Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Право-ес.книга.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

4. Завдання

Головні повноваження Ради

правотворчість, бюджетні повноваження, здійснення зовнішньої політики

укладання міжнародних договорів,

виконавчі повноваження, повноваження призначати

членів Рахункової палати,

членів Економічного і соціального комітету,

членів Комітету регіонів.

[32] Основні завдання Рада має у сфері правотворчості. Попри іс­тотне розширення повноважень Європейського Парламенту, Рада все ще залишається основним законодавчим органом Європейських спільнот. Особливе значення мають видані Радою положення щодо функціонування внутрішнього ринку та забезпечення ринкових свобод. До них належать, зокрема, заходи зі зближення законодав­чих, підзаконних чи адміністративних норм держав-членів (гармоні­зація права) в інтересах внутрішнього ринку (ст. 95 ДЄСп). Діяль­ність Ради як правотворчого органа ЄСп багато в чому залежить від ініціатив Комісії (див., напр., част. 1 ст. 94, част. 1 ст. 95 ДЄСп). Але Рада може також вимагати від Комісії на основі проведення останнь­ою необхідних в конкретному випадку досліджень підготувати для Ради відповідні законодавчі пропозиції (ст. 208 ДЄСп). Спільно з Парламентом Рада здійснює бюджетні повноваження (схвалення бюджету, див. ст. 272 ДЄСп, ст. 177 ДЄСпАЕ). Важливу роль Рада ви­конує також у сфері зовнішніх відносин (участь в укладанні міжна­родних договорів, відповідно до ст. 300 ДЄСп, рішення про запро­вадження ембарго, відповідно до ст. 301 ДЄСп). Крім того, на Раду покладено виконання низки виконавчих повноважень (напр., вста­новлення винятків із заборони на надання державної допомоги, від­повідно до част. 2 ст. 88 ДЄСп, здійснення заходів у разі виникнення надмірного бюджетного дефіциту у будь-якій з держав-членів, від­повідно до част. 7 - част. 14 ст. 104 ДЄСп). Крім того, Рада має повно­важення призначати членів Рахункової палати, членів Економічно­го і соціального комітету, а також членів Комітету регіонів. Вирішальні заходи для здійснення третього етапу Валютного союзу

Рада також зробила у складі очільників держав і урядів держав-членів (част. З і част. 4 ст. 121 ДЄСп). Зрештою, Рада врегульовує пи­тання правового статусу службовців та інших посадовців органів Європейських спільнот (див. ст. 283 ДЄСп).

[33] В рамках Європейського Союзу Рада (спільно з Комісією) від­повідає за забезпечення узгодженості заходів зовнішньополітичної діяльності ЄС та забезпечує її здійснення, відповідно до визначених повноважень. У рамках реалізації спільної зовнішньої політики та політики безпеки Рада відповідає за здійснення спільних дій Спіль­ноти (спільні позиції, відповідно до ст. 15 ДЄС, спільні дії, відповід­но до ст. 14 ДЄС). У рамках співпраці поліцій і судів у кримінальній сфері Рада діє насамперед, виробляючи спільні позиції і спільні захо­ди (надалі - рамкові рішення), а також готуючи і подаючи на розгляд Сторін міжнародні угоди між державами-членами (ст. 34 ДЄС).

5. Державно-правові зобов'язання представника держави-члена в Раді

[34] а) Повага до прав людини та інших конституційно-правових стандартів. Представники держав-членів у Раді не лише беруть участь у здійсненні влади Спільноти, але також діють від імені влад­них органів своєї держави. Це відрізняє їх від депутатів Європейсь­кого Парламенту або членів Комісії. Тут виникає проблема, наскіль­ки високим залишається рівень залежності членів Ради від покладених на них державою правових зобов'язань. Особливої го­строти ця проблема набуває під час голосування за правові акти, зміст яких певною мірою відхиляється від встановлених конститу­ційно-правових стандартів, наприклад, у сфері захисту прав людини і основних свобод.

Суть проблеми унаочнює приклад голосування представника Німеччи­ни у Раді за ухвалення рішення стосовно запровадження квотного регулю­вання у сфері телекомунікаційних послуг, згідно з яким, в обов'язковому по­рядку мала бути забезпечена трансляція національним телебаченням поряд з державними і приватними телепрограмами мінімальної частки програм, що є продуктом Європейських спільнот (див. ФКС 92, 203 - Директива ЄСп «Телебачення без кордонів»). Положення згаданої директиви, однак, станов­лять втручання в основні права у сфері комунікацій, захищені німецьким законодавством, а саме, част. 1 ст. 5 ЄС

[35] Німецькі фахівці у галузі європейського права не мають одно­значної відповіді на питання, наскільки представник Федеративної Республіки Німеччина у Раді зобов'язаний рахуватися з чинними внутрішньодержавними конституційно-правовими приписами (на­самперед що стосується сфери захисту прав людини і основних сво­бод). «Вибуховість» питання про дотримання представниками де­ржав-членів у Раді покладених на них державно-правових зобов'язань під час процедури голосування пояснюється тим, що правовий акт з моменту його видання Радою відбиває здійснення влади Спільноти (а не національної суверенної влади). Це означає, що правність рішення Ради більше не можна визначати відповідно до діючих норм Основного закону (Конституції) ФРН, оскільки кон­ституційні положення утворюють юридичне зобов'язання лише в здійсненні державної влади Федеративної Республіки Німеччина. Застереження щодо відповідності актів, виданих Радою, конститу­ційним принципам держави при встановленні їх правових наслідків для внутрішньодержавного права обмежується доволі тісними рам­ками, і, зрештою, веде до конфлікту між внутрішньодержавним пра­вом і правом Спільноти. З погляду Європейських спільнот та їхніх органів, вторинне право Спільноти у своєму застосуванні є пріори­тетним перед будь-якими нормами або положеннями національного права, що суперечать правові ЄСп. Федеральний конституційний суд Німеччини також вважає, що з боку Основного закону (Консти­туції) ФРН пріоритетність права Європейських спільнот перед на­ціональним правом треба визнавати настільки, наскільки право ЄСп не порушує внутрішньодержавні конституційні принципи (див. ни­жче § 11 III. 1).

[36] Тому питання щодо зобов'язання представника Німеччини у Раді дотримуватись встановлених національним законодавством конституційно-правових норм і принципів має неабияке значення, насамперед, що стосується втручань у царину прав людини й основ­них свобод, гарантованих внутрішньодержавним правом Німеччи­ни. Крім того, існує глибока прірва між тонко «викарбуваними» стандартами прав людини та основних свобод в конституційному праві Німеччини, з одного боку, і доволі розмашистим характером системи захисту прав людини в рамках ЄСп - з іншого, а масштаб­ний контроль з боку СЄСп за функціонуванням національних пра­вових систем захисту прав людини і основних свобод (див. нижче § 10 VII.) ще більше поглиблює теперішню прірву.

[37] В поетапній процедурі, яка передує прийняттю Радою Європей­ських спільнот правового акта, позиція представника Німеччини є останньою ланкою причинно-наслідкового ланцюга, коли ще мож­лива реалізація зворотних зобов'язань німецької державної влади перед Основним законом ФРН. Крім того, позиція представника Ні­меччини у Раді є останнім юридичним актом німецької державної влади у процесі правотворчої діяльності Ради, яка ще підлягає судо­во-конституційному контролю держави. Зобов'язання дотримува­тись норм і принципів конституційного правопорядку є тим вихід­ним моментом, з якого випливає перевага конституційно-правових стандартів у позиції представника Німеччини під час голосування в Раді (част. З ст. 1 част. З, ст. 20 вС). Очевидно, той факт, що представники Німеччини в Раді повинні дотримуватись зобов'язань, встановлених матеріальним конституційним правом, є загально відомим (див. ФКС 92, 203, 227 і далі).

[38] Необхідно, однак, чітко конкретизувати саму міру конституцій­но-правових зобов'язань представника Німеччини в Раді. Ці зобов'язання не можуть означати, що представник повинен голосу­вати за ухвалення лише тих правових актів, які в повному обсязі збі­гаються з чинними нормами і принципами Основного закону ФРН. Оскільки спроби подібного «прив'язування» позиції кожного пред^ ставника в Раді до необхідності абсолютної узгодженості рішень Ради з положеннями конституційного права кожної конкретної де-ржави-члена призвело би до повного паралічу правотворчої діяль­ності Ради і неможливості поступального розвитку інтеграційних процесів загалом. Вперте і безкомпромісне обстоювання представ­ником Німеччини у Раді внутрішньодержавних конституційних правових стандартів логічно мало би наслідком позбавлення Німеч­чини необхідного для неї права брати участь у веденні переговорів в політичній площині. Конституційно-правове уповноваження щодо делегування суверенних прав держави задля втілення ідеї європей­ської інтеграції (част. 1 ст. 24, реч. 1, 2 част. 1 ст. 23 Єв) передбачає також надання повноважень представникові Німеччини у Раді, бе­ручи участь у формуванні волі Ради, поступатися - до певної межі та після здійснення відповідних зважувань - деякими конституційно-правовими стандартами держави на користь Спільноти. А тому слід пам'ятати й про те, що реч. 1 част. 1 ст. 23 ЄЄ проголошує розвиток Європейського Союзу державною ціллю. З іншого боку, представник Німеччини в Раді у жодному разі не може голосувати за прийняття тих правових актів, які становлять порушення фундаментальних принципів конституційного ладу держави і через це не можуть бути визнані та застосовані на внутрішньодержавному рівні. Так, межею, за якою голосування представника Німеччини за ухвалення право­вого акта є неможливим за жодних умов, є рішення Ради, що станов­лять втручання у так звану «зону табу» - част. З ст. 79 Проблема­тичним і спірним є питання, якою мірою Федеральний уряд і представник Німеччини у Раді можуть розпоряджатися відведеним для них полем розсуду у сфері між «зоною табу» і абсолютним до­триманням стандартів основних прав і свобод, передбачених ні­мецьким законодавством.

[39] Чітко встановлені межі існують вже навіть у площині права, до­тичній до конституційно-правового доробку держави, втручання в яку визнане неможливим за будь-яких обставин. Вони випливають з норми, закладеної в реч. 1 част. 1 ст. 23 вЄ, яка проголошує залежність розвитку Європейського Союзу від збереження принципів демократичної, правової, соціальної і федеративної держави та принципу субсидіарності, а також гарантій «захисту прав людини і основних свобод, подібного за своєю суттю до захисту прав і свобод в рамках Основного закону». Насамперед саме «подібний за своєю суттю» до встановленого Основним законом захист прав людини і основних свобод в жодному разі не може зазнавати негативного впливу та зниження встановлених стандартів в результаті прийняття будь-яких правових актів Європейської Спільноти. В іншому разі представник Німеччини в Раді зобов'язаний виступити проти прийняття подібного правового акта. Однак часто, виходячи з конкретного випадку, доволі складно встановити, чи була така межа перейдена. Оскільки постулат прав людини і основних свобод, встановлений реч. 1 част. 1 ст. 23 співвідноситься із захистом основних прав і свобод в рамках Європейського Союзу лише загалом, окремий правовий акт, виданий органом ЄСп, мав би - хіба що як виняток - становити з огляду на німецьке право винятково обсяжне порушення стандарту основних прав і свобод, визначеного Основним законом ФРН.

[40] В межах правового поля, дотичного до стандарту основних прав і свобод, конституційно-правові позиції можуть стати предметом зважування. Проблем не виникає, доки відмова від певних консти­туційно-правових позицій в інтересах спільного компромісного рі­шення під час обговорень у Раді може бути якоюсь мірою компенсо­вана за рахунокздійснення інших державних потреб конституційного рівня.

Наприклад, готовність до компромісних заходів у питанні протек­ціоністського квотного регулювання на користь європейських продуктів у сфері права масмедій в обмін на удосконалення захисту прав заявника (осо­би) під час викладу обставин справи з позиції заявника.

[41] Проблематичним є питання, чи може конституційно-правова пози­ція Німеччини, яку представники держави обстоюють в процесі нормотворчої діяльності органів ЄСп, бути предметом зважування також у контексті економічних потреб, які конституційним правом окремо не визнані.

Наприклад, неприпустиме, згідно з приписами конституційного права Німеччини, втручання у права людини і основні свободи на території іншої держави-члена може вважатись цілком прийнятним «засобом» сприяння інтересам і розвитку певного підприємницького сектора.

[42] Подібний підхід до зважування позицій на шляху до компромісу, однак, загрожує Німеччині втратою функції державного контролю за захистом основних прав і свобод її громадян. Без адекватного зближення цінностей у розумінні конституційно-правових вимог повна відмова від встановлених в царині прав людини і основних свобод стандартів і принципів за будь-яких обставин є абсолютно неприпустимою.

[43] Основним механізмом правового захисту основних прав і сво­бод є конституційна скарга на рішення виконавчої влади (рішення Кабінету, ухвалене за присутності представника держави в особі фе­дерального міністра), яке послужило основою для проведення голо­сування в Раді, разом із забезпеченням відповідного правового за­хисту від дії акта голосування в Раді. Власне, у цьому випадку ще не можна говорити про безпосереднє порушення будь-якого з прав лю­дини як правової цінності, однак позиція, яку займає представник Німеччини під час голосування в Раді, є останньою юридичною дією від імені федеральної державної влади в нормотворчому процесі ЄСп, на яку безпосередньо поширюється дія Основного закону. Че­рез це можна говорити про наявність правової основи для обґрунту­вання безпосереднього стосунку до основних прав (у розумінні кон­ституційного процесуального права). Оскільки, доки система захисту основних прав і свобод захищатиме кожну окрему особу від наслідків участі федерального уряду в творенні права ЄСп, котре су­перечить гарантованим конституцією держави основним правам і обов'язкам, його голосування за ухвалення подібних рішень стано­витиме безпосереднє порушення основних прав і свобод кожного окремого громадянина. Тут можна провести ще одну паралель сто­совно участі органів державної влади Німеччини у підготуванні ак­тів, які є юридичним відбиттям політичної волі іншої держави, і які не можна вважати сумісними з чинними німецькими стандартами у сфері прав людини і основних свобод (див. правова допомога ФКС 63, 215 [227 і далі]). Через це захист прав людини і основних свобод в рамках спільнотової нормотворчості не може залишати поза ува­гою таку міжнародну правову допомогу, яка становить загрозу для основних прав і свобод громадян.

Федеральний конституційний суд Німеччини у своєму рішенні стосов­но Директиви ЄСп про етикетування тютюнових виробів, яка зобов'язувала виробників обов'язково розміщувати застереження про шкоду від паління на упакованні тютюнових виробів (конституційна скарга проти голосуван­ня представників Німеччини в Раді за ухвалення рішення у зв'язку з пору­шенням припису реч. 1 част. 1 ст. 5 GG) вказав скаржникам на існування можливості ефективного правового захисту від дії відповідної Директиви також після її ухвалення, а саме, опротестування внутрішньодержавного акта про імплементацію відповідної Директиви у систему національного за­конодавства (ФКС [Рішення палати], EuGRZ 1989, с. 339; див. також ФКС, NVwZ 1993, с. 883). Таке рішення ФКС видається досить дивним тому, що він не уповноважений перевіряти юридичні акти Спільноти на відповідність основним правам і свободам людини (ФКС 73, 339 [387]).

Однак нове рішення палати Суду містить категоричну відмову в мож­ливості конституційно-судового захисту прав особи в рамках відповідної конституційної скарги проти правових актів Спільноти, ухвалених за учас­тю Федерального уряду: 1. Палата Першого сенату ФКС натомість вказує на «задовільний» рівень правового захисту, забезпечуваний СЄСп, а також на подібність системи захисту прав людини і основних свобод, утвореної в рамках Європейського Союзу, та стандартів у сфері захисту основних прав і свобод, визначених внутрішнім правом Німеччини (Рішення від 16 жовтня 2003 - 1 BvR 2075/103). Будь-яка різниця, що існує між захистом основних прав і свобод у Німеччині та відповідним контролем з боку СЄСп, згідно з цим рішенням, не є суттєвою. Такий підхід Суду фактично означає, що з правового боку участь представників державної влади Німеччини у нормотворчому процесі, здійснюваному органами Спільнот, відбувається «в просторі, де нема судової влади».

[44] Тому представник Німеччини в Раді має зважати також на рам­ки, якими обмежено діяльність Спільноти. Якщо компетенція Спіль­ноти щодо нормативного регулювання більше не може бути виправ­дано обґрунтованою, для представника Німеччини більше не залишається поля для розсуду. Таке рішення мусить бути відхилене (пор. ФКС 92, 203 [236]).

[45] Ь) Участь Бундестагу в роботі Ради. Згідно з част. З ст. 23 GG, Федеральний уряд перед голосуванням стосовно «законодавчих а к тів Європейського Союзу» зобов'язаний надати Бундестагу мож ливість висловити власну правову позицію щодо відповідного пра вового акта. При цьому термін «законодавчі» тлумачать доволі широко, охоплюючи окрім видання регламентів і директив також низку інших юридично обов'язкових рішень. Так, Федеральний кон­ституційний суд у своєму «Рішенні щодо євро» кваліфікував рішен­ня Ради стосовно держав-членів валютного союзу, ухвалене главами держав і урядів держав-членів (част. 4 ст. 121 ДЄСп), як «законодав­чий акт» у розумінні реч. 1 част. З ст. 23 GG (ФКС 97, 350 [372]). Пра­вову позицію Бундестагу неодмінно має врахувати федеральний уряд під час ведення переговорів з органами Спільнот (реч. 2 част. З ст. 23 97, 350 [372]). Відповідно до положення про виконання реч. З § 5 Закону про співпрацю федерального уряду та німецького Бун­дестагу у справах Європейського Союзу, уряд зобов'язаний основу­вати свої переговори з органами ЄСп на правовій позиції Бундестагу. Будь-які сумніви в доцільності такого зобов'язання є абсолютно без­підставними. Оскільки в світлі конституційно-правового принципу демократії Парламент бере участь в роботі органів ЄСп, враховуючи політичну вагу і вплив Бундесрату (част. 4, част. 5 ст. 23 GG). Рівень демократичної легітимації (пор. ФКС 89, 155 [171 і далі, 182 і далі]), визначений, окрім іншого, також у част. З ст. 79 GG (у зв'язку із част. 2 ст. 20 GG), радше передбачає обов'язкове ухвалення відповідного рішення Бундестагу кожного разу, коли йдеться про втручання у правове конституційне поле держави (через правові акти, які обумо­влюють зміну матеріально-правових конституційних норм).

В цілях виконання § 6 Закону про співпрацю федерального уряду та ні­мецького Бундестагу у справах Європейського Союзу, 2006 року Бундестаг та Бундесрат уклали Угоду про співпрацю у справах Європейського Союзу (ВТ- Drucksache 16/2620). Угода розширює право участі Бундестагу в роботі органів ЄСп, з одного боку, що стосується інформаційної сфери, а з іншо­го - передбачає значну матеріальну обов'язкову юридичну дію. Насамперед це стосується участі Німеччини в правотворчій діяльності Ради із застере­женням про проведення консультацій з національним парламентом:

«Якщо німецький Бундестаг скористався передбаченим в реч. 1 част. З ст. 23 GG правом на висловлення своєї правової позиції, федеральний уряд бере участь у роботі Ради із застереженням про проведення подальших консультацій з національним Парламентом, коли йдеться про реалізацію рішення німецького Бундестагу, яке стосується важливих національних ін­тересів. Перед ухваленням остаточного рішення у Раді федеральний уряд намагається досягти взаємної згоди з німецьким Бундестагом. Право уряду, ознайомившись і взявши до уваги правову позицію німецького Бундестагу, але, виходячи з важливих зовнішньополітичних або інтеграційно-політич­них обставин, ухвалити рішення, яке відхиляється від позиції Бундестагу, залишається недоторканним» (Розділ II. 4. Угоди).

[46] Ще більшу політичну вагу має участь Бундестагу в ухваленні рі­шень органами ЄСп в рамках третьої «опори» ЄС, оскільки в цьому випадку бракує будь-яких підстав здійснювати демократичне узако­нення з визначальною участю Європейського Парламенту (ст. 35 ДЄС). Тут принцип демократії, закріплений у тексті Основного зако­ну, передбачає, щоб ухвалення обов'язкових рамкових рішень (п. Ь реч. 2 част. 2 ст. 34 ДЄС) відбувалося після висловлення Парламен­том власної політичної позиції стосовно відповідного питання, якщо необхідна внутрішньодержавна імплементація рішення підпадає під застереження про проведення консультацій з Парламентом або вза­галі обумовлює внесення змін до Конституції. Лише таким чином забезпечують надійну рівновагу між міжнародними зобов'язаннями держави та внутрішньодержавним законодавством.

[47] с) Участь Німеччини в роботі Ради та федеральна система роз­поділу повноважень. Представництво Німеччини в Раді є проблемою також для федеральної системи розподілу повноважень. Основний закон ФРН (част. 1 ст. 23 ЄС, колишня част. 1 ст. 24 ЄЄ) передбачає можливість делегування суверенних прав держави на користь Європейських спільнот без різниці, чи йдеться про делегування повноважень федерації, а чи її адміністративно-територіальних одиниць (федеральних земель). Так, межі компетенції Спільнот значно розширились завдяки введенню в рамки ЄСп тих сфер, які спочатку були предметом законодавчих повноважень лише земель. До внесення змін в Основний закон ФРН, обумовлених Маастрихтським договором (Договором про Європейський Союз), видання правових актів у межах цих сфер відбувалося тільки за участю федерального уряду (через уповноваженого на це представника). Центральним питанням для федеральних земель було отримання належної компенсації за втрачені ними законодавчі повноваження шляхом участі земель через своїх представників у роботі органів Європейських спільнот (Європейського Союзу). Федеральний закон про ратифікацію Єдиного європейського акта, що потребував обов'язкового схвалення Бундесрату, певним чином посприяв тіснішому залученню федеральних земель до діяльності органів ЄСп. А дещо пізніше, після ратифікації Маастрихтського договору (ст. 23 ЄС), федеральні землі дістали змогу істотно збільшити свою політичну вагу та значення, відповідно посиливши свої позиції. Федеральний конституційний суд у своєму рішенні (ухваленому перед внесенням в текст Основного закону нової ст. 23) стосовно Директиви ЄСп «Телебачення без кордонів» наголосив на необхідності дотримання принципу взаємної лояльної поведінки федерації та її окремих територіально-адміністративних одиниць («Випсіевггеие»), а також на довірчій відповідальності федерації:

«Якщо Основний закон зберігає за земельним законодавцем право врегульовувати на внутрішньодержавному рівні питання у сфері, на яку претендує Спільнота, тоді федерація виступає як повірений у справах федеральних земель перед Спільнотою, представляючи і забезпечуючи їхні конституційні права. Коли мова йде про суть та обсягтакого роду компетенції Спільноти, принцип федеративної держави зобов'язує федерацію діяти, взяши до уваги правову думку її окремих земель» (ФКС 92, 203 [230]).

[48] Новий підхід до права федеральних земель брати участь в роботі органів ЄСп через Бундесрат (част. 4 - част. 6 ст. 23 СЄ) та прийняття відповідного закону про виконання (Закон про співпрацю федерації і земель у справах Європейського Союзу) виходять далеко за межі розроблених Федеральним конституційним судом Німеччини принципів взаємної лояльності федерації та земель. При цьому позиції Бундесрату зміцнюються настільки, що вони в загрозливий спосіб заповнюють «нішу» відповідальності федерального уряду за зовнішньополітичні та інтеграційно-політичні потреби та інтереси держави. З технічного боку, маємо справу з накопиченням в законах принципів, які є протилежними за своєю суттю, а крім того, виражені в абсолютно нечітких, розмитих правових поняттях. Водночас істотне посилення позицій та збільшення політичної ваги федеральних земель у системі органів ЄСп полягає в тому, що у певних випадках право представляти та обстоювати права Федеративної Республіки Німеччина у Раді Європейського Союзу делегують на користь призначеного Бундесратом представника земель (див. § 8 № 15 на полях).

[49] Щодо законодавчих проектів, які стосуються головно законодав­чих повноважень федеральних земель і на які законодавчі повнова­ження федерації не поширюються, або які стосуються головно ство­рення нових органів земельного підпорядкування або процедур, здійснюваних адміністративними органами, питання представниц­тва федерації та земель виписане з доскіпливою скрупульозністю (част. 5 ст. 23 ЄЄ, (част. 2 § 5 Закону про співпрацю федерації та земель у справах Європейського Союзу). Звідси за правилом доведення від протилежного випливає, що позиція федерального уряду є пріоритетною, і в разі розбіжностей між його позицією та рішенням Бундесрату, ухваленим простою більшістю, останнє слово залишається за урядом.

За умов, визначених в реч. 2 част. 5 ст. 23 GG, під час обговорення певного кола питань переговірна позиція федерального уряду має відбивати позицію Бундесрату, яка для розв'язання цього питання має «вирішальне значення». З іншого боку, має бути збережена і «загальнодержавна» відповідальність федерації. У разі істотних і тривалих розбіжностей в позиціях федерального уряду та Бундесрату, які не вдається усунути навіть після проведення повтор­них консультацій, думка Бундесрату має «вирішальне значення», якщо вона підтверджена рішенням, ухваленим двома третинами голосів його депутатів (част. 2 § 5 Закону про співпрацю федерації та земель у справах Європейсь­кого Союзу). Однак, навіть якщо проста більшість Бундесрату ухвалила таке рішення, останнє слово залишається за федеральним урядом.

Перед тим, як голосувати за ухвалення рішень, що стосуються пи­тань, пов'язаних з положеннями ст. 308 ДЄСп, федеральний уряд зобов'язаний знайти компроміс з Бундесратом, наскільки того вимага­ють внутрішньодержавні правові норми і наскільки такі питання на­лежать до компетенції органів федеральних земель (част. З § 5 Закону про співпрацю федерації та земель у справах Європейського Союзу).

Досвід, набутий Німеччиною в питаннях розподілу повноважень між федерацією та землями для представництва Німеччини в органах ЄСп та ЄС через депутата, призначеного Бундесратом, як наприклад, під час розв'язання питання про внесення змін у положення Директиви ЄСп про телебачення, коли зовнішнє представництво Німеччини здійснювали на засадах ротації члени земельних урядів, є досить обмеженим і не відбиває повною мірою всієї делікатності і складності системи. Крім того, труднощі виникають не лише в питаннях взаємодії федерації та земель, вони однаково властиві і для розв'язання питання представництва поміж самими землями та обстоювання державних позицій Німеччини на міжнародному рівні.

III. Комісія