IV. Практика Європейського суду з прав людини щодо окремих конвенційних прав

1. Автономне тлумачення конвенційних прав

[24] У тлумаченні положень Конвенції ЄСПЛ керується передусім розумінням Конвенції як «живого інструменту» (ЄСПЛ, «Маматку-лов та ін. проти Туреччини», EuGRZ 2003, с. 704 і далі циф. 94), а та­кож принципом effet utile - якомога ефективнішого забезпечення конвенційних прав (ЄСПЛ, там само, циф. 92 і далі): «Мета і ціль цього Договору як механізму захисту прав людини, вимагають, аби його положення розуміли і тлумачили у такий спосіб, щоб договірні зобов'язання в системі індивідуальних заяв були конкретними і ефективними. Крім того, будь-яке трактування прав і свобод, гаран­тованих Конвенцією, повинно збігатися з загальним духом Конвен­ції, покликаної захищати ідеали й цінності демократичного суспіль­ства та сприяти їм (...)»(ЄСПЛ, там само, циф. 93).

Велике значення для прецедентно! практики ЄСПЛ має усталена судова практика та досвід договірних держав, а також наявність чи брак згоди серед держав-учасниць щодо конкретного питання (ба­чення смертної кари як нелюдського чи такого, що принижує людсь­ку гідність, поводження, в розумінні ст. З ЄКПЛ (ЄСПЛ, «Окалан проти Туреччини», ILM 44 (2005), с. 1058 і далі = EuGRZ 2005, с. 463 циф. 165). Так, у справі «Во проти Франції» (NJW 2005, с. 727), пору­шеній на підставі поданої індивідуальної заяви про, як вважає по­терпіла, недостатній захист права на життя її ненародженої дитини під час передчасного переривання вагітності, вагомим аргументом для ЄСПЛ стала велика розбіжність поглядів серед держав-учасниць щодо цієї проблеми. Посилаючись на брак консенсусу серед держав-учасниць, Суд вирішив, що дія ст. 2 ЄКПЛ, яка гарантує право на життя, не може бути поширена на ненароджене життя:

«В Європі нема єдиної позиції щодо природи і правового статусу ем­бріона і зародка [...], навіть попри той факт, що вже можна бачити перші заходи, зроблені на їх захист, з огляду на науковий поступ та потенційні на­слідки проведення наукових досліджень у сферах генних технологій, штуч­ного запліднення та проведення наукових дослідів на ембріонах. У найліп­шому разі можна говорити хіба що про спільне переконання держав-членів щодо належності ембріона і зародка до категорії "людина".

З огляду на викладене вище, зараз не було б ані доцільним, ані хоча б можливим дати абстрактну відповідь на запитання, чи є ненароджена дити­на людиною у розумінні ст. 2 ЄКПЛ.» (там само, циф. 84 і далі).

Подібна неоднорідність позицій і національних законодавств про­явилась при з'ясовуванні статусу ембріона in vitro після відкликання згоди чоловіка на зберігання та подальшу імплантацію ембріона. Так, Суд заперечив стверджуване у поданій жінкою індивідуальній заяві порушення ст. 8 Конвенції і залишив державам-учасницям широке поле розсуду для нормативного врегулювання цього питання на національному рівні:

«Суд вважає, що немає міжнародного консенсусу щодо регулювання лі­кування методом екстракорпорального запліднення або використання ем­бріонів, створених цим методом. З порівняльних матеріалів випливає [...], що в той час, як певні держави ухвалили конкретні закони в цій області, інші не прийняли такі закони або зробили це лише частково, натомість пок-ладаючись на загальні правові принципи та професійну етику. Також немає

4 - 8-927

консенсусу щодо того, в який момент одна зі сторін може відкликати свою згоду на використання генетичного матеріалу, наданого в рамках лікування методом екстракорпорального запліднення. Тоді як в одних державах згода може бути відкликана лише до моменту запліднення, в інших - таке від­кликання може відбутись в будь-який час до моменту введення ембріона в матку, а ще в інших - питання розв'язують суди на основі договорів або з урахуванням балансу інтересів двох сторін.

Оскільки лікування методом екстракорпорального запліднення пору­шує делікатні моральні й етичні питання на тлі стрімкого розвитку меди­цини і науки та оскільки щодо питань, порушених цією справою держави-учасниці не мають чіткої згоди, Суд вважає, що держава-відповідач повинна мати широкі рамки розсуду в цьому випадку». (ЄСПЛ, «Еванс проти Сполу­ченого Королівства», Заява № 6339/05, циф. 61 і далі).

Тлумачення Конвенції, здійснюване ЄСПЛ, має автономний, не­залежний від розбіжностей у національних термінологіях характер.

Як функціонує закладена Конвенцією система захисту прав людини та як Суд здійснює незалежне тлумачення положень і означень, що викорис­товуються у Конвенції, унаочнює справа, рішення в якій було ухвалене 1984 року (ЄСПЛ, «Оцтюрк проти Німеччини» Серія А № 73= EuGRZ 1985, с. 62). За порушення турецьким громадянином правил дорожнього руху поблизу м. Гайльброна на нього був накладений штраф у розмірі 60 німецьких марок. Після подання ним адміністративної скарги районний суд м. Гайльброна до­питав скаржника, а також декількох очевидців за допомогою перекладача. Згодом скаргу було відкликано. Тоді районний суд зобов'язав скаржника сплатити судові витрати разом з оплатою послуг залученого перекладача в розмірі 63,90 німецької марки. Таке рішення районного суду підтвердив суд землі, який є вищою судовою інстанцією. Невдовзі потому позивач звернув­ся до Європейської комісії з прав людини з заявою про ймовірне порушення його права на безоплатну допомогу перекладача, передбачене в част. З ст. 6 п. е ЄКПЛ. Процесуальні вимоги щодо подання індивідуальної заяви, зокрема, вичерпання усіх доступних національних засобів правового захисту, були до­тримані. Для встановлення Комісією з прав людини обґрунтованості поданої заяви вирішальне значення тепер мало питання, чи в цій справі взагалі йшло­ся про кримінальне правопорушення в розумінні част. 2 і част. З ст. 6 ЄКПЛ.

Позаяк положення част. З ст. 6 ЄКПЛ поширюється тільки на права особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення («accuse», «charged with a criminal offense»), для прийняття справи на розгляд Суду не­обхідно було, щоб в ній йшлося про скоєння злочину кримінального харак­теру (пор. також част. 2 ст. 6 ЄКПЛ). У цьому разі оцінення правопорушення як кримінального викликала сумніви, оскільки німецький законодавець, прийняттям нового закону про адміністративні правопорушення, мав на меті декриміналізувати охоплювані положеннями закону дії подібного ха­рактеру: класифікація дії як адміністративного правопорушення означала, що за її скоєння не можна застосовувати жодного серйозного покарання. Однак класифікацію злочину як кримінального не означують самою лише «етикеткою», наліпленою на нього національним правом. У цьому сенсі положення Конвенції слід тлумачити незалежно від національного права. При цьому треба зважати на різницю, яка існує між адміністративним пра­вопорушенням та іншими деліктами. Європейська комісія з прав людини відхилила позицію федерального уряду, котрий вважав, що в цій справі не йдеться про кримінальне правопорушення в розумінні ст. 6 ЄКПЛ, і пере­дала справу на розгляд Суду. ЄСПЛ підтримав позицію Комісії і, виходячи з превентивного і репресивного характеру покарання (грошового штрафу), дійшов висновку, що справу треба розглядати як кримінальну. При цьому Суд наголосив на принципі самостійного тлумачення означень, вжитих у Конвенції, незалежного від значення, яке їм надають у національних право­вих системах. Наскільки складним був процес ухвалення рішення у справі, свідчать окремі думки суддів. Утім Федеративна Республіка Німеччина, як договірна сторона Конвенції, була зобов'язана виконати остаточне рішен­ня Суду у справі (див. част. 1 ст. 46 ЄКПЛ), з якого випливало, зокрема, зобов'язання законодавчо увідповіднити положенням Конвенції, згідно з тлумаченням їх Судом, внутрішньодержавні правові норми (див. § 57 GKG н. ред., § 464 StPO н. ред.).

[26] В такому ж дусі динамічного тлумачення Конвенції та керуючись принципом самостійності значення конвенційних означень, ЄСПЛ конкретизував поняття «цивільні права і обов'язки» в розумінні ст. 6 ЄКПЛ. Посилаючись на варіанти цього означення англійською «civil rights and obligations», та французькою «droits et obligations de caractere civil», які є офіційними мовами Суду, ЄСПЛ поширив дію процесу­альних гарантій част. 1 ст. 6 ЄКПЛ на правовий захист приватних суб'єктів від рішень адміністративних органів влади щодо діяльності представників вільних професій або іншої комерційної діяльності (промислу) задля одержання прибутку (див. про судово-адміністра­тивний розгляд позову проти анулювання дозволу на керування ме­дичною клінікою та відклик ліцензії на право займатися медичною практикою ЄСПЛ, «Кеніґ проти Німеччини», серія А № 27 = EuGRZ 1978, с. 406; про спір щодо відмови в наданні державної ліцензії на експлуатацію та обслуговування автозаправної станції ЄСПЛ, «Бен-тем проти Нідерландів», Серія А № 97 = EuGRZ 1986, с. 299). Свою позицію Суд підтвердив рішенням, ухваленим у справі про спір з ор­ганами державної влади щодо надання ними дозволу на розташуван­ня сміттєзвалища з порушенням права власності на майно (користу­вання колодязем) (ЄСПЛ, «Зандер проти Швеції», серія А № 279-В = EuGRZ 1995, с. 535), розглянувши її в контексті конвенційних гаран­тій правового захисту цивільних прав і обов'язків. Таке розширення гарантії правового захисту спонукає держав-учасниць до проведення суттєвих перетворень у процесі розбудови національних систем пра­вового захисту осіб від адміністративних рішень, що стосуються про­фесійної діяльності або права власності на майно.

Широка сфера застосування процесуальних гарантій част. 1 ст. 6 ЄКПЛ (про право на судовий розгляд «упродовж розумного строку») впливає на роботу, зокрема, Федерального конституційного суду Німеччини (ЄСПЛ, «Пробстмаєр проти Німеччини», RJD 19-IV = EuGRZ 1997, с. 405; див. також ЄСПЛ, «Фоґенрайтер проти Німеччини», = EuGRZ 2004, с. 150).