Глава 9

Стабілізація міжнародних відносин у 1924 — 1929 рр.

• Рік дипломатичного визнання СРСР • Криза репараційної системи й «план Дауеса» • Локарнські угоди та їхні міжнародні наслідки • Міжнародні договори СРСР у другій половині 20-х років • Пакт Бріана— Келлога

Рік дипломатичного визнання СРСР. 1924 р. став роком початку своєрідної стабілізації світових міжнародних відносин. Це не значить, що в Європі відродилася економіка, припинилися конфлікти чи були усунуті суперечності між державами. Але протиріччя справді дещо ослабли. Великі держави домовилися не заважати одна одній грабувати «свої» колонії, вони вийшли з післявоєнної кризи виробництва, торгівлі й фінансів, створили Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, якоюсь мірою відбили атаки революційних та національно-визвольних рухів.

У ряді європейських країн у результаті парламентських виборів до влади прийшли більш помірковані й «ліві» уряди. Так, в Англії 22 січня 1924 р. вперше в її історії був сформований лейбористський уряд, який очолив Рамзей Макдональд. У Франції в червні прийшов до влади уряд «лівого блоку» на чолі з Едуардом Ерріо, прихильником франко-радянського співробітництва. Послідовники концепції ізоляції СРСР Пуанкаре, Керзон та інші змушені були піти у відставку. Як тоді в'їдливо говорили, «замість ізоляції Радянського Союзу вийшла ізоля­ція ізоляторів».

Бурхливо розвивалася економіка радянської держави. Так, якщо в 1923 р. загальна продукція радянської державної промисловості становила 35 % довоєнної, то в 1924 — 1925 господарчому році вона зросла до 75 %. Це теж сприяло загальній стабілізації міжнародного становища.

90

Питання визнання Радянського Союзу стояло одним з перших у передвиборних програмах партій, що перемогли в Європі. В результаті 1924 рік став своєрідною смугою дипломатичного визнання СРСР. До 1924 р. Радянський Союз мав дипломатичні відносини з 10 країнами: з Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією, Іраном, Афганістаном, Туреччиною, Польщею, Монголією та Німеччиною. Тепер одна за одною різні країни встановлювали нормальні відносини з радянським урядом.

Першим на цей шлях став уряд Англії. Р. Макдональд спочатку в листах радянському урядові ще намагався ставити певні умови й вимагати попередніх переговорів. В обмін на визнання він хотів домогтися від СРСР згоди виплатити борги царського й Тимчасового урядів. Радянський уряд відхилив англійські домагання, хоч і повідомив Лондон про свою готовність після визнання провести переговори щодо врегулювання спірних питань.

2 лютого 1924 р. Макдональд через англійського офіційного агента в Москві Р. Ходжсона передав у НКЗС ноту про визнання СРСР. У своїй відповіді радянський уряд вітав рішення Великобританії й заявив, що він готовий «обговорити та вирішити дружнім способом усі питання, що випливають прямо або опосередковано з фактора визнання».

Того самого дня II Всесоюзний з'їзд Рад у своїй резолю­ції високо оцінив установлення відносин між СРСР і Англією, здійснене «у формі, що гідна великих народів обох країн і закладає фундамент для їхнього дружнього співробітництва». Більшість англійської громадськості теж схвалила цей акт. Проте були й супротивники. Так, Керзон назвав визнання СРСР «найбільшою помилкою у світі».

Врегулюванню спірних питань між обома державами була присвячена англо-радянська конференція в Лондоні (з 14 квітня до 8 серпня 1924 р.). Обговорення ускладнилося надмірними вимогами Лондона до радянського уряду (сплата боргів, задоволення претензій британських власників російських цінних паперів і націоналізованого майна в Росії, відновлення дореволюційних двосторонніх договорів і т. п.). Урешті-решт 8 серпня були підписані два договори між Великобританією і СРСР — Загальний договір, який в основному торкався політичних проблем, та договір про торгівлю й мореплавство.

Договори знову знайшли впливових супротивників в Англії (У. Черчілль, О. Чемберлен, Г. Асквіт та ін.). Після нових парламентських виборів Макдональд у листопа-

91

ді пішов у відставку, а консервативний уряд Болдуїна відмовився подавати договори на ратифікацію. Знову почалася антирадянська кампанія (фальшивий «лист Комінтерну», провокації щодо радянських співробітників тощо). Проте дипломатичні відносини двох країн збереглися і, за оцінкою Г. В. Чичеріна, стали «першим кроком на шляху нових світових відносин».

Другою державою, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР у той час, стала Італія. Переговори про юридичне визнання радянської Росії почалися ще у вересні 1923 р. Тоді ж сторони уклали торговельний договір. Обидві країни були заінтересовані в нормалізації відносин, особливо торговельних. Італія значно потерпіла від економічної кризи й потребувала радянських хліба й нафти, її експорт в радянську Росію включав медикаменти, сільськогосподарські машини, електротехніку тощо.

Уряд Б. Муссоліні спочатку зволікав із визнанням СРСР, але потім, дізнавшись про нормалізацію англо-радянських відносин, вирішив терміново зробити те саме. Буквально через кілька днів (7 лютого) він заявив радянському урядові про бажання Італії відновити дипломатичні відносини між двома країнами «в їхніх власних інтересах, а також в інтересах усієї Європи». Того самого дня був підписаний італо-радянський договір про торгівлю й мореплавство. Обидві країни зробили взаємні поступки заради взаємної вигоди.

Такий хід дипломатичного процесу прискорив юридичне визнання Радянського Союзу рядом інших держав. 15 лютого про це заявив уряд Норвегії, 25 лютого — уряд Австрії, 8 березня — Греція, 15 березня — Швеція, загалом за півтора місяці — 6 країн. ЗІ травня були встановлені дипломатичні відносини СРСР з Китаєм, 18 червня — з Данією, 4 серпня — з Мексикою, в серпні — з Хіджазом (з 1932 р. ввійшов до складу Саудівської Аравії), першою з арабських держав, що визнали СРСР.

Глава уряду Франції Р. Пуанкаре, який завжди вороже ставився до радянської влади, зважаючи на зміни в міжнародній ситуації, розпочав переговори з радянським урядом про його визнання ще на початку 1924 р., але висунув кабальні попередні умови, вимагаючи поступок з багатьох суттєвих питань. Москва відкинула умови Парижа, не бажаючи купувати визнання ціною образливих поступок. Тільки після приходу до влади уряду Е. Ерріо почалися рівноправні франко-радянські переговори. Обидві держави були життєво заінтересовані в нормалізації від-

92

носин і невдовзі дійшли до взаєморозуміння. 28 жовтня Е. Ерріо в телеграмі М. І. Калініну запропонував «установити негайно нормальні дипломатичні відносини з урядом Союзу шляхом взаємного обміну послами». У відповіді ЦВК СРСР підкреслювалися надзвичайне значення нормалізації відносин між Францією і Радянським Со­юзом, важливість усунення непорозумінь між ними й перспективи укладення загальної угоди.

У листопаді повпредом СРСР у Франції призначено наркома зовнішньої торгівлі Л. Б. Красіна, а повпредом Франції в Москві — Ж. Ербетта.

У Японії в травні 1924 р. в результаті парламентських виборів до влади прийшов уряд Т. Като, міністром закордонних справ став К. Сідехара, прихильник нормалізації відносин із СРСР. У результаті його діяльності в травні почалися переговори між послами в Пекіні, а 25 лютого 1925 р. були встановлені дипломатичні й консульські відносини. Обидві країни обмінялися послами. Конвенція про основні принципи взаємовідносин, підписана в січні 1925 р., забезпечила радянській державі мирну передишку на Далекому Сході.

В рік дипломатичного визнання СРСР 12 держав установили з ним нормальні відносини. На початку 1925 р. Радянський Союз підтримував дипломатичні відносини з 22 країнами. З них мали представництва в Москві де-юре 12 країн, де-факто — 7 країн. Зі свого боку, Радянський Союз акредитував за кордоном у 1924 р. свої представництва в 9 країнах де-юре і в 6 країнах де-факто. Це був прорив дипломатичної ізоляції СРСР.

Уряд Албанії 4 липня 1924 р. заявив про встановлення взаємовідносин з СРСР, але сам же незабаром їх перервав. Те ж саме зробила тоді Угорщина: договір про нормалізацію відносин із СРСР підписано 5 вересня 1924 р., але він не був ратифікований і сили не набрав. Обидві ці країни встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом тільки в 1934 р.

Криза репараційної системи й «план Дауеса». Однак стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Німеччиною. У зв'язку з економічною депресією Німеччина виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору».

Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня

93

1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терористом. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спроможний продовжувати виплату репарацій і просить установити мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на 1,6 млрд. марок поставками вугілля, лісу та ін.).

Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танка­ми й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.

Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результаті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. .Радянський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.

Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шахтарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. німців.

У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалахнуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили становище в країні. Компартія Німеччини закликала робітників: «Бити Пуанкаре на Рейні, а Куно (німецький канцлер. — Г. Ц.) — на Шпреє».

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні наслідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а поставки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У са­мій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.

США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втрутитися, щоб «урятувати Європу від катастрофи». Державний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Бо-

94

жий, який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників.

Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питан­ні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два комітети експертів. Перший — для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для пошуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеччину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.

В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті також працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії «Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна.

Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої доповіді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.

Доповідь комітету Дауеса включала основні положення репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лондонська конференція 9 держав (у тому числі США й союзні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конференції — з 5' серпня.

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фінансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.

95

2. Визначалися джерела репарацій — відрахування державного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор, тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6 % від яких — 960 млн. марок — щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, що важ­ким тягарем лягали на плечі німецьких трудящих, а третя — часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася. Встановлювалася посада репараційного генерального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джіль-берт. Прямо або опосередковано тим самим була поставлена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.

4. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини). Відразу ж після того, як «план Дауеса» зо серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн. дол. (з них ПО млн. дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надходжень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одержала, ніж виплатила репарацій.

5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не кон­курувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розвивав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співробітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придатком. У цій частині «план Дауеса» виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Ру­рі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди

96

Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень конференції вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні ,1225 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.

Локарнські угоди та їхні міжнародні наслідки. Держави Антанти прагнули доповнити «план Дауеса», який становив результат їхнього економічного компромісу, політичним об'єднанням з участю Німеччини. У вересні 1924 р. уряд Німеччини настійно ставив питання про прийняття своєї країни до Ліги Націй з наданням їй постійного місця в Раді, про зняття з неї відповідальності за війну, про перегляд воєнних статей Версальського договору. В груд­ні Німеччина знову порушила ці питання, підкресливши необхідність ліквідувати нерівність в озброєнні. Характерно, що Англія була вже готова задовольнити домагання Німеччини в обмін на гарантії її західних кордонів. Обидві держави пропонували укласти гарантійний пакт про додержання територіального статус-кво на Рейні.

Новий президент США К. Кулідж двічі влітку 1925 р. підтримав цю ідею. Більше того, американський посол в Англії А. Хаутон попередив, що США не нададуть кредитів тим країнам, які не підпишуть гарантійного пакту. Державний секретар Ф. Келлог заявив, що гарантійний пакт — це «природне й остаточне розв'язання завдань комісії Дауеса».

Для здійснення об'єднання Західної Європи на основі політичної інтеграції Німеччини у Версальську систему була скликана 5 — 16 жовтня 1925 р. Локарнська конференція. В ній брали участь Англія, Франція, Німеччина, Італія й Бельгія, в кінці конференції Польща й Чехословаччина. Країн-учасниць репрезентували відповідно О. Чемберлен, А. Бріан (новий міністр закордонних справ Франції, який обіймав цю посаду до січня 1932 р.), Штреземан, Муссоліні та Вандервельде.

На конференції в Локарно було вироблено комплекс з 8 угод і договорів. Заключний протокол підписано 16 жовтня, а останні 7 документів парафовано і потім остаточно підписано в Лондоні 1 грудня 1925 р., а трохи пізніше ратифіковано.

Найважливіший з документів становив Рейнський гарантійний пакт, який передбачав взаємне й колективне гарантування кордонів та зобов'язання про взаємний ненапад між Німеччиною й Францією, між Німеччиною й Бельгією під гарантію Англії та Італії. В статті 2 зазна-

97

малося, що в разі вторгнення Німеччини в Рейнську де­мілітаризовану зону проти неї може бути застосована сила. Стаття 4 визначала можливість допомоги жертві агресії.

Крім того, були підписані 4 двосторонні конвенції про арбітраж між Німеччиною і кожною окремо Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною на випадок виникнення якихось прикордонних суперечок. Долучалося також двосторонні договори про союз між Францією й Польщею, Францією й Чехословаччиною. Німеччина за підтримки Англії заблокувала всі спроби заінтересованих держав укласти гарантійний пакт про німецькі східні кордони.

Згідно з 9-м документом — колективним зверненням до Ліги Націй — 8 вересня 1926 р. Німеччина була прийнята в Лігу з наданням їй постійного місця в Раді. Через два дні німецька делегація на чолі зі Штреземаном уперше взяла участь у роботі Асамблеї Ліги Націй.

Отже, підсумки Локарнської конференції однозначно свідчили: її угоди було укладено в інтересах Німеччини. Загалом у Локарно німецька дипломатія досягла безперечного успіху: вона домоглася відносної «рівноправності» з великими державами. Правлячі кола західних держав-союзників пишномовне рекламували Локарнські угоди як «початок нової ери» й «ліквідацію війни назавжди». Чемберлен, Бріан і Штреземан здобули Нобелівські премії за «миротворчу» діяльність. Але, на відміну від них, німецька дипломатія із самого початку розглядала «пакт примирення» й компроміс, досягнутий у Локарно, як перший крок до ліквідації Версальської системи. Для Берліна Локарнські угоди були тимчасовим компромісом на шляху до відновлення світової могутності Німеччини. Пізніше, в зо-х роках, гітлерівці, не вагаючись, холоднокровне розірвали ці угоди під час агресії в Європі.

Ще один, не менш важливий висновок — Локарнський комплекс договорів, створюючи міраж «умиротворення Європи», спрямовувався проти Радянського Союзу. Саме в Локарно було покладено початок майбутній «мюнхенській» політиці західних держав щодо «умиротворення», а фактично — заохочування фашистських агресорів. «План Дауеса» по суті становив економічну базу, а Локарнські договори й конвенції — політичне оформлення блоку капіталістичних держав Європи з відвертим антирадянським змістом. Французькі газети писали 18 жовтня: «Локарнський акт — це перший дуже важливий крок до створення англо-європейського блоку, вістря якого спрямова-

98

не проти Радянського Союзу». Штреземан занотував у листопаді 1925 р.: «Я бачу в Локарнському пакті засіб для збереження рейнських земель і можливість для повернення німецьких земель на сході».

За зразком Локарнських договорів англійська й французька дипломатія заходилася розробляти проекти створення «Прибалтійського Локарно», «Північного Локарно», «Східного Локарно», «Балканського Локарно», «Середньоєвропейського Локарно», «Балкано-Дунайської федерації» й т. п. — різні комбінації об'єднання відповід­них держав на кордонах СРСР з явно вираженою антирадянською спрямованістю. По суті це означало не що інше, як нову розстановку сил для майбутньої війни — так званий «дух Локарно» в міжнародних відносинах.

Міжнародні договори СРСР у другій половині 20-х років. У такій ситуації радянська дипломатія мусила створювати противагу для антирадянського блоку, що формувався. СРСР розпочав переговори з сусідніми країнами щодо укладання системи договорів про нейтралітет і гарантії ненападу.

Особливо важливими були торговельно-економічний договір (підписаний 12 жовтня 1925 р., тобто в дні роботи Локарнської конференції) і договір про дружбу й нейтра­літет з Німеччиною від 24 квітня 1926 р. Уряд Німеччини відмовився брати участь у відверто антирадянських блоках і погодився з пропозицією Москви закріпити «рапалльську лінію» в радянсько-німецьких відносинах. Німеччина, яка стала членом Ради Ліги Націй, обіцяла використати своє «право вето» в разі антирадянських дій Ліги.

17 грудня 1925 р. СРСР підписав з Туреччиною договір про дружбу й нейтралітет. У 1926 р. він уклав подібні договори з Афганістаном (31 серпня) і Литвою (28 вересня), в 1927 р. — з Латвією й Іраном, 1 листопада 1928 р. — договір про дружбу і торгівлю з Єменом.

Тим часом старий ворог СРСР — Англія — не вгамовувався. Спочатку 23 лютого 1927 р. уряд Великобританії направив у Москву ноту протесту щодо «антибританської пропаганди» за кордоном і монополії на зовнішню торгівлю. Це був привід, а потім сталися у квітні 1927 р. бандитські напади з участю англійських офіцерів на радянське постпредство в Пекіні й консульства в Шанхаї та Тяньцзині. 12 травня 1927 р. близько 200 поліцаїв учинили розгром у лондонських приміщеннях радянського торговельного представництва й Англо-Радянського акціонерного товариства (АРКОС). Протягом чотирьох днів

99

вони бешкетували там, зламали всі сейфи, захопили коди й секретні документи.

Радянський уряд своїми нотами від 12 і 17 травня рішуче протестував проти грубого порушення британським урядом англо-радянської торговельної угоди 1921 р. Але міністр закордонних справ Англії О. Чемберлен на осно­ві сфабрикованих документів, котрі деякі лідери лібералів назвали мішаниною «безглуздя і неймовірної дурниці», повідомив радянський уряд 27 травня 1927 р. про анулювання торговельної угоди 1921 р. й розрив дипломатичних відносин із СРСР.

Радянський уряд нотою від 28 травня категорично відхилив усі необґрунтовані обвинувачення й поклав відповідальність за наслідки розриву відносин на уряд Англії. В Лондоні очікували, що, як і в 1924 р., інші держави наслідують його приклад, але цього не сталося. Однак антирадянські дії не припинялися: 7 червня 1927 р. на вокзалі у Варшаві був убитий білогвардійцем при потуранні поліції радянський повпред у Польщі П. Л. Войков.

На Женевській нараді міністрів закордонних справ Англії, Франції, Німеччини, Японії, Італії й Бельгії (14 — 15 червня 1927 р.) Чемберлен закликав союзників організувати «хрестовий похід» проти СРСР. Але союзники відхилили цю ідею. Штреземан назвав її «безглуздою й непродуманою», зазначивши: «Цей похід зміцнить Росію і тільки ослабить Європу». Навіть Бріан відмовився від пропозиції розірвати відносини з Радянським Союзом.

Спроби західних держав організувати антирадянські змови закінчилися провалом.

Пакт Бріана—Келлога. Найважливішим дипломатичним документом кінця 20-х років став пакт Бріана— Келлога, що був першим практично загальним міжнародним договором, який містив міжнародно-правові норми, спрямовані проти агресивних воєн. До пакту приєдналися майже всі держави (69), з них на вересень 1929 р. 49 держав, у тому числі Радянський Союз, ратифікували його, урочисто підтвердивши своє прагнення розв'язувати конфлікти тільки мирним шляхом і відмову від війни як знаряддя національної політики.

Ідею боротьби за демократичний мир і відмови від будь-яких форм агресії вперше у XX ст. було проголошено на державному рівні в ленінському Декреті про мир. Безпосереднім попередником пакту дехто вважав Женевський протокол, розроблений Лігою Націй у жовтні 1924 р. і з вини уряду Англії не ратифікований. Келлог же більше поси-

100

лався на рішення Панамериканської конференції в Гавані (січень — лютий 1928 р.), де в останньому документі, зок­рема, декларувалося, що «наступальні війни є злочином проти людства», «неправомірними» й «забороненими».

6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до США з пропозицією укласти двосторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики». 20 червня він направив офіційну ноту у Вашингтон з проектом договору «про вічну дружбу», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.

Державний секретар США Ф. Келлог спочатку не звернув уваги на цю ноту, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. 27 грудня він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.

Першою відповіла Німеччина (27 квітня 1928 р.), яка підтримала американський проект. Серйозні застереження зробив уряд Англії (19 травня), який категорично заявив, що не допустить будь-якого втручання в райони «особливого життєвого інтересу» для своєї країни. Отже, Лондон заздалегідь обумовлював собі «право» вести війни в таких районах як «захід самозахисту» Британської імпе­рії. Одночасно він заперечував проти участі держав, «уряди яких не здобули ще загального визнання». Йшлося, зрозуміло, про СРСР, з яким уряд консерваторів рік тому розірвав дипломатичні відносини.

Французький уряд висунув (21 квітня) свій контрпроект договору, обумовлюючи право «на законну самооборону в межах існуючих договорів». Уряди Японії та Італії вітали пакт як «цілковите знищення війни» й повторили французькі застереження.

28 червня 1928 р. Келлог надіслав нову ноту й переглянутий проект договору 14 країнам. Уточнялося, що відмова від війни торкалася відносин між учасниками договору, а не між усіма країнами.

В результаті тривалого дипломатичного листування з питання трактування поняття «війни поза законом» 15 держав (деякі з усними застереженнями) на чолі із США й Францією підписали в Парижі 27 серпня 1928 р. «Пакт загальної відмови від війни».

101

Паризький пакт (який ще стали називати «пакт Бріана—Келлога») складався з преамбули та двох основних статей. У статті 1 сторони заявили, що «засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах». У статті 2 сторони визнали, що «для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів... вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».

Договір, безперечно, мав позитивне значення.

1. Надзвичайно важливим став сам факт колективного проголошення державами «права на мир» і відмови від «наступальної війни» як «інструмента державної політики».

2. Безпрецедентними для того часу були масовість учасників договору, кількість країн, що підписали й ратифікували його.

3. Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних і напівколоніальних країн.

4. Паризький пакт, як зазначав М. М. Литвинов у ноті послу Франції в Москві Ж. Ербетту 31 серпня 1928 р., об'єктивно покладав «певні зобов'язання на держави перед громадською думкою». Справді, деякий час він служив відносною перешкодою для агресивних дій держав-учасниць.

Разом з тим Паризький пакт мав серйозні недоліки.

По-перше, його загальна декларативність і суто формальний характер. Відмова від «права на війну» не була підкріплена жодними зобов'язаннями держав у галузі роззброєння або хоча б обмеження гонки озброєнь.

По-друге, невизначеність самого формулювання про заборону війни залишала простір для довільних тлумачень. Тим часом договір мав поставити поза законом будь-яку міжнародну війну й воєнні дії (інтервенції, блокади, воєнну окупацію чужої території, чужих портів і т. п.).

По-третє, Паризький пакт знецінювався рядом застережень Франції, Англії та інших його головних учасників. Такі застереження («право на самооборону» тощо), хоч і не ввійшли до договору, проте давали можливість державам використовувати його в дусі своєї зовнішньої політики.

Радянський уряд публічно відзначив принципові недоліки пакту й водночас заявив про свою готовність приєднатися до нього, підкресливши його значення в боротьбі за ослаблення воєнної небезпеки.

27 серпня 1928 р., в день підписання пакту в Парижі, державний департамент США через своїх послів направив ноти ще 48 державам (у тому числі СРСР та 7 країнам — нечленам Ліги Націй) із запрошенням приєднатися до до-

102

говору. Того ж дня посол Франції в Москві Ж. Ербетт передав таке запрошення радянському урядові.

Президія ЦВК СРСР уже 29 серпня ратифікувала Паризький пакт після підписання його урядом. У ноті Ербетту М. М. Литвинов проаналізував недостатність і неконкретність формулювань договору, вказав на відсутність у ньому будь-яких гарантій виконання учасниками взятих зобов'язань. Радянські застереження, на відміну від західних, були спрямовані не на обмеження, а на всемірне розширення зобов'язань держав-учасниць. У ноті повідомлялося про приєднання СРСР до Паризького пакту. 6 вересня це було офіційно підтверджено радянською декларацією, переданою Ербетту.

США ратифікували пакт 17 січня 1929 р. Радянський Союз, не чекаючи ратифікації з боку інших держав, запропонував 7 сусіднім країнам достроково ввести пакт у дію. Після дипломатичних переговорів СРСР, Естонія, Латвія, Польща й Румунія на конференції в Москві 9 лютого 1929 р. підписали протокол про негайне набрання Паризьким пактом сили. Пізніше до Московського протоколу приєдналися Туреччина, Іран та Литва. Пакт набрав сили 24 липня 1929 р. після ратифікації його іншими країнами.

Пакт Бріана—Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій і двозначність формулювань стали головною причиною підриву його ефективності. Держави-агресори — Японія, Німеччина та Італія на початку зо-х років першими грубо його порушили. Паризький пакт не міг відвернути небезпеку нової світової війни, зупинити агресорів. І все ж він залишив певний слід у теорії й практиці міжнародних відносин і міжнародного права. Ідея недопустимості війни, заборони на застосування сили в міжнародних відносинах знайшла своє відображення й була закріплена в Статуті ООН та багатьох післявоєнних міждержавних договорах та угодах.