Глава 8 Проблеми нормалізації міжнародних економічних відносин у Європі

в 1922 — 1923 рр.

• Потреби економічного відродження Європи після війни • Активізація зовнішньополітичної діяльності радянської України • Генуезька конференція й Рапалльський договір • Гаазька конференція • Створення Радянського Союзу • Лозаннська конференція та її договори

Потреби економічного відродження Європи після війни.

В 1920 — 1921 рр. в усьому світі вибухнула економічна криза — перша післявоєнна криза перевиробництва. Спочатку в США, Англії й Японії, а потім в інших капіталістичних країнах вона охопила всі галузі економіки. У квітні 1921 р. падіння промислового виробництва досягло максимуму (у США його індекс скоротився на 32%, зов­нішня торгівля зменшилася вдвоє).

Особливо тяжкою була криза в Європі, яка тільки-но почала виходити з воєнної розрухи. У квітні 1921 р. в Європі налічувалося до 10 млн. безробітних і близько зо млн. зайнятих неповний робочий тиждень, в Англії — до 2,5 млн. безробітних, тобто 15% усіх робітників. У США було близько 5 млн. безробітних. Загальна кількість робітників, уражених безробіттям, у всьому світі досягла 1зо млн. чоловік.

У Європі відчувалася гостра потреба у відродженні економіки й налагодженні міжнародних економічних відносин. Виключення Німеччини та її колишніх союзників зі сфери дії системи європейського господарства, важкий тягар репарацій завдали нещадного удару не тільки по переможених державах, які вже не могли вчасно виплачувати ці репарації, але й по переможницях, що втратили нормальні торговельні зв'язки. «Пасивний опір» Німеччини, не вилікувані економічні рани війни й загальне зубожіння мас населення призвели до тяжких наслідків і вкрай загострили суперечності між державами.

Радянська Росія відстояла свою незалежність. Але країна була розорена війною та іноземною інтервенцією. В 1920 р. продукція тяжкої промисловості була в 7 разів меншою за довоєнну (13,8 %), виплавка чавуну становила З % довоєнного рівня, посівна площа — 49 % довоєнної.

Радянська влада з метою термінового подолання розрухи перейшла до нової економічної політики. Зовнішня

74

політика мала забезпечити мир і нормалізацію економічних зв'язків з якомога більшою кількістю іноземних дер­жав. Уже в березні 1921 р. радянська Росія без дипломатичного визнання мала торговельні угоди з Англією, Німеччиною, Австрією, Італією, Данією й Чехословаччиною, торгувала з Норвегією і Швецією. Крім того, з 9 сусідніми державами вже були встановлені дипломатичні та економічні відносини. Радянська країна прагнула до відновлення старих економічних зв'язків, коли, скажімо, в 1913 р. поставки Росії становили половину європейського імпорту сільськогосподарських продуктів, 2/3 світової потреби в коноплях тощо.

Ділові кола європейських держав теж були заінтересовані в розвитку торговельних відносин, зокрема з радянською Росією. «Є сила, — зазначив Ленін, — більша, ніж бажання, воля і рішення будь-яких з ворожих урядів або класів, ця сила — загальні економічні всесвітні відносини, котрі примушують їх вступити на цей шлях зносин з нами». Однак уряди держав Антанти навіть допомогу голодуючим Поволжя й України обумовлювали сплатою боргів попередніх урядів Росії й поверненням іноземної власності. Про це гарячкове радилися правлячі кола Англії, Франції та інших держав, намагаючись подолати економічну кризу.

Активізація зовнішньополітичної діяльності радянської України. В 1921 — 1922 рр., в умовах розрухи й голоду, радянська Україна розгорнула активну міжнародну діяльність під керівництвом голови Раднаркому й наркома закордонних справ X. Г. Раковського. В січні 1921 р. була утворена дипломатична місія УСРР при уряді Росії на чолі з Ю. М. Коцюбинським. Разом із спеціальним посланником українського уряду Ф. Я. Коном Ю. М. Коцюбинський провів у Москві успішні переговори з делегацією литовського уряду й 14 лютого 1921 р. підписав з Литвою перший в історії УСРР договір про встановлення дипломатичних відносин.

Представники уряду України Е. Й. Квірінг та О. Я. Шумський входили до об'єднаної радянської делегації під час підготовки й укладення радянсько-польського мирного договору в березні 1921 р. Україна разом з Ро­сією й Польщею ратифікувала договір у середині квітня. На початку жовтня О. Я. Шумський у ранзі українського посла виїхав до Варшави.

В 1921 — 1922 рр. українська дипломатія успішно дія­ла в єдиному зовнішньополітичному фронті радянських

75

республік у справі прориву дипломатичної ізоляції й установлення ділових контактів з зарубіжними державами. Головним завданням усіх республік було вийти зі стану роз­рухи, відновити підірвані війною економічні відносини.

У квітні 1921 р. Німеччина визнала УСРР де-факто, підписавши з нею в Берліні договір про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У серпні Україна уклала двосторонній мирний договір з Латвією, а в листопаді — з Естонією, тоді ж почала працювати українська місія в Берліні, очолювана М. Левицьким. Почалися ефективні дипломатичні переговори з Чехословаччиною.

Чехословацька Республіка, яка тільки в 1934 р. встановила дипломатичні відносини з СРСР, у травні 1921 р. фактично визнала радянську Україну. Це сталося, коли до Праги прибув голова торговельної місії УСРР М. Левицький, а до Харкова на чолі делегації — майбутній президент Чехословаччини Е. Бенеш. Після переговорів у Празі 6 червня 1922 р. був підписаний тимчасовий торго­вельний договір, що поклав початок взаємовигідному економічному співробітництву між обома країнами й дружнім відносинам між їхніми «самостійними представництвами». Стали розвиватися ефективні зв'язки між зов­нішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами обох республік. Чехословаччина надала допомогу потерпілим в Україні від голоду 1921 — 1922 рр., підтримала біженців та емігрантів з України.

Г. В. Чичерін у той час високо оцінював можливості самостійних, але скоординованих дій дипломатії радянських республік, зокрема України. Так, у телеграмі X. Г. Раковському (1 червня 1921 р.) він зазначав, що «було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну допомогу».

7 грудня були встановлені де-факто дипломатичні відносини УСРР з Австрією. Повноважним представником України у Відні направлено Ю. М. Коцюбинського. Україна вирядила свого представника також в Італію. Загалом у 1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у китайському місті Харбіні).

Ефективно розвивалися відносини України з Туреччиною. 2 січня 1922 р. українська надзвичайна місія на чолі з М. В. Фрунзе підписала в Анкарі Договір про дружбу

76

й братерство. А наступного дня на прийомі з цієї нагоди Мустафа Кемаль-паша у своїй промові підкреслив: «Туреччина та Україна — найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн». Через півроку в Харкові було відкрито посольство Туреччини. У вересні 1922 р. в Анкарі з'явилася повноважна місія України, але проіснувала недовго.

Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв'язки між обома країнами. Турецькі купці без будь-яких перешкод приїжджали в Україну, брали участь у Київському, Харківському та Одеському ярмарках. Турецькі торговельні кораблі відвідували українські порти без усяких віз, що, у свою чергу, дозволялося українським суднам при заході в Туреччину. Так, уже в 1926 — 1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України: на її мастку припадало 45 % усього українського зовнішнього товарообороту, а в експорті СРСР до Туреччини частка УСРР становила близько 35%.

Особливе значення для незалежної радянської України мали відносини з Росією. У травні 1920 р. IV Всеукраїнський з'їзд Рад закликав до активізації політичного й господарського зближення з нею. У прийнятій спеціальній ухвалі «Про державні взаємини між УСРР і РСФРР» з'їзд визнав доцільним об'єднання ряду народних комісаріатів двох країн. У результаті 28 грудня 1920 р. у Москві був підписаний «Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР», за яким обидві республіки «з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва» уклали союз і об'єднали свої комісаріати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти й телеграфу.

Мету зближення радянських республік В. І. Ленін вбачав не у «вступі до РСФРР», а у «формальному об’єднанні з РСФРР у союз радянських республік Європи й Азії».

Зі створенням єдиного Радянського Союзу більшість наркоматів у республіках (у тому числі в Україні) з 6 липня 1923 р. стали союзно-республіканськими, а основні (зокре­ма Народні комісаріати закордонних справ) перетворилися на союзні, чи, як тоді називали, «злиті» з місцем перебування в Москві. Україна, як і інші республіки, втратила право самостійно здійснювати зовнішньополітичну діяльність. У серпні 1923 р. консульські та дипломатичні служби України за кордоном автоматично зливалися з відповідними установами НКЗС СРСР. Наркомат закордонних справ Української РСР офіційно перестав існувати 20 вересня 1923 р.

77

Генуезька конференція і Рапалльський договір. 28 жовтня 1921 р. уряд РСФРР запропонував західним країнам скликати загальну міжнародну конференцію з питань економічних зв'язків та російських боргів. Москва різко засудила рішення Англії, Франції, Бельгії, Японії, Німеччини та інших країн на Брюссельській конференції, що відбулася 6 — 8 жовтня 1921 р. й у своїй резолюції висувала умовою допомоги Росії сплату нею старих боргів. У своїй ноті радянський уряд зазначив: «Жоден народ не зобов'язаний сплачувати вартість тих ланцюгів, які він носив протягом віків». Разом з тим він повідомляв про свою готовність зробити ряд поступок у питанні про борги, особливо за умови надання кредитів.

Це збігалося з позицією прем'єр-міністра Англії Ллойд-Джорджа, який того часу пропонував провести загальноєвропейську конференцію за участю Німеччини й радянської Росії з метою економічної перебудови Європи. На його зустрічі в Лондоні в грудні з прем'єром Франції Бріаном було вирішено скликати засідання Верховної ради Антанти для розгляду цього питання разом з питанням про гарантії кордонів союзників.

Експерти наприкінці 1921 р. підготували матеріали й рішення цього засідання. Конференція Верховної ради в складі прем'єр-міністрів Англії, Франції, Італії, Бельгії й Японії (зі спостерігачем США) розпочалася 6 січня 1922 р. в Каннах (Франція) і в той самий день прийняла резолю­цію про скликання «економічної конференції» Європи. Вирішено запросити на цю конференцію всі держави колишнього Четверного союзу й радянську Росію. Уряд кожної держави — учасниці конференції мав прийняти шість попередніх умов. Найголовнішими з них були дві: уряд забезпечує недоторканість іноземного капіталу й майна іноземців, їхніх прав та прибутків (пункт 2); визнає всі державні борги та зобов'язання попередніх урядів, а також зобов'язується відновити всю приватну власність, що належала іноземцям, або компенсувати їм збитки, завдані конфіскацією (пункт 3).

У пункті 6 своїх умов Каннська конференція закликала всі держави утримуватися від ворожих дій проти сусідніх країн і спеціально зазначила, що західні держави запрошують радянський уряд на конференцію лише після прийняття ним усіх цих умов.

Наступного дня (7 січня) за дорученням Верховної ради Антанти італійський уряд передав у Москву через радянську торговельну делегацію в Римі зміст резолюції

78

Каннської конференції й запрошення Леніну особисто очолити радянську делегацію. В західній пресі як сенсацію передали повідомлення про запрошення Леніна на конференцію. Але в Росії десятки тисяч телеграм і резолюцій було надіслано в Кремль з настійною вимогою — «Бережіть Леніна», «Не пускайте Леніна на Захід, там небезпечно» і т. п. Такі поради мали рацію: буквально через рік у Швейцарії й Польщі були вбиті два визначних радянських дипломати.

Почалася ретельна підготовка держав до майбутньої конференції.

У Франції 14 січня прийшов до влади уряд Пуанкаре, якого згодом назвали «Пуанкаре-війна». Він наполягав на укладанні на конференції в Генуї пакту «про союз рівноправних партнерів» (можливо з військовою угодою) на 10 років з гарантією східних кордонів Європи. Така домовленість була досягнута в 1925 р. в Локарно. Але в 1922 р. Ллойд-Джордж відкинув цю ідею, наполягаючи на розгляді суто економічних питань.

Підготовка країн Антанти до Генуезької конференції включала такі заходи:

1. Нарада Пуанкаре й Ллойд-Джорджа в Білоні 25 — 27 лютого 1922 р. Про пакт не згадували, досягли компромісного рішення — зняти з обговорення питання про перегляд Версальського договору й про німецькі репарації, «російське питання» розглянути попередньо на спеціальному комітеті експертів без участі Росії. Було також вирішено, що запрошення радянського уряду на Генуезьку конференцію не означає його визнання де-юре. Головне — прийняття Москвою умов Каннської конференції.

2. 20 — 28 березня в Лондоні працювали фінансові та економічні експерти союзників, які розробили детальний проект резолюцій конференції з питань економічних відносин з Росією.

Вони підготували дві доповіді: про відновлення Росії й окремо про відновлення Європи. В першому сформульовано вимоги до радянського уряду: а) сплатити довоєнні й воєнні борги всіх російських урядів (у тому числі борги Колчака, Денікіна та інших) на суму до 18 млрд. крб. зо­лотом; б) повернути націоналізовану власність іноземців (до Жовтневої революції їм належали в Росії по суті весь Донбас, більшість промисловості Петербурга, бакинська нафта, більшість залізниць у країні й т. п); в) відшкодувати збитки іноземців після Жовтневої революції, для контролю створити «комісію російського боргу»; г) вста-

79

новити екстериторіальний статус іноземців у Росії; д) скасувати монополію уряду на зовнішню торгівлю; е) заборонити комуністичну пропаганду за кордоном. Таким чином, англо-французька дипломатія запропонувала висунути радянській Росії капітулянтські вимоги в обмін на визнання її Заходом.

, 3. З ініціативи французької дипломатії в лютому 1922 р. в Бухаресті відбулася конференція представників Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії та Югославії) з участю Польщі, яка підтримала умови Каннської конференції. В березні у Варшаві зібралася нарада прибалтійських країн (Польщі, Латвії, Естонії й Фінляндії), яка у Варшавському договорі підтвердила наміри спільно діяти на Генуезькій конференції. Дипломатія Пуанкаре прагнула створити під своїм контролем серію антирадянських (пізніше також антинімецьких) блоків держав на кордонах радянської Росії.

Підготовка радянського уряду до конференції. Під керівництвом Леніна, який був затверджений головою радянської делегації, але утримався від поїздки в Геную, була розроблена чітка програма й тактика делегації на конференції. Радянський уряд мав твердий намір налагодити економічне співробітництво з капіталістичними країнами й ретельно підготувався до конференції.

1. У відповідь на формування єдиного дипломатичного фронту держав Антанти уряд РСФРР 22 лютого 1922 р. створив єдиний дипломатичний союз 9 радянських республік (Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Хорезмської, Бухарської та Далекосхідної республік). Підготовка до конференції велася спільно. Урядові Росії доручалося обстоювати на конференції інтереси всіх 9 республік і від їхнього імені підписувати всі договори.

2. У відповідь на підрахунки збитків країн Антанти в Росії до війни й під час інтервенції, що їх вели західні держави, радянський уряд зробив облік шкоди, заподіяної Росії та її союзникам іноземними державами під час інтервенції й громадянської війни. Ці збитки, за неповними даними, становили близько 39 млрд. крб. золотом. Радянська делегація повезла в Геную документи, які це підтверджували.

3. Враховуючи суперечності між західними державами, радянська делегація по дорозі в Геную вела переговори з прибалтійськими країнами й досягла домовленості про спільні дії під час конференції. зо березня 1922 р. була підписана Ризька угода між Росією, Польщею, Латвією й

80

Естонією про економічне співробітництво та взаємну безпеку. Фронтові західних держав радянська дипломатія протиставила фронт із сусідніми державами.

З квітня радянська делегація провела переговори в Берліні. Уряд Німеччини відмовився сепаратне підписувати якусь угоду з радянською Росією, але все ж ці переговори допомогли потім під час конференції підтримувати контакти й досягти порозуміння між обома державами.

6 квітня радянська делегація на чолі з Г. В. Чичеріним (В. І. Ленін залишався головою делегації) прибула в Геную.

Генуезька конференція відбулася 10 квітня — 19 травня 1922 р. В ній брали участь Делегації 29 держав, а з урахуванням англійських домініонів — 34. Це була найбільш представницька міжнародна конференція в Європі з часів світової війни, де за стіл переговорів уперше сіли представники країн Четверного союзу та Росії. Основну роль на конференції відігравала Верховна рада Антанти, передусім глави делегацій Англії (Ллойд-Джордж), Франції (Барту) й Італії (Факта).

США відмовилися брати участь у конференції через те, що, мовляв, вона «не є суто економічною конференцією, а має скоріше характер політичної». Така позиція Вашингтона пояснювалася тим, що правлячі кола США побоювалися зв'язати себе обговоренням на конференції питань ліквідації або скорочення боргів. У Генуї був присутнім як спостерігач американський посол Р. Чайлд, який, однак, справляв великий вплив на роботу конференції.

На конференції були створені чотири комісії: політична (або «російська»), фінансова, економічна та транспортна. Радянську делегацію включили лише в політичну комісію.

Головою конференції обрано італійського прем'єр-міністра факту. Ллойд-Джордж у своєму виступі дав характеристику хаосу й розрусі в економіці європейських країн. Барту підтримав Каннські рішення й категорично висловився проти перегляду договорів Версальської системи. Німецький канцлер Вірт оголосив довгу промову про становище в Німеччині (як казали тоді, він звалив «весь тягар німецьких репарацій на своїх слухачів») .

Радянський нарком закордонних справ Чичерін закликав до мирного співіснування й взаємовигідного, рівноправного економічного співробітництва всіх держав,

81

запропонував домовитися про загальне скорочення озброєнь і збройних сил, зокрема про заборону отруйних газів і використання авіації проти мирного населення, про скликання всесвітнього конгресу народів для встановлення загального миру.

Західні делегації виступили різко проти радянських пропозицій. Барту категорично заявив тричі: «Ні!». Цим він ще більше привернув увагу присутніх до радянської ініціативи. Барту вимагав«не перевантажувати корабля» і зняти питання про роззброєння, обговорити в першу чергу питання про борги. Він зазначив: «Якщо пан Чичерін відповість позитивно, робота буде продовжена. Якщо не­гативно, доведеться роботу закінчити. Якщо він не може сказати ні «так», ні «ні», робота чекатиме».

Радянській делегації вручили меморандум лондонських експертів. 14 квітня на віллі Альбертіе (резиденція Ллойд-Джорджа) цей документ обговорювали глави делегацій Англії, Франції, Італії, Бельгії та Росії. Чичерін рішуче відхилив вимоги Верховної ради Антанти й висунув контр претензії радянського уряду про відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Переговори нічого не дали, але показали можливість досягнення угоди між Антантою й Росією.

Це особливо стурбувало делегацію Німеччини, яка боялася, що її можуть обійти. Тому, коли Чичерін запропонував їй провести переговори, німці погодилися.

16 квітня 1922 р. Чичерін і Ратенау разом з експертами зустрілися в Рапалло (поблизу Генуї), обговорили проблеми взаємовідносин двох держав і підписали сепаратний радянсько-німецький договір. У розробці цього договору важливу роль відіграв представник УСРР X. Г. Раковський, який був членом радянської делегації. Характерно, що німці пізніше приватне називали його «бать­ком Рапалло».

Рапалльський договір передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами — це був удар по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій) і претензії у зв'язку з націоналізацією німецької власності в Росії. Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.

82

Рапалльський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання країни Рад однією з великих держав. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 р. німецький експорт у Росію збільшився вдвоє, а імпорт із Росії — в 14 разів.

Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну си­туацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. У 1921 — 1923 рр. в Москві й Берліні проведено ряд таємних двосторонніх переговорів. У Росії після цього в 1924 — 1926 рр. було побудовано кілька німецьких військових заводів. Під керівництвом створених у військовому міністерстві Німеччини «Зондергрупи Р» і в німецькому посольстві в Москві спеціального органу «Центр Москва» (за згодою радянського уряду) почали активно діяти військові навчальні центри рейхсверу в Росії. Це були — льотна школа й авіаційний полігон під Липецьком, танкова школа й полігон під Казанню, агрохімічна станція з випробуванням хімічної зброї під Саратовом. Німецькі й радянські спеціалісти навчалися тут аж до приходу гітлерівців до влади в Німеччині.

Крім того, на території Росії створювалися змішані ра­дянсько-німецькі підприємства, в тому числі підприємства оборонної промисловості. Це — авіаційний завод у Філях (за участю «Юнкерса»), хімзавод «Берсоль» з виробництва отруйних речовин поблизу Самари (за участю фірми «Штольценберга») та різні радянські заводи, що виробляли «за німецького технічного сприяння» боєприпаси для артилерії (за участю концерну Круппа). Авіазавод у Філях згодом перетворився на флагмана радянського літакобудування.

В Німеччині курс на військове співробітництво з радянською Росією проводили засновник рейхсверу генерал фон Сект, барон фон Мальтцан, який тяжів до цього співробітництва, протиставляючи його військовій взаємодії з Францією, та колишній міністр закордонних справ Брокдорф-Ранцау. З боку радянської держави активно сприяли такому співробітництву повпред СРСР у Німеччині М. М. Крестинський і заступник голови Реввійськради СРСР Й. С. Уншліхт.

Таємне військове співробітництво між радянською державою й Німеччиною не було чимось незвичайним у практиці міжнародних відносин. У ті роки військово-технічне

83

співробітництво з Німеччиною в обхід Версальського договору здійснювали США, Японія, Італія та інші країни.

Рапалльський договір вразив союзників, наче вибух бомби. Він порушував плани Антанти використати Німеччину проти радянської держави, тому союзники вимагали розірвання договору. Після певних вагань Німеччина все ж ратифікувала Рапалльський договір, за що була усунена від роботи в політичній комісії.

Радянська делегація оголосила на конференції свій меморандум у відповідь на лондонську доповідь експертів. Радянський уряд висловив готовність компенсувати збитки, іноземців у Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим він погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на зо років і' надання радянській державі кредитів, а також здати в оренду (концесію) іноземцям деякі фабрики, заводи й шахти.

11 травня радянська делегація відхилила запропоновані союзниками нові кабальні умови співробітництва. Фактично конференція зайшла в безвихідь _і закінчила свою роботу 19 травня. Було вирішено продовжити переговори на конференції в Гаазі, але без Німеччини.

В цілому Генуезька конференція закінчилася безрезультатно. Г. В. Чичерін заявив, що «безпосередні результати конференції не справдили великих сподівань, котрі вона збудила серед народів усіх країн».

Гаазька конференція. Гаазька конференція, що стала продовженням Генуезької, відбулася з 15 червня до 20 лип­ня 1922 р. за участю 26 країн, без Німеччини. США представляв спостерігач — посол у Голландії Сассдорф. Проте склад конференції різко змінився: країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а промислові й банківські магнати. Серед них — нафтовий «король» Детердінг, крупні банкіри Уркварт і Шевільї, Катгьє, Альфан,. Ястржембовський, Яманучі та інші, в минулому власники націоналізованих підприємств і банків у Росії. Природно, що головним питанням на конференції стало повернення націоналізованої приватної власності іноземців у Росії. Проблема погашення боргів відійшла на другий план.

Були створені «неросійська» й «російська» комісії. В останній — підкомісії приватної власності (де точилася найнапруженіша боротьба, головна вимога — повернути!), боргів (погоджувалися надати кредити Росії за умови погашення нею всіх боргів) та кредитна (союзники ви-

84

магали в обмін на кредити скасувати монополію радянської держави на зовнішню торгівлю).

Радянська делегація, яка прибула в Гаагу на чолі з М. М. Литвиновим 26 червня, передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Основна мета делегації: домогтися кредиту від союзних держав на суму 3224 млн. золотих карбованців на 3 роки в обмін на надання в оренду колишнім власникам окремих націоналізованих підприємств; -добитися скасування воєнних боргів Росії ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.

Делегація радянської Росії йшла на компроміси — погоджувалася на переговори про сплату довоєнних боргів за певних умов, про відшкодування збитків колишнім іноземним власникам тощо. Англійська та італійська делегації вже навіть схилялися до компромісних рішень. Але американський посол Сассдорф, хоч і не брав прямої участі в роботі конференції, вдався до відкритого тиску на західні делегації. За дорученням державного секретаря США Юза (телеграмою від 15 липня) він через Каттьє попередив усі делегації, що, коли якась країна піде на згоду з радянською Росією, вона не одержить економічної підтримки від США.

Всі делегації прибули на 10 днів раніше за радянську, щоб твердо домовитися про єдність на конференції. «Не­російська» комісія у своїй резолюції 20 липня попередила уряди країн-учасниць, щоб «жодного рішення не було прийнято інакше, як спільно» з усіма урядами. Коли деякі делегації виявили заінтересованість радянськими пропозиціями (йдеться насамперед про Англію), було вирішено припинити роботу конференції.

Генуезька й Гаазька конференції, хоч і закінчилися безрезультатно (за винятком сепаратного договору в Рапалло), мали певне міжнародне значення.

1. Участь радянської Росії в цих міжнародних конференціях разом з іншими державами означала фактичне визнання її з боку західних держав, свідчила про необхідність і можливість мирного співіснування держав різних соціально-економічних систем.

2. Були зірвані спроби великих держав створити єдиний антирадянський фронт, нав'язати Росії свою волю. Радянська країна не скасувала монополію на зовнішню торгівлю, не визнала боргів і, хоч не одержала кредитів, відновила своє народне господарство.

85

3. На конференції в Генуї й Гаазі зміцніло бажання ряду країн установити з радянською Росією прямі двосторонні відносини.

4. Конференції відкрили шлях до «смуги визнань» радянської влади в 1924 — 1925 рр., до встановлення з нею економічних і дипломатичних відносин багатьма державами світу.

Створення Радянського Союзу. Наприкінці 1922 р. відбулася дуже важлива міжнародна подія — утворився Радянський Союз. Цей процес пройшов три етапи:

1. 1918 — 1921 рр. — створення воєнно-політичного союзу п'яти радянських республік, оформлене рішенням від 1 червня 1919 р.

2. 1921 — середина 1922 р. — формування єдиного дипломатичного фронту дев'яти радянських республік (офіційно з 22 лютого 1922 р.). Утворено цілісний договірний комплекс — «договірну федерацію».

3. Кінець 1922 р. — господарче й державне об’єднання на І Всесоюзному з'їзді Рад зо грудня 1922 р. чотирьох радянських республік (Росії, України, Білорусії й Закавказької СФРР) у єдиний Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Створення СРСР, безперечно, мало велике значення. Воно зміцнило економічну й оборонну могутність радянської держави, розширило можливості її співробітництва з іншими країнами. Не рахуватися з державою, шо простяглася від Чорного моря до Тихого океану, Захід уже не міг. Зовнішня політика Радянського Союзу дедалі рішуче стала впливати на розв'язання міжнародних проблем.

Лозаннська конференція та її договори. Тим часом конфлікт, що жеврів на Близькому Сході, розгорівся. Збройні сили молодої Турецької республіки в серпні — вересні 1922 р. розгромили на своїй території війська грецьких інтервентів. Тільки в Смірні вони взяли в полон 50 тис. греків. Звільняючи від інтервентів Анатолію, турецька армія почала просуватися до Константинополя, який був окупований англійськими й союзними військами. Уряд Кемаля вимагав від Антанти анулювати кабальний Севрський договір та евакуювати їхні війська з Туреччини.

Занепокоєний уряд Е. Бонар-Лоу, впливові кола якого ще виношували ідею створення так званої «Англійської середньо східної імперії» на території ліквідованої Османської імперії, звернувся до своїх домініонів із проханням прислати в цей регіон війська.

86

Намагаючись ослабити напруженість на Близькому Сході, з яким радянська держава безпосередньо межувала, НКЗС запропонував 24 вересня 1922 р. заінтересованим державам зібрати міжнародну конференцію для обговорення кризового становища в цьому регіоні й питання про режим чорноморських проток. Він попередив, що без участі радянської Росії жодні рішення щодо проток не будуть остаточними.

Але англійський уряд не бажав обговорення з участю радянських представників. Більше того, користуючись статусом окупантів, він навіть заборонив радянським торговельним кораблям проходити протоками. Радянський уряд заявив протест і нагадав Лондону, що він ще не відповів на радянську ноту.

Англія мусила вступити в переговори з кемалістською Туреччиною й разом із союзниками запропонувала їй обговорити питання про перемир'я. 11 жовтня 1922 р. в турецькому порту Муданья була підписана угода про перемир’я військовими представниками Туреччини, з однієї сторони, й Англії, Франції та Італії (через два дні до них приєдналася Греція) — з другої. Угода передбачала припинення воєнних дій між Туреччиною й Грецією, передислокацію військ країн Антанти та скликання мирної конференції.

Події на Близькому Сході викликали державний переворот у Греції (зречення короля Константна, арешт і страту ряду міністрів та головнокомандуючого), а також зміну уряду в Англії, де до влади 24 жовтня прийшов консерватор Бонар-Лоу з міністром закордонних справ Керзоном.

У зв'язку з фактичним скасуванням Севрського договору Англія, Франція й Італія запропонували скликати міжнародну конференцію для підготовки нового мирного договору з Туреччиною й установлення режиму чорноморських проток. Конференція відбулася в Лозанні з 20 листопада 1922 р. до 24 липня 1923 р. (з перервою від 4 лютого до 22 квітня 1923 р). В конференції, крім «запро­шуючих», взяли участь Греція, Японія, Румунія, Югославія і Туреччина. Болгарія запрошувалася тільки в одну комісію. Радянська Росія, Україна й Грузія в одній делегації були допущені лише для обговорення питання про протоки. США відрядили своїх «спостерігачів».

Радянський уряд кількома нотами протестував проти такої дискримінації. В окремій ноті й потім в інтерв'ю англійським газетам Ленін виклав радянську програму вирішення проблеми чорноморських проток:

87

1. Задоволення національних прагнень Туреччини, відновлення її прав на належні їй території.

2. Закриття проток для військових кораблів і авіації всіх країн, крім Туреччини, у мирний і воєнний час.

3. Цілковита свобода торговельного мореплавства.

Офіційно відсторонити радянські республіки, території котрих розташовані в басейні Чорного моря, Заходові не вдалося. 1 грудня 1922 р. радянська делегація на чолі з Г. В. Чичеріним прибула в Лозанну, де вже перебував член делегації В. В. Воровський. Радянська делегація брала участь у роботі комісії з територіальних і воєнних пи­тань при вирішенні проблеми чорноморських проток. Вона внесла на розгляд комісії свій проект її розв'язання. Але радянську делегацію по суті відсторонили з 20 грудня від участі в роботі конференції. Радянський проект узагалі не обговорювався в комісії.

Після внесення англійського проекту Керзон 31 січня 1923 р. поставив ультиматум перед турецькою делегацією. 4 лютого Кемаль відхилив ультиматум, і за вимогою Керзона робота конференції припинилася. Вона була відновлена 23 квітня обговоренням турецького проекту. Взагалі турецька делегація поводилася несміливо, намагалася досягти поміркованого договору, щоб за всяку ціну, навіть шляхом певних поступок Англії зберегти завоювання революції у своїй країні.

24 липня 1923 р. англійський проект з урахуванням турецьких заперечень був прийнятий. Головне полягало в тому, що кемалістська Туреччина домоглася міжнародного визнання, скасування Севрського договору з його режимом капітуляцій і політичних та фінансових привілеїв іноземцям. Передбачалася демілітаризація проток, право вільного проходу отримували не більше ніж три військові кораблі будь-якої держави тоннажем кожний не більше за 10 тис. т як у мирний, так і у воєнний час. Туреччина визнавала оттоманський державний борг у частині, що відповідала турецькій території.

Лозаннський договір (17 окремих документів: Заключний акт, Лозаннський мирний договір, Конвенція про режим чорноморських проток, Конвенція про обмін грецьким і турецьким населенням та ін.) підписали 8 країн — учасниць конференції (включаючи Туреччину). В день підписання (24 липня) до нього приєдналися Бельгія й Португалія. Туреччина ратифікувала договір 23 серпня 1923 р. Іноземні війська були виведені з її території. Війська Туреччини 6 жовтня вступили в Константинополь.

88

Радянська держава підписала Конвенцію про режим проток (із серйозними застереженнями), але відмовилася її ратифікувати.

Тим часом 1923 рік приніс нове загострення міжнародних відносин, зокрема між Англією й СРСР. Напередодні створення СРСР 28 грудня 1922 р. X Всеросійський з'їзд Рад у зверненні «До всіх народів світу» повідомив, що Червона Армія скорочується з 5 млн. до 800 тис. чоло­вік і найближчим часом ще на 25 % — до 600 тис. чоловік. З'їзд попереджував європейські народи про «загрозу нової кровопролитної війни». Заклик був своєчасним. Франція й Бельгія з метою примусити Німеччину продовжувати виплату репарацій ввели туди свої війська. 28 травня 1923 р. англійський міністр закордонних справ Кер-зон, якого в самій Англії прозвали «твердолобим», пред’явив ультиматум радянському урядові, безпідставно звинувачуючи його в проведенні «антибританської пропаганди в Індії, Афганістані та Ірані». Керзон вимагав відкликати радянські дипломатичні місії з Афганістану й Ірану, протестував проти репресій щодо контрреволюціонерів у Росії, вимагав компенсації за осуджених англійських шпигунів. Ставлячи термін 10 днів для виконання цього ультиматуму, він пригрозив Москві розривом торговельних відносин. У Біле море з провокаційною метою були заслані англійські військові кораблі. Англія розпалювала чергову антирадянську кампанію.

Вже через два дні — 10 травня — натхнені англійським ультиматумом колишні денікінські офіцери Конраді й Прлунін у Лозанні під час обіду вдерлися в готель і пострілами впритул убили радянського делегата Лозаннської конференції, видатного дипломата В. В. Воровського та тяжко поранили його співробітника.

Радянський уряд відхилив ультиматум Керзона. Москва оголосила політичний і економічний бойкот Швейцарії. Лише згодом — у 1927 р. — швейцарський уряд висловив співчуття з приводу вбивства В. В. Воровського і дав згоду на матеріальну компенсацію його доньці.

В СРСР пройшли масові мітинги і демонстрації протесту проти ультиматуму Керзона з гаслами «Руки геть від СРСР!» У Берліні понад 150 тис. трудящих супроводжували труну з тілом В. В. Воровського між вокзалами. По всій Англії прокотилася хвиля мітингів протесту під гаслом «Геть війну!» Рух солідарності з СРСР розгорнувся в Німеччині, Франції, Швеції, Норвегії та інших країнах.

89

Уряд Англії змушений був відступити. Агресивна політика уряду Бонар-Лоу — Керзона провалилася. Вже 22 травня 1923 р. він пішов у відставку. До влади в Англії прийшов уряд С. Болдуїна вже без Керзона. Радянський Союз домігся політичної перемоги.