк. 115.

47. Там само. — Спр. 213. — Арк. 5.

48. Там само. — Спр. 373. — Арк. 1.

49. Бюлетень НКЗО. — Х., 1927. — № 13. — С. 3.

50. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 373. — Арк. 115.

51. Там само.

52. Там само. — Спр. 213. — Арк. 5.

53. Там само. — Спр. 162. — Арк. 15,21.

54. Там само. — Арк. 5.

55. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр 373. — Арк. 15.

56. Там само. — Спр. 376. — Арк. 22-26, 77.

57. Там само. — Ф. 539. — Оп. 4. — Спр. 1348. — Арк. 67-68; Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 213. — Арк. 5-5 зв.

58. Там само. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 373. — Арк. 133.

59. Там само. — Спр. 374. — Арк. 349.

60. Там само. — Спр. 373. — Арк. 76.

61. Крокодил. — Москва, — 1926. — № 35. — С. 8.

62. ЦДАВО України. — Ф. 343. — Оп. 3. — Спр. 79. — Арк. 122.

63. Там само. — Арк. 123.

64. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — С. 7.

65. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 88. — Арк. 50.

66. Шасс Е. Ю. Импорт фармацевтических товаров // Фармацевти­ческий журнал. — Х., 1928. —№ 3. — С. 12.

67. Там само. — С. 13.

68. Ярослав М. И. Нужно ли Украине свое химико-фармацевтичес­кое производство // Фармацевтический журнал. — Харьков, 1928. — № 1-2. — С. 20-21; Н. Д. Веркиев. О добыче йода из водорослей Черного моря «Красная филлофора» // Фармацевтический журнал. — Харков,1928. — № 4. — С. 176.

69. Валяшко Н. А. О касторовом масле из украинской клещевины // Фармацевтический журнал. — Х.,1928. — № 5. — С. 240.

70. П. Т. О запрещении отпуска хинина в ручной продаже // Фарма­цевтический журнал. — Х., 1928. — № 7. — С. 406.

71. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 347. — Арк. 111.

72. Дадыкин И. Л. Образцовая аптека на Харьковщине // Фармацевтический журнал. — Х., 1928. — 1-2. — С. 17.

73. Пельц С. Лекарственная помощь в Харьковском округе // Фармацевтический журнал. — Х., 1928. — № 1-2. — С. 69.

74. Бабич Я. О качестве изготовляемых лекарств в аптеках // Фарма­цевтический журнал. — Х., 1928. — № 7. — С. 365.

75. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 373. — Арк. 55.

76. Там само. — Арк. 45.

77. Крокодил. — Москва, 1927. — № 20. — С. 11.

78. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 373. — Арк. 52.

79. Розенберг А.И. Указ. соч. — С. 106-112.

80. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 2. — Спр. 1930. —Арк. 126.

81. Там само. —Арк. 14-15.

82. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — С. 26.

83. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 2. — Спр. 1930. — Арк. 14-15.

84. Там само. — Арк. 43.

85. Там само. — Арк. 117.

86. Там само. — Арк. 28, 39.

87. Там само. — Арк. 117.

88. Там само. — Арк. 43.

89. Там само. — Арк. 14-15.

90. Там само.—Арк. 117,33.

91. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — С. 26.

92. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 2. — Спр. 1030. — Арк. 16.

93. Там само. — Спр. 2261. — Арк. 3.

94. Там само. — Оп. 3. — Спр. 347. — Арк. 25.

95. Там само. — Спр. 213. — Арк. 5 зв.

96. Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. — С. 27.

97. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 373. — Арк. 170.

98. Бюлетень НКЗО. — 1927. — № 11. — С. 22-24.

99. ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 337. — Арк. 14.

100. Там само. — Спр. 213. — Арк. 5-5 зв.

101. Там само. — Арк. 5; Спр. 454. — Арк. 1.

102. Там само. — Арк. 38.

103. Там само. — Спр. 373. — Арк. 24.

104. Пролетарская правда. — Х., 1927. — 22 мая; ЦДАВО України. — Ф. 342. — Оп. 3. — Спр. 373. — Арк. 78.

105. Там само. — Арк. 55.

106. Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. — Киев, 1983. —С. 228.

107. Вестник профессионального движения Украины. — Харьков, 1932.—№ 14. —С. 95.

108. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2801. — Арк. 22.

109. Мельничук О. А. Соціальне страхування в радянській Україні (20-30-ті рр.. ХХ ст.). — С. 230.

110. Червоний перець. — Х., 1927. — № 10. — С. 7.

111. Там само. — № 9. — С. 6.

112. Мельничук О. А. Соціальне страхування в радянській Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.). — С. 230.

113. Червоний перець. — Х., 1927. — № 12. — С. 4.

114. Там само. — Х., 1927. — № 15. —С. 5.

115. Пролетарий. — Х., 1927. — 14 августа.

116. Червоний перець. — Х., 1927. — № 15. — С. 5.

117. Мельничук О. А. Соціальне страхування в радянській Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.). — С. 231.

118. Крокодил. — Москва, 1927. — № 20. — С. 10.

119. Червоний перець. — Х., 1927. — № 10. — С. 4.

Розділ V

ЖИТЛОВО-ПОБУТОВІ УМОВИ ТА КОМУНАЛЬНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ РОБІТНИКІВ

Незважаючи на гостру житлову кризу, котра панувала в містах, відповідні умови життя робітників УСРР у добу нової економічної політики в радянській історіографії довгий час не досліджувалися.

Питання про необхідність вивчення побуту городян у 1920- 1930-рр. уперше поставили представники етнологічної школи в складі Етнографічної комісії ВУАН і Кабінету (Музею) антро­пології й етнології імені Хв. Вовка. їхнім планам перешкодив політичний погром української науки¹. Першу спробу комплек­сного розгляду проблеми було зроблено на початку 1960-х рр. Харківський історик В. Г. Діденко довів, що у відбудовний період (тоді визначався в хронологічних межах 1921-1925 рр.) уряд робив основну ставку у відповідній політиці на перероз­поділ житлофонду на користь робітників (ущільнення так званих «нетрудових верств населення» та створення його для профспілок), а також на ремонт відповідних помешкань. Тим часом державне, головним чином трестівське, житлобудів­ництво розпочалося лише із середини 1920-х рр.² Інший радянський історик О. Слуцький у той же період започаткував дослідження проблеми житлово-комунального обслуговування робітників, у хронологічних межах першої п’ятирічки, яка лише частково співпадає з хронологічними межами нашого дослідження.

Одночасно розпочалися перші спроби етнографічного й архі­тектурного вивчення житла робітників. Комплексне дослі­дження приватного житла в Донбасі у зв’язку з еволюцією оточуючого середовища і побуту здійснив М. Приходько. В. Мойсеєнко на прикладі житлових комбінатів, збудованих на рубежі 1920-х-1930-х рр., проаналізував вплив соціальних факторів на формування архітектурних структур.³

В 1970-х рр. вивчення проблеми, яка нас цікавить, у вітчиз­няній історіографії фактично припинилося. Історики, котрі досліджували матеріальний побут робітників, під час розгляду питань їх житлового забезпечення обмежувалися констатацією факту відповідної кризи та декларуванням державних постанов щодо розгортання житлобудівництва⁴.

В пострадянській історіографії вивчення житлових умов робітників поновив запорізький історик В. Ткаченко. На при­кладі Донбасу і Криворіжжя він розглянув широке коло про­блем: спроби влади розв’язати квартирне питання, налагодити побут робітників й облаштувати благоустрій промислових селищ. Однак його праці, присвячені періоду форсованої індустріалізації, лише частково охоплюють період 1920-х рр.⁵

Фрагментарне висвітлення проблеми житлового забезпечен­ня робітників набула у дослідженнях М. Борисенко про житло та побут міського населення радянської України в 20-30-х рр. ХХ ст.⁶ Спеціально вивчала житлово-побутові умови і кому­нальне обслуговування робітників УСРР автор даної моно­графії⁷.

Зважаючи на напрацювання вітчизняної історіографії, у даному розділі зроблено спробу, по-перше, окреслити динаміку житлової забезпеченості робітників УСРР впродовж 1920-х рр. та визначити її рівень залежно від типу поселень, регіону про­живання, а також типу промислових об’єднань, на котрих працювали робітники. По-друге, надати класифікацію їх жител залежно від сектору житлофонду, категорії домоволодінь і фор­ми організації побуту мешканців. По-третє, розкрити ефектив­ність державних заходів, спрямованих на покращення житлових умов робітників, — перерозподілу жилплощі, денаціоналізації житлофонду та створення житлово-орендної та житлово- будівельної кооперації; розгортання державного та заохочення індивідуального житлобудівництва. По-четверте, дослідити рівень комунального обслуговування робітників. По-п’яте, з’ясувати розміри оплати за оренду житла й комунальні послуги для різних груп останніх, а також частку відповідних витрат у бюджетах їхніх родин.

В 20-х рр. у містах УСРР, як і в більшості країн Європи, панувала житлова криза, що виникла у довоєнні роки. Внаслі­док природного старіння та руйнації житлофонду під час воєн­них дій, а також через ігнорування економічних стимулів розвитку комунального господарства в умовах політики «воєн­ного комунізму» криза катастрофічно загострилася.

Зважаючи на обмеженість житлофонду, було встановлено нормоване житлове забезпечення городян. Згідно з «Житловим кодексом УСРР» 1923 р., норма житлоплощі, якою мали забезпечуватися городяни, не могли перевищувати 13,65 кв. м (3 кв. сажні) на особу, не враховуючи допоміжних приміщень — ванних та туалетних кімнат, кухонь, коридорів і комор. Залежно від місцевих умов, міським та селищним радам дозволялося зменшувати площу до 9,1 кв. м (2 кв. сажні) на особу. Зменшені норми отримали назву «голодних»⁸.

Формально це правило не поширювалося на робітників і службовців, котрим дозволяли займати «надлишки» житло­площі у розмірі до половини житлової норми, щоправда, виключно за умовою, якщо вона не становила собою окрему кімнату⁹. В 1928 р. у зв’язку із загостренням житлової кризи розмір допустимих «надлишків» для категорії «трудящих» було обмежено наполовину — до 25% відповідної норми (в абсолют­них цифрах їх гранична межа становила 9,1 кв. м)¹⁰.

У дійсності пільги для трудящих виявилися нездійсненими. Для більшості робітників недосяжною залишалися навіть мізер­ні норми житлоплощі. За даними перепису 1926 р., вони були забезпечені житлом гірше, ніж інші категорії населення, — лише на третину від встановленої норми. А саме — на кожного робітника припадало у середньому по 4,9 кв. м житлової площі (Див. додатки, табл. 1)¹¹.

Найбільшої гостроти житлова криза досягла в промислових регіонах: — у Донецькому гірничому й особливо Криворізь­кому металургійному районах, де більшість робітників зали­шалася незабезпеченою житлом. По окремих трестах від цієї кризи особливо потерпали (дані на 1923/24 р.) робітники «Південсталі», «Донвугілля», «Коксобензолу», «Південно- Рудного тресту». (Див. додатки, табл. 2)¹².

Лише в 1926 р. ситуація з житлом для металургів дещо поліпшилася. Завдяки житловому будівництву, розгорнутому трестом «Південсталь», рівень їх житлозабезпеченості сягнув

5. кв. м на особу при середньому рівні для робітників усіх галузей фабрично-заводської промисловості, не враховуючи групи металістів, — 4,7 кв. м. У найгірших умовах залишалися шахтарі — 3,8 кв. м на особу (наведені дані стосуються Гірничого (Донецького) та Дніпровського (металургійного) районів Степу)¹³.

Менш суттєво, ніж за регіональними і галузевим особли­востями, різнився рівень житлової забезпеченості робітників залежно від їх кваліфікації: від 4,3 до 4,8 кв. м на особу (в середньому по всіх галузях промисловості), тобто у межах 10% (Див. додатки, табл. 3).

Робітники дрібних підприємств, за середньостатистичними даними, були забезпечені житловою площею лише на 4% біль­ше, ніж трудівники заводів і фабрик (Див. додатки, табл. 4).

За типом помешкань, за даними по всіх соціальних групах мешканців, найбільша щільність жильців була в гуртожитках, а залежно від категорії домоволодінь — у приватному секторі. Квартири державного й особливо кооперативного сектора, навпаки, були найменш заселеними¹⁴.

Залежно від типу поселень, більше заселеними були житла в робітничих селищах, причому за відомчим підпорядкуванням промисловості — особливо підприємств союзного і республі­канського значення. У порівняно кращих умовах жили робіт­ники обласних центрів, насамперед Одеси, Києва і Миколаєва, де був найвищий по УСРР рівень забезпеченості населення житлоплощею (Див. додатки, табл. 5)¹⁵, а також трудівники місцевої промисловості. Ця тенденція зберігалася впродовж другої половини 20-х рр., незважаючи на повсюдне зниження рівня житлового забезпечення мешканців України.

Щодо змін забезпеченості житлом робітничого населення УСРР наприкінці 20-х років існують суперечливі дані. Так, К. Гулий, спираючись на дані ЦСУ, стверджував про зменшення житлоплощі, що припадала на одного члена родини робітника з грудня 1926 р. по грудень 1928 р. з 4,5 до 4,24 кв. м. (Див. додатки, табл. 6)¹⁶.

І. Каплунов та Д. Букштейн, навпаки, доводили, що в містах України відбулося незначне покращення житлових умов робіт­ників, зокрема, що у 1927-1929 рр. рівень їх житлозабезпече- ності на особу збільшився з 4,9 до 5,1 кв. м на особу (Див. додатки, табл. 7)¹⁷ Джерела статистичних даних, використаних ними, не вказувалися.

За думкою Каплунова і Букштейна, це покращання відбулося завдяки збільшенню житлоплощі, яку замешкували робітники на 30% (Див. додатки, табл. 8), й її питомої ваги в міському житловому фонді УСРР з 26,3% до 31,8% (підраховано за даними табл. 9), за умови дещо нижчих темпів зростання чисельності міського робітничого населення. Завдяки житло­вому будівництву та «ущільненню» «нетрудового населення» житловий фонд міських робітників збільшився на 31%, у той час як їх кількість зросла лише на 25, 9%¹⁸.

Проте в Донбасі й у Дніпропетровському регіоні, незважа­ючи на високі темпи зростання житлоплощі, яку займали робітники (Див. додатки, табл. 8)¹⁹, відбувалося зниження рів­ня їх забезпеченості житлом, зокрема, по Донбасу — з 4,1 до 3,8 кв. м на особу. Щоправда, зменшення останньої для робіт­ників було трохи слабшим, ніж для інших верств населення цього регіону. (Див. додатки, табл. 10)²⁰.

Й це за офіційними даними. Фактичні ж норми житлової забезпеченості робітників були нижчими, оскільки житлопло­ща, котра призначалася для них у відомчих будинках і житло- кооперативах, від часу до часу надавалася «стороннім особам». Зокрема по Гірничому та Дніпровському промислових районах частка житлового фонду, що використовувалася не за призна­ченням, становила від 8,3% до 14,6 %. Причому від її «нецільо­вого використання» насамперед страждали робітники (Див. додатки, табл. 11)²¹.

З цього приводу головний інженер об’єднаного Дніпровсь­кого будівництва О. Вінтер в інтерв’ю кореспонденту газети «Червоне Запоріжжя» про стан житлової проблеми по Запо­ріжжю зазначав, що у гуртожитках та бараках мешкала значна кількість осіб, не пов’язаних з будівництвом. За думкою секре­таря парткому Є. Макара, у 1929 р. «випадковий елемент становив до чверті жильців відомчих помешкань».²²

Тяжкі житлові умови, що погіршувалися відсутністю в робіт­ничих селищах основних елементів комунального благоустрою, несприятливо відбивалися на розвитку виробництва. Незабезпе­ченість робітників житлом спричиняла велику плинність робочої сили, яка зростала з року в рік (Див. додатки, табл. 12).²³ Крім того, як зазначалося в повідомленнях Криворізького та Донецького регіонів, «квартирна криза не давала можливості залучення кваліфікованих робітників з інших місцевостей та загрожувала зривом виробничих програм».²⁴ Аналогічна ситу­ація складалась на багатьох інших підприємствах республіки. Так, на І-му Державному канатному заводі, де існувало безпе­рервне виробництво, в денну та нічну зміни працювали одні й ті ж робітники, а саме ті — які жили в селищі «Нова Баварія» (поблизу Харкова), на території якого розташовувався завод. Найму нових кваліфікованих кадрів заважала житлова криза.²⁵

Через брак житла робітники заселяли будь-які, запропоно­вані їм помешкання, незалежно від їх якості та віддаленості від місця роботи. Отриману житлоплощу вони звичайно не могли ані продати, ані навіть обміняти, оскільки «законодавством обмін квартир не регулювався, а практика, що встановилася, робила його, за рідкісним винятком, неможливим». Щаслива нагода покращити житлові умови випадала їм дуже рідко — лише у разі переїзду або «ущільнення» «непманів»²⁶.

Характеризуючи житлові умови робітників, варто завернути увагу на класифікацію робітничих жител за сектором житлового фонду, категорією домоволодінь, типом жител та формою орга­нізації побуту мешканців. У ХІХ — на початку ХХ ст. міські пролетарі розселялися в неблагоустроєних забудовах на околи­цях міст — так званих робітничих слобідках. У місцевостях високої концентрації фабрично-заводської промисловості для них споруджувалися робітничі селища, розташовані поблизу підприємств. На початку 20-х рр. міських робітників почали розселювати по квартирах заможних городян у престижних центральних районах міст, водночас тип жител мешканців робітничих селищ не змінювався.

На жаль, перепис житлового міського фонду, проведений у 1923 р., не дозволяє з’ясувати, яка частка міських робітників мала домову власність, а яка володіла кооперативним житлом або орендувала державне, відомче, кооперативне чи приватне.

Проте відомо, що наприкінці 20-х рр. житлофонд заселений робітниками, розподілявся порівну між усуспільненим і індиві­дуальним секторами. В останньому секторі у рівних частках поділявся на власні помешкання та житло, наймане в приватних осіб. За категорією домоволодінь перше місце посідали будинки державних закладів і промислових підприємств. Друге місце належало житлово-орендній кооперації (Див. додатки, табл. 13)²⁷. В кращому стані були будинки, які перебували в розпорядженні промислових підприємств. Вони частіше ремонтувалися та обновлялися, ніж ті, які належали муніципалітетам, оскільки підприємства краще фінансувались, а їх робітники відзначалися організованістю й часто брали ініціативу у власні руки й самостійно ремонтували житло²⁸.

У містах для заселення робітників головним чином вико­ристовувався старий житловий фонд та тимчасове житло барачного типу. Будинки, в котрих оселялися робітники, звичайно були споруджені з дерева або недовговічних матері­алів. Лише 19% усіх будівель у містах України було побудо­вано з каменя²⁹.

Основними типами жител, в яких мешкали робітники, були комунальні квартири, казарми-гуртожитки, індивідуальні будинки. Одинакам, що прибували на виробництво з сіл, у випадку наявності надавалися ліжка в казармених приміщен­нях, а сімейним — будинки «легкого типу» без зручностей. Значна частина новоприбулих із села осідала в житлах «старих» кадрових робітників у порядку їх «самоущільнення»³⁰.

Дефіцит житлоплощі, брак коштів і можливостей для при­дбання предметів домашнього вжитку багато у чому визначали санітарний стан приміщень, їх благоустрій та комфортність. Додатковий стіл або ліжко в єдиній кімнаті, де жила родина з 4-7 осіб, вже становили серйозну проблему, особливо, якщо вона служила складом для продуктів, місцем для приготування їжі і прасування білизни. За наслідками обстеження побуту робітників Донбасу, проведеному у 1923 р., від третини до половини обстежених не мала постільний принад та вико­ристовували замість них верхній одяг.³¹ За даними бюджетних обстежень, проведених у 1927 р., лише 40% робітничих родин мали окреме ліжко на кожного свого члена. Інші були «змушені спати покотом на спільній сімейній постелі або ночувати на нарах, лежанках, скринях або просто на підлозі».³². Ці дані данні загальносоюзного значення, але, без жодного сумніву, становище українських робітників було не кращим.

Важливим типом жител для останніх у місцях із великою зосередженістю промисловості були казарми. Притому, що вони нерідко являли собою добротну кам’яну, цегляну або дерев’яну будівлю, іноді в декілька поверхів з опаленням та іншими побу­товими зручностями, робітники розташовувалися там надзви­чайно скупчено, в комірках, «прогалинах» (за занавісками) і тощо. Нерідко мешканці робітничих казарм, які працювали у різні зміни, позмінно користувалися місцем для спання.

Злиденними були інтер’єр та облаштування робітничих гуртожитків. За повідомленням робітничого кореспонденту Сталінського хіміко-азотного заводу, у робітничій казармі цього підприємства «не було ані столів, ані умивальників, ані елект­ролампочок, а головне — колодязів із питною водою».³³ Через низьку санітарну культуру мешканців та низьку якість житло­вого будівництва досить швидко занепадали навіть нові будівлі гуртожитків. Так, у зразковій казармі, збудованій у 1928 р. на шахти «Калинове», вже через декілька місяців після її відкриття «потік дах, на стінах була вологість і сліди від роздушених блошиць, скрізь лежав бруд і бігали таргани, не було відер, віників, а у багатьох вікнах бракувало шибок».³⁴

Недаремно робітники віддавали перевагу мешканню на приватних квартирах, хоча і там житлові умови були не набагато кращими, або продовжували ходити кожен день на фабрику із села. Так, наприклад, у 1923 р. більшість гірників Боково­Антрацитного відділення тресту «Донвугілля» мала житла за 2-5 верст від роботи³⁵. Ті ж робітники, які пов’язали своє життя

з містом, намагалися придбати власний будинок.

Ще з дореволюційних часів усі, хто мешкав у казармених приміщеннях, вели спільне господарство, котре називалося артільним. У 20-х рр. воно було використано більшовиками для втілення соціалістичної утопії про комуністичні фаланстери. Ідея житлових «будинків-комун» почала впроваджуватися в добу «воєнного комунізму» серед представників нової політич­ної еліти. Певний час її намагався запровадити в побут ком­сомол³⁶. У більшості випадків молодіжні комуни організовували одинаки — молоді робітники або студенти, які жили у робіт­ничих казармах та студентських гуртожитках. За висловом тих років у комунах «спільними були житло, барахло та шамовка (їжа — Авт.)»³⁷.

Згідно з постановою РНК УСРР від 24 серпня 1921 р., в губернських містах почали засновуватися будинки-комуни для робітничих підлітків. У житлових будинках, що прикріплю­валися до промислових підприємств, також організовувалися комуни для дорослих робітників, до котрих у першу чергу переселяли працівників, які були необхідні для підприємств, що жили в незадовільних умовах, а в другу — ті, які мешкали на відстані 3-х верст та більше від роботи³⁸. Однак у роки непу ідея комунального існування не стала основою житлової полі­тики влади. Підприємства, що стали на ринкові рейки, відмов­лялися утримувати будинки-комуни робітників і передавали їх у руки приватника. Власники будинків обкладали квартиронай­мачів із числа робітників та дрібних службовців додатковими зборами понад квартирну плату³⁹. Тому робітники почали пере­селятися з кращих помешкань у гірші. Таким чином, як зазна­чає М. Борисенко, у містах України розгорнулась своєрідна реконкіста, коли робітники та міська біднота видавлювалися із будинків, обладнаних комунальними зручностями і розташо­ваних в центрі⁴⁰.

На загальнодержавному рівні ідея комунального існування відродилася в кінці 20-х років, коли розгорнулася бурхлива дискусія про тип робітничих жител, головним із котрих, за пропозицією архітекторів-авангардистів — радикальних при­хильників комуністичної ідеї, мав стати будинок-комуна.

Однак злиденні умови життя у гуртожитках та будинках- комунах формували мораль, яка не відповідала ідеалам кому­ністичного побуту. Члени комісій, що обстежували робітничі гуртожитки, зазначали, що у них «мали місце пияцтво, хуліган­ство, бійки, прищеплювалася нечистоплотність і некультур­ність, ... не було ніяких розваг, цілий день грали лише в карти,

і пили горілку, процвітали крадіжки.». Життя мешканців будинків-комун та гуртожитків-комун так і не стало для біль­шості з них спільним життям єдиного колективну, а залишилося вимушеним співіснуванням на спільній території. Невдалий досвід організації таких комун було засуджено спеціальною постановою «Про перебудову побуту», прийнятою ЦК ВКП(б)