Глава 7 Вашингтонська конференція й становлення Вашингтонської системи міжнародних відносин

(1921 — 1922 рр.)

• Політика великих держав на Далекому Сході • Вашингтонська конференція • Крах Версальсько-Ва­шингтонської системи міжнародних відносин та його причини

Політика великих держав на Далекому Сході. Ні переділ світу після першої світової війни, ні договори Версальської системи не ліквідували суперечностей між великими державами, не забезпечили стійкість міжнародного становища. Основи Версальської системи міжнародних відносин підривалися відсутністю США й радянської Росії в Лі­зі Націй, їхньою неучастю в багатьох договорах. Не були врегульовані проблеми Азіатсько-тихоокеанського регіону, а також питання морських та сухопутних озброєнь.

Зокрема, становище на Далекому Сході після світової війни залишилося особливо напруженим. Народи регіо-

64

ну, пробуджуючись від вікової сплячки, дедалі більше втягувалися у вир національно-визвольної боротьби.

В різних районах Китаю хазяйнували місцеві уряди з числа великих феодалів, які орієнтувалися то на Японію, то на Англію або США. Між ними точилася постійна боротьба за збільшення своїх територій. Рішення Паризької конференції про передання Японії колишніх німецьких концесій у Щаньдуні ще більше загострили внутрішнє становище в Китаї. 4 травня 1919 р. розпочався масовий рух протесту проти Версальського договору, що охопив усі основні центри країни й став загальнонаціональним. Пекінський уряд був змушений усунути зі свого складу прояпонських міністрів і відмовитися підписувати Версальський договір.

Поряд із протестом проти зазіхань Японії в країні де­далі рішучіше стали вимагати виведення всіх іноземних військ і поліції. Одночасно в 1919 р. вибухнуло всенародне повстання в окупованій японцями Кореї. Великі держави, кожна з яких грабувала Китай і Корею, намагалися придушити національно-визвольний рух у цих країнах і домогтися переваг для своїх концернів та фірм.

Після світової війни й поразки Німеччини значно посилилися позиції Японії на Далекому Сході й у басейні Тихого океану. Користуючись тим, що США й Англія бу­ли зайняті проблемами Європи, Японія односторонньо порушила довоєнне співвідношення сил у регіоні й праг­нула ще більше експлуатувати Китай, здійснила інтервенцію в радянському Сибіру. Англо-японський воєнний союз 1902 р., продовжений у 1911 р. ще на 10 років, зміцнював позиції Японії. Особливо це позначилося на збільшенні частки Японії в торгівлі з Китаєм (до 50 % його зовнішньоторговельного обороту, тоді як на частку Англії припадало 17,1 %, а США — 15,7 %). В 1918 р. японський експорт у Китай збільшився до 2 млрд. ієн (у 1913 р. становив близько 65 млн. ієн, тобто в 31 раз менше). Гасло «Азія — для азіатів» Японія своєрідно тлумачила як «Азія — для японців».

Британська імперія після війни була впевнена у своїй військово-морській могутності. В цілому принцип «стандарт двох держав» як співвідношення тоннажу англійських кораблів до тоннажу двох інших наймогутніших морських держав витримувався. Але вже розгорілося суперництво в цій галузі між великими державами, і це саме тоді, коли Англія була змушена скорочувати свої витрати на флот у зв'язку з виплатою боргів.

65

Так, у 1919 р. Англія мала 737 військових кораблів (з них 43 лінкори-дредноути), США — 595 кораблів (у тому числі 22 лінкори), Японія — 192 кораблі (з них 13 лінкорів). Проте США до 1925 — 1926 рр. збиралися збудувати ще 10 лінкорів, 5 важких крейсерів, 10 мінних крейсерів, 50 торпедних катерів, 39 підводних човнів тощо. Сполу­чені Штати прагнули створити наймогутніший військово-морський флот у світі.

Японія з 1920 р. згідно з програмою «8 + 8» планувала будувати кожні 8 років дві ескадри по 8 лінкорів, більш могутніх, ніж у США, 24 крейсери (в тому числі 8 важких), 45 есмінців та 65 підводних човнів. Англія ж у 1920 р. заклала лише 4 могутніх крейсери. Військово-морське суперництво й безперспективність продовження англо-японського воєнного союзу 1911 р. значно ускладнювали позиції Англії на Тихому океані.

США нічого не одержали за договорами Версальської системи, але стали наймогутнішою економічною державою і всесвітнім кредитором. У 1922 р. частка США, де проживало тільки 6 % людства, у світовому виробництві автомашин становила 85 %, сталі та нафти — 66, алюмінію та міді — 60, видобутку вугілля — 50 % і т. п. В їхньому володінні було 1/2 світового запасу й 20 % світового видобутку золота. А борги країн Антанти Сполученим Штатам із процентами досягали 12 млрд. дол.

У липні 1920 р. був відкритий Панамський канал, який скоротив шлях для американських кораблів, скажімо, від Нью-Йорка до Гонолулу на 8 тис. миль. США поліпшили свої позиції в Тихому океані. Щоб це закріпити, вони домоглися створення на 5 років консорціуму банків США, Англії, Франції та Японії для фінансування Китаю, промислових позик і т. п. До речі, за ці 5 років консорціум не надав Китаю жодної позики, але сприяв посиленню ролі США в регіоні.

Політичні невдачі США на Паризькій конференції викликали незадоволення серед американської громадськості. Опозиція Вільсону в конгресі обвинуватила адміністрацію в надмірному захопленні європейськими проблемами на шкоду інтересам США на Далекому Сході. Проте це було перебільшенням. Саме Вільсон ще до вступу США у війну розробив широку програму військово-морського будівництва в США, що, за його намірами, ма­ло забезпечити переваги США на морях і океанах не тільки над Німеччиною чи «морською володаркою» Англією, але й Японією в Азіатсько-тихоокеанському регіоні.

66

Новий президент США У. Гардінг і його державний секретар Ч. Юз у 1921 р. поставили завдання — «виправити помилки» Вільсона, домогтися переваг у політиці на далекосхідному напрямку й «узяти реванш» за невдачі в Парижі.

Радянська Росія мала слабі позиції на Далекому Сході, які ще ускладнювалися антирадянською інтервенцією Японії, США, Англії й Франції, а також кривавими набігами банд барона Унгерна й отаманів Семенова та Калмикові. Червона Армія розгромила війська Колчака, але припинила наступ далі на схід. Радянська Росія, яка вже вела війну з Польщею, шукала невоєнних засобів припинення агресії на Далекому Сході, особливо Японії. Створення Далекосхідної Республіки (6 квітня 1920 р. — 14 листопада 1922 р.) як своєрідного буфера сприяло нейтралізації антирадянських дій японських інтервентів.

Вашингтонська конференція. 10 липня 1921 р. Ч. Юз від імені уряду США виступив із заявою про скликання міжнародної конференції з питань обмеження морських озброєнь і обговорення тихоокеанських проблем. Передбачалося запросити у Вашингтон делегації Англії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії та Китаю. Європейські держави, британські домініони й Китай вітали ініціативу США. Японія схвалила пропозицію обговорити військово-морські проблеми, але висловила побажання не відкривати дискусій з питань становища на Далекому Сході. Радянський уряд висловив 19 липня рішучий протест «проти виключення його з конференції, котра безпосередньо його торкається», а також проти незапрошення ДСР. Він попередив, що не визнаватиме рішень конференції, якщо там не будуть брати участь РСФРР і ДСР.

11 серпня Вашингтон направив офіційні запрошення на конференцію вищезазначеним країнам, ігноруючи протести радянської Росії й ДСР. Тим часом у самому державному департаменті існували незгоди щодо запрошення РСФРР і ДСР. «Російський відділ» був категорично проти запрошення обох країн, відмовлявся від переговорів з ними. «Далекосхідний відділ» виступав проти японських претензій і тому навіть погоджувався запросити до Вашингтона делегацію ДСР без участі в конференції.

Делегація Далекосхідної Республіки таки прибула неофіційно до Вашингтона, хоч і не була допущена до переговорів. Вона відіграла велику роль у розкритті загарбницьких планів окремих держав на Далекому Сході. Маючи у своєму розпорядженні секретні документи, делегація ДСР почала публікувати їх в американській пресі.

67

В першій групі документів повідомлялося про домовленість японської дипломатії з отаманом Семеновим та іншими білогвардійцями щодо наступу на Амурську область. У новорічних газетах США публікувалися подробиці франко-японських таємних переговорів та угод під заголовками: «Розкриття франко-японської змови!», «Франція хоче вимести США з Азії» та ін.

Через 4 дні американські газети вмістили матеріали про брехливість японської дипломатії та її дії на Далекому Сході, про прагнення Японії до загарбань у Росії. Це була сенсація. Французькі та японські делегації намагалися викрутитися, але їхні пояснення ще більше загострювали невдоволення США.

Вашингтонська конференція 9 держав тривала з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р. Були присутні також представники британських домініонів та Індії. Тому вважалося, що в конференції брали участь 14 держав.

На урочистому відкритті Вашингтонської конференції було оголошено, що всі засідання будуть відкритими, а виступи делегатів публікуватимуться у пресі. З великим галасом повідомлялося про відміну таємної дипломатії. Але все це виявилося риторикою. Фактично тексти договорів погоджувалися за кулісами, всі основні питання вирішувала «Велика трійка» — Ч. Юз (США), А. Бальфур (Англія) і С. Като (Японія).

Характерно, що на першому ж засіданні главі делегації Франції А. Бріану навіть місця за центральним столом не дісталося, і він був змушений сісти збоку, що просто приголомшило французьких дипломатів. Тільки в кінці засідання американський офіцер поступився йому місцем. Пізніше про «договір 4-х» делегація Франції дізналася лише за два дні до його підписання. Ще менше рахувалися з Італією та іншими країнами. Американська дипломатія навіть у таких питаннях брала реванш за невдачі в Паризькій конференції.

Офіційний порядок денний містив тільки два питання: 1) обмеження морських і сухопутних озброєнь, прави­ла користування новими засобами війни; 2) тихоокеанське та далекосхідне питання.

Питання про англо-японський воєнний союз, термін якого закінчувався в 1921 р., в порядку денному не значилося, але стало предметом залаштункової політичної боротьби. В результаті цієї боротьби США, Англія, Японія і Франція домовилися поважати колоніальні володіння одна одної й взаємно гарантувати їх безпеку.

68

Цю домовленість було втілено в кількох договорах.

1. СІІІА, Англія, Японія і Франція підписали «Договір 4-х» (13 грудня 1921 р.) — трактат про взаємну гарантію недоторканності їхніх острівних володінь на Тихому океані. Договір укладено на 10 років з умовою (вона ма­ла надзвичайне значення), що після його ратифікації англо-японський воєнний союз 1911 р. втрачає свою си­лу (ст. 4). Глава японської делегації потім сказав англійському колезі: «Ви влаштували союзові блискучий похорон». Проте фактично це був результат дій і політичної перемоги американської дипломатії, яка, до речі, зробила у відповідь поступку Японії — США визнали її права на мандат Ліги Націй щодо островів Маріанських, Маршаллових та Каролінських. «Договір 4-х» юридичне оформив принцип партнерства великих держав на Тихо­му океані.

Вашингтонський «четверний договір» не міг бути тривким, оскільки не розв'язав суперечностей між його учасниками і не враховував інтересів колонізованих народів Далекого Сходу.

2. Другий договір — трактат між США, Англією, Японією, Францією та Італією — «Договір 5-ти держав» був підписаний 6 лютого 1922 р. терміном на 15 років і стосувався обмеження морських озброєнь. Укладанню цього договору передувала дуже гостра дискусія на конференції.

Юз запропонував припинити будівництво наймогутніших військових дредноутів (у США не вистачало баз, великі кораблі не проходили через Панамський канал), виключити частину старих кораблів, установити максимальний тоннаж одного лінкора в 35 тис. т, протягом 10 років їх не будувати і т. п. Це була сенсація. Газети писали, що, коли Юз говорив про припинення будівництва лінкорів, не попереджений заздалегідь англійський адмірал лорд Бітті нагадував бульдога, який дрімав на сонці й раптом одержав стусана від зухвалого перехожого.

Проте Англія підтримала Юза: її флот вимагав величезних витрат, від старих кораблів хотіли позбавитися, уряд прагнув підвищити якість кораблів за рахунок скорочення їх кількості. Японія заперечувала лише проти запропонованого Юзом співвідношення загального тоннажу лінкорів для США, Англії й Японії — 10:10:6. Японська делегація вимагала встановити співвідношення 10:10:7. Американська делегація пригрозила: якщо японці будуть затинатися, то Сполучені Штати будуватимуть по 4 кораблі на кожний японський корабель.

69

Серйозні суперечки з цих питань виникли в Англії та Франції. Англія не зуміла домогтися скорочення сухопутної армії Франції в Європі, тому стала вимагати скорочення французького підводного флоту. Спочатку вона пропонувала взагалі ліквідувати цей флот у всіх країнах. Але Франція не тільки категорично заперечила проти цього, але й не погодилася навіть на його скорочення. Бріан відверто заявив: «Англія вживає запобіжних заходів проти нас, а ми бажаємо вжити запобіжних заходів проти Англії». Після безрезультатної дискусії питання про підводний флот залишилося невирішеним.

У «Договорі 5-ти держав» було встановлено співвідношення розмірів лінкорів — 10:10:6:3,5:3,5; тобто для США, Англії, Японії, Франції й Італії загальний тоннаж лінкорів визначався відповідно (в тисячах тонн) — 526 (18 кораблів): 559 (20 кораблів): зоЇ (10 кораблів): 221 (10 кораблів): 183 (10 кораблів). Держави зобов'язувалися не будувати лінкорів водотоннажністю більше ніж 35 тис. т кожний.

Договір не містив обмежень для крейсерів та підводних човнів. Заборонялося створювати нові морські бази в центральній та західній частинах Тихого океану. США й Англія не могли мати бази ближче 5 тис. км до Японії, тому США позбавилися можливості будувати такі бази на Філіппінах та острові Гуам. Англія ж зберігала право зміцнювати Сінгапур.

«Договір 5-ти держав» установлював глобальну військово-морську рівновагу великих держав. США утвердилися як наймогутніша морська держава, досягли паритету з Англією за тоннажем важких кораблів. Зате Англія зберегла лідерство в надводному флоті.

Стратегічно більше виграла Японія. Договір не містив обмежень щодо підводних човнів і кораблів середнього тоннажу. США й Англія позбавилися права будувати нові морські бази біля Японії. Тож у випадку війни США або Англія могли зосередити лише 1/3 свого флоту в Тихому океані.

«Договір 5-ти держав» був наскрізь пройнятий духом гострих суперечностей між державами. Через це він не міг вирішити і, природно, не вирішив проблеми обмеження морських озброєнь. Навпаки, він підштовхнув великі держави згодом до нового бурхливого піднесення військово-морського будівництва.

3. Третій договір, підписаний в останній день роботи Вашингтонської конференції (6 лютого 1922 р.), — трак-

70

тат між усіма учасниками — «Договір 9-ти держав». Він визначав принципи й політичні зобов'язання держав - учасниць щодо Китаю.

Китай у той час був поділений між Північним (Пекінським) і Південним (Кантонським) урядами. Фактично вони правили лише кількома провінціями, в інших боролися за владу й чинили нескінченні перевороти численні феодали й генерали. В Маньчжурії, Шаньдуні, Порт-Ар-турі й Дайрені хазяйнували японці, в Тибеті й Вейхайвеї — англійці. Китай був роздрібнений на окремі автономні провінції й «зони впливу» іноземних держав.

У Південному Китаї Сунь Ятсен, лідер Гоміндану (націоналістичної партії), обраний у травні 1921 р. президентом Китайської Республіки, правив до своєї смерті в 1925 р. Він листувався з В. І. Леніним, приймав радян­ських представників (зокрема в січні 1923 р. А. Йоффе, з яким підписав угоду про підтримку радянською Росією об'єднання Китаю та забезпечення його незалежності від великих держав). Сунь Ятсен відмовився посилати своїх представників на Вашингтонську конференцію в складі пекінської делегації, не визнав рішень конференції.

Великі держави визнавали Пекінський уряд (ще загравали з багатьма генералами, правителями окремих провінцій). Пекінська делегація на конференції виступала у Вашингтоні від імені всього Китаю й прагнула досягти перегляду договорів на основі зміцнення суверенітету Китаю. Вона підтримувала американську пропозицію про «відкриті двері й рівні можливості» всіх держав, наполягала на відмові Японії від «21-ї вимоги», на поверненні Шаньдуну та інших китайських територій, де хазяйнували окремі іноземні держави.

Обговорення «китайського питання» було дуже гострим і напруженим. Китайська програма в цілому була відхилена, ряд її пунктів знайшов відображення в американському проекті договору. У своїй політиці щодо Китаю учасники «Договору 9-ти» зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну недоторканність Китаю» як нейтральної держави «з метою дійсного встановлення й підтримки принципу рівних можливостей для торгівлі та промисловості всіх націй на території Китаю» (стаття І). У цьому та ще в принципі «відкритих дверей» і ліквідації «зон впливу» (стаття III) полягав головний зміст «Договору 9-ти держав».

Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне хазяйнування в Китаї. Вважаючи таку спрямо-

71

ваність важливим досягненням дипломатії США, державний секретар Юз пізніше підкреслював, що «завдяки цьому договору «відкриті двері» в Китаї стали, нарешті, реальністю».

Під тиском Сполучених Штатів, які пригрозили відновити гонку морських озброєнь, Японія погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв за угодою «21-ї вимоги». 4 лютого 1922 р. (напередодні закінчення Вашингтонської конференції) вона змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому Шаньдуну в шестимісячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66 млн. франків золотом і виведенням звідтіля японських військ.

У цілому «Договір 9-ти» означав створення єдиного фронту колоніальних держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю й певну політичну поразку Японії та Англії, не кажучи вже про явний реванш США перед французькою дипломатією. Проте Японія тоді так і не віддала орендовані Порт-Артур і Дайрен, Англія ж підписала угоду з Китаєм про «готовність» повернути йому орендовану територію Вейхайвею, але обіцянки цієї не виконала.

Вашингтонські договори доповнили систему Версальських договорів, зафіксувавши баланс сил великих дер­жав. Разом вони встановили Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, яка забезпечила тимчасову стабілізацію міжнародного становища.

Вашингтонські рішення продемонстрували перемогу американської дипломатії, посилення впливу США на міжнародній арені як провідної держави світу.

Крах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин та його причини. Версальсько-Вашингтонська система зафіксувала й оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил у Європі й на Далекому Сході.

Та чи могла вона бути тривалою й стійкою?

Саме життя показало неміцність Версальсько-Ва­шингтонської системи післявоєнного устрою міжнародних відносин, її крах у близькому майбутньому був неминучим. У чому припини цього краху?

1. Система 8 договорів не могла усунути суперечностей між великими державами, навпаки, вона ще більше 'їх загострила, посіявши насіння другої світової війни.

2. Версальсько-Вашингтонські договори «узаконили» колоніальну систему, але водночас викликали нове піднесення революційної національно-визвольної бороть-

72

би народів, що породило кризу, а пізніше й розпад колоніалізму.

3. Із Версальсько-Вашингтонської системи західні держави виключили радянську Росію, що відразу знецінило договори. Та й сама радянська держава не збиралася бути гарантом створеного Заходом суперечливого «балансу сил» на міжнародній арені.

4. Ізоляціонізм у зовнішній політиці США, що зростав, їх неучасть у діяльності Ліги Націй і згодом «політика невтручання», фактичного потурання агресії Німеччини, Японії та Італії прирекли глобальну Версальсько-Вашингтонську систему на безумовний провал.

5. Одну з причин цього провалу становила також невирішеність проблеми репарацій. Серед великих держав не було єдності з цього питання. Вже після мораторію Г. Гувера в червні 1931 р. припинилася виплата репарацій, що й поклало початок краху всієї системи післявоєнних договорів.

6. Не було створено дійового контролю за виконанням підписаних договорів. Німеччина після Паризької конференції з допомогою тих же держав-переможниць почала швидко переозброюватись. А самі великі держави відразу ж після укладення «Договору 5-ти», використовуючи різні лазівки в договорі, стали нарощувати темпи військово-морського будівництва. Так, Англія почала збільшувати свій крейсерський флот. З 1925 до 19зо р. вона додатково розгорнула будівництво 15 крейсерів (крім 5 вже закладених раніше), 27 есмінців, 1 авіаносця, 24 підводних човнів тощо.

Тим же шляхом пішли й інші учасники договору. В США після Вашингтонської конференції було асигновано на будівництво бойових кораблів 1 млрд. дол. За 8 років після конференції морські держави заклали 52 нових крейсери (Англія — 15, США — 13, Японія — 12, Франція — 6, Італія — 6).

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин зберігала відносну дієвість до зо-х років, становила своєрідну передишку перед новою світовою війною.