1922. Р. По 1 жовтня 1924 р. Збільшилася на 229,5%, з 55,8 тис. До 167,1 тис. Осіб, то промислових робітників — на 305,6%, з 16,7 тис до 51,1 тис. Осіб43.

Намагаючись зберегти кваліфіковану робочу силу на вироб­ництві, РНК УСРР у 1921 р. зобов’язав адміністрацію підпри­ємств під час скорочення штатів дотримуватися такого порядку: в першу чергу звільняти малолітніх у віці до 14 років; у другу — підлітків до 16 років, що працювали на шкідливих вироб­ництвах; у третю — підлітків, які виконували некваліфіковані роботи. Причому, в межах цих груп переважному скороченню підлягали ті підлітки, котрі мали родини на селі.⁴⁴.

Завдяки відбудові промислових підприємств до жовтня 1927 р. було працевлаштовано декілька тисяч індустріальних робіт­ників. У результаті кількість безробітних серед промислових професій скоротилася до 35,2 тис. осіб, а частка останніх в їх загальному складі, порівняно з жовтнем 1924 р., знизилася з 30,5% до 21%⁴⁵.

Головною причиною безробіття індустріальних робітників було скорочення штатів і закриття нерентабельних підприємств. Під скорочення частіше підпадали жінки, які мали нижчу, ніж чоловіки, кваліфікацію. Через закриття підприємств найбільше потерпали чоловіки, котрі становили більшість найманих пра­цівників порівняно з жінками. Зокрема, за даними Південбюро ВЦРПС та Наркомату праці УСРР за 1927 р., які у радянській історіографії ніколи не аналізувалися, серед безробітних промислових робітників-чоловіків питома вага тих, що втратили роботу через скорочення штатів дорівнювалася 39%, а через закриття підприємств — 15,9%. Решта ж втратила її з інших причин: 16% — внаслідок закінчення сезону й строку найму, 2,1% — через тривалу хворобу, 12,9% — з нез’ясованих причин, а 13% звільнилися за власним бажанням.

Серед безробітних робітниць промислової праці частка тих, котрі стали безробітними через скорочення штатів, сягала 43,6%, внаслідок припинення виробництва — 13,5%, закін­чення сезону і строку найму — 22,8%, тривалої хвороби — 3%, з нез’ясованих причин — 19,5%, а 10,5% звільнилися за влас­ним бажанням.

Ще сильніше від скорочення штатів постраждали робітники транспортники та зв’язківці. Серед цієї групи безробітних питома вага тих, які позбулися роботи через скорочення, становила 44,6% серед чоловіків та 60,4% серед жінок. В той же час частка безробітних транспортників і зв’язківців, що були звільнені внаслідок закриття підприємств, становили 3,7% серед чоловіків та 4,5% серед жінок, тобто суттєво різнилася від частки безробітних у промисловості, звільнених з цієї ж причини. Решта безробітних, чия праця була пов’язана з транспортом і зв’язком, втратила роботу з таких причин: через закінчення сезонів та строку найму — 39,2% чоловіків і 4,5% жінок, внаслідок тривалої хвороби — відповідно 2,1% та 2,4%, з нез’ясованих причин — 4,7% та 7,9%, а звільнилися за власним бажанням — 5,4% та 7,1%⁴⁶.

В 1920-х рр. більшість безробітних, котрі зареєструвалися на біржах праці, становили городяни. Епіцентрами безробіття були великі міста — Харків, Одеса і Київ. У 1927 р. в крайових

і окружних містах УСРР мешкали 58,6% безробітних чоловіків та 75,4% жінок. Причому частка міських, праця яких була пов’язана з промисловістю, не суттєво відрізнялася від питомої ваги мешканців по всіх групах безробітних (55% серед чоло­віків та 57,1% серед жінок). Лише серед транспортників пере­важала частка сільських мешканців⁴⁷.

Залученню зайвої робочої сили з сіл, що перешкоджало працевлаштуванню міських безробітних, сприяло зростання заробітної плати у промисловості, що робило відповідну працю привабливою для селян. До групи сільських безробітних вхо­дили підлітки, котрі вперше пропонували свою працю в містах, дорослі відхідники, які щорічно працевлаштовувалися на тимчасові роботи, а також демобілізовані червоноармійці. За даними М. Буяновера, у 1926-1927 рр. третину працевлашто­ваних робітників і службовців становили вихідці із сільської місцевості, причому для промисловості ці показники були ще вищими⁴⁸.

За розрахунками І. Вейцбліта, з 108 тис. селян відхідників, зареєстрованих профспілками в 1923-24 рр., лише 309 осіб мали професії фабрично-заводських робітників, 14,3% були малокваліфікованими гірниками, 33% — чорноробами, а решта наймалися на сільськогосподарські роботи, домашньою прислу­гою, займалися перевезеннями та іншими роботами⁴⁹.

Оскільки село було головним постачальником неквалі- фікованої робочої сили для гірничорудної промисловості Донецького басейну, набір останньої, проведений трестом «Донвугілля» у 1924/25 р., суттєво не вплинув на стан міського безробіття⁵⁰.

Працевлаштуванню місцевих безробітних серйозно зава­жали зайшлі російські робітники, завербовані Наркоматом праці РСФРР для роботи в Україні без попереднього врахування попиту на робочу силу з боку республіканської промисловості. Недалекоглядна політика Наркомпраці Російської Федерації не тільки суперечила інтересам УСРР, позбавляючи українських безробітних можливості працевлаштуватися, а й мала негативні наслідки для робітників, завербованих у РСФРР.

Ігнорування попиту на робочу силу в Україні призводило до трагічних наслідків. Згадаємо хоча б 1922 р., коли, незважаючи на скорочення гірничодобувного і металургійного виробництва у Донбасі, з Російської Федерації в розпорядження Центрального правління кам’яновугільної промисловості та Південного мета­лургійного тресту було надіслано тисячі нових робітників. Тим часом «Донвугілля» та «Південсталь» не мали коштів навіть для розрахунку зі звільненими робітниками (для виплати вихідної допомоги по безробіттю, заборгованості по зарплаті та проїзних документів для повернення додому), не кажучи про набір нових. Через прорахунки Наркомату праці РСФРР у лютому 1922 р. в Донецькому регіоні зібралося 13,5 тис. безробітних, котрі не могли повернутися додому⁵¹. Багато з них загинуло від голоду⁵².

Намагаючись врятувати безробітних, Українська економічна нарада 30 березня 1922 р. зобов’язала господарські органи винайти кошти для термінової відправки скорочених робітників додому й дозволила надалі звільняти тільки тих працюючих, котрі прибули на Донбас з врожайних губерній РСФРР і УСРР⁵³.

Через два тижні продовольство для постачання гірників басейну було винайдено, а скорочення штатів припинено⁵⁴.

Трагедія 1922 р. нічому не навчила союзні органи. Волюнта­ристська практика постачання робочої сили для Донбасу з Російської Федерації не припинялася. Зокрема восени 1925 р. Наркомат праці РСФРР надіслав у басейн 25 тис. гірників, більшість із котрих було набрано в Казанській губернії та Центрально-Чорноземному районі Російської Федерації. Й це, незважаючи на те, що в травні 1925 р. колегія Наркомпраці УСРР повідомила союзний уряд про зростання безробіття у басейні та порушила перед ним клопотання про заборону відправлення до басейну й інших місцевостей скупчення безробітних в УСРР (Києва, Одеси, Катеринослава) робітників із союзних республік. З боку українського наркомату також висувалася пропозиція припинити видачу проїзних документів для проїзду російських безробітних у вказані місцевості УСРР, а також про необхідність вивезення з Донбасу зайшлих з РСФРР робітників, встановивши для них пільговий тариф на проїзд та виокремивши грошову допомогу⁵⁵.

Українські економісти 1920-х рр. виправдовували дії російсь­кого уряду відсутністю на ринку праці УСРР кваліфікованих робітників⁵⁶. І насправді, в Україні відчувався постійний попит на них. Так, у 1925 р. біржі праці не могли задовольнити заявку металургійних та металообробних підприємств на 13-14 тис. кваліфікованих робітників-металістів (фрезерувальників й інших індустріальних професій), оскільки відповідна кількість місце­вих безробітних металістів мала низьку кваліфікацію. Це були переважно сільські ковалі, бляхарі та монтери. Дефіцит кваліфі­кованої робочої сили існував і в поліграфічному виробництві, де 41,6% безробітних друкарів становили учні. Аналогічна ситуація склалася у деяких інших галузях промисловості. Потребувала кваліфікованих робітників також гірнича галузь, але, зважаючи на зміст раніше згадуваного листа Наркомату праці УСРР, можна зробити висновок, що кількість надісланих з РСФРР робітників перевищувала потреби української промисловості⁵⁷.

Спонукають до висновку про неефективне використання кваліфікованої робочої сили в Україні й дані про високу питому вагу кадрових робітників серед безробітних індустріальних груп професій, що дорівнювала 47% їхнього складу.⁵⁸

Через низький попит із боку легкої промисловості залиша­лося багато безробітних швейників і чинбарів. По окремих га­лузях важкої індустрії безробіття в першій половині 1920-х рр. найшвидше зростало серед робітників гірничої, будівельної та хімічної промисловості. За 1923-1925 рр. кількість безро­бітних гірників збільшилася у 8,8 рази, будівельників — у 7, а хіміків — у 6,3. Найменше безробітних було серед робіт­ників парцеляно-фаянсового виробництва⁵⁹. Ця тенденція збе­рігалася й надалі⁶⁰.

Впродовж 1920-х рр. зростала інтенсивність безробіття серед некваліфікованих робітників, спричинена масовою появою на ринку праці великої кількості осіб, які раніше не працювали. За три роки — з 1922 р. по 1 жовтня 1925 р. — кількість непраце- влаштованих чорноробів збільшилася в 7 разів, у той же час як чисельність безробітних кваліфікованих робітників — лише в 3 рази. Частка чорноробів (робітників до четвертого розряду кваліфікації) серед непрацеваштованих найманих працівників за відповідний період збільшилася з 10,7% до 36%⁶¹.

Індустріалізація промисловості, започаткована у другій поло­вині 1920-х рр., що актуалізувала попит на кваліфіковану робо­чу силу, не могла покращити ситуацію з працевлаштуванням чорноробів. Об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) (29 липня —