Глава 4

Паризька мирна конференція й становлення

Версальської системи міжнародних відносин

(1919 — 1920 рр.)

• Плани великих держав щодо устрою післявоєнного миру • Організація роботи Паризької мирної конференції • Створення Ліги Націй • Основні питання Паризької мирної конференції • Версальська система мирних договорів

Плани великих держав щодо устрою післявоєнного миру.

Закінчення першої світової війни ознаменувалося могутнім революційним піднесенням у багатьох країнах, кри­зою колоніальної системи, крахом величезних імперій і докорінним переподілом ринків збуту і сфер впливу, всієї політичної карти світу. І держави-переможниці, і переможені гарячкове розробляли свої плани післявоєнного устрою, напружено готувалися до загальної мирної конференції, щоб обстояти свої інтереси. По суті йшлося не про справедливий і демократичний мир, хоча про нього всі згадували, а про поділ між переможцями захоплених територій. Переможеш країни Четверного союзу, які не були допущені на мирну конференцію, намагалися шляхом надіслання численних нот, проголошення заяв і меморандумів пом'якшити умови договорів.

Які ж плани плекали великі держави щодо устрою післявоєнного світу?

На міжнародній арені провідну роль тепер відігравали Сполучені Штати, які за роки війни перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора, якій усі винні. США нажилися на війні найбільше й тепер намагалися закріпити своє домінуюче становище з допомогою системи договорів. Американська армія не була виснажена боями й зазнала порівняно невеликих утрат — 1зо тис. убитих і померлих від хвороб.

Свої плани післявоєнного устрою керівники США прикривали фразеологією про мир, демократію, «відкри­ті двері», «рівні можливості» й «свободу морів». Проте реалізація цих планів наштовхнулася на досить активну протидію інших великих держав. Американські правлячі

27

кола намагалися використати мирну конференцію для реалізації свої мети: не допустити посилення Англії на світовій арені, Франції — в Європі, Японії — на Далеко­му Сході, не ослабити остаточно Німеччину, яка мала залишатися противагою проти інших великих держав.

Президент Вільсон був вороже настроєний щодо радянського уряду, особливо після ратифікації Брестського договору. Він підкреслював: «Більшовицька... Росія не може бути прийнята в союз демократичних і вільних народів» і рішуче виступав проти запрошення радянської держави до участі в мирній конференції. Про свої погляди щодо ролі США у світі Вільсон відверто говорив: «Ми повинні фінансувати весь світ, а ті, хто фінансує світ, повинні ним керувати...»

Англія домоглася у війні основної мети — ослабила головного конкурента в Європі — Німеччину, як колоніальну й морську суперницю, і загарбала величезний масив територій — підмандатних, залежних і просто колоніальних. Не випадково тоді говорили, що сонце не заходить над Британською імперією.

Проте Англія була й сама досить ослаблена війною. Вона втратила в боях 744 тис. убитими й 1,7 млн. пораненими. Загальні втрати Британської імперії — 946 тис. убитих і 2,1 млн. поранених. Війна коштувала Англії 10 млрд. фунтів стерлінгів, вона заборгувала США 3,7 млрд. дол. (хоч і їй союзники мали борг 4,3 млрд. дол.). У всякому разі британська фінансова могутність була серйозно підірвана.

Плани Англії щодо післявоєнного устрою у світі спрямовувалися на закріплення в системі договорів свого панування в загарбаних країнах і територіях. Досягти цієї мети передбачалося, використавши США в боротьбі проти прагнення Франції до гегемонії в Європі, Францію — проти таких же прагнень США, Німеччину — для противаги Франції. Отже, ставка робилася на традиційну англійську політику «балансу сил», або «тягання каштанів із вогню чужими руками».

Франції перемога дісталася дорогою ціною — вона втратила на фронтах близько 1,4 млн. чоловік убитими і 2,8 млн. пораненими. В руїнах лежали десять французьких північних промислове розвинутих департаментів (де до війни вироблялося 80% чавуну, 60% сталі, 90% льняних тканин і т. п.). Під кінець війни Франція заборгувала США й Англії майже 3,5 млрд. дол.

Головним для Франції було здобути гарантії проти німецького реваншу. Вона мала найбільшу й найсильнішу в

28

Європі сухопутну армію, яка стояла на Рейні. Франція намагалася розчленувати Німеччину на ряд дрібних країн (за станом до Вестфальського миру 1648 р.), ослабити її й оточити недружніми державами. Цю програму прагнув здійснити прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо, який уперто повторював: «20 мільйонів німців є зайвими». Його підтримував генерал Фош, який диктував Німеччині умови перемир'я.

Франція хотіла б утвердити свою гегемонію на континенті й ще — закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході. Втрату Росії як союзниці Франція прагнула компенсувати створенням сильної Польщі.

Італія вважалася великою державою в Європі, хоча після розгрому італійських військ австро-угорською армією під Капоретто на неї мало зважали. Домагання Італії перевищували її можливості, не відповідали боєздатності її армії. Вона підтримувала всі претензії США, Англії й Франції, сподіваючись одержати щось і собі («Даю, щоб ти дав»).

Італія вимагала Південний Тіроль, Трієст, Істрію, Далмацію, протекторат над Албанією, порт Фіуме, турецькі землі тощо, її делегати відверто домагалися перетворити Адріатичне море в «Італійське озеро».

Японія в європейських воєнних діях участі не брала, але, користуючись війною в Європі, захопила китайську провінцію Шаньдун і німецькі острови в Тихому океані. Вона першою почала інтервенцію на Далекому Сході проти радянської Росії. Головну свою мету Японія вбачала в закріпленні воєнних завоювань у мирних договорах.

Отже, держави-переможниці прагнули до поділу здобичі у власних інтересах, що викликало загострення суперечностей між ними. В цьому зв'язку наведемо дуже красномовний діалог між прем'єр-міністрами Франції й Англії. Ж. Клемансо говорив Д. Ллойд-Джорджу: «Я вам маю сказати, що на другий день після перемир'я я знайшов у вашій особі ворога Франції». Ллойд-Джордж спокійно відповів: «Не дивно. Це завжди було традиційною політикою уряду його Величності».

Німеччина зазнала поразки у війні. Вона втратила 13,5% довоєнної території, де проживало 10,5% її населення (це в основному раніше захоплені нею землі), а та­кож усі свої колонії в Африці та на Далекому Сході. Тепер її представники, не допущені до конференції, закидали інші делегації своїми письмовими зауваженнями й прагнули використати суперечності між переможцями для пом'якшення умов миру.

29

Організація роботи Паризької мирної конференції. Паризька мирна конференція, покликана створити систему мирних договорів після війни, відбувалася з 18 січня 1919 р. з перервами до 21 січня 1920 р. Перед конференцією між союзниками тривали нескінченні переговори. В Париж приїхала більшість прем'єр-міністрів і міністрів закордонних справ. 13 грудня 1918 р. на пароплаві «Джордж Вашингтон» прибув у Францію президент США В. Вільсон у супроводі великої охорони й понад 1зо0 співробітників. Як тоді казали, «американський пароплав стогнав і скрипів під тягарем ерудиції експертів». Вільсона в Європі зустрічали як новоз'явленого Христа, сподіваючись на допомогу багатої Америки.

Конференція почала свою роботу в дзеркальному залі Версальського палацу — в тому самому залі й у той самий день, де 48 років тому (в 1871 р.) був проголошений 2-й німецький рейх. У конференції брали участь делегації 27 держав Європи, Азії й Америки, в тому числі 9 тих, що активно воювали, 15 тих, що оголосили війну, і 3 нові держави — Польща, Чехословаччина й майбутня Югославія. Переможених і радянську Росію не запрошували.

Головою конференції обрали главу французького уря­ду «тигра» Ж. Клемансо. Вершителями справ стали В. Віль­сон, Д. Ллойд-Джордж і Ж. Клемансо — «Велика трійка». Були створені головні органи конференції — «Рада 10-ти» (прем'єр-міністри й міністри закордонних справ США, Франції, Англії, Італії та Японії), «Рада 5-ти» (міністри закордонних справ цих країн) і пізніше «Рада 4-х» (прем'єри 4-х країн без Японії). Коли делегати малих країн протестували проти обмеження їхніх прав, Клемансо відповідав: «Дякуйте, що вас запросили в Париж у такий урочистий період».

Загалом до підписання Версальського договору було тільки 10 пленарних засідань, усе вирішувалося в різних комісіях, на залаштункових нарадах. Було створено 58 комісій, усього проведено 1902 засідання (по 12 на день). Мабуть, не можна назвати в історії дипломатії ще одну таку безладну конференцію, як Паризька: багато її важливих нарад залишилося без протоколів і записів. Коли вічно зайнятому Клемансо вказували на це, він звичайно відповідав: «До біса протоколи...» Як зазначали журналісти, «близько зо % енергії на конференції було витрачено на організаційні заходи, 10% — на непотрібні деталі, майже 40 % — на відвернення розриву й тільки близько 20 % — на встановлення миру».

зо

Розбіжності між учасниками конференції загострилися вже з перших хвилин, коли вирішували питання про робочі мови. Клемансо підкреслював, що до цього часу дипломати використовували французьку мову й немає потреби змінювати цей звичай, особливо якщо згадати, «що пережила Франція».

Ллойд-Джордж нагадував, що півсвіту спілкуються англійською. Італійський міністр Сонніно, який бездоганно володів французькою, заявив, що пропозиція Клемансо «зневажає Італію». Клемансо бурчав: «Поганий початок для майбутнього союзу націй». Вирішили — французька та англійська мови.

Багато було суперечок з приводу порядку денного. Вільсон наполягав на першочерговому розгляді питання про створення Ліги Націй, лідери інших великих держав — на невідкладному обговоренні територіальних питань, з яких у кожного була своя думка. І все ж Вільсон настояв на пер­шочерговому розгляді питання про створення міжнародної організації, яка «має назавжди покласти кінець війнам».

Створення Ліги Націй. У делегацій різних країн були свої варіанти статуту майбутньої організації. Так, французький представник Л. Буржуа пропонував створити міжнародну армію під контролем Ліги Націй (маючи на увазі пріоритет Франції в цьому питанні). Англійський лорд У. Філлімор наполягав на організації блоку великих держав для збереження статус-кво, фельдмаршал Сметс (Південно-Африканський Союз) — на вирішенні проблеми мандатів на колонії. Американський проект передбачав використання можливостей усіх держав для мирного урегулювання міжнародних конфліктів і забезпечення їхньої солідарності при відсічі будь-якому агресору.

Вільсон сам очолив комісію з розробки Статуту Ліги Націй і домігся ухвалення його на пленарному засіданні конференції 28 квітня. Потім «пакт Ліги Націй» як частина перша ввійшов до текстів мирних договорів з Німеччиною та її союзниками. Датою народження Ліги Націй стало 10 січня 1920 р. після ратифікації Версальського договору.

Згідно із Статутом Ліги Націй у неї приймалися союзні держави, які підписали мирні договори; 13 нейтральних держав, які визнали Статут; і будь-які інші незалежні держави, за яких проголосують дві третини членів Асамблеї. Вже в середині 20-х років у Лігу Націй входили 56 держав, у тому числі й колишні учасники німецького блоку. Характерно, що серед членів організації завжди були відсутні з різних причин не менше ніж дві великі держави.

зі

Головними органами Ліги Націй стали Асамблея, Рада й Секретаріат з місцем перебування в Женеві. У 26 статтях Статуту проголошувалися принципи мирних гарантій територіальної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її право використати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність скорочення озброєнь, колективних санкцій проти агресора. В Статуті (ст.22) встановлювалася мандатна система на колишні колонії Німеччини й арабські території Туреччини. В Раду Ліги Націй входили п'ять великих держав — постійних членів і чотири непостійних члени. Першим генеральним секретарем обрано англійця Дж. Драмонда. Потім на цю посаду по черзі обирали представників Франції й Англії.

Створення Ліги Націй було важливим кроком у розвитку міжнародних відносин. Але цей «ковчег миру», як його називали в газетах, фактично перетворився на знаряддя політики великих держав, трибуну для нескінченних дискусій і джерело нереальних рішень щодо мирного врегулювання.

Утворення Ліги Націй не підтримали в США, хоча це було виплеканою ідеєю Вільсона. Більшість американських сенаторів і політичних діячів висловлювали побоювання, що членство в Лізі втягне США в європейські конфлікти й порушить доктрину Монро. Врешті-решт сенат США у березні 1920 р. відмовився від вступу до Ліги Націй і ратифікації Версальського договору. 49 сенаторів голосували «за», 35 — «проти», до 2/3 не вистачало лише 7 голосів. У 1921 р. США уклали сепаратні мирні договори з Німеччиною, Австрією та Угорщиною, без згадки про Лігу Націй.

Основні питання Паризької мирно! конференції. Ухваливши Статут Ліги Націй, учасники Паризької конференції розгорнули боротьбу за поділ територій переможених держав. Особливо серйозні суперечності виявилися при обговоренні й рішенні німецької проблеми, Зокрема питань про її території, кордони, колонії й репарації. Конференція розглянула такі основні питання:

1. Надзвичайно гострі й тривалі суперечки викликала проблема територіального розчленування Німеччини. (Так, Ллойд-Джордж у «меморандумі з Фонтенбло», де він відпочивав, піддав критиці французькі вимоги й виклав англійську програму мирного врегулювання.) З територіальних питань було вирішено:

а) Ельзас—Лотарингія поверталася Франції з дати підписання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

32

б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбутися плебісцит місцевого населення;

в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголошувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючи­ся її територією;

є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

з) Мемельська область (1зо тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення.

2. Проблеми колоній були вирішені шляхом установлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Ліга Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям». Було встановлено три види мандатів:

Мандат «А» — колишні арабські частини Туреччини стали формально незалежними, передавалися «під опіку» великих держав.

Мандат «В» — колишні центральноафриканські коло­нії Німеччини потрапили під управління мандатаріїв, «опіка» для них була визнана недостатньою. Заборонялася торгівля рабами й зброєю.

33

Мандат «С» — колишні німецькі колонії в Південно-західній Африці й на Тихому океані просто «приєднувалися» до територій мандатаріїв відкритою анексією як колонії.

Більшість мандатів розподілила Верховна Рада Антанти (без Італії). Франція одержала мандати на частину Того й Камеруну (другу частину віддали Англії), частину Французької Екваторіальної Африки; Англія — крім того, на всю Східну Африку, золотий Берег тощо; Португалія — на Анголу, Кіонгу та ін.; Бельгія — на Руанду-Урунді та частину Конго; Південно-Африканський Союз — на Південно-Західну Африку; Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової Гвінеї та німецькі острови на південь від екватора; Нова Зеландія — острови Західного Са­моа; Японія — на північ від екватора острови Маріанські, Маршаллові, Каролінські та Палау.

Згідно з Версальським договором Німеччина віддавала свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місяч-ний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

3. Щодо проблеми репарацій найнепримиреннішу позицію зайняла Франція, яка вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800 млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж, який у 1918 р. загрожував «вивернути кишені в Німеччини», тепер назвав французькі цифри «дикими» й запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок.

Конференція так і не встановила ні остаточного розміру, ні терміну виплати репарацій. Домовилися, що Німеччина спочатку сплатить 20 млрд. золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочергово Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподілила репарації по країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії — 10, Бельгії — 8, Греції, Румунії й Югославії — 6,5, Японії — 0,75, Португалії — 0,75%. Проблема репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.

4. На конференції виявилися розбіжності щодо польського питання. Франція наполягала на відновленні кор­донів Польщі 1772 р., прагнучи зробити її сильною як свого союзника. Бальфур (Англія) осаджував французів: «Але

34

ж тепер 1919 рік!» США підтримували Англію. Як уже згадувалося, Польща одержала частину німецьких територій. Польські війська окупували Східну Галичину (Західна Україна), в 1920 р. здійснили збройну інтервенцію проти України. Але поки що її східні кордони не були визначені.

5. Претензії Італії були більшими, ніж її внесок у вій­ну. Вона вимагала Далмацію, Істрію, порт Фіуме, протекторат над Албанією тощо. Під час дебатів у «Раді 4-х» італійський прем'єр Орландо, нічого не здобувши, навіть розридався. Але його сльози нікого не зворушили. Коли Орландо на знак протесту у квітні покинув конференцію, Клемансо, проводжаючи його, зазначив, що союзники жалкуватимуть із приводу його від'їзду, але він побоюється, що італійська делегація шкодуватиме більше.

Справді, демарш Орландо нічого не дав Італії. Коли він у травні тихенько повернувся, союзники вже розподілили основні території. Італії відмовили навіть на Близькому Сході, тільки й віддали, що Південний Тіроль.

6. Претензії Японії були більше враховані, бо її делегація, користуючись моментом, теж загрожувала покинути конференцію. Від'їзд двох делегацій був дуже небажаним, тому Японія одержала все жадане, крім, як уже згадувалося, Шаньдуну.

7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного, але сама конференція, її основні органи весь час поверталися до цього питання. Росія — населення 1/6 частини Землі — зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті. Створення радянської держави й ряду національних держав на території Росії висунули перед союзниками болюче питання — як ставитися до нових реалій на сході Європи?

Конференція в Парижі почалася, коли союзні держави вже розгорнули воєнну інтервенцію на півночі, півдні й Далекому Сході Росії. Вони вперто не визнавали радянський уряд, запровадили «санітарний кордон» — блокаду радянської держави, розпочали збройну боротьбу проти неї, інколи, щоправда, намагалися вступити з нею в переговори. Маршал Фош декілька разів вимагав надати йому двомільйонну армію, щоб «поставити радянську Росію на коліна». Ллойд-Джордж і Вільсон, панічно боячись поширення більшовизму у своїх країнах і арміях, здійснювали приховану інтервенцію.

Наприкінці лютого 1918 р. весь дипломатичний корпус у Росії з ініціативи Френсіса перебрався у Вологду. В

35

червні радянський уряд призначив М. М. Литвинова своїм повноважним представником у США, але держдепартамент не видав йому візи. В лютому 1919 р. прибулий у Париж Френсіс просив виділити йому три корпуси (американський, англійський і французький) по 50 тис. солдатів і 20 тис. італійських солдатів, щоб ліквідувати радянську владу.

Тим часом Вільсон за підтримки Ллойд-Джорджа вирішив таємно встановити контакти з Леніним і з цією метою відрядити в Москву (яка з 11 березня 1918 р. стала столицею РСФРР) секретну місію. До складу місії ввійшли: У. Булліт, аташе американської делегації в Парижі, журналіст Л. Стеффенс, розвідник каштан У. Петтіт та секретар Р. Лінг. На початку березня місія прибула до Москви, зустрічалася з Леніним, Чичеріним та Литвиновим. Ленін назвав умови Вільсона «тяжким миром» і все ж дав згоду, щоб вони стали основою мирного договору із США й Антантою.

Радянський уряд уніс суттєві поправки до проекту договору: виведення іноземних військ із Росії, припинення воєнної допомоги всім антирадянським силам у Росії, одночасне скорочення радянських та контрреволюційних армій, установлення торговельних зв'язків тощо. Москва готова була прийняти пропозиції Антанти до 10 квітня 1919 р.

Булліт повернувся в Париж 25 березня, але Вільсон його не прийняв, заявивши, що нічого не знає про жодні «союзницькі умови». Ллойд-Джордж також публічно сказав неправду: він, мовляв, «ніколи не чув про Булліта». Справа в тому, що відбулися серйозні зміни в міжнародній ситуації: в Москві утворений Комуністичний Інтернаціонал, в Угорщині проголошена Радянська Республіка, а в Росії почався генеральний наступ Колчака, проти радянської влади виступили армії Денікіна, чехословацький корпус та ін. Правлячі кола Антанти та США тепер уже й слухати не хотіли про будь-які переговори з радянським урядом.

Паризька конференція перетворилася по суті на організатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоплення Бессарабії румунськими військами, підтримала перебування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії.

«Рада 3-х» за ініціативою Ллойд-Джорджа вирішила зібрати представників усіх урядів, які фактично поділили між

36

собою територію Росії. Ллойд-Джордж пропонував влаштувати зустріч у Парижі, але Вільсон настояв на Принцевих островах поблизу Константинополя. 22 січня 1919 р. він опублікував звернення до всіх сторін. Москва офіційного запрошення не дістала, але 4 лютого Чичерін погодився «негайно розпочати» переговори. Та вже 16 лютого антирадянські уряди в Росії відмовилися від цієї зустрічі.

Тим часом «Рада 4-х» продовжувала допомагати антибільшовицьким силам у Росії й приймати в Парижі їхніх представників. У Раді побували представники Колчака, українські націоналісти, делегації Грузії, Азербайджану, Вірменії, донських і кубанських козаків, російський князь Львов, Савінков, Чайковський, Струве та ін. За вказівкою «Ради 4-х» у білогвардійські армії відряджалися численні «союзницькі воєнні місії». Паризька конференція стала своєрідним штабом антирадянської інтервенції.

8. Позиція Німеччини, яку не запросили на конференцію, була досить складною. Нарешті, одержавши запрошення, її делегація на чолі з міністром закордонних справ фон Брокдорф-Ранцау прибула у Версаль 29 квітня. 7 травня делегація одержала текст мирного договору на 208 сторінках без права дискусії, тільки із зобов'язанням протягом 15 днів передати письмові зауваження.

Проте минуло 7 тижнів, поки договір був підписаний. Німці буквально наводнили конференцію своїми письмовими нотами, меморандумами, різними запереченнями. Брокдорф-Ранцау відмовився взагалі підписувати договір, заявивши прилюдно: «Союзні держави пропонують нам самогубство». Але більшість депутатів Національних зборів Німеччини на чолі з Шейдеманом погоджувалися з прийняттям договору, усвідомлюючи загрозу окупації військ Антанти.

І справді, вже 9 травня «Рада 4-х» обговорювала пропозицію Клемансо про окупацію Берліна й Франкфурта-на-Майні. Фош тричі на «Раді 4-х» викладав план воєнної окупації Німеччини. 19 травня він доповідав, що 18 французьких, 2 американські, 10 англійських і 7 бельгійських дивізій готові до вторгнення. Але 16 червня він заявив, що для окупації не вистачає сил: із 37 дивізіями неможливо подолати збройний опір населення в густонаселених районах Німеччини. Фош пропонував розділити її на частини й підписувати сепаратні договори з кожною частиною.

20 червня «Рада 4-х» фактично поставила ультиматум перед німцями — якщо вони до 7-ї години 23 червня не дадуть згоди підписати мирний договір, Німеччина буде окупована союзними військами.

37

Брокдорф-Ранцау подав у відставку. Проте Національні збори Веймарської Республіки більшістю голосів погодилися підписати договір. (В цей час посилились обурення й протести німецького населення проти свого уряду, у квітні була проголошена Радянська Республіка в Баварії, назрівала нова революційна ситуація.)

28 червня 1919 р., в п'яті роковини сараєвського вбивства, в дзеркальному палаці Версаля, де в 1871 р. Бісмарк проголосив створення Німецької імперії, мирний договір з Німеччиною був підписаний.

Версальська система мирних договорів. Версальський мирний договір містив 440 статей і 15 частин. Частина 1 (Статут Ліги Націй) і частина VIII (Міжнародна організація праці) потім без змін входили в усі інші договори, вироблені Паризькою конференцією. Слід тільки додати, що Німеччина зобов'язувалася «беззастережно поважати незалежність Австрії» (цю умову Німеччина грубо порушила в березні 1938 р., здійснивши аншлюс Австрії). Крім того, Німеччина визнавала незалежність Чехословаччини й Люксембургу. Англія одержала мандат на протекторат над Єгиптом, Франція — над Марокко.

Суворими були воєнні обмеження Німеччини (частина V). Так, на 31 березня 1920 р. склад німецької армії мав не перевищувати 100 тис. солдатів і 4 тис. офіцерів. У Німеччині скасовувалася військова повинність, ліквідовано генеральний штаб, заборонялося проводити будь-яку військову підготовку в навчальних закладах. Категорично заборонялося мати важку артилерію, танки, підводні човни, дирижаблі й військову авіацію. Військово-морський флот обмежувався 6 броненосцями, 6 легкими крейсерами і 12 контрміноносцями з 15 тис. чоловік особового складу.

Німецькі території на захід від Рейну тимчасово окуповувалися союзними військами, для чого встановлювалися три зони окупації на лівому березі: північна зона (Кьольн), звідкіля окупанти будуть виведені черев 5 років (у січні 1925 р.), центральна (Кобленц) — через 10 років (у січні 19зо р.) та південна зона (Майнц) — через 15 років (у січні 1935 р.).

Контроль за виконанням воєнних постанов Версальського договору покладено на воєнну, морську й повітряну міжсоюзницькі комісії,

9 липня 1919 р. Національні збори Німеччини ратифікували Версальський мирний договір. До 10 січня 1920 р. його ратифікували 4 головні союзні держави (без США,

38

які підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною 25 серпня 1921 р.). В цей день він набрав сили. Хіджаз і Еквадор, як і США, підписали договір, але не ратифікували. Китай, як уже згадувалося, відмовився підписувати. Загалом підписали й ратифікували Версальський договір 23 союзні держави.

В дусі Версальського договору були розроблені й підписані мирні договори з іншими державами Четверного союзу в тодішніх передмістях Парижа (поблизу Версальського палацу):

Сен-Жерменський з Австрією — 10 вересня 1919 р.;

Нейїський з Болгарією — 27 листопада 1919 р.;

Тріанонський з Угорщиною — 4 червня 1920 р.;

Севрський з Туреччиною — 10 серпня 1920 р.

Більшість статей у цих договорах були аналогічні. Так, у них передбачалося певне зменшення територій переможених держав. Угорщина втратила 2/3 своєї довоєнної те­риторії, Болгарія — не тільки всі свої завоювання, а й 11 % довоєнної площі. Османська імперія дощенту була розібрана переможцями: Туреччина втратила всі свої арабські володіння й навіть більшу частину власної етнічної території. Армії переможених країн скорочувалися до мінімуму: Австрії — до зо тис. чоловік, Угорщини — до 35 тис., Туреччини — до 50 тис. чоловік, їм заборонялося мати важку зброю, танки й авіацію. Переможені держави зобов’язувалися визнати всі територіально-державні зміни в Європі, передбачені Версальською системою договорів. Установлювався суворий контроль за їхнім виконанням.

Мирні договори були імперіалістичними за своєю суттю й викликали серед переможених країн вибухи національних повстань, заворушень і переворотів. Так, у результаті національного піднесення в березні 1919 р. була проголошена Радянська Республіка в Угорщині на чолі з комуністом Бела Куном. Тільки в серпні 1919 р. війська Антанти, Чехословаччини й Румунії задушили угорську революцію й поставили у влади правоконсервативний уряд контр-адмірала М. Хорті, змусивши його підписати ще принизливіший договір.

Севрський договір спричинив могутній загальнонаціональний рух у Туреччині під керівництвом генерала М. Кемаля (майбутнього «Ататюрка» — «Батька турків», лідера Турецької буржуазної республіки). Турецька армія розгромила окупаційні війська Греції, очистила від них всю Анатолію й фактично розірвала грабіжницький Севрський договір. Згідно з Муданійським перемир'ям від

39

11 жовтня 1922 р. з країнами Антанти Туреччина повернула свої права на етнічні території. На Лозаннській конференції (листопад 1922 р. — липень 1923 р.) було остаточно досягнуте мирне врегулювання з Туреччиною. Турецька республіка підтвердила свою відмову від арабських територій і погодилася з відповідними мандатами (групи «А») Паризької конференції, а також з анексією Кіпру Англією, її протекторатом над Єгиптом тощо. Зате вона домоглася скасування режиму капітуляцій і привілеїв, пом'якшення умов режиму чорноморських проток.

Створення нової, Версальської системи міжнародних відносин у Європі на основі п'яти мирних договорів на певний час — в усякому разі у 20-х роках — стабілізувало післявоєнний устрій на континенті. Але вона не могла забезпечити стабільність на триваліший термін, оскільки мала органічні дефекти, не розв'язала глибинні суперечності між державами. Невдовзі далися взнаки й деструктивні тенденції в її реалізації.

1. Насамперед, ця система мала імперіалістичний характер, була спрямована на загарбницький переділ територій. Вона узаконила світову колоніальну систему, пригнічення майже 70 % населення колоній і напівколоній купкою великих держав. «Саме тому, — зазначав В. І. Ленін, — весь цей міжнародний устрій, порядок, який тримається Версальським миром, тримається на вулкані».

2. Архітектори Версальської системи будували її без радянської держави, яка за своєю територією переважала всі інші європейські країни, разом узяті. Ігнорування інтересів радянської держави в такій системі не могло не підірвати її найближчим часом.

3. США відмовилися бути гарантом Версальської системи, що, безперечно, наперед прирікало її на загибель. Не можна було, наприклад, сполучити величезну допомогу США в ремілітаризації Німеччини у 20-х роках з виконанням капітулянтських умов Версальського договору. Небажання США брати участь у Лізі Націй уже з моменту створення підірвало її ефективність і універсальний характер.

4. Не треба забувати, що всі уряди Німеччини після підписання Версальського мирного договору головним завданням своєї зовнішньої політики вважали його ліквідацію частинами й у цілому. Так, репарації планувалося стягувати з Німеччини до 1988 р., а фактично вона перестала їх платити після мораторію Гувера (в червні 1931 р.). Гітлерівський уряд з 1933 р. розгорнув гарячкову ремілітаризацію Німеччини, яка розпочалася ще у 20-х роках,

40

усе робив для дострокового анулювання рішень Паризької конференції.

Версальська система відображала новий баланс сил у Європі, але вона не тільки не усунула докорінних суперечностей між державами-переможцями і переможеними, між самими переможцями тощо, — а ще більше їх загострила. Вона містила в собі насіння другої світової війни, яка й вибухнула незабаром.