Таблиця 8

Структура прибуткового бюджету родин робітників усрр (у%) за 1925-1927 рр.

Статті прибутку	Роки
	1925 р.	1926 р.	1927 р.
Зарплата голови родини	80,6	77,8	78,0
Зарплата інших членів родини	6,4	8,9	6,6
Сукупний заробіток всіх членів родини	87,0	86,7	84,6
Соціальне страхування та забезпечення	5,5	4,3	5,2
Всього заробітків та соціальної допомоги	92,5	91,0	89,8
Інші надходження	7,5	9,0	10,2
Сукупний прибуток	100,0	100,0	100,0

Таблиця 9

Структура інших надходжень бюджетів робітничих родин усрр у 1925 1927 рр. (у черв. Руб.)

Статті прибутку	Роки
	1925 р.	1926 р.	1927 р.
Приробітки та інші прибутки голови родини	4,44	17,16	12,12
Приробітки й інші прибутки членів родини	8,64	12,00	16,92
Продаж речей	7,08	8,52	7,32
Від оренди житлової площі	10,56	12,00	11,16
Допомога громадських організацій	2,28	2,88	2,52
Допомога приватних осіб	6,36	10,92	6,60
Заборгованість до кас взаємодопомоги	—	2,04	3,00
Заборгованість приватним особам	1,68	3,84	10,80
Від городів	11,28	13,20	6,36
Взято із збережень	8,16	10,32	28,20
Інші	15,60	23,64	35,88
Всього	76,08	116,52	140,88

1. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года // Материалы по статистике труда на Украине. — Вып. 1. — Москва, август 1920 г. — С. 78; її ж. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре 1923 года — // Статистика труда на Украине. — 1924. — № 3. — С. 32-40; її ж. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 года // Статистика труда на Украине. — 1924. — № 2. — С. 18-22; її ж. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. Данные текущего обследования. — Х., 1928. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої революції. — Х.,

1928. — С. 76; його ж. Материальное положение донецкий рабочих в 1923/1924 г. // Статистика труда в Донбассе. — Б. М., 1924. — Вып. 1. — С. 14-20; Материалы по статистике труда на Украине. — Вып. 1. — Х., 1920; Материалы по статистике труда на Украине. — Вып. 2. — Х., 1920; Материалы по статистике труда на Украине. — Вып. 3. — Х., 1923; Материалы по статистике труда на Украине. — Вып. 4. — Х., 1923; Ліпкес І. Б.Річні бюджети робітників м. Києва в 1926-1927 рр. // Статистичний бюлетень Київського статбюро. — Вип. ХІІІ. — К., 1928; Годовые бюджеты киевских рабочих. 1925­1926 гг.— К., 1926.

2. Диденко Г Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925 гг.). — К., 1963; Слуцкий А. Б. Рабочий класс Украины в борьбе за создание фундамента социалис­тической экономики. — К., 1963; Довгопол В. М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926-1929 рр.). — Х., 1971.

3. Поляк Г. Бюджет рабочей семьи в 1922-1927 гг. // Бюджеты рабо­чих и служащих. — Вып. 1. — Москва, 1929. — С. 19.

4. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года. — С. 78.

5. Поляк Г Указ. соч. — С. 19.

6. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года. — С. 78.

7. Дубинская И. Бюджет харьковских рабочих в конце 1923 года. — С. 19.

8. Там же.

9. Там же. — С. 20.

10. Там же.

11. Поляк Г Указ. соч.- С. 22.

12. Там же. — С. 15.

13. Там же. — С. 21.

14. Там же. — С. 20.

15. Лаврентьев Вл. Заработная плата в России прежде и теперь (при капитализме и при диктатуре пролетариата). — Изд. 2. — Москва,

1926. —С. 92. —С. 74.

16. Крокодил. — Москва, 1923. — № 31. — С. 994.

17. Маслов С. С. Россия после четырех лет революции. — Т. 2. —

Париж, 1922. — С. 19.

18. Ильюхов А. А. Жизнь в эпоху перемен: материальное положение городских жителей в годы революции гражданской войны. — Москва, 2007. —С. 133-134.

19. Владимиров М. Мешочничество и его социально-политическое отражение. —Х., 1920. — С. 13.

20. Поляк Г. Указ. соч. — С. 23.

21. Там же. — С. 26.

22. Ленин В. И. Полн. сбор. соч. — Т. 43. — С. 293.

23. Цит. по: Борисова Л. В. Трудовые отношения в Советской России (1918-1924 гг.). — Москва, 2006. — С. 27.

24. Там же.

25. Статистика Украины: Питание населения Украины зимой 1921­

1922. гг.: Серия 5, Статистика обмена, распределения и потребления.

• № 26. — Т. 1. — Вып. 1. — С. XV.

26. Струмилин С. Г. Кризис недопроизводства рабочей силы // Эко­номическая жизнь. — Москва 1921. — 9 октября.

27. Диденко Г Д. Указ. соч. — С. 218.

28. Лапшина О. Е. Материальное обеспечение рабочих в годы нэпа (на материалах Нижегородской и Вятской губерний). — Автореферат дис. ... канд. ист. наук // Нижегородский ун-т. — Нижний Новгород, 2002. —С. 14.

29. Известия ВЦИК. — Москва, 1921. — 11 апреля.

30. Там же. — 12 сентября.

31. Колесников Б. Нариси з історії профспілкового руху на Україні. — Х., 1927. —С. 160.

32. Струмилин С. Г. Заработная плата в русской промышленности за 1913-1923 гг. // На новых путях. Итоги новой экономической поли­тики. — Москва — Ленинград, 1925. — С. 98.

33. Ильинский В. Бюджеты рабочих СССР в 1922-1926 годах// Антология социально-экономической мысли в России 20-30-е годы ХХ века. — Москва, 2001. — С. 484, 480.

34. Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-27 гг. Данные текущего обследования. — С. 32.

35. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої рево­люції. — С.76.

36. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года. — С. 20.

37. Струмилин С. Г. Заработная плата в русской промышленности за 1913-1923 гг. —С. 113.

38. Колесников Б. Вказ. праця. — С. 160.

39. Струмилин С. Г. Заработная плата в русской промышленности за 1913-1923 гг. —С. 113.

40. Поляк Г Бюджет рабочего в 1922-1926 гг. // Экономическое обо­зрение. — Москва. — Октябрь 1927. — С. 174.

41. Там же. — С. 114.

42. Диденко Г Д. Указ. соч. — С. 232.

43. Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре

1922. года. — С. 33.

44. И. Д. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 года. — С. 19.

45. Борисова Л. В. Указ. соч. — С. 170.

46. Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре

1923. года. —С. 33.

47. Див.: Фролов А. Работа партии на частных предприятиях. — Х., 1927. —С. 13.

48. Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре

1923. года. — С. 33.

49. Хроника. Тарифы //Вестник профдвижения Украины. — 1923. — №4. —С. 123.

50. Диденко Г. Д. Вказ. праця. — С. 239.

51. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої рево­люції. — С. 14.

52. Колесников Б. Вказ праця. — С. 166.

53. Вестник труда. — Москва, 1922. — № 11-12. — С. 30.

54. Труд в промышленных заведениях Украины в 1923 г. // Статис­тика Украины. — X., 1925. — № 58. — С. XIV.

55. Отчет Южбюро ВЦСПС ко второму съезду профсоюзов Укра­ины.—X., 1924. —С. 101.

56. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої рево­люції. — С. 77.

57. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1811. —Арк. 35.

58. Рыков А. И. Избранные произведения. — Москва, 1990. — С. 229, 425.

59. Сокольников Г Я. Финансовая политика революции. — Т. 3. — М, 1928. —С. 39.

60. Уравниловка в оплате труда в СССР. 1920-1930-е годы // Аль­манах «Восток». — № 3 (15). — Март 2004. — С.7.

61. Статистика труда в Донбассе. — 1924, Бахмут. — № 1. — С. 15.

62. Диденко Г. Д. Указ. соч. — С. 259.

63. Крокодил. — 1923. — № 34. — С. 1041

64. Там же. — 1923. — № 25. — С. 912.

65. Мовчан О. М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.). — К., 2004. — С. 233-234.

66. Труд в СССР: Статистический справочник за 1924-1925 гг. — Москва, 1926. — С. 88.

67. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої революції. — С. 83.

68. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 21564. — Арк. 13.

69. Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої революції. — С. 74.

70. Резолюції ІІІ Всеукраїнського з’їзду профспілок. — Х., 1926. — С. 28.

71. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. -Спр.2737. — Арк. 92, 99,11.

72. Седьмой съезд профессиональных союзов СРСР (6-18 декабря 1926 г.). Полный стенографический отчет. — Москва, 1927. — С. 85, 201, 590, 631; Восьмой съезд профессиональных союзов СРСР (10-24 декабря 1928 г.). Полный стенографический отчет. — Москва,

1928. —С. 173,495.

73. Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. Данные текущего обследования. — С. 31

74. Там же.

75. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. -Спр. 2743. — Арк. 32.

76. Лапшина О. Ю. Указ. соч. — С. 18.

Розділ VII

ТОВАРОПОСТАЧАННЯ Й СПОЖИВАННЯ

Матеріали результатів обстежень сімейних бюджетів та рівня харчування робітників УСРР, проведені в 1920-х рр., надають можливість вивчення змін рівня й структури споживання їх ро­дин. Відповідні дослідження активно проводилися статистиками, які керували бюджетними обстеженнями. На жаль, вони обмежи­лися розглядом проблеми в хронологічних межах до 1928 р.¹

У працях українських радянських істориків, котрі в 1960- 1970-ті рр. поновили вивчення проблеми матеріального спожи­вання у контексті економічної історії, як правило, напрацю- ванням попередників не приділялося належної уваги. Єдиним із дослідників, хто зауважив необхідність продовження дослід­ницької традиції радянських статистиків 1920-х рр. щодо аналізу результатів бюджетних обстежень, був В. Довгопол. На основі їх даних, отриманих 1926/27-1928/29 рр., він визначив структуру витратного бюджету робітничих родин і споживання ними продовольчих продуктів. Однак у силу ідеологічних обмежень автор не зміг провести неупереджений аналіз причин, котрі зумовили структурні зміни витратного бюджету. Тому деякі з його думок «зависають» як недоведені, хоча є й обґрунтовані.

Зокрема В. Довгопол довів, що головним фактором, що спричи­нив збільшення витрат на харчування, був неврожай 1928 р. В той же час зростання витрат на житло він помилково обґрунтовував збільшенням забезпеченості ним робітників, якого насправді не було. Цю думку В. Довгопол підтверджував не відповідними показниками, а даними про збільшення житлобудівництва в УСРР. Крім того, він ігнорував відомості про тарифи на житло та комунальні послуги. Скорочення витрат на придбання одягу, взуття, господарських речей і меблів він пояснював виключно зниженням цін на ці товари, залишаючи поза увагою припущен­ня, що вони могли зменшуватися й внаслідок збільшення витрат на харчування, тобто за умовою погіршення життєвих умов².

Для решти радянських істориків пріоритетним став інший напрямок дослідження. В центрі їх уваги опинилося товарозабез­печення робітників, а також суміжні з ним проблеми, які визна­чали рівень і якість останнього. Науковці намагалися з’ясувати обсяги виробництва продовольства та промислових товарів у республіці, відповідність їх наявного фонду споживчому попи­ту, а також наслідки державної політики ціноутворення. Тобто їх цікавили чинники, від котрих залежав реальний рівень заро­бітків робітників. Не залишилася поза увагою дослідників і діяльність радянських державних і кооперативних торгових закладів й особливо робітничої кооперації, яка в зв’язку з витисненням приватника зі сфери торгівлі мала перебрати на себе першочергову роль у товаропостачанні робітників.

Не всі із зазначених проблем набули рівноцінного висвіт­лення. Більш ґрунтовно досліджено роботу кооперативних закладів. Через відсутність необхідних статистичних даних не визначено динаміку цін на споживчі товари. Фрагментарно висвітлено і проблему задоволення попиту робітників на дефі­цитні продовольчі й промислові товари, особливо в кризових умовах початку та кінця 1920-х рр.

Першим з українських істориків, хто визнав факт товарної кризи 1928/1929 р. і намагався з’ясувати її причини, був О. Слуць- кий. Він вважав, що цю кризу було зумовлено низкою причин. По-перше, — неврожаєм 1928 р., по-друге, перекиданням частини фондів дефіцитних промислових виробів, призначених для робкоопів, на село задля стимулювання хлібозаготівель, які знаходилися під загрозою зриву; по-третє, скороченням торгі- вельної мережі внаслідок стрімкого згортання приватного сектора й повільного розгортання державно-кооперативного; по-четверте, випередженням темпів зростання купівельної спроможності населення порівняно зі збільшенням фонду това­рів народного споживання, по-п’яте розкраданням кооператив­них фондів відповідальними працівниками. Вивчаючи систему нормованого постачання робітників, О. Слуцький зауважив на прорахунках радянської влади під час її запровадження — відсутності уніфікації продовольчих пайків та їх недостатній соціальній диференціації, що не відповідало класовій політиці.

В працях Г. Діденка розгляд проблеми товаропостачання робітників обмежено початковим періодом діяльності робітни­чої кооперації УСРР (до 1925 р.): показано асортимент товарів у робкоопах і ціни на них у порівнянні з приватними торговими закладами, зауважено на труднощах та недоліках розгортання кооперативної торгівлі, з’ясовано кількість пайщиків робіт­ничих споживчих кооперативів і визначено їх частку серед робітничого населення³.

У сучасній історіографії проблема, що цікавить нас (рівень споживання робітників УСРР), не вивчається.

В даному розділі зроблено спробу проаналізувати зміни рівня й структури споживання робітників УСРР у хронологіч­них межах 1920-х рр. Зважаючи на суперечливість думок істо­риків щодо 1928/29 р., коли одні, посилаючись на статистичні дані про структуру витратного бюджету робітничих родин, стверджували про зростання останнього⁴, а інші на підставі факту запровадження нормованого товаропостачання робили висновок про його скорочення⁵, ми намагалися з’ясувати справ­жню ситуацію. Оскільки не знайдено статистичних даних про структуру бюджету із визначенням конкретних статей витрат у рублях, а не тільки у відсотках, ми оперували фактами про розміри товаропостачання.

Основну частину витратного бюджету робітників станови­ли видатки на харчування. Найвищими вони були на початку 1920-х рр., а надалі до 1928/29 р., в зв’язку зі зростанням реального рівня їх заробітної плати поступово скорочувалися.

Руйнація сільського господарства під час війн та революцій, а також активне вивезення продовольчих запасів до РСФРР зумо­вили продовольчу кризу початку 1920 р. На жаль, статистичні обстеження рівня харчування міського й сільського населення не фіксували даних стосовно окремих соціальних груп, і зокрема щодо робітників. Проте відомо, що карткова система, впровадже­на у 1920 р., не забезпечувала городян прожитковим мінімумом. Робітники і службовці отримували по картках лише чверть про­дуктів, котрі вони споживали, а решту купували за спекулятивни­ми цінами на ринку. Якщо до світової війни (1909-1911 рр.) раціон городян України становив 3 тис. 458 ккал., то в жовтні — грудні 1920 р. — 2 тис. 582⁶. Навесні 1921 р. він впав до 2 тис. 391 ккал.,⁷ а у великих містах—до 2 тис. 281, або 75% прожиткового мінімуму⁸.

За роки війни погіршився якісний склад їжі. Основними продуктами харчування стали борошно та хліб. Найбільше скоротилося споживання м’яса й молока. Добове споживання хліба і круп городянами взимку 1920-1921 рр. щодо довоєнного рівня зменшилося на 20%, а м’яса — на 41%⁹.

Восени 1921 р. на півдні України спалахнув голод, який тривав до літа 1923 р. На жаль, у матеріалах статистичних обстежень цей факт належним чином не відображено.

В зв’язку із систематичним недоїданням населення у перші ро­ки радянської влади головна увага статистиків зосереджувалася на з’ясуванні терміну відновлення довоєнного рівня харчування за калорійністю. Питання про його якість не стояло. Структура хар­чування визначалася за рівнем споживання білків, вуглеводів та жирів.

В грудні 1922 р. середньостатистичне споживання білкової їжі для городян, за даними М. Буяновера, становило 93,6 г на добу за нормою, що тоді існувала, у 105 г. Причому тваринні білки не перевищували 43% білкової їжі й 5% всієї спожитої їжі¹⁰. І. Дубинська наводить дещо інші показники: відповідно — 96,3 г білкової їжі, в тому числі 81,3 г — рослинної та 15,1 — тваринної¹¹. Основу раціону харчування (60%) становив житній хліб, ціни на котрий із початку року зросли у 2 рази, в той час як на м’ясо-молочні продукти впали. Якщо у січні 1922 р. за один фунт м’яса можна було купити 1,6 фунта борошна, то в грудні вже 4,6, відповідно за кварту молока — 3/4 фунта й 1,5¹². Це зумовлювалося масовим забоєм худоби у зв’язку із відсут­ністю кормів внаслідок посухи.

Довоєнний рівень харчування робітників за кількісними і структурними показниками було досягнуто у 1924 р. З 1922 до

1923. рр. відсоток їжі тваринного походження в їх добовому раціоні (за калорійністю), за розрахунками М. Буяновера, збіль­шився у 3,5 раза — з 5% до 17,2%¹³, а за даними І. Дубинської, — дещо менше, ніж в 2 рази — з 15,1% до 23,8%. У відповідному напрямку — за рахунок збільшення тваринної білкової їжі при відповідному зменшенні рослинної вуглеводної — структура харчування змінювалася й надалі.

Збільшення частки тваринних продуктів у харчуванні робіт­ників у 1924-1925 рр. спричинив неврожай 1924 р. Оскільки посуха найбільше вразила Україну, то і ціна на хліб найбільше зросла в цьому регіоні. Так, якщо у м. Шахти за рік із кінця

1923. р. вона збільшилася на 100%, то в Москві — лише на 20%. Ціни на м’ясо внаслідок масового забою худоби через брак кормів відповідно впали. Якщо за один фунт м’яса у першому кварталі 1923 р. м. Шахти було можливим придбати 12 фунтів борошна, то через рік — лише 4¹⁴. На початку 1925 р. ціни на хліб у Донбасі продовжували зростати. В першому кварталі вар­тість чорного збільшилася на 16%, сірого — на 20% й білого — на 17%. Й це при тому, що у Москві та Ленінграді хлібні ціни залишалися стабільними, а заробітки робітників були вищими, ніж у Донецькому регіоні. В другому кварталі зростання цін на хліб тривало, оскільки імпортне борошно, завезене у Донбас, коштувало на третину більше, ніж вітчизняне, що споживалося в першому кварталі¹⁵.

Тенденція покращання структури харчування, що намітилася у першій половині 1920-х рр., більш активно проявилася в другій половині десятиріччя. У раціоні робітників житні хлібо­продукти поступилися пшеничним, помітно збільшилося спо­живання м’ясо-молочних. За 1925 р. — 1927 рр. частка білкових продуктів у харчуванні робітників зросла з 18,9 до 22,4%¹⁶. Однак достатнє за змістом білків, воно не забезпечувало організм необхідною кількістю вітамінів.

Рівень харчування робітничих родин різнився залежно від прибутків. У відбудовний період у зв’язку з їх загальним підвищенням відбувалося збільшення витрат на нього, причому при зростанні бюджету в 3-4 рази останні побільшали лише у 2-3 рази. Однак відносне значення цих видатків у бюджеті робітничих родин зменшувалося, що засвідчувало більш швид­ке його зростання порівняно з витратами на харчування¹⁷. Якщо в групі високооплачуваних кваліфікованих робітників спожи­вання продовольчих товарів поступово загальмувалося, то у низькооплачуваних некваліфікованих — продовжувало швидко зростати¹⁸. Менш заможні споживали більше картоплі, хліба, особливо за рахунок борошна й олії, а в родинах із кращими прибутками зростало споживання масла, цукру, садовини і горо­дини, молока, м’яса, сала, яєць, риби, солодощів (цукерок та варення)¹⁹. Наприклад, у листопаді 1923 р. витрати на продукти харчування тваринного походження у висококваліфікованих робітників перевищили відповідні витрати некваліфікованих більше, ніж у 4 рази, зокрема, на масло — у 8, а на яйця — в 10 разів. Проте у більш заможних не збільшувалися витрати на житню муку, картоплю, олію, сіль²⁰. Надалі диференціація в структурі харчування дещо нівелювалася.

Склад харчування різнився й залежно від регіональної спе­цифіки. В 1927 р. робітники УСРР у порівнянні з російськими споживали більше городини (картоплі, помідорів, кавунів та інших овочів), а росіяни — хліба. Причому, українці частіше їли білий хліб. При рівному з росіянами рівні споживання продуктів тваринного походження перші з’їдали більше м’яс­них, а другі — молочних продуктів. Крім того, останні вживали для харчування більше чаю і цукру. Загалом в їжі робітників РСФРР було більше вуглеводів і рослинного білка, але вона була бідніша на тваринні білки і жири (на 6%), ніж в українських²¹.

Суттєво впливали на структуру й якість харчування й ціни на продовольчі товари. У 1926 р. подешевшав важливий про­дукт харчування українських робітників — пшеничний хліб. Дещо впала ціна на цукор, проте значно зросла на м’ясо, сало, масло, олію, фрукти. В 1927 р. продовжували дешевшати хліб, цукор, яйця, птиця, м’ясо, риба, але дорожчали масло, олія, фрукти. Також зросли ціни на гречану та рисову крупу, картоп­лю і капусту²². Однак, як зазначає дослідниця бюджетів укра­їнських робітників І. Дубинська, зростання цін на продовольчі товари не обганяло зростання зарплати, що створювало сприят­ливі умови для задоволення споживчого попиту²³. Якщо у Росії придбання їжі енергетичною цінністю в 1000 калорій (із розра­хунку сукупного добового споживання) обходилося робітникам у 17 коп., то в УСРР — в 16 коп.²⁴

Для визначення рівня матеріального споживання робітників важливе значення має з’ясування можливостей задоволення не тільки продовольчих, а й всіх інших потреб. Однак статистичні дані за 1922-1923 рр. не дозволяють точно визначити динаміку витрат робітничих родин на задоволення потреб в одежі, білизні, взутті, на помешкання, лікування й т. ін. Бюджетні обстеження, проведені у той час, реєстрували місячні видатки лише за один місяць, але не щомісячні впродовж року. Як зазначає М. Буяновер, такі дані цілком придатні для з’ясування структури та рівня харчування, що менше зазнає випадкових впливів, однак для аналізу інших витрат ці дані не досить певні, оскільки непродовольчі витрати обумовлювалися низкою сезонних факторів, а також непередбачених обставин, й деякі з них не є щомісячними. Незважаючи на ці вади, результати бюджетних обстежень 1922-1923 рр. засвідчили підвищення рівня спожи­вання непродовольчих товарів з 1923 р.²⁵.

Незважаючи на невпевненість даних за 1922-1923 рр., що реєстрували вибіркові місячні видатки, російський статистик Г. Поляк склав на їх основі таблицю динаміки щорічних витрат родин російських робітників за 1922-1927 рр. Оскільки, за наслідками досліджень І. Дубинської, яка порівнювала струк­туру бюджетних видатків родин робітників в РСФРР та УСРР в 1925-1927 рр. й пришла до висновку, що вони в основному тотожні, ми використали дані Г. Поляка, що стосуються РСФСР, для визначення тенденцій у динаміці бюджетних ви­трат родин робітників УСРР на непродовольчі товари продовж 1920-х рр.

Результати бюджетних обстежень 1922-1923 рр. засвідчують, що в 1922 р. високу питому вагу займали видатки на харчу­вання, паливо та освітлювальні матеріали, а також на гігієну і лікування²⁶. Це пояснювалося не тільки голодом, як продо­вольчим, так і паливним, а й погіршенням санітарних умов життя та високою захворюваністю населення, а також катастро­фічним падінням прибутків робітників, котрих не вистачало навіть на задоволення фізіологічних потреб.

З 1923 р. розпочалося зростання витрат на придбання непро­довольчих товарів і в першу чергу одягу та взуття; видатки на покупку цих останніх стабільно становили другу статтю всіх витрат робітничих родин²⁷. Збільшення цих видатків зумов­лювалося не тільки і не стільки можливістю поновити зношені взуття й одяг, котрі тривалий час не купувалися, як зменшенням найбільш містких витрат на харчування, а також стрімким подо­рожчанням предметів взуття та одягу внаслідок розходження «ножиців цін» на продовольчі та промислові товари.

Визначаючи специфіку споживання робітників порівняно зі службовцями, слід зазначити, що у перших більшими були видатки на одяг, взуття, господарські речі, спиртові напої, в той час як у других, навпаки, — на культурно-освітні потреби, лікування, придбання засобів гігієни, а також житло і допомогу родичам. Витрати на харчування в бюджетах обох вказаних груп становили приблизно рівну частку²⁸.

З 1924 р. «ножиці цін» на промислові та продовольчі товари почали поступово зближуватися. Завдяки цьому споживання текстильних виробів робітниками й членами їхніх родин за 1924-1926 рр. зросло на 95%, а шкіряних і хутряних — на 79%²⁹. Щоправда, в 1926 р. збільшення споживання одягу та взуття стримало нове зростання цін на ці товари, що досягло 39%³⁰. Стрибок цін на промислові товари зумовило зростання грошо­вих доходів населення в умовах товарного голоду³¹.

Обсяги виробництва більшості споживчих промислових товарів не відповідали попиту. В той час, як виробництво солі, калош, сірників, більшості шкіряно-взуттєвих товарів, із розра­хунку на окремого споживача, порівняно з довоєнним часом збільшилося, виробництво бавовняних та шерстяних тканин, деяких скляних, металевих і шкіряних товарів, як і деяких продовольчих (чаю, цукру та рослинної олії) залишалося на рівні набагато нижчому від довоєнного.

Незважаючи на двократне збільшення виробництва шкіри, потреби населення у взутті задовольнялися тільки на 73,6%, причому за рахунок державної промисловості — трохи більше, ніж на половину. Це зумовлювалося як припиненням імпорту, який традиційно покривав дефіцит на шкіряне взуття, так і збільшенням потреб сільського населення у фабричному взутті, оскільки під час війни селяни-військовослужбовці призвича­їлись носити шкіряне взуття.

Дефіцит на ринку металевих товарів, що зберігався з довоєнних часів (попит задовольнявся на 80-85%), посилився через розподіл переважної більшості металургійної продукції поміж трестами³².

За даними Г. Поляка, надалі темпи придбання взуття й одягу в другій половині 1920-х рр. дещо сповільнилися, хоча в листо­паді 1927 р. індекс цін на останні лише на 10% перевищував індекс на продовольчі товари³³. Проте, за розрахунками ЦСУ УСРР, вже на початку року було помічено нове зростанням цін на споживчі товари промислової групи³⁴. Зростання грошових прибутків населення, котрі не забезпечувалися необхідною товарною масою, зумовило різкий стрибок цін та інфляцію³⁵, причому ціни на промислові товари почали зростати ще на початку року, а на сільськогосподарські продукти — з червня.³⁶ Через підвищення відпускних цін по низці промислових товарів (на махорку, оселедці, олію, мило) та подорожчання залізнич­них тарифів торгові заклади не виконали постанову ЦК ВКП(б) про 10% зниження цін на промтовари. Щоб уникнути судової відповідальності за саботаж директив компартійного центру, керівники промислових підприємств та торгових закладів про­водили формальне зниження цін, застосовуючи різні хитрощі. Торгові працівники — знижуючи ціни на неходові товари та закуповуючи неякісні, а промислові — погіршуючи якість товарів, змінюючи їх марки, артикулі та упаковки³⁷. Нерідко проводилося зниження відпускних цін за рахунок прибутків промисловості та державної торгівлі, що суперечило інтересам індустріалізації³⁸. Тому цифри про зниження цін на споживчі товари в 1927 р. фактично були «дутими».

За даними В. Довгопола, в 1928 рр., робітники купували тканин лише на 24,5% більше, ніж у 1925 р., взуття — на 27,3%, а калош — на 33%. Якщо в 1924 р. робітники придбали на сім’ю у середньому по 0,85 пари шкіряного взуття і 11,7 м тканин, то в 1925 р. відповідно — 1 пару та 13,74 м, у 1926 р. — 1,5 пари й 20,48 м, а в 1928 р. — 1,8 пари і 23,8 м. Найбільш дефіцитним взуттєвим товаром залишалися калоші. їх купували в середньому по 0,48 пари за рік³⁹.

Внаслідок збільшення прибутків робітників та оновлення товарного асортименту змінилася структура споживання взуття й одягу. Скоротилася покупка чобіт і валянок та збільшилася — черевиків і туфель. Зміни у структурі споживання одягу визна­чалися збільшенням покупок готового одягу й зокрема трикотаж­них виробів. Причому в міру підвищення заробітків робітників питома вага споживання цих останніх, як і черевиків та туфель, зростала⁴⁰. По всіх видах вовняних та бавовняних тканин коефі­цієнт збільшення їх придбання від нижчих економічних груп робітників до вищих визначався пропорцією 1 до 2,3⁴¹.

Незважаючи на скорочення темпів зростання прибутків робітників у 1927-1928 р., розширення споживання взуття та одягу, за даними Г. Поляка, відбувалося завдяки зниженню за­гального рівня цін по цій групі товарів. Найвищі ціни залиша­лися на товари, котрі виробляли кустарі, а реалізовували посередники з приватних торгівців. У приватника дорожчав продаж валяного взуття й готового одягу, в той час як державні та кооперативні органи зміцнили свої позиції у сфері вироб­ництва й реалізації тканин і шкіряного взуття.

Найбільше купували дешеві речі, насамперед натільну білиз­ну. Повільніше зростала кількість придбаних жіночих платтів, чоловічих костюмів та верхнього одягу, що зумовлювалося дефі­цитом вовняних тканин. Чоловічий одяг поновлювався, голов­ним чином, за рахунок збірних комплектів, а чисельність костю­мів залишалася незмінною. Відносно повільно зростала кіль­кість постільної білизни, що було пов’язано з житловою кризою.

Наприкінці 1925 р. значний відсоток членів родин робітників (особливо жінки) ще не був забезпечений теплим одягом, а запаси натільної білизни, що оновлювалися, були мізерними — не перевищували в середньому двох пар⁴².

Нестачу теплого одягу вдалось ліквідувати до 1927 р., а запа­си білизни подвоїти. Увійшли у вжиток шкарпетки й панчохи, посунувши примітивні онучі, але запас панчішних виробів ще був замалим (2,5-3 пари на особу), кількість комплектів верхнього одягу досягла в середньому 3 «збірних» костюмів для чоловіка та 6 платтів — для жінки. Однак якість одягу зали­шалася низькою. Катастрофічно не вистачало виробів з вовни. Окрім 1-2 вовняних комплектів, решту становив бавовняний одяг, котрий швидко зношувався. Незважаючи на низькі при­бутки, в одежному гардеробі робітників почали з’являтися «дрібниці» — краватки та носовички⁴³.

Споживання робітниками взуття та одягу мало свою специ­фіку. Порівняно з робітниками РСФРР вони більше купували готові речі й тканини, за винятком вовняних, а також черевики й туфлі, у той час як російські через більш суворий клімат — чоботи, валянки та вовняні тканини⁴⁴.

Поряд з оновленням одежного гардеробу робітники розпо­чали купувати господарські речі й меблі замість тих, що були розпродані в скрутні часи. Найгостріше питання про госпо­дарське облаштування стояло для тих родин, які на час продо­вольчої кризи перекочували на село, а потім повернулися на колишнє місце роботи, а також для нових робітників, котрі осіли в місті вперше. Вони, як правило, наймали немебльовані помешкання, оскільки навіть у фабричних будинках лише 15% кімнат були мебльованими. В будинках інших типів домово­лодінь такі приміщення пересічно становили 6-9%.

Відновлення домашнього майна вимагало попередніх нагро­маджень навіть від робітників із середнім рівнем прибутків. Найбільше залежало від розмірів бюджету придбання «капі­тальних» речей — таких, як меблі, особливо — шафи і столи, а також постіль (подушки та матраци). При загальному збіль­шенні питомої ваги господарських витрат від нижчих бюджет­них груп робітників до вищих у 5 разів (з 1,1 до 5,5%) частка видатків на коштовні речі зросла в 24 рази. Витрати на при­дбання господарських дрібниць — віників, посуду, м’ясорубок — були посильні для всіх робітників.

Найбільшу частину бюджетних видатків на господарські речі становили ті, що призначалися для придбання меблів та по­стільних речей. Це стало можливо завдяки кредитам державних і кооперативних органів. У листопаді 1924 р. близько 28% вар­тості господарських речей припадало на ті, котрі були куплено робітниками у кредит. Надалі роль останнього в їх придбанні знизилася до 16-17%.

Найбільший рівень забезпеченості господарським інвента­рем було зафіксовано по групі дешевих товарів — насамперед посуду, особливо столового і чайного. Середня норма забезпе­ченості посудом становила — пару тарілок та один ніж із видел­кою на одну особу. Зникав негігієнічний сільський спосіб харчування з однієї миски. Ознаками поліпшення господарсь­кого побуту була заміна дерев’яних ложок металевими, а також зростання більш дорогого, ніж посуд, кухонного інвентарю — прасок, м’ясорубок, металевих чайників, гасових ламп. Останні витискували з ужитку самовари й дров’яні плити, які вважалися матеріальними ознаками патріархального побуту.

Наприкінці 1920-х рр. кожна друга родина робітників мала швейні машинки. До 1925 р. спостерігалося активне придбання дешевих меблів — насамперед ліжок. Покупку великих робіт­ники звичайно здійснювали на тандитах, де внаслідок ущіль­нення заможних жильців з’явилася велика кількість дешевих уживаних меблів. Після 1925 р. через загострення житлової кри­зи кількість великих меблів у сімейних господарствах робітни­ків залишалася стабільною. Активно купувалися лише дрібні меблі — табурети і стільці⁴⁵.

За оцінкою С. Струмиліна, «найменш сприятливо складалися справи зі спальним інвентарем»⁴⁶. Умови нічного відпочинку змінювалися на краще дуже повільно. З 1923 по 1927 рр. забез­печеність робітничих родин меблями для спання збільшилася на третину (з 33 до 45 на 100 осіб), а кількість підстилок (матраців та перин) — в 1,5 рази. Тобто переважна більшість членів родин робітників спала гуртом на загальному ліжку або на непристосованих для цього місцях — лежанці, сундуках або прямо на підлозі. Суттєве зрушення у забезпеченні спальними речами відбулося в 1923-1925 р. За твердженням статистиків 1920-х рр., цьому сприяло використання споживчого кредиту, котрий дозволив купувати ліжка та дивани у розстрочку. На нашу ж думку, немаловажне значення мав і перерозподіл домашнього майна заможних пожильців на користь бідних, що відбувався в першій половині 1920-х рр. Невипадково надалі, незважаючи на розвиток споживчого кредиту, процес придбан­ня меблів для спання та постіль різко загальмувався⁴⁷. Проте не можна скидати з розрахунку й такий фактор, як житлова тісня­ва. Вона, безперечно, не дозволяла купувати потрібну кількість диванів і ліжок, але придбанню постільних речей не перешко­джала. Проте відомо, що у селищах Донбасу в 1926 р. від третини до половини робітників користувалися замість підсти­лок для спання верхнім одягом⁴⁸. Щоправда, серед шахтарів частка сезонних та новоприбулих робітників, не забезпечених домашнім начиненням, була значно більшою, ніж серед праців­ників інших галузей промисловості.

Підсумовуючи рівень споживання робітниками меблів й господарських речей, варто зазначити, що за три роки видатки на їх придбання в бюджетах родин останніх зросли у 3,6 раза: з 6,61 червоних руб. в 1924 р. до 23,9 — у 1926 р.⁴⁹ Тобто споживання господарських товарів збільшувалося швидше, ніж продовольчих, а також взуття та одягу. Проте в наступні роки їх придбання уповільнилося. На жаль, ми не маємо даних про розміри витрат на придбання цих речей. Проте відомо, що частка таких видатків в бюджетах робітників збільшилася за три роки (з 1926/27 р. по 1928/29 р.) лише на 0,48% — з 7,07% до 7,55%⁵⁰. Щоправда, порівняно з російськими робітниками українські, котрі мали дещо вищу кваліфікацію (по цензовій промисловості) та заробітки, відповідно витрачали й трохи більше прибутків на облаштування жител⁵¹.

Майже в два рази (на 190%) за 1924-1926 рр. зросли витрати робітників на оплату житла і комунальних послуг.

Найшвидше — у 4,5 рази — збільшилися витрати на алко­гольні напої, причому ці дані, за думкою М. Буяновера, були сильно применшеними. В результаті, у 1927 р. на покупку алкоголю робітничі сім’ї стали щорічно витрачати 37,32 руб. (2,7% бюджетних видатків), у той час як на придбання засобів санітарії та гігієни, та на прання не більше 15,72 руб. (1,1% відповідних витрат)⁵². Внаслідок розширення державного вироб­ництва горілки та пива змінювалася структура споживання алкогольних напоїв. Традиційні напої — вино й самогон — витискувалися пивом й особливо горілкою⁵³. Щоправда, в УСРР, порівняно з Російською Федерацією, робітники пили більше першого і безалкогольних напоїв⁵⁴, відповідно й витрати на алкоголь у їх бюджетах були меншими⁵⁵.

Аналіз структури бюджету робітників не є повним без з’яс­ування інших видатків, менших за розмірами, але не завжди — за значенням. За 1924-1926 рр. на 167% зросли витрати на гігієну та лікування, на 113 % — на тютюн і сірники. В 1927 р. робітники України витрачали 3,6 руб., або 0,3% сімейного бюджету на гігієну та 5,4 руб., або 0,5% бюджету на лікування⁵⁶. Мізерність видатків на нього зумовлювалася безкоштовним медичним обслуговуванням робітників у закладах страхової медицини, а на гігієну — правом безкоштовного користування відомчими банями. За даними Г. Поляка, у 75% випадків члени робітничих сімей користувалися саме останніми, що дозволяло їм щомісячно заощаджувати 1,3 руб.⁵⁷

Однак рівень витрат робітників на дотримання особистої гігієни зумовлювався не тільки пільгами на користування банями, а й низьким рівнем санітарної культури: відсутністю звички регулярно мити руки, купатися, користуватися милом і рушником.

Негативно впливала на санітарний побут робітників нероз­виненість сфери комунально-побутового обслуговування та хронічний дефіцит на засоби гігієни. У 1920 р. мило фактично зникло із споживання, хоча до війни воно активно входило у побут поряд із гасом, сірниками й склом. У 1921-1922 р. його в обмеженій кількості отримували лише робітники і службовці найважливіших галузей промисловості, що були переведені на державне постачання. Й лише з 1923 р. мило почало з’являтися у продажу, переважно — у робітничих кооперативах. Однак робітники витрачали на його придбання лише 0,9% прибутків (ще 0,1% — на інші засоби гігієни), а на покупку алкоголю — 4%⁵⁸. Через низьку пропускну спроможність бань, робітники не були призвичаєні до їх регулярного відвідування¹.

Рівень споживання інших матеріальних благ поступово збіль­шувався, хоча по окремих групах послуг та товарів темпи цьо­го зростання у 1925-1927 рр. дещо уповільнилися, зокрема, — на продукти харчування, одяг, взуття, побутову хімію та засоби гігієни. Й лише щодо господарських речей та тютюну темпи зростання споживання не зменшувалися. Зважаючи на це,

І. Дубинська зробила висновок про покращання матеріального рівня життя сімей робітників, оскільки його засвідчувало «зро­стання не насущних потреб, а більш еластичних»⁵⁹.

За роки непу на третину збільшилися витрати на нематері­альні культурно-освітні потреби, хоча їх частка у сімейному бюджеті не перевищувала 1,2% у грудні 1922 р. та 1,8% у жовтень 1927 р.⁶⁰

Водночас із 1925 по 1927 рр. більше, ніж на третину (з 3,1% до 1,9%) зменшилися так звані «громадсько-політичні витрати»: на сплату внесків членами громадсько-політичних організацій (профспілок, комсомолу й ін.) і на відрахування ними так званих «добровільних» до численних громадських фондів, які в примусовому порядку стягалися під час проведення різно­манітних громадсько-політичних кампаній.⁶¹ Проте на початку 1920-х рр. витрати на потреби громадсько-політичних організа­цій та кампаній були значно більшими. З приводу директиви ВЦРПС щодо обмеження їх розмірів робітники глузували: «Щоб не було непорозумінь, відрахування не мають перевищу­вати зарплати».⁶² Предметом їх насмішок була й примусовість «добровільних внесків» і безправність членів громадських орга­нізацій щодо розпорядження фондами останніх. Про невідпові­дність зобов’язань та прав членів профспілок робітники говорили: «Кожен член профспілки повинен у встановлені строки внести профуповноваженому членські внески й інші види відрахувань із заробітної плати. Натомість має право отримати відповідну відмітку в членському квитку».⁶³

В умовах непу почали з’являтися також інші чинники, котрі відчутно зменшували прибутки робітників. Це — насамперед платність житлово-комунальних послуг та оподаткування доходів працюючих громадян. Податки, кількість і розміри яких невпинно зростали, ставали для них справжньою бідою. За визначенням авторів сатирично-гумористичного журналу «Кро­кодил», у країні в 1922-1923 рр. поширювалася «надзвичайно заразна й небезпечна для оточуючих [соціальна] хвороба — «податкоманія», коли запроваджувалися податки на обмундиру­вання для міліції, на димарі (подимний податок) і т. ін.» та «патенти й промислові податки для мулярів, штукатурів, пічників і теслярів та навіть тих із них, котрі не мали роботи».⁶⁴

Ухиляючись від численних поборів, робітники вдавалися до різних хитрощів. Так, працівники Катеринославського заводу сільськогосподарського машинобудування «Червона Зірка», які не хотіли передплачувати місцеву пресу, заявили про свою су­цільну неписьменність, хоча раніше підписували республікансь­ку газету «Пролетар».⁶⁵ Однак такі випадки були поодинокими, оскільки звичайно несплата громадсько-політичних внесків загрожувала робітникам позбавленням профспілкового членства і відповідно класових пільг, а несплата комунальних послуг — грошовими штрафами та виселенням із комунальних жител.

Тенденція до покращання рівня життя робітничих родин, що намітилися у 1923 р., і набула максимального розвитку у 1926 р., не була тривалою і міцною. Позитивні зрушення в рівні та структурі споживання було перервано хлібозаготівельною та товарною кризами наприкінці 1920-х рр.

Перші ознаки погіршення товарного постачання робітників з’явилися у 1927 р. Після загибелі засівів озимих заможні селя­ни не поспішали продавати хліб державі, тим більше, що дер­жавні ціни в декілька разів поступалися ринковим. Скорочення постачання міст зумовили й інші фактори. По-перше, переки­дання 70-80% державного фонду промтоварів на село для стиму­лювання хлібозаготівель. По-друге, недотримання союзним урядом зобов’язань щодо постачання українських споживачів із централізованого фонду по низці промислових товарів, особливо бавовняних і сукняно-вовняних тканин, а також виробами з чор­них металів⁶⁶. У результаті споживачі України за рік отримали по 2,8 м мануфактури на особу при плановому нормативі — 4,6 м⁶⁷.

Слід зазначити, що взагалі рівень товаропостачання мешканців УСРР був значно нижчим, ніж в інших радянських республіках. Так, Україна, де проживало 23% мешканців СРСР, отримувала із загальносоюзних ресурсів по текстилю — 15% товарів, а по металах та склу — по 20%. І це, незважаючи на те, що населення УСРР мало порівняно високу платоспроможність (28% загальносоюзних купівельних ресурсів). Крім того, ігнорувався й такий немаловажний фактор, як вагома питома вага України у народному господарстві СРСР. Зокрема, вона постачала до загальносоюзного продовольчого фонду майже третину зернових ресурсів (30%)⁶⁸.

Щоб покращити рівень споживання робітників в умовах товарного дефіциту, влада намагалася налагодити їх першо­чергове постачання продовольчими та промисловими товарами по пільгових цінах через систему відомчої споживчої кооперації й громадського харчування

Якщо в першій половині 1920-х рр. основним джерелом постачання городян продовольством і промисловими товарами першої необхідності залишався приватний ринок⁶⁹, то у другій половині 1920-х рр., внаслідок масованого наступу держави на приватний сектор його частка в загальному товарообігу роздрібної міської торгової мережі скоротилася з 1926/27 р. до 1927/28 р. — з 49% до 38%, а з 1928/29 р. по 1930 р. — з 20,7% до 5,5%⁷⁰. Причому згортання приватної торгівлі не компенсу­валося належним чином розвитком кооперативної мережі. Як зізнався на липневому (1930 р.) пленумі ЦК ВКП(б) А. Мікоян, керівництво країни у боротьбі з приватником та ринком зайшло далі, ніж планувало⁷¹.

В умовах тотальної руйнації ринкових відносин робкоопи не справилися із завданням безперебійного товарозабезпечення пайщиків. Зменшення товарообігу негативно позначилося на постачанні міського населення навіть у провідних торговельних центрах республіки. Так, у Києві, де завіз основних споживчих товарів скоротився на 30% (з 228,4 тис. т до 158,1 тис. т) сальдо сільськогосподарських — зменшилося на 41% (з 7 178 тис. т до