1921. Р. Таке перевищення сягнуло майже 250%. Ця різниця була такою ж, як й у 1917 р.41

Однак зберігалося відставання рівня оплати праці у важкій промисловості від легкої. Так, на початку 1923 р. середній місячний заробіток на металургійних підприємствах дорівню­вав 11 товарним руб., а на харчових — 17.⁴²

Незадоволення робітників викликала невідповідність заро­бітної плати рівню кваліфікації в різних галузях промисловості. Децентралізація тарифної роботи, проведена у 1921-1923 рр. із метою захисту прибутків пролетарів від фінансово-економічних катаклізмів, зважаючи на різні економічні можливості під­приємств, зумовила різнобій в оплаті праці робітників різних галузей промисловості. Причому збільшення останньої відбу­валося переважно в тих галузях, у котрих рівень її і без того був порівняно високий. Тобто розрив у співвідношенні зарплат фактично не змінювався.

Розмір заробітної плати голови сім’ї різко коливався у різних галузях виробництва, становлячи у листопаді 1923 р. в серед­ньому по УСРР із розрахунку на одного члена робітничої родини від 5 руб. 75 коп. у кондитерів до 15 руб. 62 коп. у друкарів. Найвищим розмір сукупних прибутків був у друкарів — 18 руб.

42. коп., а найменшим у хіміків — 10 руб. 42 коп. У кондитерів важливу роль у поповненні сімейного бюджету відігравали заробітки інших членів родини, а також надходження, джерела яких не з’ясовані. Мабуть, це були крадіжки на виробництві. На другому місці за чисельністю прибутків перебували гірники⁴³.

Дещо іншою була ієрархія матеріальної забезпеченості робіт­ників великих міст. Так, у Харкові найвищими були заробітки в тютюнників (15 руб. 70 коп.), мукомелів (15 руб. 62 коп.) та робітників комунального господарства (15 руб 53 коп.), а найнижчими — у кондитерів (11 руб. 50 коп.) і цукровиків (11 руб. 93 коп.). До першої групи наближалися заробітки металістів, середній рівень котрих становив 14 руб. 5 коп.⁴⁴

До категорії низькооплачуваних робітників належали залізнич­ники й водники, зарплата яких наприкінці 1923 р. була в 1,5 рази меншою, ніж у металістів, та в 4 рази — ніж у текстильників, що призводило до крадіжок і хабарництва на транспорті. Неви­падково бюджетне обстеження зафіксувало п’ятикратне пере­вищення прибутків над заробітною платою по всіх групах транспортників, починаючи з чорноробів та закінчуючи началь­ством. Цілком очевидно, що цей дефіцит покривався головним чином за рахунок хабарів і крадіжок⁴⁵.

Рівень матеріального забезпечення робітників був відчутно нижчим, ніж у службовців. Середній розмір сукупних прибутків робітничих родин, що становив на листопад 1923 р. 14 руб. 49 коп., був меншим на чверть порівняно з останніми, а середній розмір заробітної плати, котрий дорівнював 11 руб. 22 коп. — відповідно майже на третину. Середній розмір надходжень родин служ­бовців становив 20 руб. 41 коп., а зарплати — 15 руб. 54 коп.⁴⁶

В кращому становищі перебували робітники приватних під­приємств. Окрім заробітної плати, наближеної до прожиткового мінімуму, їм видавався певний відсоток від отриманого при­бутку. Турбуючись про добробут працівників, підприємці тим самим зацікавлювали їх у розвитку виробництва⁴⁷.

З 1923 р., згідно з індустріальними пріоритетами, почала проводитися політика вирівнювання розмірів оплати праці працівників легкої промисловості, що випереджала середній рівень по всіх її галузях, та важкої, котра відставала від нього. Це здійснювалося шляхом переважаючого збільшення зарплати працівників останньої. В той час як середня зарплата робітників і службовців України збільшилася на 28%, то у металургів — удвічі, а хіміків — у 5,5 рази⁴⁸.

Для усунення розбіжностей у тарифних ставках на окремих підприємствах було запроваджено єдиний тариф для робітників і службовців відповідно до 17-розрядної сітки з розривом в опла­ті праці крайніх розрядів у співвідношенні 1 до 5. Розмір тариф­них ставок у різних виробництвах визначався з урахуванням цінності робочої сили на ринку праці, а також умов останньої⁴⁹.

До початку 1924 р. розрив в оплаті праці у важкій та легкій промисловості дещо скоротився, однак ще не був однаковим. Якщо в легкій індустрій вдалося досягти її 100% довоєнного рівня, то у гірників — 68,12%, в металістів — 55,34, а у хімі­ків — 53,2%⁵⁰.

До весни 1924 р. можливості підвищення реальної оплати праці обмежувалися безперервним знеціненням грошей. Так, тільки з 1 січня по вересень 1923 р. курс радзнаку впав на 74%. В останні місяці того року агонія його посилилася й досягла апогею у січні — лютому 1924 р. За перші два місця того року інфляція підстрибнула до 227,7% (Додатки, табл. 5)⁵¹.

За її швидких темпів робітники суттєво втрачали в зарпла­ті, особливо при її затримках. Несвоєчасна виплата останньої, зумовлена дефіцитом обігових коштів внаслідок порушення комерційного принципу у стосунках між промисловістю і державою, зводила нанівець прогресивні форми оплати праці, в тому числі перехід на відрядну та акордну, а також регулярне преміювання. Державні органи щомісячно ви­плачували робітникам не більше 2/3 або 4/5 належної їм заробітної плати.⁵² Тим часом затримка її на місяць упродовж осені 1922 р. й на початку 1923 р., знижувала її купівельну спроможність на 15-20%⁵³. За даними ЦСУ УСРР, затримки у виплаті зарплати сягали в середньому по Україні впродовж січня — жовтня 1923 р. від 12 до 26 днів, скоротившись у грудні до 2 днів⁵⁴.

Розрив між нарахуванням заробітної плати і часом її виплати був найтривалішим у гірників, хіміків та металістів (Додатки, табл. 6)⁵⁵. За розрахунками М. Буяновера, для робітників кам’я­новугільної промисловості втрати на курсі карбованця внаслі­док несвоєчасної виплати зарплати зменшували її реальний рівень порівняно з номінальним на 20%. Тільки починаючи з четвертого кварталу 1923 р., заробіток робітників набув певної видимої стабільності⁵⁶.

Зважаючи на знецінення грошової маси, з вересня 1922 р. зарплата почала виплачуватися в товарних рублях¹. Перехід нарахування заробітної плати в товарних рублях дозволив у певних межах гарантувати забезпечення прожиткового мініму­му, однак у цілому він не стабілізував ситуацію. Дефіцит мате­ріального стимулювання праці поповнювався моральними заохоченнями.

Негативний вплив на рівень зарплати мала криза збуту про­мислової продукції, що вибухнула восени 1923 р. Вона ввійшла до історії під назвою «ножиці цін», коли останні на промислові товари різко зросли, виявившись недоступними для селян, які продавали свою продукцію по занижених цінах. Внаслідок цьо­го на підприємствах відбувалося затоварювання продукції й вони перестали купувати необхідну для виробництва сировину і позбулися можливості виплачувати зарплату. В результаті, незважаючи на збільшення номінальної заробітної плати за рік в індустрії на 28%, її реальний рівень восени 1923 р. знизився⁵⁷.

Для подолання кризи збуту потрібно було нове державне втручання, котре вилилося у директивне зниження цін на продукцію промисловості. Це нормалізувало ринкові стосунки на певному етапі, але не стабілізувало ситуацію в цілому.

Зростання цін та деяке падіння внаслідок цього реальної заробітної плати пом’якшило широке застосування відрядності, розширення у деяких виробництвах тарифної сітки⁵⁸.

На зменшення прибутків родин робітників впливало не тільки невпинне зростання цін на товари першої необхідності, а також їх дефіцит. Кількість грошей в обігу з 1922 по 1925 рр. збільшилася у 12 з лишком разів, тоді як товарна маса тільки в 2,5-3 рази⁵⁹. Підвищення роздрібних цін було закономірним відбитком інфляційних процесів в економіці країни, коли основ­ним джерелом капіталовкладень виступала грошова емісія.

Ключове значення для оздоровлення фінансової системи мала грошова реформа 1922-1924 рр. Внаслідок її здійснення головною валютою країни став червінець (золотий карбованець), котрий усунув з обігу повністю знецінену масу паперових грошових знаків — так званих радзнаків. Золотий карбованець створила умови для прискорення відбудовних процесів у народ­ному господарстві, підвищення ефективності виробництва, нормалізації ринкових відносин, які забезпечили матеріальну основу для збільшення заробітної плати.

Для того щоб переведення нарахування заробітної плати з бюджетних рублів у червінці не знизило її реального рівня, пере­дбачалося впровадження системи територіальних поясів. Згідно

з постановою Ради праці та оборони (РПО), ухваленою в лютому

1924. р., визначалися три пояси, за котрими мала нараховуватися зарплата: перший — столиці й найбільші промислові центри; другий — райони середнього рівня цін; третій — райони низь­кого їх рівня. До першого в УСРР було зараховано Харків і Кате­ринослав: до другого — Одесу, Миколаїв, а також Донецьку, Харківську та Катеринославську губернії; до третього — всі інші міста й губернії. Причому на початку місця належало встановлю­вати місцеву вартість бюджетного набору у твердій валюті, після чого в другій половині його нараховувати надбавку на дорожнечу.

Постанова РПО визначала тверді паритети, на основі яких мало здійснюватися переведення товарних рублів у тверду ва­люту: для першого поясу — 1 товарний рубль до 1 руб. 50 коп. у твердій валюті, для другого відповідно — 1 руб. 30 коп. і для третього в рівнозначному еквіваленті — 1 до 1⁶⁰.

Однак у 1924 р. стабільному курсу золотого карбованця пере­шкодив недорід, внаслідок котрого розпочалося стрімке зростан­ня цін на хліб й відповідне збільшення вартості бюджетного набору. З травня до 1 серпня купівельна спроможність червінця впала до 63,7% й становила 39,4 коп. Щоправда, зростання хлібних цін вдалося призупинити у тому ж місяці завдяки проведенню відповідних інтервенцій до неврожайних районів.⁶¹.

Дані про курс червінця наприкінці 1924 р. нами не з’ясовано, проте з праць радянського історика Г. Діденка відомо, що у той період спостерігалися затримки в постачанні зерном Донбасу, які спричинили підвищення цін на борошно, а поступово і на інші продукти, внаслідок чого вартість товарного карбованця знизилася. Показники цього падіння автором не наводяться.⁶²

Поряд із нестабільністю червінця, негативно впливала на добробут робітників так звана «криза розміну», зумовлена бра­ком дрібних грошей у обігу, яка при обрахування прибуткового бюджету робітничих родин, нажаль, не враховувалася.

Видача заробітної плати виключно червінцями завдавала чи­мало клопіт та збитків робітникам, оскільки їх розмір рідко дорівнював круглій сумі. В день получки вони звичайно отриму­вали замість копійок до червінців спільний червінець на декілька осіб. У робітничому середовищі такі групи іронічно назвали «червінцевими колективами». Вони безуспішно намагаючись розміняти спільний червінець впродовж декількох днів у касах підприємств чи в кооперативних крамницях, врешті-решт, вирі­шували витратити його на колективне «дозвілля» в шинку, але залишали там не один червінець. Отже такі групи звичайно були й «колективами» зі спільного розпивання алкогольних напоїв.⁶³

Менш збитковим, ніж у шинках, був розмін червінців у під­пільних валютників чи приватних крамарів, хоча часто-густо вони також намагалися обчистити робітників. Перші — видаючи не­досвідченим суми, невідповідні біржовому курсу червінця, а другі — стягуючи за його розмін грабіжницькі комісійні або змушуючи купувати товари в своїй крамниці ледве не на весь повний.⁶⁴

Намагаючись захистити робітників від грабунку лихварів, уряд запровадив систему часткової видачі зарплати бонами—талонами на придбання товарів у кредит у торговельних закладах робітни­чої кооперації. Однак через їх неспроможність забезпечити спо­живачів якісними товарами за дешевими цінами бони виявилися засобом кредитування не стільки робітників, скільки робкоопів.⁶⁵

1924. р. розмінну кризу, врешті-решт, було подолано. Стабі­лізувався і курс рубля. Одночасно було поновлено довоєнний рівень реальної заробітної плати робітників.⁶⁶ Однак, не у металургійній та вугільній промисловості.⁶⁷

У 1925/26 р. вперше за роки непу підвищення заробітної плати відбулося не за рахунок збільшення грошової маси, а завдяки зростанню продуктивності праці⁶⁸, що скасувало потре­бу поповнення бюджету за рахунок друкування грошей.

Воднораз було проведено тарифну реформу, яка зменшила відмінності в оплаті праці робітників залежно від кваліфікації (Додатки, табл. 7)⁶⁹ та дещо скоротила різнобій у заробітках пра­цівників однакової кваліфікації й спеціалізації на підприємствах різних галузей промисловості. Це досягалося, по-перше, шля­хом включення до тарифних ставок приробітків, які складали значну частину заробітної плати висококваліфікованих робіт­ників, а, по-друге, завдяки забороні заводоуправлінням зміню­вати тарифні розряди відповідно з новими тарифними сітками¹. Тим часом, до кінця 1926 р., не існувало жодної галузі про­мисловості або підприємства, де б принципи оплати відповідно до тарифної сітки не були порушені. Надвишки до них, за даними ВЦРПС, досягали велетенських розмірів — близько 63%, а разом із відрядними приробітками — 103%.⁷⁰

Нова система оплати праці, що «очищала» зарплату від різних нашарувань і посилювала її роль як стимулятора до підвищення продуктивності праці, тим не менше викликала незадоволення кад­рових робітників. Це пояснювалося тим, що останні мали високі приробітки⁷¹. Після запровадження нових тарифів на окремих ви­робництвах відбулося зниження зарплати кваліфікованих робітни­ків, причому значне. Так, у металургійних майстернях в Олексан- дрівську ковалі почали отримувати її в середньому на 43% менше, котельники — на 22%, пічники — на 38%. Щоправда, в середньо­му по українській промисловості пересічна номінальна зарплата зросла по легкій промисловості на 6,2%, а у важкій — до 108,5%.

Найбільш високими були заробітки на підприємствах, що займали монопольне становище. Вони мали право на великі відрахування до фонду заробітної плати. Практика пільгового кредитування заводів, не пов’язана з показниками їх госпо­дарської діяльності, також надавала можливість збільшувати заробітну плату. Відносне та абсолютне зростання її, спостері­галося на багатьох підприємствах республіки. Держава поста­вила заробітки на достатньо міцну основу. Однак їх розміри не було доведено до життєво необхідного рівня. В 1926-1928 рр. уряд неодноразово відхиляв ідею підвищення реальної заробіт­ної плати переважно за рахунок зростання її номінального значення, здійснення якої призвело б до відмови від твердої валюти, а робив головну ставку на зниження цін⁷².

Однак, через недостатній розвиток державного вироб­ництва товарів повсякденного попиту та одночасне згортання приватного планам уряду здійснитися не судилося (питання розглядатиметься у наступному розділ монографії). Тому ми не можемо погодитися, з висновками І. Дубинської про те, що у 1925-1927 рр. дані про зменшення частки зарплати серед сукуп­них прибутків робітничих родин (з 80,6% до 78%, причому найбільше — за рахунок зарплати голови родини і збільшення так званих інших надходжень з 7,5 до 10,2%) (Додатки, табл. 8),⁷³ котрі, зазвичай засвідчують посилення напруженості сімейного бюджету, ці тенденції через зниження цін не засвідчували. Цьо­му суперечать дані про падіння питомої ваги суми компенсацій по соціальному страхуванню та забезпеченню (з 5,5% до 5,2%) та зростання суми приробітків голови родини та решти її членів серед інших прибутків, позик зі збережень минулих років, а ще більше — у приватних осіб, а також прибутків від здавання житлової площі в оренду. Частка надходжень за рахунок продажу речей залишалася незмінною, у той час як від праці на власних городах навіть зменшилася (Додатки, табл. 9)⁷⁴.

Ми не маємо даних бюджетних обстежень робітничих родин у 1928 р. Проте за відомостями про співвідношення темпів зростання цін і заробітної плати з’ясовується тенденція до стагнації: незважаючи на зростання номінального розміру останньої за дев’ять місяців 1928/29 р. на 8,2% — з 74 руб. 99 коп. до 79 руб. 34 коп. (у червінцях), відбулося її реальне зменшення на 6,3%. Це зумовлювалося стрімким підвищенням цін на сільськогосподарську продукцію внаслідок хлібозаготі­вельної кризи.⁷⁵.

На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що найбільш низькі прибутки робітники мали в період економічної кризи й голоду 1921 — першої половини 1923 р. Зарплата не мала у той час основного призначення — регулятора праці. Запро­вадження госпрозрахунку у виробничу діяльність підприємств сприяло зростанню фондів заробітної плати, однак спричинило різнобій в оплаті праці. До 1924 р. спостерігалося стрімке зро­стання розмірів зарплати робітників, але внаслідок гіперінфляції вона швидко знецінювалася. Спроба індексації шляхом обра­хування останньої в бюджетних рублях (відповідно до вартості бюджетного набору) не увінчалась успіхом через постійні за­тримки в її виплаті. Проблему інфляції вдалося розв’язати лише у 1924 р. після введення твердої грошової одиниці — «червінця». Надалі для попередження інфляційних процесів здійснювалося утримання зростання номінальної зарплати та вирівнювання розмірів прибутків. Виняток становив 1926 р., коли робітникам вдалося домогтись її збільшення відповідно до підвищення про­дуктивності праці. За даними російського історика О. Лапшиної, темпи зростання номінальної заробітної плати у Нижегородській губерній РСФРР у 1924-1926 рр. не встигали за подорожчанням вартості бюджетного набору, що призводило до падіння її реаль­ного рівня⁷⁶. Нами аналогічні показники щодо УСРР не виявлено. За розрахунками українських статистиків з 1922-р. спостеріга­лося постійне збільшення номінальної та реальної зарплати робітників. Довоєнного рівня її, за середньостатистичними по­казниками, що узагальнюють дані по всіх галузях економіки, в основному вдалося досягти у середині 1920-х рр. Проте це не стосувалося металургійної й вугільної промисловості, де у дово­єнні часи був найвищий рівень оплати праці, котрий не було по­новлено навіть у 1926/27 р. Тим часом, робітники, зайняті в цих галузях виробництва, становили чверть усієї їх кількості. За дани­ми бюджетних обстежень, невпинно зростали і прибутки робітни­чих родин. Щоправда, їм суперечили відомості, отримані під час останніх, проведених у другій половині 1920-х рр., про збільшен­ня частки так званих «інших прибутків», що надходили до родин робітників, окрім зарплати та допомоги по соціальному страху­ванню. Вони, звичайно, характеризували напруженість бюджету, яка вникала в періоди погіршення матеріальних умов життя.