Глава 5 Зовнішня політика рсфрр і унр під час іноземної інтервенції та громадянської війни

(1918 — 1921 рр.)

• Радянська дипломатія й Україна на початку іноземної воєнної інтервенції в 1918 р. • зовнішньополітич­на діяльність РСФРР і УНР в 1919 р. • зовнішня політика радянської держави й УНР у період закінчення іноземної інтервенції та громадянської війни

Радянська дипломатія й Україна на початку іноземної воєнної інтервенції в 1918 р. Західні держави планували інтервенцію проти радянської Росії ще наприкінці 1917 р., після Жовтневої революції. 23 грудня 1917 р. в таємній англо-французькій конвенції «Про райони майбутніх операцій британських і французьких військ на території Росії», підписаній Клемансо і військовим міністром Англії Мілнером, дві держави фактично поділили землі російського союзника на сфери впливу. В англійську зону передбачалося включити Кавказ, Кубань та Дон, у французьку — Україну, Бессарабію та Крим. По суті це було рішення про майбутню інтервенцію в Росію.

Саме з санкції Антанти румунські війська в січні 1918р. першими почали цю інтервенцію. Користуючись невизначеністю радянського кордону з Румунією, її уряд силою загарбав Бессарабію. Пізніше — 8 квітня — Верховна рада Антанти схвалила ці дії румунських військ. А 28 жовтня 1920 р. Франція, Британська імперія, Японія й Італія підписали з Румунією в Парижі договір, яким «узаконили» румунську анексію Бессарабії. Радянський уряд рішуче протестував, вимагав плебісциту, але даремно. Радянська держава довгий час вважала Бессарабію своєю «за-

41

гарбаною» територією й тільки в 1940 р. за угодою з Румунією повернула її собі.

Укладення Брестського договору в березні 1918 р. допомогло радянській Росії вийти з війни. Але західні держави одна за одною почали вторгатися на територію Росії та України. Центральна Рада, яка вже відступила з Києва на Волинь, 9 лютого 1918 р. уклала «хлібний мир» з Четверним союзом. Згідно з цим договором 23 німецькі дивізії першими почали наступ 18 лютого на Україну, в більшій частині якої встановилася радянська влада. 27 лютого до них приєдналися 10 австро-угорських дивізій. Колишній голова уряду УНР В. К. Винниченко записав тоді в щоденнику: «Німці і австріяки наступають... Так, можливо, німці й принесуть самостійну Україну. Але чи вони ж цим задовольняться? Чи не схотять вони принести поміщицьку, мілітаристську, щиро буржуазну Україну?» Винниченко як у воду дивився: окупанти почали відкрито грабувати багатства України.

2 березня 1918 р. вони разом з військами Центральної Ради вступили в Київ. У травні в Україні вже було понад 450 тис. окупантів. У 1918 р. чисельність німецьких військ досягла тут 1 млн., а австро-угорських — до зо0 тис. солдатів і офіцерів.

Ще наприкінці квітня німці роззброїли війська Центральної Ради в Києві, визнавши єдиною владою в Україні режим свого ставленика гетьмана П. Скоропадського. Таким чином була знехтувана Конституція УНР, затверджена 29 квітня Центральною Радою на чолі з головою М. С. Грушевським. Скоропадський майже беззастережно підкорявся окупантам. Німецький штаб у Києві в травні доповідав у Берлін, що «в даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування». В. К. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» підкреслював, що гетьман із своїм урядом виявилися в цілковитій залежності від окупантів.

10 вересня 1918 р. окупаційні власті на додаток до Брестського договору з Центральною Радою підписали нову економічну угоду з гетьманом Скоропадським. В обмін на збройну підтримку тепер уже Скоропадському німці й австрійці одержали право вивезти з України 1,2 млн. т хліба (більше, ніж за угодою з Центральною Радою), 11 млн. пудів живої ваги великої рогатої худоби, 2 млн. пудів м'ясних консервів, зо0 тис. голів овець, 460 тис. пудів сала, масла й сиру, 37,5 млн. пудів залізної, 3 млн. пудів

42

марганцевої руди, необмежену кількість овочів, картоплі, меду тощо.

Умови угоди були вкрай кабальними для України. Окупанти відверто грабували український народ, спираючись на військову силу.

Однак задля справедливості слід згадати, що гетьманський уряд за 7 місяців своєї діяльності встиг дещо зробити в галузі української освіти, науки й культури. Так, в умовах окупації йому вдалося відкрити 150 українських гімназій, Український державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-Подільському, були засновані Українська Академія наук. Український державний архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека.

Користуючись невизначеністю кордонів між Україною й Росією, німецькі війська вторглися також на радянську територію — у Воронезьку, Курську та інші області. Та буржуазна революція в Німеччині в листопаді 1918 р. припинила інтервенцію в Україні й Росії німецьких та австро-угорських військ, які почали відступ.

Український національний союз, що перебував в опо­зиції до гетьманщини, напівлегально сформував у Києві 14 листопада новий український уряд — Директорію на чолі з В. Винниченком (військовим міністром став С. Петлюра). Наступного дня Директорія переїхала до Білої Церкви, де дислокувався корпус січових стрільців. 17 листопада там була підписана угода з німцями про їхній нейтралітет у боротьбі Директорії зі Скоропадським.

У середині грудня понад 20 тис. січовиків оточили Ки­їв, розгромили залишки гетьманських військ, яким допомагали білогвардійські офіцери, і 14 грудня 1918 р. вступили в Київ. 26 грудня Директорія проголосила Декларацію про відновлення незалежної Української Народної Республіки. В Україні настав новий етап громадянської війни між армією УНР і радянськими військами, які наступали на Київ з боку Харкова й Чернігова. Ще 24 грудня 1918 р. уряд РСФРР офіційно заявив, що не визнає УНР самостійною державою.

Тим часом війська держав Антанти вже активно здійснювали інтервенцію в різних краях Росії.

Ще 9 березня 1918 р. у Мурманську за змовою з місцевими російськими керівниками висадився перший за­гін англійських інтервентів — 200 солдатів із двома гарматами. 14 березня там з'явився перший французький крейсер, а 18 березня — другий. 27 травня в Мурманськ при-

43

був американський крейсер «Олімпія», який доставив туди великий десант американських і союзних військ. У липні близько 15 тис. антло-франко-американських інтервентів почали наступати на Архангельськ, 2 серпня захопили його й створили там антирадянський «Північний уряд» на чолі з есером Чайковським.

Загальна кількість інтервентів на півночі Росії — американських, англійських та французьких — на той час уже перевищила 40 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі англійських — 28 тис., із США — понад 13 тис. чоловік. За даними США, втрати американців у боях з Червоною Армією в цьому районі на зо червня 1919 р. становили 244 чоловіки вбитими і зо5 пораненими.

На території Росії перебували численні групи агентів іноземних секретних служб і різних місій, які брали безпосередню участь у спробах повалити радянську владу. Найактивнішу підривну діяльність провадили кадрові англійські розвідники Бр. Локкарт і С. Рейлі, генеральний консул США в Москві М. Саммерс та його заступник Де Уітт Пул, американські консули Ф.Сміт у Тифлісі, Дж. Коддуелл у Владивостоці, Д. Дженкшс у Києві, генеральний консул в Іркутську Е. Гарріс, консульства США, Англії й Франції в Петрограді, Архангельську, Єкатеринбурзі, Самарі, Омську, Ташкенті, Томську, Читі, Мурманську, Владивостоці та ін. Глава американської воєнної місії в Росії генерал У. Джадсон доповідав у Вашингтон 18 червня 1919 р., що військові представники США створили в Росії «дуже ефективну таємну організацію... для боротьби з більшовиками». Іноземні інтервенти, їхні дипломати й агенти тісно співробітничали в Росії з опозиційними більшовикам силами. Так, з їхньою допомогою есери підняли антирадянські повстання у червні — липні 1918 р. у 23 містах — Ярославлі, Муромі, Костромі, Рибінську, Москві тощо. 6 липня есери провокаційно вбили німецького посла в Москві Мірбаха. зо серпня есерка Каплан тяжко поранила В. І. Леніна, того самого дня у Петрограді есери вбили М. С. Урицького. Заколотниками керували англійські агенти Локкарт і Рейлі, американці Пул і Коломатіано. Пізніше есерівський лідер Б. Савінков визнав, що для свого «Союзу захисту батьківщини» він одержав понад 2,5 млн. золотих карбованців від французького посла в Росії Ж. Нуланса.

З 1918 р. держави Антанти і США цілком припинили торгівлю з радянською державою.

5 квітня 1918 р. під приводом захисту життя японських громадян у Владивостоці висадилися японські

44

війська. У травні близько 50 тис. чехословацьких солдатів і офіцерів, які з дозволу радянського уряду поверталися додому через Сибір, підняли заколот проти радянської влади й захопили Сибірську залізницю. По дорозі до них приєдналися понад 10 тис. білогвардійців. У результаті Поволжя, Урал і Сибір наприкінці травня опинилися ізо­льованими від радянської Росії.

29 червня чехословацькі інтервенти скинули радянську владу у Владивостоці. Того самого дня там висадилися великі десанти японських і англійських військ, загін американських військових моряків. За ними з'явилися численні загони японських, англійських, французьких та американських військ. 16 серпня висадився майже 100-тисячний американський експедиційний корпус під командуванням генерала Гревса і почав просуватися по радянській території. Тільки на утримання чехословацького корпусу президент Вільсон з особистого воєнного фонду виділив 8 млн. дол., а за рахунок уряду — 7 млн. дол. Величезну кількість військового спорядження (на 12 млн. дол.) надіслав чехословакам американський Червоний Хрест. Іноземні окупанти грабували багатства Росії, розправлялися з населенням.

Наприкінці листопада англо-французькі десанти з'явилися в Новоросійську, Севастополі та Одесі, захопили Херсон і Миколаїв. Лише в Одесі 18 грудня 1918 р. висадилися 20 тис. французьких солдатів та офіцерів. Війська іноземних інтервентів просунулися до Туркестану, Астрахані, Тифліса, Баку, Батумі тощо. І все це — без оголошення війни. На початку 1919р. їхні війська тільки на півдні Росії й в Україні налічували понад 1зо тис. солдатів і офіцерів. Радянська держава опинилася у ворожому кільці, була відрізана від джерел продовольства й палива.

Що ж робила в цей час радянська дипломатія? Спинимося на основних формах її діяльності в 1918 р.

1. Наркомат закордонних справ і радянський уряд надсилали урядам країн Антанти й США ноти протесту проти їхньої збройної інтервенції на радянській території. В 1918р. було надіслано 7 таких нот із пропозиціями миру. Це, зокрема, звернення до урядів Англії, Франції, Італії й США від 12 червня 1918 р. щодо чехословацького заколоту, а також ноти країнам Антанти й США (20 травня, 6 і 14 червня) з вимогою виведення їхніх військових кораблів із прибережних вод півночі Росії. В ноті НКЗС від 25 квітня союзникам закидалася підривна діяльність консулів країн Антанти у Владивостоці та їхня участь у змовах з метою повалення радянської влади. Радянський

45

уряд висловив протест урядові Франції щодо ворожої заяви посла Нуланса, який у пресі схвалив японську інтервенцію на Далекому Сході. За вимогою НКЗС Нуланс був відкликаний Парижем з Росії.

2. Рада народних комісарів і особисто В. І. Ленін кілька разів зверталися безпосередньо до народів союзних держав з роз'ясненням цілей інтервентів і закликом засудити їхні дії. Так, 31 липня у зверненні до трудящих мас Франції, Англії, Америки, Італії та Японії Раднарком Росії роз'яс­няв: «Три цілі мають вони на меті: перша 'їхня ціль — загарбання по можливості більшої території Росії, щоб її багатствами, залізницями забезпечити відсотки за позиками; друга їхня ціль — роз топтання робітничої революції...; третя ціль — це створити новий східний фронт, відвернути німців з західного фронту на російську територію».

3. Радянський уряд неодноразово пропонував державам Антанти й США компроміси, економічні поступки та угоди, концесії, плани мирного врегулювання суперечок. Так, через главу місії американського Червоного Хреста полковника Р. Робінса В. І. Ленін 14 травня 1918 р. передав урядові США план широкого розвитку радянсько-американ­ських економічних відносин. План містив детальний список товарів, які Росія могла б продавати США, а також перелік концесій, що їх можна було б надати американським компаніям (оренда вугільних шахт, участь у залізничному будівництві, в експлуатації морських багатств, у будівництві електростанцій тощо). Робіне представив радянські пропозиції державному секретареві в доповіді «Американське економічне співробітництво з Росією», доводячи його необхідність для США. Вашингтон не відреагував ні на доповідь Робінса, ні на радянські пропозиції.

НКЗС запрошував спеціальну місію з Англії, щоб обговорити можливості встановлення взаємовигідних економічних відносин, надсилав ноти Японії, Китаю та іншим країнам з пропозиціями про взаємну торгівлю. Але в 1918 р. вони ще ухилялися від торговельних зв'язків з радянською державою.

І все ж ряд країн не підтримали економічну блокаду й установили такі зв'язки. Так, радянський уряд уклав понад 20 великих торговельних угод із Швецією, торгував з Данією тощо.

4. Радянська дипломатія намагалася використовувати у своїх інтересах суперечності між: великими державами. Так, зв'язки з урядами деяких країн Антанти давали Росії змогу ослаблювати й навіть нейтралізувати дії інших. Ра-

46

дянський повпред у Німеччині А. Йоффе в листі до НКЗС зазначав, що такі зв'язки — це «важливий козир у наших руках, який дає можливість угоди з однією імперіалістичною коаліцією проти іншої».

Наприкінці 1918 р. війська іноземних держав у Сибі­ру й на Далекому Сході налічували 120 тис. чоловік. Крім того, англійські кораблі з десантами з'явилися в портах Талліна (Ревеля), Риги тощо. Антанта використовувала в Прибалтиці для боротьби з радянською владою залишки німецьких військ. Загальна кількість іноземних інтервентів на території колишньої царської Росії на початок 1919 р. досягла 1 млн. солдатів і офіцерів.

Проте спроби держав Антанти, США й Німеччини в 1918 р. своїми силами повалити радянську владу зазнали поразки. В листопаді 1918 р. була проголошена Українська СРР, у грудні — на певний час радянські республіки в Латвії й Литві, в січні 1919 р. — Білоруська СРР. В березні створено Комуністичний Інтернаціонал.

Зовнішньополітична діяльність РСФРР і УНР в 1919 р. На початку 1919 р. Антанта й США спробували встановити контакти з радянським урядом (місія У. Булліта, намагання зібрати на Принцевих островах представників усіх урядів, створених на території колишньої Російської імперії, про що вже згадувалося). Але тим часом сили білогвардійських генералів активізувалися і настав новий етап у громадянській війні та іноземній воєнній інтервенції. Переконавшись у неефективності інтервенції, західні держави тепер зробили ставку на підтримку внутрішніх антибільшовицьких сил: військ генералів Корнилова, Алексєєва, Денікіна, Юденича, Краснова, Мамонтова, Міллера та інших. Не було жодного кандидата в білогвардійські «правителі» Росії, якому б держави Антанти й США не допомагали грішми, військовою технікою, боєприпасами.

Особливо велика допомога Заходу була надана адміралові О. Колчаку, який у листопаді 1918 р. проголосив себе «верховним правителем Росії». Його уряд, створений в Омську, визнали США й країни Антанти, відрядивши туди свої дипломатичні й військові місії. У Вашингтоні за дорученням міністра закордонних справ цього уряду С. Сазонова інтереси Колчака представляв Г. Бахметьєв.

400-тисячна армія Колчака озброювалася й екіпірувалася головним чином за рахунок США, які надали адміралові позик на кількасот мільйонів доларів. Тільки через американського генерала Гревса Колчак одержав понад 600 тис. рушниць, більше ніж 20 млн. патронів, літаки,

47

броньовики, танки, 400 автомашин, обмундирування для сотень тисяч солдатів тощо. Пізніше у своїх мемуарах Гревс стверджував, що «Колчак жоден місяць не утримався б у влади без підтримки іноземних військ у Сибіру».

Після розгрому Червоною Армією військ Колчака США й держави Антанти стали більше допомагати іншим білогвардійським генералам — Юденичу, Денікіну тощо. Так, через Американську адміністрацію допомоги (АРА), якою керував Г. Гувер, Денікін одержав із США різних товарів на 87 млн. дол. У серпні — жовтні 1919 р. США передали йому понад 140 тис. рушниць, декілька мільйонів патронів, 320 тис. пар чобіт, 200 тис. шинелей тощо. Але й це не допомогло: Червона Армія розгромила білогвардійські війська. Інтервенти мусили розпочати евакуацію своїх солдатів і офіцерів з усіх районів Росії. Американський сенатор У. Бора, виступаючи 5 вересня 1919 р. в сенаті, підкреслював, що війська США змушені «забиратися звідтіля так, як це довелося зробити Наполеону». Він зазначив, що конгрес США не оголошував війни радянській Росії й тому присутність там американських військ сама по собі була незаконною. «Американський народ, — говорив Бора, — не хоче воювати з Росією. Якби це питання було поставлено перед нашим народом, він одностайно проголосував би проти війни з Росією або з будь-якою частиною російського народу».

Які найважливіші зовнішньополітичні акції здійснила радянська дипломатія в 1919 р. ?

1. Влітку радянські республіки, які виникли на терені колишньої царської Росії, об'єднали свої воєнні зусилля для боротьби проти іноземних інтервентів. 1 червня 1919 р. 5 радянських республік — Росія, Україна, Білорусія, Лат­вія й Литва — утворили воєнний союз. Спільні для всіх республік колегії об'єднали керівництво військами, управління господарством, транспортом і фінансами. Це створило організаційну основу не тільки для колективної боротьби проти іноземних загарбників і внутрішньої контрреволюції, а й для формування в майбутньому єдиної радянської держави.

2. Радянський уряд став практикувати звернення до солдатів іноземних інтервенціоністських армій, роз'яснюючи їм грабіжницькі цілі неоголошеної війни їхніх урядів проти радянської Росії, закликаючи їх повернутися додому. Через американське агентство «Юнайтед Прес» 20 липня 1919 р. радянський уряд повідомляв, що народи Росії борються проти вторгнення іноземних держав, хокрема США та

48

Японії, прагнуть «відбити їх нахабну, злочинну, грабіжницьку... навалу на Росію. Обом цим державам ми багато разів і урочисто пропонували мир, але вони навіть не відповідали нам і продовжують війну з нами, допомагаючи Денікіну й Колчаку, грабуючи Мурманськ і Архангельськ, спустошуючи й рощоряючи особливо Східний Сибір...»

Радянський уряд у своїх нотах 20 жовтня 1919 р. попередив уряди Німеччини, Швеції, Норвегії, Данії, Голландії й Швейцарії про серйозні наслідки для них у випадку їхнього приєднання до економічної блокади Росії й допомоги білогвардійським військам. Ці ноти публікувалися в деяких країнах, бентежили громадськість і солдатів армій Антанти. Слід додати, що війна та інтервенція в Росії, нескінченне перекачування туди матеріальних ресурсів згубно позначилися на економічному стані населення західних країн.

У військах інтервентів почалися заворушення. Так, в Одесі французькі моряки на чолі з Андре Марті підняли червоний прапор. У Мурманську солдати держав Антанти і США почали вимагати повернення додому. Наприкінці літа 1919 р. уряди Англії, а потім Франції й США, побоюючись революційного розкладу своїх військ, поча­ли виводити їх з Баку, з півночі Росії, з Далекого Сходу. Інтервенти в жовтні стали евакуйовуватися з півдня Росії й Кавказу, залишили Архангельськ і Мурманськ.

Змушену евакуацію військ інтервентів з території Ро­сії В. І. Ленін вважав «найголовнішою перемогою, яку ми здобули над Антантою», — «ми в неї відняли її солдатів». Навіть Ллойд-Джордж у листопаді мусив визнати: « Росія — країна, небезпечна для інтервенції».

3. Радянська дипломатія використовувала будь-які можливості контактів з урядами США й країн Антанти, щоб передати їм свої пропозиції мирного врегулювання й налагодження економічних зв'язків та взаємовигідної торгівлі. Особливо ефективною була діяльність бюро представника РСФРР у Нью-Йорку й Вашингтоні Л. К. Мартенса в січні 1919 р. — лютому 1921 р. Незважаючи на перешкоди з боку офіційних органів, Мартене укладав з американськими фірмами контракти на поставки радянській Росії машин, взуття, продуктів харчування.

Через У. Булліта В. І. Ленін передав у березні 1919 р. В. Вільсону проект угоди про припинення воєнних дій на всіх фронтах у Росії й обговорення на Паризькій конференції питання про мир на таких принципах: визнання влади всіх урядів, фактично існуючих на території колишньої Російської імперії й Фінляндії; скасування економіч-

49

ної блокади радянської Росії; відновлення дипломатичних відносин з радянською державою; амністія політв'язням з обох сторін; право радянської Росії на транзит товарів на всіх залізницях і в портах колишньої імперії; негайне (піс­ля підписання угоди) виведення з Росії всіх військ «Союзних і Об'єднаних Урядів та інших неросійських урядів».

Проте США й Антанта відмовилися від переговорів з радянською державою. Радянська дипломатія продовжувала шукати контактів із західними країнами. Наприкінці 1919 р. М. М. Литвинов провів переговори в Лондоні з представниками уряду Англії про зняття економічної блокади радянської держави. Йому вдалося закупити в Євро­пі й відправити в Росію медикаменти та інші товари. 16 січня 1920 р. Верховна рада Антанти вирішила скасувати економічну блокаду.

Вела активну діяльність у 1919 р. й дипломатія УНР. В умовах громадянської війни вже на початку лютого 1919р. Директорія змушена була під натиском Червоної Армії залишити Київ і переїхати до Вінниці. Спочатку новий президент Директорії й головнокомандуючий української ар­мії С. Петлюра намагався здобути визнання й воєнну підтримку УНР з боку командування французьких інтервентів на півдні України. Делегація Директорії на переговорах в Одесі запропонувала віддати під контроль Франції на 5 років фінанси, залізниці, економіку й навіть внутрішню політику України. Натомість французьке командування гарантувало політичну підтримку й військово-технічну допомогу Директорії в її боротьбі з Червоною Армією.

Наприкінці березня 1919 р. був готовий робочий варіант двосторонньої угоди, хоч це й викликало невдоволення уряду Англії, який заперечував проти посилення позицій Франції в Україні. Та Червона Армія своїм наступом перекреслила домовленість Петлюри з французькими інтервентами, які припинили переговори й наприкінці березня — на початку квітня почали терміново евакуюватись з Одеси.

Після цього Петлюра запропонував співробітництво генералові Денікіну, який зі своєю Добровольчою армією активно просувався через Україну на радянську Росію. Знову — обіцянки ресурсів України в обмін на воєнну підтримку білогвардійців. Спочатку Денікін погодився, разом з петлюрівцями його війська наприкінці серпня 1919 р. захопили Київ. Але згодом він відмовився від підтримки Директорії, бо прагнув до відновлення «єдиної та неподільної» Росії. Денікінське командування почало переслідувати українську інтелігенцію, заборонило українську мову в

50

Україні, яку називало «Південною Росією», «Малоросією». Фактично Денікін розв'язав неоголошену війну проти УНР. Петлюрівці змушені були залишити Київ.

7 жовтня 1919 р. Директорія звернулася з нотою «Державам Антанти та державам всього світу», в якій протестувала проти дій генерала Денікіна, вимагала змусити його залишити Україну, прохала визнати УНР і надати їй воєнну допомогу. Але країни Антанти навіть не відповіли Петлюрі. Секретар міністерства закордонних справ Англії Дж. Грегорі доповідав урядові: «Ми ніколи не мали ніяких справ з Україною і не бачимо причини, з якої розпочали б їх тепер. Бандит Петлюра, що називає себе головою українського уряду, вже втік до Польщі». Грегорі, який підтримував зв'язки з дипломатами й промисловцями України, все ж радив своєму уряду «не звертати уваги на ноту Директорії».

Ще в травні 1919 р. в Лондон прибула дипломатична місія Директорії в складі 11 осіб на чолі з М. Стаховським, яка намагалася встановити контакти з представниками англійського уряду й провести переговори про визнання УНР. На початку 1920 р. до Лондона прибув новий голова української місії А. Марголін, який звергнувся з листом до Керзона, зустрічався з його заступником Хардінгом тощо. Та даремно: міністерство закордонних справ Англії після підписання Директорією союзного договору з Польщею (21 квітня 1920 р.) відразу припинило всякі зв'язки з УНР.

Тим часом Червона Армія змусила денікінські війська за­лишити Київ у грудні 1919 р., а потім і вщент їх розгромила.

Зовнішня політика радянської держави й УНР у період закінчення іноземної інтервенції та громадянської війни. У 1920 р. правлячі кола США й країн Антанти підтримали в боротьбі проти радянської Росії війська Польщі та генерала Врангеля. Керівник польського уряду Ю. Пілсудський виношував тоді план антирадянської збройної інтервенції й створення союзу всіх прикордонних з Росією країн на чолі з Польщею. Як він сам зазначав, його метою було створення свого роду «Ліги Націй на сході Європи для боротьби з більшовиками».

До Пілсудського приєднався й голова Директорії С. Петлюра. Делегація Директорії на чолі з міністром закордонних справ УНР А. Левицьким 21 і 24 квітня 1920 р. уклала з Польщею таємний «Варшавський договір» — політичну та воєнну конвенції. Польський уряд визнав Директорію УНР «верховною владою на Україні», а Дирек-

51

торія погодилася на відновлення кордонів Польської держави 1772 р. Це передбачало передання Польщі Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини з Підляшшям і Полісся — території з населенням майже 10 млн. чоловік, переважно українців. Більше того, Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків на землі в межах самої УНР. Згідно з воєнною конвенцією польські та українські війська мали брати участь у спільному наступі проти радянських військ під керівництвом польського головного командування. Польща обіцяла озброїти й спорядити три дивізії УНР, а Директорія зобов'язувалася забезпечити постачання польських військ під час їхнього перебування на території України.

Змова петлюрівців з поляками, досягнута ціною нехтування національних інтересів українського народу, викликала глибоке обурення громадськості України. Зокре­ма, В. К. Винниченко рішуче виступив проти Петлюри й пропонував урядам РСФРР та УСРР свою допомогу в боротьбі проти поляків.

25 квітня 1920 р. польські війська кількістю 65 тис. солдатів і офіцерів з 15-тисячним військом УНР та двома галицькими бригадами вступили на територію радянської України. З півдня їх підтримала зо-тисячна армія генерала Врангеля. Практично необмежену владу на територіях Правобережжя й Полісся отримала польська адміністрація.

Велику матеріальну допомогу польським військам надали США й держави Антанти. Із залишків своїх воєнних запасів у Франції уряд США відправив у Польщу в першій половині 1920 р. різного військового спорядження на 1,7 млрд. дол., у тому числі понад 200 танків і зо0 літаків, 20 тис. кулеметів, 3 млн. комплектів солдатського обмундирування, 4 млн. пар солдатського взуття тощо. Одягу й взуття вистачило б на кілька років інтервенції.

Пізніше США відрядили свою воєнну місію на чолі з адміралом Мак-Келлі до Врангеля й стали постачати його військам зброю та різне спорядження. Навіть за найскромнішими підрахунками, уряд Вільсона через своїх представників, через АРА та інші організації передав антибільшовицьким силам у Росії в період громадянської війни позик, зброї й різного військового спорядження на загальну суму приблизно 4 млрд. дол. Проте все було даремно: США не здобули переможних лаврів. Дехто з американців прозвав антирадянські дії Вашингтона «безплідною похмурою трагікомедією».

52

Війська Польщі та УНР спочатку успішно просувалися по Україні. Як у серпні 1919 р. з допомогою армії Денікіна петлюрівці здобули Київ, так і тепер, 6 травня 1920 р., спільно з польськими легіонерами вони знову його захопили. Але не надовго: Червона Армія разом з партизанськими загонами перейшла в наступ. Невдовзі бойові дії велися вже на території Польщі.

Однак на ведення війни на два фронти — проти поляків разом з петлюрівцями і білогвардійців Врангеля — радянська влада не спромоглася. Не вистачало людських ресурсів, боєприпасів та зброї. Радянська дипломатія активно вела переговори з урядом Польщі про припинення воєнних дій і перемир'я. В цьому було заінтересована й Антанта, що тривожилася за долю своїх союзників-поляків.

12 липня 1920 р. уряд Англії поставив ультиматум радянській Росії, вимагаючи припинити наступ у Польщі й укласти з нею перемир'я на основі визнання кордону по «лінії Керзона», затвердженій декларацією Антанти 8 грудня 1919 р. (Гродно — Ялівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилут — Крилов — на захід від Рави-Руської — східніше Перемишля до Карпат).

10 серпня 1920 р. була опублікована «нота Колбі» — нота державного секретаря США, який підтверджував проведення Вашингтоном і надалі політики ворожнечі та невизнання радянської держави.

Користуючись підтримкою Антанти й США, уряд Польщі відмовився визнати «лінію Керзона» й після варшавської битви кинув у контрнаступ великі сили, які знову просунулися по території України й Білорусії до 400 км. Обидві сторони були знесилені. 25 вересня радянський уряд закликав Польщу до припинення воєнних дій, з чим вона погодилася, і 12 жовтня 1920 р. в Ризі представники РСФРР й УСРР підписали з Польщею договір про перемир'я.

Голова дипломатичної місії УНР у Варшаві А. Левиць-кий намагався домовитися із НКЗС РСФРР про спільну участь у переговорах з Польщею. Але Г. Чичерін відповів, що в Україні існує тільки уряд УСРР, представники якого входять до складу спільної радянської делегації. До Риги приїжджав делегат УНР С. Шелухін для участі в переговорах, але його до них не допустили.

В УНР мінялися прем'єр-міністри (В. Чехівського в Кам'янці-Подільському на початку 1920 р. заступив І. Мазепа), Директорія ще виряджала свої дипломатичні місії в різні країни, але її час уже минув. Український на-

53

род здебільшого не визнавав її, а члени її місій за кордоном ставали емігрантами й згодом утратили всі зв'язки з Україною.

Так, у Празі з 1919 р. неофіційно перебувала місія УНР, її голова М. Славинський ще 15 січня 1921 р. надсилав доповідну записку Директорії, проте це вже була марна справа. Спочатку конструктивно розвивалися відносини УНР з Туреччиною (в Константинополі працював перший український посол М. Левицький, потім від Директорії — О. Лотоцький, у Києві ще в 1918 р. активно діяв турецький посол Ахмед Мухтар-бей), але вже з 1921 р. уряд Кемаля-паші фактично визнав радянську Україну.

Місія УНР у Будапешті перебувала там з 1918 по 1924 р., та члени її перетворилися в емігрантів. Те ж саме сталося у Варшаві, Лондоні, Парижі тощо.

Загалом у 1918 — 1920 рр. УНР направила за кордон де-факто 36 своїх представництв (19 посольств 1-го і 2-го класів, 9 консульств та 8 дипломатичних місій). Проте недостатнє фінансування їхнього утримання і відсутність дипломатичного визнання УНР позбавляли діяльність українських дипломатів ефективності. У свою чергу, в Україні в той час було ще більше іноземних представників (у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Бердянську, Полтаві тощо).

Уряди УНР не мали чітких зовнішньополітичних програм, діяли епізодично, прагнули здобути воєнну підтримку й дипломатичне визнання інших держав, але мляво й нерішуче. Про причини такої хиткої політики писав В. Винниченко: «Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків».

До провалу зовнішньої політики УНР та її дипломатичних місій у різних країнах призвели передовсім складні відносини й суперечки між великими державами, які недовірливо сприймали несталість зовнішньополітичного курсу українських лідерів та їхнє прагнення силою зброї встановити свою владу в Україні. Крім того, далися взнаки політична роз'єднаність українського народу, його розчарування в діях гетьмана П. Скоропадського й голови Директорії С. Петлюри на терені України.

11 листопада 1920 р. Червона Армія штурмом оволоділа укріпленим валом на Перекопі, після чого остаточно звільнила Крим. Війська Врангеля на французьких, англійських та американських кораблях утекли за кордон.

54

Восени 1920 р. громадянська війна та іноземна інтервенція в європейській частині Росії, в Україні й Білорусії закінчилися перемогою радянської влади. Прибалтійські республіки проголосили свою незалежність.

Отже, Червона Армія продемонструвала свою могутність усьому світові, країна Рад відстояла свій суверенітет. І в цьому велику роль відіграла молода дипломатія радянських республік.

Що було найважливішим у діяльності радянської дипломатії в 1920р.?

1. Нейтралізація малих країн Прибалтики. Проголосивши відділення від Росії й державний суверенітет, вони не підтримали білогвардійських генералів (зокрема Юденича), які воювали за «єдину й неділиму» Росію, їм були ближчі декларовані радянською Росією зовнішньополітичні принципи, зокрема теза про право народів на самовизначення, та її пропозиції про відновлення торговельних зв'язків.

У серпні 1919 р. радянський уряд запропонував цим країнам укласти мир на основі визнання їхньої національної незалежності. Під тиском Антанти переговори були перервані. Прибалтійські уряди спочатку допомагали білогвардійцям, а Фінляндія ще й сама організувала збройний напад на Карелію. Проте прибалтійські країни були заінтересовані в мирному врегулюванні. 5 грудня 1919 р. відновилися радянсько-естонські переговори в Юр'єві (Тарту), а 2 лютого 1920 р. підписано російсько-естонський мирний договір про взаємне визнання й установлення дипломатичних та консульських відносин.

Юр'євський договір був перемогою радянської дипломатії, бо означав прорив політичної блокади радянської держави. Ленін назвав його «вікном, яке російські робітники пробили в Західну Європу». В березні держави уклали взаємовигідний торговельний договір, котрий розглядався як пробний камінь подальшого мирного співіснування.

Після цього радянський уряд запропонував розпочати мирні переговори урядам інших прибалтійських країн.

12 липня 1920 р. радянська Росія підписала мирний договір з Литвою, 11 серпня — з Латвією і, нарешті, 14 жовтня 1920 р. в Юр'єві — мирний договір з Фінляндією. Фінляндія одержала більшу частину Карелії й Печенгу (росіяни залишили за собою право вільного транзиту через неї до Норвегії). Східна Карелія переходила до Росії.

Отже, відбувся прорив «санітарного кордону» Росії.

55

2. За умовами мирного договору з Польщею в Ризі 18 березня 1921 р. Польща, завдяки підтримці Антанти, закріпила своє загарбання Західної України й Західної Білорусії, встановивши кордон на 150 км на схід від «лінії Керзона». Радянська дипломатія пішла на поступки заради досягнення миру. Головної своєї мети вона досягла — закінчилася цілковитою поразкою інтервенція Антанти й США, радянська держава здобула мирну передишку.

3. На Далекому Сході ще тривала інтервенція Японії й США. В лютому 1920 р., після розгрому Колчака, НКЗС запропонував Японії почати мирні переговори. Але японці не тільки не відповіли, а й ще захопили північну частину острова Сахалін, що викликало рішучий протест радянського уряду. Японці вийшли із Забайкалля під тиском Червоної Армії, але продовжували окупацію Приморського краю.

6 квітня 1920 р. було створено Далекосхідну Республіку як своєрідний «буфер» між радянською Росією і Японією. ДСР обіймала території на схід від озера Байкал до узбережжя Тихого океану. 14 травня 1920 р. її офіційно визнав радянський уряд, а потім і Японія. Мирні переговори з Японією з ініціативи ДСР розпочалися лише в жовтні 1921 р. на Дайренській конференції'. Умови, висунуті японцями, мали на меті перетворити ДСР у свій придаток (зокрема, вони зажадали одержання в «оренду» на 80 років Північного Сахаліну). Ультиматум Японії у квітні 1922 р. був відхилений, переговори перервані.

Червона Армія й партизани поступово очищали Приморський край від загонів отамана Семенова та японських інтервентів, у лютому 1922 р. звільнили Хабаровськ. У вересні за проханням японської сторони відбулися переговори Японії з ДСР і радянською Росією в Чанчуні (Маньчжурія). Але японські загарбницькі вимоги й на цей раз зірвали переговори.

Тільки перемоги Червоної Армії й партизанських загонів над білогвардійцями та японськими інтервентами, звільнення Владивостока 25 жовтня 1922 р. змусили японців, а також невеликий американський загін на початку листопада 1922 р. поспішно евакуюватися з території ДСР. Острів Сахалін поки що утримувався Японією (до 1925 р.). Далекий Схід за рішенням Народних зборів ДСР від 14 листопада 1922 р. ввійшов до складу РСФРР, Далекосхідна республіка перестала існувати.

Після майже п'яти років блокади, внутрішньої контрреволюції, війн із державами Четверного союзу й Польщі

56

на території колишньої царської Росії (крім країн Прибалтики) зазнала цілковитої поразки іноземна збройна інтервенція, а громадянська війна закінчилася перемогою радянської влади.