- •§ 1. Європейське право як система взаємодійних норм
- •II. Європейське право у широкому розумінні
- •III. Різна цільова спрямованість норм європейського права
- •IV. Роз'яснення понять
- •§ 2. Рада Європи
- •§ 2. Рада Європи
- •II. Угоди Ради Європи
- •§ 3. Європейська конвенція з прав людини як загальноєвропейський стандарт основних прав
- •III. Судовий розгляд
- •II. Органи Конвенції
- •IV. Практика Європейського суду з прав людини щодо окремих конвенційних прав
- •1. Автономне тлумачення конвенційних прав
- •2. Обов'язки держави щодо захисту конвенційних прав
- •3. Заборона нелюдського поводження
- •4. Захист права на повагу до сімейного та приватного життя
- •5. Свобода вираження поглядів
- •6. Захист права власності
- •7. Заборона дискримінації
- •8. Принципи обмеження конвенційних прав
- •V. Чинність Європейської конвенції з прав людини у внутрішньодержавному праві
- •VI. Значення Європейської конвенції з прав людини для захисту основних прав у Європейському Союзі
- •§ 4. Розвиток Європейських спільнот та Європейського Союзу
- •II. Римські договори: заснування Європейської (економічної) Спільноти та Європейської спільноти з атомної енергії
- •III. Подальший розвиток правопорядку Спільноти
- •IV. Маастрихтський договір (Договір про Європейський Союз)
- •1. Заснування Європейського Союзу
- •2. Внесення змін у Договори Спільноти
- •3. Угода про соціальну політику
- •V. Європейський економічний простір
- •VI. Розширення Європейського Союзу 1995 року
- •VII. Окремі віхи розвитку європейської інтеграції
- •VIII. Амстердамський договір
- •IX. Ніцький договір
- •X. Розширення Європейського Союзу в 2004 та в 2007 роках
- •XI. Територіальне застосування права Європейського Союзу
- •XII. Європейський конвент і Договір про запровадження Конституції для Європи
- •§ 5. Структура Європейського Союзу
- •II. Європейська Рада - провідний орган Європейського Союзу
- •III. Участь органів Спільноти в роботі другої і третьої «опори» Європейського Союзу
- •IV. Співвідношення Європейських спільнот та Європейського Союзу
- •V. Переплетіння положень Договорів Спільноти та Договору про Європейський Союз
- •VI. Посилена співпраця
- •§ 6. Правова природа Європейських спільнот і Європейського Союзу
- •2. Дія загального міжнародного права
- •3. Правоздатність в рамках внутрішньодержавних правовідносин
- •4. Привілеї та імунітети
- •II. Наднаціональність Європейських спільнот
- •1. Право Спільноти як автономний правопорядок
- •2. Пряма дія вторинного права Спільноти
- •III. Правова природа Європейського Союзу
- •IV. Система Європейського Союзу як «об'єднання держав»
- •§ 7. Співвідношення Європейських спільнот і Європейського Союзу та держав-членів
- •II. Вступ і вихід окремих держав-членів
- •1. Вступ нової держави-члєна
- •2. Вихід держави-члена
- •III. Засадничі принципи відносин між Європейськими спільнотами та державами-членами
- •1. Обов'язок лояльної співпраці й солідарності (ст. 10 дєСп)
- •2. Координація економічної політики (ст. 4 дєСп)
- •3. Заборона дискримінації (ст. 12 дєСп)
- •4. Принцип субсидіарності
- •5. Захисні застереження та застереження на випадок надзвичайних ситуацій
- •IV. Основні цінності Європейського Союзу
- •§ 8. Інституції Європейських спільнот
- •1. Взаємодія Європейських спільнот через спільні органи
- •3. Розподіл функцій у системі Спільноти
- •4. Місцезнаходження органів
- •5. Персонал
- •6. Міжінституційні угоди
- •II. Рада Європейських спільнот (Рада Європейського Союзу) 1. Загальна інформація
- •2. Склад та інші організаційні аспекти
- •3. Ухвалення рішень
- •4. Завдання
- •5. Державно-правові зобов'язання представника держави-члена в Раді
- •1. Загальна інформація
- •2. Склад
- •3. Ухвалення рішень та процедура
- •5. Внутрішня структура
- •IV. Європейський Парламент 1. Загальна інформація
- •2. Склад і структура
- •3. Завдання
- •4. Екскурс: політичні партії
- •1. Загальна інформація
- •2. Склад та Правила процедури Суду Європейських спільнот
- •3. Суд першої інстанції
- •4. Практика Суду Європейських Спільнот як чинник інтеграції
- •VI. Рахункова палата
- •§ 8. Інституції Європейських спільнот
- •VII. Допоміжні органи
- •1. Економічний і соціальний комітет
- •VIII. Інші інституції
- •1. Європейський інвестиційний банк
- •2. Юридично усамостійнені та інші інституції, створені для досягнення договірних цілей
- •IX. Інституційна рівновага
- •§ 9. Джерела права Спільноти
- •II. Первинне право Спільноти
- •1. Договори Спільноти та додатки до них як основа її правопорядку
- •2. Загальні принципи в праві Спільноти
- •3. Хартія основних прав Європейського Союзу
- •4. Сфера застосування основних прав
- •III. Вторинне право Спільноти
- •1. Регламент
- •2. Директива
- •3. Рішення
- •4. Рекомендації та висновки
- •5. Інші правові акти
- •6. Типологія правових актів за Конституційним договором
- •IV. Компетенція Європейських спільнот (Європейського Союзу) та принцип обмежених окремих повноважень
- •1. Необхідність договірної основи як умова для набуття компетенції Європейськими спільнотами та їхніми органами
- •2. Неписана компетенція Спільноти
- •208 Частина 2. Європейські спільноти - серце Європейського Союзу
- •3. «Генеральні повноваження», відповідно до ст. 308 дєСп
- •§ 9. Джерела права Спільноти
- •4. Розподіл компетенції в рамках Спільноти
- •5. Полеміка довкола компетенції
- •6. Розподіл компетенції за Конституційним договором
- •V. Правотворча процедура
- •1. Загальна інформація
- •2. Участь Європейського Парламенту
- •3. Ухвалення виконавчих положень
4. Завдання
Головні повноваження Ради
правотворчість, бюджетні повноваження, здійснення зовнішньої політики
укладання міжнародних договорів,
виконавчі повноваження, повноваження призначати
членів Рахункової палати,
членів Економічного і соціального комітету,
членів Комітету регіонів.
[32] Основні завдання Рада має у сфері правотворчості. Попри істотне розширення повноважень Європейського Парламенту, Рада все ще залишається основним законодавчим органом Європейських спільнот. Особливе значення мають видані Радою положення щодо функціонування внутрішнього ринку та забезпечення ринкових свобод. До них належать, зокрема, заходи зі зближення законодавчих, підзаконних чи адміністративних норм держав-членів (гармонізація права) в інтересах внутрішнього ринку (ст. 95 ДЄСп). Діяльність Ради як правотворчого органа ЄСп багато в чому залежить від ініціатив Комісії (див., напр., част. 1 ст. 94, част. 1 ст. 95 ДЄСп). Але Рада може також вимагати від Комісії на основі проведення останньою необхідних в конкретному випадку досліджень підготувати для Ради відповідні законодавчі пропозиції (ст. 208 ДЄСп). Спільно з Парламентом Рада здійснює бюджетні повноваження (схвалення бюджету, див. ст. 272 ДЄСп, ст. 177 ДЄСпАЕ). Важливу роль Рада виконує також у сфері зовнішніх відносин (участь в укладанні міжнародних договорів, відповідно до ст. 300 ДЄСп, рішення про запровадження ембарго, відповідно до ст. 301 ДЄСп). Крім того, на Раду покладено виконання низки виконавчих повноважень (напр., встановлення винятків із заборони на надання державної допомоги, відповідно до част. 2 ст. 88 ДЄСп, здійснення заходів у разі виникнення надмірного бюджетного дефіциту у будь-якій з держав-членів, відповідно до част. 7 - част. 14 ст. 104 ДЄСп). Крім того, Рада має повноваження призначати членів Рахункової палати, членів Економічного і соціального комітету, а також членів Комітету регіонів. Вирішальні заходи для здійснення третього етапу Валютного союзу
Рада також зробила у складі очільників держав і урядів держав-членів (част. З і част. 4 ст. 121 ДЄСп). Зрештою, Рада врегульовує питання правового статусу службовців та інших посадовців органів Європейських спільнот (див. ст. 283 ДЄСп).
[33] В рамках Європейського Союзу Рада (спільно з Комісією) відповідає за забезпечення узгодженості заходів зовнішньополітичної діяльності ЄС та забезпечує її здійснення, відповідно до визначених повноважень. У рамках реалізації спільної зовнішньої політики та політики безпеки Рада відповідає за здійснення спільних дій Спільноти (спільні позиції, відповідно до ст. 15 ДЄС, спільні дії, відповідно до ст. 14 ДЄС). У рамках співпраці поліцій і судів у кримінальній сфері Рада діє насамперед, виробляючи спільні позиції і спільні заходи (надалі - рамкові рішення), а також готуючи і подаючи на розгляд Сторін міжнародні угоди між державами-членами (ст. 34 ДЄС).
5. Державно-правові зобов'язання представника держави-члена в Раді
[34] а) Повага до прав людини та інших конституційно-правових стандартів. Представники держав-членів у Раді не лише беруть участь у здійсненні влади Спільноти, але також діють від імені владних органів своєї держави. Це відрізняє їх від депутатів Європейського Парламенту або членів Комісії. Тут виникає проблема, наскільки високим залишається рівень залежності членів Ради від покладених на них державою правових зобов'язань. Особливої гостроти ця проблема набуває під час голосування за правові акти, зміст яких певною мірою відхиляється від встановлених конституційно-правових стандартів, наприклад, у сфері захисту прав людини і основних свобод.
Суть проблеми унаочнює приклад голосування представника Німеччини у Раді за ухвалення рішення стосовно запровадження квотного регулювання у сфері телекомунікаційних послуг, згідно з яким, в обов'язковому порядку мала бути забезпечена трансляція національним телебаченням поряд з державними і приватними телепрограмами мінімальної частки програм, що є продуктом Європейських спільнот (див. ФКС 92, 203 - Директива ЄСп «Телебачення без кордонів»). Положення згаданої директиви, однак, становлять втручання в основні права у сфері комунікацій, захищені німецьким законодавством, а саме, част. 1 ст. 5 ЄС
[35] Німецькі фахівці у галузі європейського права не мають однозначної відповіді на питання, наскільки представник Федеративної Республіки Німеччина у Раді зобов'язаний рахуватися з чинними внутрішньодержавними конституційно-правовими приписами (насамперед що стосується сфери захисту прав людини і основних свобод). «Вибуховість» питання про дотримання представниками держав-членів у Раді покладених на них державно-правових зобов'язань під час процедури голосування пояснюється тим, що правовий акт з моменту його видання Радою відбиває здійснення влади Спільноти (а не національної суверенної влади). Це означає, що правність рішення Ради більше не можна визначати відповідно до діючих норм Основного закону (Конституції) ФРН, оскільки конституційні положення утворюють юридичне зобов'язання лише в здійсненні державної влади Федеративної Республіки Німеччина. Застереження щодо відповідності актів, виданих Радою, конституційним принципам держави при встановленні їх правових наслідків для внутрішньодержавного права обмежується доволі тісними рамками, і, зрештою, веде до конфлікту між внутрішньодержавним правом і правом Спільноти. З погляду Європейських спільнот та їхніх органів, вторинне право Спільноти у своєму застосуванні є пріоритетним перед будь-якими нормами або положеннями національного права, що суперечать правові ЄСп. Федеральний конституційний суд Німеччини також вважає, що з боку Основного закону (Конституції) ФРН пріоритетність права Європейських спільнот перед національним правом треба визнавати настільки, наскільки право ЄСп не порушує внутрішньодержавні конституційні принципи (див. нижче § 11 III. 1).
[36] Тому питання щодо зобов'язання представника Німеччини у Раді дотримуватись встановлених національним законодавством конституційно-правових норм і принципів має неабияке значення, насамперед, що стосується втручань у царину прав людини й основних свобод, гарантованих внутрішньодержавним правом Німеччини. Крім того, існує глибока прірва між тонко «викарбуваними» стандартами прав людини та основних свобод в конституційному праві Німеччини, з одного боку, і доволі розмашистим характером системи захисту прав людини в рамках ЄСп - з іншого, а масштабний контроль з боку СЄСп за функціонуванням національних правових систем захисту прав людини і основних свобод (див. нижче § 10 VII.) ще більше поглиблює теперішню прірву.
[37] В поетапній процедурі, яка передує прийняттю Радою Європейських спільнот правового акта, позиція представника Німеччини є останньою ланкою причинно-наслідкового ланцюга, коли ще можлива реалізація зворотних зобов'язань німецької державної влади перед Основним законом ФРН. Крім того, позиція представника Німеччини у Раді є останнім юридичним актом німецької державної влади у процесі правотворчої діяльності Ради, яка ще підлягає судово-конституційному контролю держави. Зобов'язання дотримуватись норм і принципів конституційного правопорядку є тим вихідним моментом, з якого випливає перевага конституційно-правових стандартів у позиції представника Німеччини під час голосування в Раді (част. З ст. 1 част. З, ст. 20 вС). Очевидно, той факт, що представники Німеччини в Раді повинні дотримуватись зобов'язань, встановлених матеріальним конституційним правом, є загально відомим (див. ФКС 92, 203, 227 і далі).
[38] Необхідно, однак, чітко конкретизувати саму міру конституційно-правових зобов'язань представника Німеччини в Раді. Ці зобов'язання не можуть означати, що представник повинен голосувати за ухвалення лише тих правових актів, які в повному обсязі збігаються з чинними нормами і принципами Основного закону ФРН. Оскільки спроби подібного «прив'язування» позиції кожного пред^ ставника в Раді до необхідності абсолютної узгодженості рішень Ради з положеннями конституційного права кожної конкретної де-ржави-члена призвело би до повного паралічу правотворчої діяльності Ради і неможливості поступального розвитку інтеграційних процесів загалом. Вперте і безкомпромісне обстоювання представником Німеччини у Раді внутрішньодержавних конституційних правових стандартів логічно мало би наслідком позбавлення Німеччини необхідного для неї права брати участь у веденні переговорів в політичній площині. Конституційно-правове уповноваження щодо делегування суверенних прав держави задля втілення ідеї європейської інтеграції (част. 1 ст. 24, реч. 1, 2 част. 1 ст. 23 Єв) передбачає також надання повноважень представникові Німеччини у Раді, беручи участь у формуванні волі Ради, поступатися - до певної межі та після здійснення відповідних зважувань - деякими конституційно-правовими стандартами держави на користь Спільноти. А тому слід пам'ятати й про те, що реч. 1 част. 1 ст. 23 ЄЄ проголошує розвиток Європейського Союзу державною ціллю. З іншого боку, представник Німеччини в Раді у жодному разі не може голосувати за прийняття тих правових актів, які становлять порушення фундаментальних принципів конституційного ладу держави і через це не можуть бути визнані та застосовані на внутрішньодержавному рівні. Так, межею, за якою голосування представника Німеччини за ухвалення правового акта є неможливим за жодних умов, є рішення Ради, що становлять втручання у так звану «зону табу» - част. З ст. 79 Проблематичним і спірним є питання, якою мірою Федеральний уряд і представник Німеччини у Раді можуть розпоряджатися відведеним для них полем розсуду у сфері між «зоною табу» і абсолютним дотриманням стандартів основних прав і свобод, передбачених німецьким законодавством.
[39] Чітко встановлені межі існують вже навіть у площині права, дотичній до конституційно-правового доробку держави, втручання в яку визнане неможливим за будь-яких обставин. Вони випливають з норми, закладеної в реч. 1 част. 1 ст. 23 вЄ, яка проголошує залежність розвитку Європейського Союзу від збереження принципів демократичної, правової, соціальної і федеративної держави та принципу субсидіарності, а також гарантій «захисту прав людини і основних свобод, подібного за своєю суттю до захисту прав і свобод в рамках Основного закону». Насамперед саме «подібний за своєю суттю» до встановленого Основним законом захист прав людини і основних свобод в жодному разі не може зазнавати негативного впливу та зниження встановлених стандартів в результаті прийняття будь-яких правових актів Європейської Спільноти. В іншому разі представник Німеччини в Раді зобов'язаний виступити проти прийняття подібного правового акта. Однак часто, виходячи з конкретного випадку, доволі складно встановити, чи була така межа перейдена. Оскільки постулат прав людини і основних свобод, встановлений реч. 1 част. 1 ст. 23 співвідноситься із захистом основних прав і свобод в рамках Європейського Союзу лише загалом, окремий правовий акт, виданий органом ЄСп, мав би - хіба що як виняток - становити з огляду на німецьке право винятково обсяжне порушення стандарту основних прав і свобод, визначеного Основним законом ФРН.
[40] В межах правового поля, дотичного до стандарту основних прав і свобод, конституційно-правові позиції можуть стати предметом зважування. Проблем не виникає, доки відмова від певних конституційно-правових позицій в інтересах спільного компромісного рішення під час обговорень у Раді може бути якоюсь мірою компенсована за рахунокздійснення інших державних потреб конституційного рівня.
Наприклад, готовність до компромісних заходів у питанні протекціоністського квотного регулювання на користь європейських продуктів у сфері права масмедій в обмін на удосконалення захисту прав заявника (особи) під час викладу обставин справи з позиції заявника.
[41] Проблематичним є питання, чи може конституційно-правова позиція Німеччини, яку представники держави обстоюють в процесі нормотворчої діяльності органів ЄСп, бути предметом зважування також у контексті економічних потреб, які конституційним правом окремо не визнані.
Наприклад, неприпустиме, згідно з приписами конституційного права Німеччини, втручання у права людини і основні свободи на території іншої держави-члена може вважатись цілком прийнятним «засобом» сприяння інтересам і розвитку певного підприємницького сектора.
[42] Подібний підхід до зважування позицій на шляху до компромісу, однак, загрожує Німеччині втратою функції державного контролю за захистом основних прав і свобод її громадян. Без адекватного зближення цінностей у розумінні конституційно-правових вимог повна відмова від встановлених в царині прав людини і основних свобод стандартів і принципів за будь-яких обставин є абсолютно неприпустимою.
[43] Основним механізмом правового захисту основних прав і свобод є конституційна скарга на рішення виконавчої влади (рішення Кабінету, ухвалене за присутності представника держави в особі федерального міністра), яке послужило основою для проведення голосування в Раді, разом із забезпеченням відповідного правового захисту від дії акта голосування в Раді. Власне, у цьому випадку ще не можна говорити про безпосереднє порушення будь-якого з прав людини як правової цінності, однак позиція, яку займає представник Німеччини під час голосування в Раді, є останньою юридичною дією від імені федеральної державної влади в нормотворчому процесі ЄСп, на яку безпосередньо поширюється дія Основного закону. Через це можна говорити про наявність правової основи для обґрунтування безпосереднього стосунку до основних прав (у розумінні конституційного процесуального права). Оскільки, доки система захисту основних прав і свобод захищатиме кожну окрему особу від наслідків участі федерального уряду в творенні права ЄСп, котре суперечить гарантованим конституцією держави основним правам і обов'язкам, його голосування за ухвалення подібних рішень становитиме безпосереднє порушення основних прав і свобод кожного окремого громадянина. Тут можна провести ще одну паралель стосовно участі органів державної влади Німеччини у підготуванні актів, які є юридичним відбиттям політичної волі іншої держави, і які не можна вважати сумісними з чинними німецькими стандартами у сфері прав людини і основних свобод (див. правова допомога ФКС 63, 215 [227 і далі]). Через це захист прав людини і основних свобод в рамках спільнотової нормотворчості не може залишати поза увагою таку міжнародну правову допомогу, яка становить загрозу для основних прав і свобод громадян.
Федеральний конституційний суд Німеччини у своєму рішенні стосовно Директиви ЄСп про етикетування тютюнових виробів, яка зобов'язувала виробників обов'язково розміщувати застереження про шкоду від паління на упакованні тютюнових виробів (конституційна скарга проти голосування представників Німеччини в Раді за ухвалення рішення у зв'язку з порушенням припису реч. 1 част. 1 ст. 5 GG) вказав скаржникам на існування можливості ефективного правового захисту від дії відповідної Директиви також після її ухвалення, а саме, опротестування внутрішньодержавного акта про імплементацію відповідної Директиви у систему національного законодавства (ФКС [Рішення палати], EuGRZ 1989, с. 339; див. також ФКС, NVwZ 1993, с. 883). Таке рішення ФКС видається досить дивним тому, що він не уповноважений перевіряти юридичні акти Спільноти на відповідність основним правам і свободам людини (ФКС 73, 339 [387]).
Однак нове рішення палати Суду містить категоричну відмову в можливості конституційно-судового захисту прав особи в рамках відповідної конституційної скарги проти правових актів Спільноти, ухвалених за участю Федерального уряду: 1. Палата Першого сенату ФКС натомість вказує на «задовільний» рівень правового захисту, забезпечуваний СЄСп, а також на подібність системи захисту прав людини і основних свобод, утвореної в рамках Європейського Союзу, та стандартів у сфері захисту основних прав і свобод, визначених внутрішнім правом Німеччини (Рішення від 16 жовтня 2003 - 1 BvR 2075/103). Будь-яка різниця, що існує між захистом основних прав і свобод у Німеччині та відповідним контролем з боку СЄСп, згідно з цим рішенням, не є суттєвою. Такий підхід Суду фактично означає, що з правового боку участь представників державної влади Німеччини у нормотворчому процесі, здійснюваному органами Спільнот, відбувається «в просторі, де нема судової влади».
[44] Тому представник Німеччини в Раді має зважати також на рамки, якими обмежено діяльність Спільноти. Якщо компетенція Спільноти щодо нормативного регулювання більше не може бути виправдано обґрунтованою, для представника Німеччини більше не залишається поля для розсуду. Таке рішення мусить бути відхилене (пор. ФКС 92, 203 [236]).
[45] Ь) Участь Бундестагу в роботі Ради. Згідно з част. З ст. 23 GG, Федеральний уряд перед голосуванням стосовно «законодавчих а к тів Європейського Союзу» зобов'язаний надати Бундестагу мож ливість висловити власну правову позицію щодо відповідного пра вового акта. При цьому термін «законодавчі» тлумачать доволі широко, охоплюючи окрім видання регламентів і директив також низку інших юридично обов'язкових рішень. Так, Федеральний конституційний суд у своєму «Рішенні щодо євро» кваліфікував рішення Ради стосовно держав-членів валютного союзу, ухвалене главами держав і урядів держав-членів (част. 4 ст. 121 ДЄСп), як «законодавчий акт» у розумінні реч. 1 част. З ст. 23 GG (ФКС 97, 350 [372]). Правову позицію Бундестагу неодмінно має врахувати федеральний уряд під час ведення переговорів з органами Спільнот (реч. 2 част. З ст. 23 97, 350 [372]). Відповідно до положення про виконання реч. З § 5 Закону про співпрацю федерального уряду та німецького Бундестагу у справах Європейського Союзу, уряд зобов'язаний основувати свої переговори з органами ЄСп на правовій позиції Бундестагу. Будь-які сумніви в доцільності такого зобов'язання є абсолютно безпідставними. Оскільки в світлі конституційно-правового принципу демократії Парламент бере участь в роботі органів ЄСп, враховуючи політичну вагу і вплив Бундесрату (част. 4, част. 5 ст. 23 GG). Рівень демократичної легітимації (пор. ФКС 89, 155 [171 і далі, 182 і далі]), визначений, окрім іншого, також у част. З ст. 79 GG (у зв'язку із част. 2 ст. 20 GG), радше передбачає обов'язкове ухвалення відповідного рішення Бундестагу кожного разу, коли йдеться про втручання у правове конституційне поле держави (через правові акти, які обумовлюють зміну матеріально-правових конституційних норм).
В цілях виконання § 6 Закону про співпрацю федерального уряду та німецького Бундестагу у справах Європейського Союзу, 2006 року Бундестаг та Бундесрат уклали Угоду про співпрацю у справах Європейського Союзу (ВТ- Drucksache 16/2620). Угода розширює право участі Бундестагу в роботі органів ЄСп, з одного боку, що стосується інформаційної сфери, а з іншого - передбачає значну матеріальну обов'язкову юридичну дію. Насамперед це стосується участі Німеччини в правотворчій діяльності Ради із застереженням про проведення консультацій з національним парламентом:
«Якщо німецький Бундестаг скористався передбаченим в реч. 1 част. З ст. 23 GG правом на висловлення своєї правової позиції, федеральний уряд бере участь у роботі Ради із застереженням про проведення подальших консультацій з національним Парламентом, коли йдеться про реалізацію рішення німецького Бундестагу, яке стосується важливих національних інтересів. Перед ухваленням остаточного рішення у Раді федеральний уряд намагається досягти взаємної згоди з німецьким Бундестагом. Право уряду, ознайомившись і взявши до уваги правову позицію німецького Бундестагу, але, виходячи з важливих зовнішньополітичних або інтеграційно-політичних обставин, ухвалити рішення, яке відхиляється від позиції Бундестагу, залишається недоторканним» (Розділ II. 4. Угоди).
[46] Ще більшу політичну вагу має участь Бундестагу в ухваленні рішень органами ЄСп в рамках третьої «опори» ЄС, оскільки в цьому випадку бракує будь-яких підстав здійснювати демократичне узаконення з визначальною участю Європейського Парламенту (ст. 35 ДЄС). Тут принцип демократії, закріплений у тексті Основного закону, передбачає, щоб ухвалення обов'язкових рамкових рішень (п. Ь реч. 2 част. 2 ст. 34 ДЄС) відбувалося після висловлення Парламентом власної політичної позиції стосовно відповідного питання, якщо необхідна внутрішньодержавна імплементація рішення підпадає під застереження про проведення консультацій з Парламентом або взагалі обумовлює внесення змін до Конституції. Лише таким чином забезпечують надійну рівновагу між міжнародними зобов'язаннями держави та внутрішньодержавним законодавством.
[47] с) Участь Німеччини в роботі Ради та федеральна система розподілу повноважень. Представництво Німеччини в Раді є проблемою також для федеральної системи розподілу повноважень. Основний закон ФРН (част. 1 ст. 23 ЄС, колишня част. 1 ст. 24 ЄЄ) передбачає можливість делегування суверенних прав держави на користь Європейських спільнот без різниці, чи йдеться про делегування повноважень федерації, а чи її адміністративно-територіальних одиниць (федеральних земель). Так, межі компетенції Спільнот значно розширились завдяки введенню в рамки ЄСп тих сфер, які спочатку були предметом законодавчих повноважень лише земель. До внесення змін в Основний закон ФРН, обумовлених Маастрихтським договором (Договором про Європейський Союз), видання правових актів у межах цих сфер відбувалося тільки за участю федерального уряду (через уповноваженого на це представника). Центральним питанням для федеральних земель було отримання належної компенсації за втрачені ними законодавчі повноваження шляхом участі земель через своїх представників у роботі органів Європейських спільнот (Європейського Союзу). Федеральний закон про ратифікацію Єдиного європейського акта, що потребував обов'язкового схвалення Бундесрату, певним чином посприяв тіснішому залученню федеральних земель до діяльності органів ЄСп. А дещо пізніше, після ратифікації Маастрихтського договору (ст. 23 ЄС), федеральні землі дістали змогу істотно збільшити свою політичну вагу та значення, відповідно посиливши свої позиції. Федеральний конституційний суд у своєму рішенні (ухваленому перед внесенням в текст Основного закону нової ст. 23) стосовно Директиви ЄСп «Телебачення без кордонів» наголосив на необхідності дотримання принципу взаємної лояльної поведінки федерації та її окремих територіально-адміністративних одиниць («Випсіевггеие»), а також на довірчій відповідальності федерації:
«Якщо Основний закон зберігає за земельним законодавцем право врегульовувати на внутрішньодержавному рівні питання у сфері, на яку претендує Спільнота, тоді федерація виступає як повірений у справах федеральних земель перед Спільнотою, представляючи і забезпечуючи їхні конституційні права. Коли мова йде про суть та обсягтакого роду компетенції Спільноти, принцип федеративної держави зобов'язує федерацію діяти, взяши до уваги правову думку її окремих земель» (ФКС 92, 203 [230]).
[48] Новий підхід до права федеральних земель брати участь в роботі органів ЄСп через Бундесрат (част. 4 - част. 6 ст. 23 СЄ) та прийняття відповідного закону про виконання (Закон про співпрацю федерації і земель у справах Європейського Союзу) виходять далеко за межі розроблених Федеральним конституційним судом Німеччини принципів взаємної лояльності федерації та земель. При цьому позиції Бундесрату зміцнюються настільки, що вони в загрозливий спосіб заповнюють «нішу» відповідальності федерального уряду за зовнішньополітичні та інтеграційно-політичні потреби та інтереси держави. З технічного боку, маємо справу з накопиченням в законах принципів, які є протилежними за своєю суттю, а крім того, виражені в абсолютно нечітких, розмитих правових поняттях. Водночас істотне посилення позицій та збільшення політичної ваги федеральних земель у системі органів ЄСп полягає в тому, що у певних випадках право представляти та обстоювати права Федеративної Республіки Німеччина у Раді Європейського Союзу делегують на користь призначеного Бундесратом представника земель (див. § 8 № 15 на полях).
[49] Щодо законодавчих проектів, які стосуються головно законодавчих повноважень федеральних земель і на які законодавчі повноваження федерації не поширюються, або які стосуються головно створення нових органів земельного підпорядкування або процедур, здійснюваних адміністративними органами, питання представництва федерації та земель виписане з доскіпливою скрупульозністю (част. 5 ст. 23 ЄЄ, (част. 2 § 5 Закону про співпрацю федерації та земель у справах Європейського Союзу). Звідси за правилом доведення від протилежного випливає, що позиція федерального уряду є пріоритетною, і в разі розбіжностей між його позицією та рішенням Бундесрату, ухваленим простою більшістю, останнє слово залишається за урядом.
За умов, визначених в реч. 2 част. 5 ст. 23 GG, під час обговорення певного кола питань переговірна позиція федерального уряду має відбивати позицію Бундесрату, яка для розв'язання цього питання має «вирішальне значення». З іншого боку, має бути збережена і «загальнодержавна» відповідальність федерації. У разі істотних і тривалих розбіжностей в позиціях федерального уряду та Бундесрату, які не вдається усунути навіть після проведення повторних консультацій, думка Бундесрату має «вирішальне значення», якщо вона підтверджена рішенням, ухваленим двома третинами голосів його депутатів (част. 2 § 5 Закону про співпрацю федерації та земель у справах Європейського Союзу). Однак, навіть якщо проста більшість Бундесрату ухвалила таке рішення, останнє слово залишається за федеральним урядом.
Перед тим, як голосувати за ухвалення рішень, що стосуються питань, пов'язаних з положеннями ст. 308 ДЄСп, федеральний уряд зобов'язаний знайти компроміс з Бундесратом, наскільки того вимагають внутрішньодержавні правові норми і наскільки такі питання належать до компетенції органів федеральних земель (част. З § 5 Закону про співпрацю федерації та земель у справах Європейського Союзу).
Досвід, набутий Німеччиною в питаннях розподілу повноважень між федерацією та землями для представництва Німеччини в органах ЄСп та ЄС через депутата, призначеного Бундесратом, як наприклад, під час розв'язання питання про внесення змін у положення Директиви ЄСп про телебачення, коли зовнішнє представництво Німеччини здійснювали на засадах ротації члени земельних урядів, є досить обмеженим і не відбиває повною мірою всієї делікатності і складності системи. Крім того, труднощі виникають не лише в питаннях взаємодії федерації та земель, вони однаково властиві і для розв'язання питання представництва поміж самими землями та обстоювання державних позицій Німеччини на міжнародному рівні.
III. Комісія
