1921. Р. Вона становила лише 2%.

Незадоволення робітників викликав і безлад у діяльності тарифних органів. У звіті Південбюро ВЦРПС за 1921 р. пові­домлялося, що вони в окремих містах, повітах та навіть на під­приємствах встановлювали тарифну сітку за власним розсудом. Так, у Черкасах було введено таку преміальну систему, за котрою заробіток допускався до 100 тис. руб. (у держзнаках) на місяць, у той час як у Білій Церкві спостерігалася інша край­ність — він не перевищував відповідно 14-18 тис. руб.²⁷.

Стерпні умови фінансування промислових підприємств передбачалося створити за рахунок денаціоналізації дрібних і середніх та шляхом переведення державних заводів і фабрик на господарський розрахунок²⁸.

Перехідною формою від зрівнялівки до оплати за працею стала оплата, декретована постановою РНК РСФРР від 7 квітня

1921. р. «Про натуральне преміювання робітників» продуктами власного виробництва, котрі відраховувалися до його фонду в розмірах, що визначалися результатами роботи підприємств²⁹. До 1921 р. це преміювання здійснювалося з державного натурального фонду без врахування трудових затрат.

З червня 1921 р. державні підприємства почали переводитися на так зване колективне постачання. Суть його полягала у том, що вони тепер могли отримувати гарантований грошовий та натуральний фонд зарплати в обсязі, пропорційному виконанню виробничої програми. Причому його розмір не зменшувався у разі скорочення штатів, щоправда, за умови збереження існуючої продуктивності праці. Колективне постачання вводилося насам­перед на великих, найбільш важливих для країни підприємствах.

Етапним став декрет РНК РСФРР «Основні положення з та­рифного питання» від 10 вересня 1921 р.,³⁰ згідно з яким у суму заробітної плати включалися всі види постачання робітників (грошова оплата, квартира, комунальні послуги, спецодяг, витра­ти на культурне обслуговування й т. ін.), а її розміри визначалися виключно їх виробничими показниками. Гарантований мінімум зарплати встановлювався цим декретом залежно від місцевих умов — вартості так званого бюджетного набору Держплану¹, а та­кож народногосподарського значення галузей промисловості, на­явності державних ресурсів, кількості підприємств та робітників.

Однак через продовольчу кризу встановлений мінімум не дотримувався. В 1921/1922 р. план колективного постачання промислових підприємств вдалося виконати по хлібу на 64%, по цукру — на 82%, по м’ясу — на 52% та по крупах — на 43%³¹, що викликало незадоволення й страйки робітників.

У таких умовах на держпостачанні було залишено трудові колективи найбільш важливих заводів металургії, машинобуду­вання, паливної, воєнної промисловості та транспорту. Значну частину держпідприємств, головним чином легкої й харчової промисловості, в результаті її трестування було знято з держпо- стачання і переведено на господарський розрахунок. Декларуючи перехід на ринкові стосунки, держава тим не менш контро­лювала заробітну плату робітників у трестованій промисловості та за рахунок збільшення відрахувань із прибуткових підпри­ємств намагалася забезпечити приблизно однаковий рівень їх зарплати по всіх групах індустрії. Особлива увага приділялася оплаті праці на приватних й орендних підприємствах.

Завдяки вжитим заходам з 1922 р. розпочалося зростання ролі заробітної плати в бюджетах робітників. За півтора року впро­довж 1921 — першої половини 1922 р. — номінальна заробітна плата в радянських грошових знаках підвищилася в 26 тисяч разів, хоча реальне зростання її становило лише 14-кратне збіль­шення. Однак порівняно з 1913 р. середня зарплата в середині

1921. р. досягла лише 15%³². При цьому швидко зростала грошова частка останньої, котра до кінця 1922 р. у середньому становила вже 81,1%, а в 1925 р. наблизилася до довоєнного рівня, який становив 93% прибутків робітничих сімей³³ (Додатки, табл. 3)³⁴.

До січня 1923 р. було ліквідовано зрівнялівку в оплаті праці робітників різної кваліфікації, а також зменшено натуральну частку у заробітній платі з 55% до 18,8% (Додатки, табл. 4)³⁵.

До кінця 1923 р. частка натурального заробітку зменшува­лася в робітників Харкова (залежно від характеру виробництва) у такій пропорції: в металістів — до 1,6%, у кондитерів, — до 2,3%, в мукомелів — до 5,4%, а у тютюнників — до 14,5%. Проте в цукровиків вона залишалася на рівні 34,9%, а у кому­нальників — 26,2%. Висока натуралізація заробітної плати у цукровиків зумовлювалася зарахуванням до суми їхнього заробітку з наступним вирахуванням при видачі зарплати вит­рат на користування житлом та його опалення, а також на харчування в їдальнях радгоспів. У комунальників високий відсоток натуральної складової пояснювався зарахуванням до заробітку витрат на спецодяг (водії трамваїв, пожежники), а в двірників — за користування житлом та за його опалення.

Частка натуральних надходжень до сімейного бюджету за рахунок покупок речей у кредит і завдяки заготівлям продуктів про запас із власного господарства була ще більшою, станов­лячи 41,4% — цукровиків, 26,2% — у комунальних робітників, 24,1% — в тютюнників, 19,8% — у мукомелів, 16,8% — в кондитерів та 10,6% — у металістів³⁶.

Однак, як зазначав С. Струмилін, «суттєво змінилися лише форми оплати праці, а не її розміри»³⁷. Реального підвищення життєвого рівня не спостерігалося, оскільки в той час було поновлено платність комунальних послуг, котрі раніше оплачу­валися підприємствами або закладами, на яких працювали наймані працівники. Крім того, суттєво зросли ціни на сільсько­господарські товари, які вдвічі випереджали грошову емісію³⁸. За розрахунками Струмиліна, реальна заробітна плата робіт­ників зросла впродовж першої половини 1922 р з 2 руб. 2 коп. до 3 руб. 23 коп. (за довоєнним курсом рубля), тобто на 41,8%, але середньостатистична довоєнна становила 22 руб. Номі­нальний рівень зарплати за той час зріс у п’ять разів — з 3 млн. 160 тис. 330 руб. до 16 млн. 460 тис. руб.³⁹

У грудні 1922 р. реальна заробітна плата в СРСР становила вже 48% від рівня 1913 р. З наступного 1923 р. вона знову зайняла провідне місце у прибутках робітничих родин⁴⁰.

Завдяки тарифікації заробітної плати вдалося поновити диференціацію її залежно від кваліфікації робітників. Уже в другій половині 1921 р. середня зарплата висококваліфікованих була на 73% вище, ніж у некваліфікованих. У першій половині